Присутність Мілоша
Микола Рябчук
Про нього написано вже десятки книжок, статей, дисертацій, а тепер — і некрологів. 14-го серпня польська література втратила одного з найвидатніших своїх поетів, людину, що протягом майже цілого півстоліття була її своєрідною візитною карткою перед цілим світом.
Формально він народився в Російській імперії, до якої належала тоді чимала частина історичної Речі Посполитої, поділеної трьома могутнішими сусідами ще при кінці XVIII століття. В одному з віршів він згадує ту місцевість — Штейнє, «долина Нев'яжі, саме серце Литви», згадує й інший маєток за річкою — Кальнобер, що належав Столипіним, котрі «проводили літо в цім чарівнім куточку імперії». Столипіни приятелювали з родиною Кунатів — його дідом і бабою по матері, і навіть їздили через річку поромом «із шестернями й ручною корбою... полуднувати одне до одного». Столипін, виявляється, «любив молодих Кунатівен», одна з яких, втім, вийшла невдовзі заміж «за пана Мілоша, студента Ризької політехніки», а через два роки «приїхала в Штейнє народити мене».
«Навряд чи Столипін помітив того літа мою колиску, — саркастично закінчує вірша Мілош, — був надто зайнятий головною своєю думкою: Росія таки загине, якщо він, сам-один, не зуміє її врятувати». І так воно врешті й сталося: «Невдовзі, у вересні, він поїхав у Києві до театру, і там наздогнала його терористська куля. Ніхто, навіть мій дідусь, не здогадувався, що трапилося насправді».
Історія, як відомо, вагітна різними можливостями, і ця її поліваріантність, дражливе запитання «а що, якби?..», і водночас усвідомлення необоротності всього, що сталося, визначають драматургію багатьох Мілошевих віршів, своєрідний внутрішній нерв усієї його творчості. В одному з віршів він згадує, як шестилітнім хлопчиком загубився на станції Орша, відставши від поїзда з репатріантами. Суто дитячий, цілком ірраціональний жах, пережитий тоді, інтерпретується, однак, уже з позицій пізнішого досвіду — як своєрідне передчуття всіх подальших трагедій, що випали на долю його співвітчизників:
Я мов би відчув тоді, що ось-ось стану кимось іншим,
Поетом іншої мови, з іншою долею.
Мов би прочув свій кінець на берегах Колими,
Де дно моря аж біле від людських черепів.
«І велика тривога мене тоді охопила», — пише поет, вживаючи далі російську фразу: «Trepet malogo pered bolszym», —трепет, як пояснює далі поет, «перед Імперією, / що простує й простує на захід, озброєна луками, списами, бетеерами, / на „газіках", у папахах, з картотекою визволених країн...». «А я — я нічого, я тільки втікаю — сто, двісті, триста років (...) за Дніпро, за Німан, за Буг, за Віслу...»
Власне, втікати довелося ще далі — аж за Атлантику, де Мілош прожив понад тридцять років, викладаючи в Каліфорнійському університеті у Берклі поблизу Сан-Франціско, щоб повернутися до рідної Польщі допіру в 1994 році.
Втеча, як і повернення, розтягнулась на кілька десятиліть. У 30-ті роки він навчався і працював у Вільно, яке залишалося на той час польським містом (столицею незалежної Литви у міжвоєнний період був Каунас); там він опублікував перші вірші і здобув перше літературне визнання. Під час війни жив у Варшаві, де співпрацював з Рухом Опору. Після війни, подібно до багатьох польських інтелектуалів, спокусився на гасло «розбудови держави» і пішов на співпрацю з комуністичним урядом, який, утім, до 1948 року не був відверто тоталітарним. Прибувши до Польщі в обозі Червоної армії, цей уряд потребував міжнародної та внутрішньої легітимізації, — тим більше, що передвоєнний, міжнародно визнаний польський уряд перебував на еміграції в Лондоні. Сталіністам, отже, доводилось певний час імітувати «багатопартійність» та «вільні вибори» у рамках так званої «народної демократії».
Мілош отримав посаду аташе з культури у США, а згодом — секретаря польської амбасади у Франції. 1951 року, однак, він наважився розірвати з комуністами й податися в еміграцію. Невдовзі на Заході з'явилася його книжка «Поневолений розум», присвячена власному досвідові колаборації з комуністичним режимом, але також — досвідові багатьох інших польських митців та інтелектуалів, що спокусилися з різноманітних причин на подібну співпрацю. З холоднокровністю лікаря і водночас із блиском віртуозного есеїста Мілош аналізує психологічні механізми колаборації, намагаючись показати, яким чином талановиті і начебто цілком порядні люди йдуть на співпрацю з абсолютно аморальною владою, ошукуючи самих себе у найвибагливіші способи і виправдовуючи свої дії перед собою та іншими за допомогою карколомних логічних та психологічних вивертів.
Це була перша Мілошева книжка, яка потрапила мені в руки (еміграційне українське видання 1985 року), і я, вражений глибиною й проникливістю аналізу та загальною актуальністю тексту, постановив собі докласти максимальних зусиль до публікації «Поневоленого розуму» у журналі «Всесвіт», де я працював під час «перестройки» редактором відділу критики. На межі 1990-1991 років ми підготували працю Мілоша до друку, наміряючись її дати в кількох номерах з продовженням (розділ за розділом), проте історія, як це часто буває, сплутала наші плани. У січні 1991-го омонівські «беркути» вчинили криваву різанину під вільнюським телецентром, і ми вирішили розпочати публікацію «Поневоленого розуму» негайно, вже з лютого, знявши з заверстаного числа якийсь інший матеріал, причому вирішили почати не з першого розділу, як планувалося, а з останнього. Називався той розділ «Балтійці» і присвячувався трагічній долі трьох маленьких народів, розчавлених велетенською і безмірною в своїх апетитах континентальною Імперією. У редакційній врізці ми пояснювали причину таких змін: то був наш протест проти дій московської вояччини у Литві і вияв нашої солідарності із балтійцями.
Через три з половиною роки я розповів цю історію самому Мілошу, із яким несподівано познайомився в невеликому містечку Сейни на кордоні Польщі з Литвою, в колишньому монастирі камедулів над мальовничим озером, де відбувалася одна з незліченних конференцій на гему культурних змін у посткомуністичній Європі, нових викликів і ще новіших перспектив. Мілош був помітно розчулений моєю розповіддю, а все ж висловив певний скепсис щодо моїх ентузіастичних зусиль видати «Поневолений розум» окремою книжкою в Україні. Йому здавалося, що книжка може виявитися неактуальною, бо з комунізмом уже начебто покінчено, а відтак і з тоталітарним поневоленням розуму. Я не погоджувався, нагадавши Чеславу Мілошу його власну розповідь про якогось індонезійця, котрий розповідав про надзвичайну популярність «Поневоленого розуму» у його країні, — дарма що там врядувала зовсім не комуністична, а радше антикомуністична кліка.
Сьогодні я ще більше, як десять років тому, переконаний, що колаборація інтелектуалів з аморальною, абсолютно цинічною і безвідповідальною владою залишається однією з найбільших українських проблем, а відтак і «Поневолений розум» Мілоша має бути не лише перевиданий в Україні, а й повинен би стати настільною книжкою кожного журналіста, письменника, інтелігента.
Вдруге — й востаннє — я бачив Мілоша сім років тому у Кракові, у ПЕН-клубі, куди він завітав на дискусію польських та українських письменників. Він не виступав, лише слухав, і було видно, що йому, 86-літньому, це цікаво. Хоч, припускаю, він усвідомлював також символічну важливість цієї події — як частини польсько-українського діалогу, і символічну важливість своєї присутності тут — адже протягом десятиліть він був співавтором паризької «Культури», працюючи з Єжи Ґедройцем та його однодумцями на польсько-українське примирення й порозуміння.
На превеликий жаль, я майже не застав уже в Україні тих старих зацілілих інтелігентів, що навчалися по гімназіях, володіли іноземними мовами і випромінювали спокійну гідність освіченої незакомплексованої людини, котра знає собі ціну й водночас уміє до себе поставитися з належною долею самоіронії. Можливо, лише Григорій Кочур, перекладач із десятків мов, мав у собі таке внутрішнє світло; можливо, кілька галичан — Роман Сельський, Станіслав Людкевич; можливо, кілька «діаспорників» — Юрій Шевельов, Іларіон Чолган, Михайло Демкович-Добрянський...
Чеслав Мілош мав у собі ту шляхетність, ту велич духа, яка не принижує, не пригнічує співрозмовника, а навпаки — підносить і ошляхетнює. 1994 року у Сейнах я спостеріг один епізод, який сказав мені про Мілоша як людину не менше, ніж його вірші. На одній із дискусій слово взяв молодий поет зі Словенії Алеш Дебеляк, і тут з'ясувалося раптом, що десь подівся перекладач, а по-англійськи не всі розуміють. І Чеслав Мілош спокійно, мовби робив це усе життя, узявся синхронно перекладати свого молодшого (років на п'ятдесят) колегу. Здається, лише ми з присутнім там Леонідом Талалаєм зауважили незвичайність цього епізоду — можливо, тому, що надто вже звикли в Україні до іншої поведінки «класиків», набундючених, патетичних і водночас неймовірно закомплексованих від підсвідомого відчуття своєї «несправжності» та другосортності.
«Ну, який з мене, Боже, пророк?» — написав Мілош в одному зі своїх пізніх віршів. — «із якої б то рації / Дух мав зійти на такого? (...) Адже я, — перелічує він, як на сповіді, свої вади, — любив полуничне варення / і темнаву солодкість жіночого тіла. / І крижану горілку, й оселедця в олії. / Запахи цинамону й гвоздики...»
«Ну, хто мені, Боже, такому повірить?» — іронічно запитує Мілош, знаючи, скоріш за все, відповідь: саме такому — й повірять.
Л-ра: Березіль. – 2004. – № 11. – С. 9-12.
Твори
Критика
