Віктор Гюґо. Мазепа

Панові Луї Буланже

«Вперед! — Вперед!»
Байрон. «Мазепа»

Коли Мазепа вздрів, ридаючи з розпуки,
Що лицарські його рамена, ноги й руки
Грубезним мотузком
Преміцно до коня прив'язано баского,
Який вогнем пашить, засапаний з дороги,
І креше копитом;

Коли під линвою звивався він удавом
І зайве шаленів від немочі небавом
При радісних катах,
І знову на хребет коневі падав потім,
Спітнілий геть увесь, із піною у роті
Та з кров'ю ув очах, —

Тоді почувся крик, і раптом по рівнині
Людина й кінь удвох помчали безупинні
Крізь пагорби пісків,
Здійнявши куряви густої веремії,
Де блискавки в пітьмі звивались, наче змії,
Під натиском вітрів!

Вони долинами, немов гроза, шугали,
Неначе ураґан, що мчав крізь перевали,
Та куля вогняна;
І, згодом цяткою розтанувши в тумані,
Вони в блакитному зринали океані,
Мов піни пелена.

Пустельні обшири долаючи безкраї,
Вони з'являлися також на небокраї,
Зринаючи відтак.
Був їхній біг немов політ, міста і вежі
І чорні пасма гір губилися в безмежжі,
Хитаючись у такт.

Коли вдарявся він, нещасний, головою,
То кінь, лишаючи і вітер за собою,
В шаленому стрибку
У простір поринав пустельний несходимий,
Що, як смугастий плащ, простерся перед ними
Барханами піску.

Мигтіло все навкруг і грало кольорами.
Він бачив хмарища, що бігли за лісами,
Й зруйнований редут.
Як світлі промені горби позолотили,
Він бачив, що його захекані кобили
Ось-ось наздоженуть!

І небо, де ходу відчутно вечорову,
Де океанами зринають хмари знову
В захмареній імлі,
І сонце, що жене попереду хмарину,
Мов крутить колесо із мармуру й бурштину
У себе на чолі.

А зір його блукав, розтріпалось волосся,
Звисала голова; і кров'ю запеклося
Верхів'я дерези;
Мотуззя в'їлося в його набряклу шкіру,
Неначе довгий змій вжалив його допіру
І затягнув ґудзи.

І кінь, не чуючи сідла ані вудила,
Все далі й далі біг, і кров струміла з тіла,
Що рвалось на шматки.
Ой леле! Навздогін за ним кобили мчали,
Що гриви на льоту підносили опалі,
Й зліталися круки!

Круки, жахний орлан, банькатий пугач ярий,
Стривожений орел з побоїща, почвари
Нечуваних віків,
Похнюплені сичі і яструб рудуватий,
Що може, мов рука, по шию поринати
У нутрощі мерців!

Злітались геть усі на цей політ понурий:
Щоб рухатись за ним, покинув кожен мури;
Гніздо й дуби старі.
А він, розгублений, не знав про їхні крики
І лиш питав себе, хто цей вахляр великий
Простер там угорі?

Надходить хмура ніч без зоряного хакі.
Лютує звір, що мчить, мов спущені собаки,
За тлінним мандрівцем.
Між небесами й ним, як морок хуртовини,
Він бачить їх, то ні, то чує, як у тіні
Вони летять тихцем.

Нарешті, по трьох днях безглуздого двобою,
Долаючи річки з холодною водою,
Пустелі та степи,
Під крики хижаків кінь падає на ріння,
Б'ючи підковами, викрешує з каміння
Він блискавок снопи.

А зверху мандрівник, нещасний і злиденний,
Весь закривавлений, червоніший, ніж клени,
Коли квітує ліс;
Кружляючи над ним, пташині поторочі
Жадають бідному повибирати очі,
Запалені від сліз.

І все ж! Воскресне ця приречена людина,
Цей труп живий: його невдовзі Україна
На князя обере.
І він, вкриваючи мерцями бойовиська,
Орлану й яструбу на лоні пасовиська
Відплатить за старе.

З його нестерпних мук постане велич дика.
В кирею гетьманську зодягнеться владика
І стане осяйним.
Коли він з'явиться, народи ці зі степу
Гучними сурмами вітатимуть Мазепу,
Упавши перед ним.

II
Так само й смертний, що підвладний тільки Богу,
Свій геній на коня саджаючи спрожогу,
Себе живим уздрів.
Він опирається! Ти поза світ реальний
Летиш, зробивши вхід до нього тріумфальний
Ударами підків.

Ти з ним долатимеш моря, пустелі й гори,
І поза хмарами засніжені простори,
Й похмурий небосхил.
Злий дух прокинеться від вашого польоту.
Навколо вершника — о диво! — він достоту
Витатиме щосил.

Окрилений, він за політ один-єдиний
Долає світ душі, можливого рівнини,
П'є з вічної ріки,
А горобиними чи світлими ночами
Блищать, змішавшись із кометними хвостами,
На ньому волоски.

Урану місяці, Сатурна коло вічне,
Бігун, що сяєво обрамлює північне
На власному чолі —
Все бачить він. Бо твій політ у цьому світі
Для нього горизонт віддалює щомиті
Від лінії землі.

Кому, крім янголів та демонів, збагненні
Предивні блискавки та муки величенні,
Коли він мчить слідом?
Коли конає він од спалахів пекучих, —
Ой леле! Скільки крил злинає лопотючих
У нього над чолом?

Волаючи, ти мчиш, блідий і невблаганний,
Знеможений, страшний, гнітючим льотом гнаний,
Подавлений щораз.
Здається, що ось-ось ти на краю могили.
Пора... Ти зводишся, відновлюючи сили,
І відтепер ти — князь!

З французької переклав Всеволод Ткаченко