Політична лірика Гюго в перекладах Івана Франка

Політична лірика Гюго в перекладах Івана Франка

Н. Модестова

Інтерес до поезії Гюго виникає у Франка на початку 80-х років. Великий каменяр неодноразово звертався до спадщини французького поета, шукаючи в ній співзвучних мотивів, зброї, яку можна спрямувати проти спільного ворога — тиранії, гноблення, неуцтва. Була у Франка ще й інша, суто політична причина інтересу до поезії Гюго: аналогія між становищем французького народу доби II імперії та становищем пригнобленої австрійцями Західної України; між зрадницькою політикою французької буржуазії, що продала свій народ Бонапарту, та політикою українських буржуазних лібералів, що продавали свій народ чужоземним гнобителям.

Найповніше уявлення про погляди Франка на Гюго дає його стаття, написана з нагоди 100-роковин з дня народження французького письменника. З неї видно, з якою повагою ставився Франко до цього «найбільшого французького поета XIX століття», скільки глибини і проникливості виявив він у своїх оцінках сильних та слабких сторін творчості Гюго. І оцінки ці були вірними саме тому, що, даючи їх, Франко ні на хвилину не забував про політичну еволюцію Гюго.

Так, справедливо відзначивши роялістські вподобання юного Гюго, Франко зауважує, що він «поступав рівночасно чим раз далі наліво в своїх політичних поглядах». Розглядаючи творчість Гюго другої половини 20-х pp., Франко понад усе цінує філеллінізм поета (підтримку національно-визвольної боротьби грецького народу); в творах 30-х pp. для Франка головне не драми, навіть не «Собор Паризької Богоматері», а соціальні повісті письменника — «Клод Ге» і «Останній день засудженого». Але найцікавішою є оцінка Франком діяльності Гюго у 40-і роки та під час Лютневої революції 1848 р. Франко відмічає вагання поета в цей період і вважає найпродуктивнішим часом життя Гюго вигнання — «добу ненастанної праці й боротьби».

Вірно оцінює Франко і останні роки життя письменника, показуючи ті причини, що викликали негативне ставлення до нього правлячих кіл III республіки. При цьому Франко дає відсіч як «ворожим окрикам партій», спрямованим проти Гюго, так і його «обоженню», і вимагає об’єктивної історичної оцінки творчості письменника.

Зразком такої об’єктивної оцінки є власний висновок Франка: «Нехай і так, що в величезній, звиш 100-томовій літературній спадщині Віктора Гюго більша половина буде жужелиць та труску, то все-таки там набереться й щирого золота так багато, що воно напевне переважить не то сотки його критиків, але багато генерацій поетів та публіцистів, шо тепер уважають себе безмірно вищими від нього. Великі імпульси гуманності, милосердя, соціальної справедливості, що кинув він, протягом літ поступаючи все наперед у радикальнім напрямі — ті насіння високого ідеалізму, які він розсіяв по широкім світі своїм огнистим словом, не пропадуть, а житимуть і цвістимуть ще і тоді, коли пам’ять усіх його епігонів, парнасистів, сатаністів, символістів та декадентів давно покриється заслуженим забуттям».

І. Франко — сам сіяч ідей соціальної справедливості та гуманізму, — відкидаючи «жужелиці та труск», відбирає серед багатої спадщини французького поета кращі злитки того щирого золота, що можуть знадобитись народові, стати за зброю в його боротьбі.

Кількість перекладених Франком віршів Гюго незначна — всього дванадцять. Але сам добір характерний — вони вибрані з найкращих, зрілих збірок Гюго — «Кари» та «Легенди віків».

Збірка «Кари» є вершиною політичної лірики Гюго. Створена в 1852 p., вона була підсумком ідейного шляху, пройденого поетом за період від революції 1848 р. до державного перевороту 1851 р. «Кари» — це один з найкращих взірців світової політичної поезії, пристрасна, схвильована книга борця, де відбито протест та прагнення передових кіл французького суспільства до боротьби. В ній бринить і глибока віра поета в свій народ, в перемогу майбутньої революції, в прийдешнє щастя людства.

Зовсім інший, але теж цікавий матеріал являє собою і збірка «Легенди віків», в якій Гюго хотів дати своєрідну історію людства, показати його гнобителів, а також борців за визволення, розповісти про тернистий, але невпинний шлях людського прогресу. Поет оперує тут багатим матеріалом античної міфології, широко використовує біблійні мотиви та фольклор різних країн. Але вірші, що входять до неї, нерівноцінні. Як цілком слушно зазначає Франко, це збірка «першорядних поетичних перлин, нанизаних поруч з невдалими виплодами дивоглядної риторики».

Використавши біблейський сюжет про братовбивство Каїна, що перший пролив кров на землі, Гюго з епічним розмахом змальовує муки совісті убивці, втілені в образі невсипущого Ока, яке невідступно його переслідує.

І над виром морським, і на краю світу Око дивиться на Каїна. Марно намагається він сховатися в наметі, марно будують йому сини замок з товстими мурами:

І грубий був той мур, немов гора розлога,
На брамі ж напис був: «Тут не пускають бога».
Невідступний погляд йде за ним.
І навіть коли Каїн велить замурувати себе в підземному склепі, коли
Зверху забили вхід, замурували ціло,—
Глянь — Око в гробі ще на Каїна гляділо.

Франко не випадково переклав цей вірш 1897 року, в самий розпал своєї боротьби з польськими буржуазними націоналістами. Створений Гюго образ братовбивці асоціюється в уяві українського поета із сучасними його зрадниками.

Найважливішою темою політичної поезії Гюго була тема боротьби з тиранією.

Вона зумовила композицію «Легенди віків», розділи якої носять назву: «Між титанами і богами», «Після богів — королі». Першим же віршем цього розділу стоїть «Напис царя Мези», який Франко перекладає, супроводжуючи його докладним науковим коментарем та додатком справжнього тексту цього «напису» у власному перекладі з староєврейської мови.

Заклик до боротьби голосно бринів у таких віршах славетного поета, як «Живі борються», «До тих, що сплять», «До народу». Останній вірш був перекладений Франком.

Пристрасна форма цього твору, його бойова наснага були близькі самому Франкові і відповідали його власним політичним завданням. Хіба не можна було віднести до його рідного краю, як і до багатьох інших країн Європи, сумну картину занепаду, змальовану Гюго?

В місяця світлі над гробом
громадним
В крові країна дріма...
Слава катам і вовкам
кровожадним!
Вольная мова, замовкла, німа.
Поступу гробом галери й
тюрма...

[...]

Бойові традиції Франка — перекладача політичної лірики Гюго — підняли і продовжили кращі українські поети і перекладачі — Максим Рильський, Микола Бажан, М. Лукаш, Є. Дроб’язко, М. Терещенко.

Їх, як і Франка, вабить в спадщині великого французького демократа і гуманіста тема народу, свободи та боротьби за мир і щастя людства, що проходить, через всю поезію Гюго.

Л-ра: Всесвіт. – 1960. – № 8. – С. 131-133.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также