Жанрове новаторство роману В. Гюго «Знедолені» (про тип художньої свідомості перехідного часу)

В. М. Романець

У роботі розглядаються питання про особливості жанрового новаторства Віктора Гюго, яке виявилось у романі «Знедолені» і визначення впливу цієї жанрової форми на подальші процеси в літературі. Проведене дослідження підтвердило вихідну гіпотезу про яскраво-виражений підхід письменника до створення жанрової форми даного роману. Ключові слова: роман-епопея, художня свідомість перехідного часу, ліризм.

This paper is focused on the various instruments of the creative method of V. Hugo in his novel «The Miserables». It aims investigating the impact of his genre form on the development of world literature process literature. A close examination of these matters corroborates the author starting hypothesis about the particularities of V. Hugo's genre form approach. Keywords: novel epopee, artistic consciousness, time of transition, lyricism.

Стаття присвячена проблемі новаторства жанру роману В. Гюго «Знедолені», різноманітності жанрової характеристики твору. Даний аспект залишається проблемним у літературознавстві внаслідок неоднозначності в підходах трактування характеристики жанрових аспектів цього твору, у той час як сукупність певних ознак дає можливість казати про переважання жанру соціальної епопеї.

Романи В. Гюго - особлива літературна форма, у своєму роді довершена, особливий жанр, створений письменником у повній відповідності з особливостями його особистого обдарування і з вимогами нового часу. Це роман-поема, роман - грандіозна епопея в прозі, просякнута ліризмом, яка найкраще від усіх інших форм відображує і підносить буремні та героїчні епохи життя людства. Його попередником і тут, які в більшості інших випадків, був Шатобріан, який написав «Мучеників» - епопею в майже ритмічній, вишуканій прозі, дещо середнє між романом та поемою з грандіозним сюжетом зіткнення християнства з язичництвом, з героями, які відіграють власне другорядну роль у творі, роль символічних фігур, у життя яких здійснюється боротьба двох світів. Але «Martyrs» Шатобріана тільки натяк на епос XIX ст., твір пошкоджено насамперед тезою, яку задав собі автор: показати, що християнське чудесне вище й плідніше в мистецтві, ніж чудесне античне. Між тим часи чудес та релігійної фантастики - і античної, і християнської - минули; поема-роман Шатобріана тільки втрачає від запровадження цього елемента.

Романи В. Гюго, якщо їх розглядати як романи, мають певну кількість недоліків. Це - гріхи реалістичного вмотивування, невитриманість та блідість характерів, ходульність дії, нескінченні відступи тощо. Але ці твори не можна вимірювати мірою звичайного роману: вони дещо зовсім інше, вони - колосальні поеми; тому всі докори відпадають.

Поклавши в основу роману класичну героїчну епопею, Гюго пристосував п до своїх потреб, йдучи тим же шляхом романтиків. Він запозичив із дескриптивної поеми її великі статичні відступи-описи і її логічне розгортання тем. Але і у нього, як в нових поемах романтиків, кістяком твору, на якому тримається все, є фабула, причому оповідь та опис тематично гармонують. Сама дія у нього так само напружена, так само переповнена ефектами розповідається так само уривчасто й примхливо, такою ж піднесеною мовою, як і в ліро-епічних поемах романтизму. В одному відношенні він ухилився від їх шляху: він не скоротив, а збільшив обсяг твору, доводячи свої романи до грандіозних розмірів і поєднуючи їх у трилогії.

У величезній рамі роману-епопеї Гюго почував себе досить вільно і міг здійснити свій ідеал: «все у всьому». Що було б недоречним в епопеї, те виявилось на місці в романі з його психологічними та реалістичними задачами; що випало б з тону роману, те мало як раз величаво епічний характер. Ліризм позалітературного відступу філософського характеру, ідилія та мелодрама - все вливалося сюди і все приймалось і об’єднувалось всеосяжною, щасливо винайденою формою. Зберігай урочистий тон героїчної епопеї, Гюго приділив багато місця гротеску. У «Знедолених» письменник змішав всі тони, всі теми, всі жанри літератури. Тут знаходяться частини історичного роману: Ватерлоо, Париж у 1832 році, барикади тощо. У цілому це роман філософський та історичний. Насамперед, це поема гуманітарна й демократична: перед лицем буржуазії, егоїстичної та задоволеної, поставлено народ, пригноблений, обманутий, який страждає, вмирає, вічно переможений... Це ліричний роман, в якому знайшли своє місце всі ідеї мислителя, всі хвилювання поета, всі захоплення, ненависті, зацікавленість й відчуття людини... Нарешті, у «Знедолених» є глави роману реалістичного: там знаходяться описи буржуазного та народного середовища, вульгарної або ницої моралі, сімейні й вуличні сцени, які відрізняються могутнім реалізмом. «Происхождение Золя гораздо скорее следует искать в «Отверженных», чем в «Мадам Бовари» (Флобера)» [1, 125].

Потрібно звернути увагу на те, як чергуються тут терміни «роман» і «поема»; для позначення цілого ми безумовно надаємо перевагу другому, тому що епопея панує і забарвлює у свій тон і глави, що належать до роману. Форма соціальних романів Гюго і його прийоми виявились настільки вдалими і неминучими, що їх у значному ступені засвоїв його антагоніст і злий критик Еміль Золя для своєї дванадцятитомної натуралістичної епопеї, сумної поеми другої імперії, яка починалась злочином і закінчувалась ганьбою.

Глава французького натуралізму затято боровся в сімдесятих роках проти Гюго, його літературного впливу, його нечисленних учнів. У «Паризьких листах», які друкувались у російському перекладі у «Віснику Європи», Еміль Золя наносить уразливі удари і виносить різкі вироки.

Через надзвичайну схожість прийомів та ясних вказівок самого Золя не можна сумніватися, що він був під сильним впливом манери письма Гюго, то відтворюючи її, то відштовхуючись від неї. Але нас цікавить зовсім не особиста залежність письменників, а те, що вироблені Гюго романтичні форми соціального роману-епопеї виявились настільки вдалими, що повторюються в пам’ятниках інших шкіл, іншого світоспоглядання, інших епох, особливо тоді, коли задачею є художнє зображення героїчного.

Роман, який постійно збільшувався за рахунок великих історичних, публіцистичних, філософських відступів, стає й справжнім поліфонічним твором з багатьма темами, ідейними та естетичними задумами. Основу «Знедолених» становить ідея морального прогресу, до якої Гюго постійно звертається в зрілій творчості. «Знедолені» задумані мною як книга, в основі якої лежить ідея братерства, і вінчає її ідеал» - писав він Ламартіну в 1862 р.

Свій роман він назвав «епосом душі», припускаючи моральне удосконалення головного героя Жана Вальжана. Як і в інших творах, Гюго розумів світ як постійний рух від зла до добра, так і в «Знедолених» він прагнув показати його розвиток, завчасно оговорюючи перемогу добра. У передмові до першого варіанта роману Гюго стверджував, що «це книга від початку і до кінця в цілому і в подробицях становить рух від зла до добра, він несправедливого до справедливого, від хибного до істинного, «від мороку до світла». І хоча Гюго вважав, що людина повинна змінитися самостійно, і тоді зміняться суспільні умови, зникне соціальне зло, йому, як великому художнику, не вдалося уникнути соціальних проблем свого часу, які він бачить у «пригнобленні чоловіка, який належить до класу пролетаріату, падінні жінки внаслідок голоду, змарнінні дитини внаслідок темряви неосвіченості». Реальна дійсність показала вигляд і історії основних героїв роману. Це доведені до крайнього зубожіння й голоду Жан Вальжан, головний герой «Знедолених» (він змушений вкрасти хліб, щоб нагодувати дітей сестри), і працівниця Фантіна, яка пожертвувала собою заради дитини, і маленька Козетга, яка стала з юних років прислугою у шинкаря Тенардьє, і справедливий, веселий безпритульний Гаврош, який героїчно загинув на барикаді 1832 року у битві за республіку.

Присвячуючи свій роман усім знедоленим, Гюго виступає невтомним викривальником буржуазного світу, його бездушшя, жорстокості і бере під захист людину пригноблену та страждаючу. У «Знедолених» Гюго намагався вирішити подвійну задачу: викрити соціальне зло і вказати шлях до його подолання. Про це кажуть численні варіанти передмови до роману: «Общество, которое не хотело чтобы его критиковали, походило бы на больного, который не дает себя лечить» (1851). «Изобразить вознесение души и, пользуясь случаем, показать во всей трагической реальности социальное дно, с которого она поднимается, чтобы общество отдало себе отчет в том, какой ад служи ему основанием, и чтоб оно поняло наконец, что пора возжечь зарю над этим мраком, предупредить, что является самой скромной формой ответа, - цель этой книги» (1860) [2, 139].

У час підготовки революції 1789 року, в епоху Просвітництва література відкривала «третій стан», який боровся за свої права. Народ задовольнявся роллю слуг - навіть Фігаро! «Там графу Гувону прислужував за столом Жан Жак; там шевальє де Роан вчив палкою Вольтера; там Даніеля Дефо виставляли до ганебного стовпа», - писав В. Гюго, який прекрасно розумів» на яку височину підняло цивілізацію» XIX століття. І ця височина досягнута насамперед тим, що революція «вінчала на царство народ». У таких словах Гюго полягає властиве йому перебільшення народного характеру буржуазної за своєю суттю революції, але в них дуже точна оцінка сутності історичного процесу. Сучасна Франція для Гюго - це «її народ, який став Францією», а внаслідок цього «на Європу перетворився», щоб «стати Людством» [3, 302]. Народ, його соціальне становище, його права та інтереси стають для Гюго критерієм оцінки суспільних устроїв, що змінюють один одного. «Називається Франція республікою, або називається вона монархією, народ все одно страждає - це безперечно» - таким є найважливіший висновок письменника, який став вихідним для зображення сучасності. «Подивіться яка несправедливість» - закликав він, і з мрією про справедливість, яка не настала, писав він про знедолених як про головних героїв, головну тему мистецтва.

У книзі про Шекспіра (1864) Гюго заявляв категорично: «Історію потрібно переписувати заново, це очевидно». Історія була до «наших днів», за словами Гюго, «улесливим царедворцем», вона займалася тим, що «виставляла напоказ принців, монархів та полководців», вона «не опускалася до черні», до хлібороба, пастуха, тесляра, каменяра, матроса, «Пора змінити все це», - казав Гюго.

Рома «Знедолені» - це й є історія, яка пишеться «заново», відповідно до погляду на історію, що змінився, у зв’язку з історією, що змінилася, головним протагоністом якої став народ. Історія відтепер, за переконанням Гюго - це Жан Вальжан, Фанті на, Козетта, Гаврош, знедолені, убогі, сироти, люди без роду і племені, пряма протилежність звичних героїв цієї історії, яка відігравала роль «царедворця». «Знедолені» - безсумнівно, захоплюючий пригодницький роман, який своїм авторитетом закріпив жанр авантюрного роману, що склався в надрах французького романтизму і дав знамениті романи Дюма та Жюля Верна [4, 181]. Роман Віктора Гюго - це втеча і переслідування, таємничі зникнення і загадкові виникнення (головний герой, Жан Вальжан, весь час з’являється у вигляді чергового незнайомця), проходження краєм урвища, чудесні врятування. Увесь арсенал романтичних засобів використовується для створення самих крайніх, ефектних ситуацій, в яких тільки і можуть себе виявити, себе розкрити винятково романтичні характери, їх незвичайні долі, які підвладні всезнаючому фатуму. Але і тут фатум - закономірність, суть суспільства, пізнання якого здійснюється Гюго у своєму романі.

Але «Знедолених» не можна читати як роман пригодницький, у ньому не потрібно бачити ранній зразок детективу. Так, сищик йде слідами злочинця - але Гюго створює черговий парадокс, за допомогою якого показує справжню ціну речей: насправді, зло переслідує добро, карає невинного в ім’я нелюдяного закону. Зробивши свого героя каторжником, Гюго надав йому таку оманливу зовнішність, маску, яку становлять собою потворні фігури Квазімодо та Гуінплена. Людина засуджує людину за нав’язаним йому зовнішнім виглядом - і в цьому суді саме себе повністю викриває.

Підсумовуючи вищенаведене, необхідно зазначити, що основним показником художньої свідомості перехідного часу стає факт багаторівневого переосмислення і пере розкладання інформації, пошук моментів нестандартного спів положення старого з новим [5, 63], що є характерним і для художньої свідомості В. Гюго. Результатом такого типу мислення на прикладі аналізу жанрової характеристики даного роману, став синтез як спосіб створення нового на рівні жанрів. Створений великим французьким письменником жанр соціально-героїчного роману-епопеї нового часу живий і до тепер, зберігає багато рис створених В. Гюго доповнюється новими жанровими характеристиками.

Література:

Goniv Yves. Victor Hugo. - Press Huniversitaire de France, 1987. - 250 c.
Eged Fernand. «Les Miserables» de Victor Hugo. - Edition Nathan, 1991. - 229 c.
Balaude-Treihou Catherine. Hugo. - Edition Nathan, 1992. - 324 c.
Barrere J. - B. Hugo. - Hatier, 1984. - 190 c.
Силантьева В. И. Художественное мышление переходного времени (литература и живопись). - Одесса: Астропринт, 2000. - 352 с.

Л-ра: Мова і культура. – Київ, 2004. – Вип. 7. – Т. 7. – Ч. 1. – С. 216-220.

Біографія

Твори

Критика