Схід та Захід у поетичній збірці Віктора Гюго «Орієнталії»: питання критичної інтерпретації

Н. Ю. Жлуктенко

Питання про те, що зберігає час у літературі минулого, а що ми незворотньо втрачаємо в ній із плином років, має особливе значення для ліричної поезії, адже цей рід літератури - занадто чутливий індикатор свого часу, його ритму й інтонацій, його специфічної поетичної мови. Чимало віршів, знаних і навіть улюблених читачами, визнаних професійними критиками, не переживають своїх творців. Проте, коли на початку XX ст. видатного французького письменника Андре Жіда спитали, хто із французьких поетів XIX ст. найвидатніший, він ні на мить не замислився: «Віктор Гюго - на жаль», відповів він. Чому «на жаль», зрозуміло: генерація французьких митців доби модернізму не визнавала александрійського вірша, якому надавав перевагу Гюго, та й узагалі усталеної рими, і тому, напевно, сприймала поетичний спадок Гюго як традицію вже минулу. Однак і за умови розбіжностей із класиком у поглядах та художніх смаках, поетичне покоління доби модерну в особі Андре Жіда не могло не визнавати високого поетичного авторитету Гюго.

Гюго-поет - автор вулканічного темпераменту. Він випустив першу збірку на порозі свого двадцятиліття, а чарівний томик «Мистецтво бути дідусем», присвячений онукам Жанні й Жоржу, - у 75 років. Знамениту збірку «Орієнталії» він створив у 1829 p., у розпалі романтичного руху, і не залишав віршування в гіркий період двадцятирічного добровільного вигнання, до якого вдався на знак незгоди з режимом Наполеона III. У ліриці пейзажній чи любовній, у філософській поезії чи в гострих політичних інвективах Гюго лишався поетом, відкритим для широкого читацького загалу. Масштаб його поетичного мислення був надзвичайний. Він з легкістю сягав таємничих сторін історії давніх цивілізацій у «Легенді віків» і водночас був здатний зворушити просту душу сільської дівчини; відомо, що деякі поетичні фрази Гюго його сентиментальні сучасниці вишивали на серветках і носовичках.

У поетичному доробку Гюго, серед елегій і балад, сонетів і поем, є ліричний цикл, до якого XXI ст. приглядається з особливо прискіпливою увагою. Це вже згадані «Орієнталії», поезії, навіяні асоціаціями із т. зв. «східними мотивами». Гюго не єдиний з великих романтиків, хто намагався об'єднати Схід і Захід - скоріше, важко знайти серед поетів кінця XVIII - початку XIX ст. такого, чия поетична уява не була б спрямована певним чином до відтворення східної екзотики, реалій арабського Сходу чи Персії, південноєвропейського Середземномор'я чи магії зачарованих островів у якомусь умовному східному топосі. Пройшло більше ніж півтора століть із моменту публікації «Орієнталій», і сприйняття такого типу образів певною мірою змінилося. Один із засновників сучасної пост-колоніальної критики, автор широко відомого трактату «Орієнталізм» Едвард Саїд, аргументуючи необхідність розмаскування старих ідейно-естетичних стереотипів у відтворенні письменниками Заходу картин східного життя, використав, зокрема, і художній дискурс романтичної доби у Франції. Е. Саїд згадує записки Наполеона Бонапарта про його східний похід до Єгипту як приклад неавтентичної мови, перейнятої колоніальними упередженнями. Адже Схід, на думку Саїда, мовчить у дискурсі Наполеона, як мовчать леви у книжках про диких звірів, не маючи можливості заперечити тому, що в цих книжках про них сказано. «Будь який досвід безпосереднього зіткнення зі світським Сходом стає іронічним коментарем до таких його оцінювальних характеристик, які можемо віднайти в «Пісні Магомета» Гете або у «Прощанні з господинею-арабкою» Гюго», - вказує автор «Орієнталізму». Щоб відповісти на питання, чи «мовчить Схід» у «Орієнталіях» Гюго, звернемося безпосередньо до ліричних текстів майстра.

Відтворюючи картини життя Сходу, Гюго розкриває страждання і драми, породжені деспотизмом і релігійним фанатизмом («Місячне світло», «Чадра»). У «Прощанні аравійки», «Полонянці» виразно окреслений ліричний сюжет, і носіями ліризму виступають вигадані персонажі, які не мають нічого спільного з автором». Однак людина Сходу в цих творах аж ніяк не «об’єкт дослідження, позначений інакшістю», що, за Саїдом та іншими пост-колоніальними критиками, свідчить про орієнталізм інтерпретації, а суб'єкт дії, суб’єкт ліричного переживання. Юна мусульманка, яка має загинути від руки братів за те, що вітер відгорнув чадру з її обличчя, коли поруч знаходився чужий чоловік («Чадра»), апелює до своїх катів не від лиця homo Arabicus [термін Е. Саїда], а від свого власного згорьованого «я». Не автор-європеєць певного історичного періоду судить Схід та його мораль як «об'єкт дослідження»: зміна суб'єкта нарації у вірші Гюго свідчить, що така традиційно «неавтономна, несуверенна» частка східної сутності як жінка-жертва наділена духовною активністю в цей трагічний момент її буття. Отже, питання про відчужене буття Сходу в орієнталістському розумінні стосується далеко не всіх віршів циклу.

Програмним для «Орієнталій» є вірш «Замрія». Яскравий зразок т. зв. «живописного» романтизму Гюго, цей твір у прямому сенсі поєднує Захід та Схід, адже це вірш-візія:

За мною по кутках вечірня мла густіє,
Стою біля вікна, самотній, у замрії, -
А там, удалині, де небосхил померк,
Яке засяяло казкове місто східне.
Що від його краси примара ночі блідне?

Європейський осінній пейзаж, захід сонця, замріяний стан ліричного героя силою поетичної уяви перетворюються в образ іншого, екзотичного світу. Торжествує стихія барв і світла, постає пластично довершений образ, який здається майже скульптурним - Хай чарами вогонь запалює в очах І, довго сяючи в ліловому безмежжі, Здіймає високо свої палаци й вежі, Шпилі яких горять повільно в небесах!

Справді, такий образ Сходу народжений скоріше уявою поета-романтика, аніж відповідає реальності. Він, за термінологією Е. Саїда, «відокремлений від історії», і фундатор пост-колоніальної критики категорично засуджує подібний підхід: «Пам'ять сучасного Сходу заперечує уяві, відсилає назад до уяви як до місця, що сприятливіше для європейської чутливості, ніж реальний Схід». Саме у зв’язку з цим Е. Саїд полемізує з позицією Гюго в «Орієнталіях», класифікуючи терміни в передмові Гюго до збірки - Схід, як образ-символ, як «вид загальної стурбованості» - як ознаку орієнталізму. Закликаючи до історизму інтерпретації, Е. Саїд у даному випадку нехтує саме історизмом, оскільки уява є базовим естетичним поняттям культури романтизму. До того ж характер і тип образотворення у вірші «Замрія» свідчать не тільки про абсолютну ідеальність цього вимріяного Сходу, - краса його, до речі, вже в цій юнацькій поезії, як пізніше у знаменитому «Соборі Паризької Богоматері», передається у рукотворній красі архітектурних форм, а вони, якщо вдатися до термінології Саїда, і є «продуктом скеровуючих сил, що діють на полі історичної еволюції».

Поезії циклу «Орієнталії», як бачимо, по-своєму чинять опір закидам пост-колоніальної критики, демонструючи внутрішні резерви, які естетично заперечують спроби дезавуювати в них «колоніальний синдром». Творче мислення Гюго, вочевидь, докорінно відмінне від дискурсу Наполеона.

Деякі ознаки містифікації східного світу в циклі Гюго, щоправда, можна побачити у віршах т. зв. «філеллінської теми». Так само як Байрон, ІІІеллі й інші поети-романтики, молодий Гюго захоплений національно-визвольною боротьбою грецького народу проти турецького поневолення. Він засуджує репресії турецьких завойовників («Захоплене місто»), закликає європейську громадськість прийти на допомогу нескореній Греції («Ентузіазм»), оспівує героїв визвольної боротьби греків. Утім композиція вірша «Канаріс», присвяченого грецькому мореплавцеві Костянтину Канарісу (1790-1877), який завдав чимало дошкульних ударів турецьким кораблям, є досить несподіваною. Автор відтворює романтику морської битви, заглиблюється в геральдику корабельних прапорів різних держав, і лише насамкінець згадує звитяжного грецького флотоводця, який «на взятих кораблях, мов стяг свій, підіймав / Палкий огонь пожежі». У вірші «громадянської теми», як свідчить цей приклад, скоріше, ніж у ліричному вірші-роздумі, зустрічаємо образну міфологізацію у стилі орієнталізму, як його розуміє Саїд, - східні реалії тут постають втіленням стихійного бунту й неконтрольованого, сліпого почуття помсти.

Справжнім шедевром юнацького циклу Гюго є вірш «Джини». Центральний мотив обраний поетом у сфері фольклорній, отже, позаісторичній. В арабській культурі джин - це дух або демон, наділений надприродними властивостями, зокрема, здатністю міняти свою форму й вигляд. Цим шляхом і йде Гюго, задовго до «Халіфам» Гійома Аполінера експериментуючи з поетичними розмірами й довжиною рядків, задля того, щоб досягти візуального ефекту - відтворити появу й зникнення духів. Про кожну строфу цього вірша можна було б говорити окремо, аналізуючи не тільки пластичність образу, а й неперевершену гру алітераціями, що сприяє музичності вірша, змінює звукову палітру від ледь чутного шелесту до громового ревища. Контекст вірша свідомо «східний»: ліричний герой просить захисту від джинів у пророка, а коли сонм духів упокорюється, гармонію відновлено, поет вдається до скупої графіки арабської ідилії - Дивно даль гука,

Мов з арабів краю
Лине спів ріжка;
Мерехтить зірниця,
І дитині сниться
Золота жар-птиця
З райського садка.

Напевно, з погляду радикального «орієнталізму» і до «Джинів» Гюго можна висловлювати претензії: адже поет відійшов від близькосхідної традиції; його джини - сонм демонів, у той час як за арабо-мусульманськими уявленнями, вони здатні як на деструктивні, так і на добрі вчинки Гюго в цьому випадку, звісно, покладався не лише на фольклорні вірування. Його джини - синкретичний образ, у якому об'єдналися східна легенда і християнська візія судного дня. Це природний для романтика шлях індивідуальної міфотворчості, який, при всій повазі до «інакшості» фолькорного субстрату, саме і сприяє творенню універсального, загальнолюдського уявлення про боротьбу розуму із породженими ним чудовиськами.

Підводячи підсумок цим роздумам над одним аспектом поетичного спадку Гюго, варто знову пригадати присуд Андре Жіда, й визнати велич таланту класика який переживає і зміни самої текстури поетичного мовлення, і появу нових методів її інтерпретації. У виборі останніх сучасний професійний читач ще вільніший за Жіда й модерністів. Але творча свобода Гюго, як завжди, лишається недосяжною.

Л-ра: Вісник Київського університету. Серія : іноземна філологія. – 2003. – Вип. 34-36. – С. 40-41.

Біографія

Твори

Критика