Біографія Віктора Гюґо

Віктор-Марі Гюґо – французький прозаїк, драматург, поет, публіцист, громадський діяч; член Французької академії (1841) – народився 26 лютого 1802 року у Безансоні (Франція) в сім’ї генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюґо (якому був наданий титул графа за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії) і Софії Требюше.

Молодший син у сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюґо і Євгена Гюґо. Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян. У 1813 Віктор поселився у Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816, у 14-річному віці, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і в 1820 одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюґо був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у річищі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюґо стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюґо і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди й балади» (1826).

У 1827 Віктор Гюґо випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюґо повалився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від александрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюґо славу.

Період з 1829 по 1843 виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюґо написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюї Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їхня загибель обумовлена фатумом, який служить способом пізнання дійсності, тому що в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людській особистості. У цей же період досягає повної зрілості й поетичний дар Гюґо.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені й тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюґо відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюґо здобувають, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

У 1842 письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), у якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдина та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюґо став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюґо вступив у сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

Після державного перевороту 2 грудня 1851 письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюґо створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників.

У 1856 вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюґо, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860-1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені».

У період свого перебування на Гернсі Гюґо опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). Перший із них відбиває перебування Гюґо на Нормандських островах: головний герой книги, наділений найкращими рисами національного характеру, проявляє надзвичайну стійкість і наполегливість у боротьбі з океанською стихією. У другому романі Гюґо звернувся до історії Англії в епоху царювання королеви Анни. В основі сюжету лежить історія лорда, в ранньому дитинстві проданого торговцям людьми, які перетворили його обличчя на вічну маску сміху.

Після краху режиму Наполеона III 1870 року, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор Гюґо повернувся до Парижа в супроводі вірної Жульєтт. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії та перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він волів залишитися в обложеному місті.

Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюґо незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грізний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842.

1874 року Гюґо, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних відомостей про революційну Францію, в романі знову переважає романтична символізація: один із героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий — милосердя, яке є вищим за всі цивільні чвари.

У 75-річному віці Віктор Гюґо видав не тільки другу частину «Легенди століть», але й збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Завершальна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюґо.

Віктор Гюґо помер 22 травня 1885 року в Парижі.

Був вшанований державним похороном, його останки було поміщено в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

Вибрані твори

Романи:
«Бюг Жаргаль» (Bug Gargal, 1820).
«Ган Ісландець» (Han d'Islande, 1823).
«Останній день засудженого» (Le Dernier Jour d'un condamné, 1829).
«Собор Паризької Богоматері» (Notre-Dame de Paris, 1831).
«Клод Ге» (Claude Gueux, 1834).
«Знедолені» (Les Misérables, 1845–1862).
«Трудівники моря» (Les Travailleurs de la mer, 1866).
«Людина, що сміється» (L'Homme qui rit, 1869).
«Дев'яносто третій рік[pl]» (Quatrevingt-treize, 1874).

Драматургія:
Інес де Кастро (Inez de Castro, 1820).
Кромвель (Cromwell, 1827).
Емі Робсарт (Amy Robsart, 1828, опублікована 1889).
Ернані (Hernani, 1830).
Маріон Делорм (Marion Delorme, 1831).
Король бавиться (Le Roi s'amuse, 1832).
Лукреція Борджіа (Lucrèce Borgia, 1833).
Марія Тюдор (Marie Tudor, 1833).
Анджело, тиран Падуанський (Angelo, tyran de Padoue, 1835).
Рюї Блаз (Ruy Blas, 1838).
Бурґграфи (Les Burgraves, 1843).
Торквемада (Torquemada, 1882).
Вільний театр. Малі п'єси і фрагменти (Théâtre en liberté, 1886).

Поезія:
Оди та поетичні дослідження (Odes et poésies diverses, 1822).
Оди (Odes, 1823).
Нові оди (Nouvelles Odes, 1824).
Оди та балади (Odes et Ballades, 1826).
Східні мотиви (Les Orientales, 1829).
Осіннє листя (Les Feuilles d'automne, 1831).
Пісні сутінок (Les Chants du crépuscule, 1835).
Внутрішні голоси (Les Voix intérieures, 1837).
Промені та тіні (Les Rayons et les ombres, 1840).
Відплата (Les Châtiments, 1853).
Споглядання (Les Contemplations, 1856).
Пісні вулиць і лісів (Les Chansons des rues et des bois, 1865).
Грізний рік (L'Année terrible, 1872).
Мистецтво бути дідом (L'Art d'être grand-père, 1877).
Тато (Le Pape, 1878).
Революція (L'Âne, 1880).
Чотири вітри духу (Les Quatres vents de l'esprit, 1881).
Легенда віків (La Légende des siècles, 1859, 1877, 1883).
Кінець Сатани (La fin de Satan, 1886).
Бог (Dieu, 1891).
Всі струни ліри (Toute la lyre, 1888, 1893).
Похмурі роки (Les années funestes, 1898).
Останній сніп (Dernière Gerbe, 1902, 1941).
Океан (Océan. Tas de pierres, 1942).

Публіцистика та есе:
Етюд про Мірабо (Étude sur Mirabeau, 1834).
Літературні та філософські есе (Littérature et philosophie mêlées, 1834).
Рейн. Листи до друга (Le Rhin, 1842).
Наполеон Малий (Napoléon le Petit, 1852).
Листи Луї Бонапарту (Lettres à Louis Bonaparte, 1855).
Вільям Шекспір (William Shakespeare, 1864).
Париж (Paris-Guide, 1867).
Голос з Гернсе (La voix de Guernsey, 1867).
До вигнання (Avant l'exil, 1875).
Під час вигнання (Pendant l'exil, 1875).
Після вигнання (Depuis l'exil, 1876, 1889).
Історія одного злочину (Histoire d'un crime, 1877-1878).
Фанатики і релігія (Religions et religion, 1880).
Мої сини (Mes Fils, 1874).
Архіпелаг Ла Манш (L'Archipel de la Manche, 1883).
Що я бачив (Choses vues, 1887, 1900).
Альпи і Піренеї (Alpes et Pyrénées, 1890).
Франція і Бельгія (France et Belgique, 1892).
Післямова до мого життя (Post-scriptum de ma vie, 1901).