Павло Вольвач, якого ми... знаємо
Євген Баран
2000 літературний рік сповнений сюрпризів, розчарувань, скандалів, прогнозів. Все, як у людей, що метушаться в передчутті змін, навіть якщо їх і не буде. Кожен старається підсумувати зроблене. Головне, встигнути. Літератори - теж... люди. Себто, більше смертні, аніж Олімпійці, а тому думають про земне й бояться невідомості. Якщо вже Андрухович говорить, що боїться смерті (див.: ПіК. 5-11 грудня 2000 р. - № 45. - С. 38-39), щось та змінюється в українському літературному житті. Принаймні це означає, що покоління вісімдесятих-дев’яностих вже не є молодим. Поза тим, міняється наше сприймання літературної класики, насамперед Шевченка. Найголовніший донкіхот шевченкознавства Гр. Грабович розкриває нам прихованого Шевченка із прихованим народницьким завзяттям. Бо чи Шевченко - голий, чи Шевченко - вбраний: чи він - байстрюк, чи батько байстрюків, не згадуючи вже «не злим, тихим словом» бузинівського «вурдалаку», - все це не має значення, і не має, за великим рахунком, стосунку до Шевченка. Бо, ідучи за Чеславом Мілашем, Опудалу ведмедя що до того, / Як його сфотографують неживого». І наступні літературні покоління будуть найменше зациклені на Шевченкові, зовсім його не ігноруючи, а житимуть своїми проблемами й вимогами свого часу.
Ці загальні міркування можуть повести мене, як Іван Сусанін польське військо завів, тож повертаюся до початкової тези: головне, встигнути... 2000 рік був підсумковим і для Павла Вольвача (як легко написати, що він вийшов із шевченківської традиції, хоча направду, він таки з чогось та вийшов, частково із шевченківських традицій). Дві збірки поета («Бруки і стерні»; «Південний Схід») - це його десятилітній підсумок віршування. Скажу зразу - не найгірший підсумок. Не дивлячись на те, що перша збірка - оригінальна поезія із незначними повторами віршів з попередніх книг, а друга - вибрані поезії з трьох книг («Маргінес»; «Кров зухвала»; «Бруки й стерні»).
Останні дві книги П. Вольвача сприймаються неоднозначно. Почулися голоси, що Вольвач виписався, Вольвач повторюється, що конфлікт поезій Вольвача - мовний, мовби забуваючи, що це суспільна хиба й естетична сила всієї літератури. Отож, Вольвачеві доводилося платити за нетривкий інтерес до його творчої особистості.
Я б не стверджував, що Вольвач спіткнувся. У професійному плані він став міцнішим, впевненішим у письмі, зібранішим і дисциплінованішим. Те, що він не вирвався поки що із полону південно-східного маргінесу з його єсенінсько-симоненківськими варіяціями (такий собі гібрид українського люмпенізованого селюка), мене не втомлює і не розчаровує. Я просто буду чекати. Сидіти на березі річки, спостерігати плинність течії і думати про розтриклятий гераклітовий афоризм.
Мене цілком влаштовує поетичне вибране Павла Вольвача. Розкутість думки, мови, національно-побутова пафосність, розмовно-публіцистичний і патріотично-сентиментальний антураж. Взагалі, я не можу зрозуміти, що поганого у цій авторській позиції? Я можу дорікнути Вольвачеві багато речей, найголовніша з яких - повторюваність. Але це часова претензія, бо збірки Вольвача вийшли протягом п’яти років з незначним інтервалом: 1996 - 1998 - 2000. Пройде декілька років, і ця претензія відпаде сама собою, а ще якщо Вольвач писатиме далі й писатиме інакше (чого сподіваємося). Але я не можу закинути Вольвачеві найпринциповішого - брехні. Вольвач може іронізувати, ставати у позу південно-східного поетичного месії, але він ще не збрехав у Слові. І це принципове його досягнення за десятилітній період творчості.
У Вольвача слово наповнене реальним змістом, наповнене життєвим досвідом. Воно таке ж, як і досвід, «ружне». З ним погоджуєшся або ні, його приймаєш або заперечуєш. Зрештою, його просто слухаєш.
Попри всі скептичні прогнози, я вірю Вольвачеві на тій ілюзорній підставі, що я слабка людина, і, крім віри в Бога, потребую віри в людину. Мій читацький досвід («реліктово-сповідальницький») сьогодні урівноважений поетичним досвідом Вольвача («анархічно-українським»). Сьогодні я не так потребую розмов про Вольвача, як читання його поезій. Він щось вгадав на цьому етапі національного й естетичного визрівання. Це вгадування інтуїтивне, як прозріння:
Дивлюсь на світ, не тямлячи нічого,
А таїна - за пагорбом, за рогом,
Зникає й манить. І не промина.
Поки що Вольвач виглядає сильним. І немає потреби шукати його «ахіллесової п’яти». Вона його сама знайде, як тільки-но він втямить проминальність Себе. А можливо, вже втямив. І «Південний Схід» - це тільки ключ до Вольвача інакшого. Якого ми не знаємо?..
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 139. – С. 204-205.
Твори
Критика
