«Захлинаючись стукотом серця...»
Леонід Череватенко
Так уже склалося моє життя, що я протягом багатьох років був тісно пов’язаний із Запоріжжям. Чимало знайомств, пригод, випадків єднають мене з цим містом, чимало запорізьких вражень досі не дають мені спокою. Ось одне з них.
Літня спека, яка дозволяє ще сяк-так дихати в окультуреному, а все-таки степу, в задимленому промисловому місті, посеред розпечених кам’яниць і розтопленого асфальту особливо нестерпна. І саме такого - спекотного і задушливого - дня ми, археологи з обов’язку і за покликанням, опиняємось у Запоріжжі. Новенький військовий всюдихід примчав нас від приазовських курганів у самісінький центр індустріального велета. І просто на центральній вулиці бачимо нестерпно червону калюжу, довкола якої рояться люди. Калюжа лисніє проти сонця, вона парує на сонці, на очах обертається в небезпечний майданчик, переходячи з рідкого стану в твердий, та все одно дратуючи, дражнячи, збуджуючи уяву яскраво-червоним кольором. А довкола переминаються, перемовляються люди, громадяни столиці чорної металургії. Що ж виявилося? Десять-п’ятнадцять хвилин перед цим тут, на оцій зупинці, спалахнула вулична бійка. Хтось перебрав двісті грамів, хтось зачепив не того, за словами з’явилася «фінка», і хлопчину «взяли на перо», підрізали по-справжньому, нетремкою рукою. Наслідки були перед очима: обминути важко, забути не можна.
Чомусь передусім ця картина виринула з уяви, коли я читав поезії Павла Вольвача. Згодом знайшлися і «речові докази»:
Із вертепу вечірніх ножів,
Не допивши «портвейн» і «столове»,
Я з-за рогу підходив до слова,
Де не ждали синів сторожів.
Я не вмер, хоч самому й здалось.
Німував - видно, так було треба...
Та під попелом жевріло щось,
І пекла батьківщина між ребер.
З бруду, з тліну, з гріхів і похміль,
Захлинаючись стукотом серця,
Я виходжу до неї з підпіль,
Мимо вас - перелякані скельця.
(«Не було ні криниць, ні отав...»)
Перша збірка провінційного автора. Тираж - одна тисяча примірників, газетний сірий папір. Сіра фарба. Друкарня «Дніпровський металург», що по вулиці Антенній, 4. Назва, як на теперішні часи, кльова і крута: «Маргінес». Одразу на думку спадають «перверсії», «рекреації», «мастурбації», «полюції» та інші модерні і модні штуки. Отже, назва трохи лякає і насторожує. Як мовив герой популярного фільму, почувши незвичайні тексти: «Переклади!» Потім до тебе доходить, що в отій «фірмовій» назві закладено певний виклик претензіям на «інтелектуальність» та «європейськість»: можливо, наш автор навіть покепкував обережно з деяких уславлених замолоду колег, котрі насамперед «образованість» і вченість свою хочуть показати... Переборовши недовіру, нарешті розгортаєш тоненьку, «стильно» оформлену книжечку - і з першої сторінки поринаєш у світ не абстракційних, не вигаданих, не зарубіжних, а реальних, болючих, пекучих, неминучих проблем і пристрастей, що не відпускають, тримають у напрузі до останнього буквально рядка.
Плачу і сякаюся в рукав,
Все це жарт, та болісно і спрагло
Я таки народ отой шукав,
А народом, власне, і не пахло.
(«Я не хочу гратами пророцтв...»)
Навмисне заниженими деталями увиразнюється непідробна трагедія - трагедія тотального занепаду:
Роздвоєний, я так завжди тут жив,
Серед чужих і днів, і слів, і вилиць,
Незчувшись, як і сам напівзчужів
Між землячків, що зрадою вдавились.
Та їх нема. Є просто перегній,
Хоча, проте, усі - хороші люди.
Але ніколи крутобровий гнів
Не разпанаха їхні ситі груди.
Бо є гараж. Є дача і «Москвич».
Нема хребтів під шаром сала й лою.
І найпалкіший, найстрашніший клич
Не сколихне ніколи їх до бою.
(«Роздвоєний, я так завжди тут жив...»)
Ліричний герой Павла Вольвача усвідомлює не лише власну «нетиповість», «незапланованість» своєї появи, а й ненормальність, протиприродність існування цілого народу - свого народу:
Країна мила і багата,
Та трохи дивно, що десь там
Є Франція і є Уганда,
Тобі ж судився бантустан.
(«Беру до рук старі газети...»)
Необхідно, мабуть, зацитувати заключний похмурий акорд вірша «Роздвоєний, я так завжди тут жив...»:
Сільських гробків похилені хрести
Стоять на грудях у мого народу.
Добре, що автор не відвертає погляду від темного і страшного: відчувається школа суворого життя. Образ смерті неодноразово з’являється в поезіях Павла Вольвача. Втім, серед хрестів, на цвинтарі, що мав би стати метафорою кінця й тлінності, осяває поета ідея безсмертя:
Просмалені санскриту носії, що на зупинку кажуть «остановка», вишні і стерні, церква товстонога - напівзнайомі. Та таки свої.
І ці гробки, як пасіка ласкава, де через хрест - і прізвище твоє... Сидить на дроті ще махновська гава і заглядає вітру у рукава.
І є ВОНА. Непоказна - та є.
(«Минулих Вусть, Порхвирів і Лукій...»)
Ліричний герой нарікає, як заведено, на недосконалість, ба навіть відсутність того, що зветься «народом». Але він же - і це суттєво - якщо не розуміє, то принаймні здогадується, що поет - не тільки репрезентатор чи співець людності, маси. Поет, якщо він, наприклад, Шевченко, сам спроможний надихати народи, сам може витворювати нації.
Хочеться твердо так вимовляти «ер-р».
Карбовані горбоносі, тремтять
в повітрі епітети
Зібгавши нікчемний рік оцей і четвер,
В пам’яті хруснуть козацькі коні
копитами
І дальній берег в передчутті пожеж,
І вирушати до бою завтра,
о пів на сьому…
Та враз отямишся, згадавши, що теж
І там пустеля - така ж, як на цьому.
Щезни, щемна моя маро!..
В віддачі прикладу скреснеш
і завібруєш в римі.
Століття на денці. Місто
провалюється в Дніпро.
Сходить на небі місяць, кований
в Чигирині.
(«Днів моїх зволоживши суходіл...»)
Боюсь поспішних узагальнень, але для багатьох літераторів нової формації стало, здається, нормою передражнювання, гультяювання, кривляння. Майже нормою стало - вилізти напідпитку на трибуну, обізвати присутніх нездарами і кретинами. обкласти класиків добірними матюкам; покопатися привселюдно в своїх і чужих геніталіях. Нормальок! Карнавалізація, постмодернізм - звучить солідно, що й казати. Приголомшувати загал творчим одкровенням чи розважати публіку творчим цинізмом, котрий не те щоб плідний, але прибутковий, покоління має зробити вибір. І нарешті заявив про себе поет, який вважає, що глузування чи блазнювання не є головною чеснотою літератури, який ставиться до поезії дуже відповідально і не соромиться бути романтичним, знаючи напевне, як це поціновують нинішні «ерудити»:
Вичахають за нами часи,
Де ще кров гоготить, ніби полум’я,
Де хитаються дзвони й списи
І прапрадідів голови голені.
Там знецінює палі й рублі
Білозуба усмішка босоти.
Ми - малі, та підвищать шаблі
І проломляться ці горизонти.
І щось хрусне вгорі отамо,
Коли вийдемо ми і поборем.
А поборемо - полетимо,
Заспіваємо Богові хором.
(«Не свербить. Не ятрить Не пече....»)
Один з «програмових» його віршів: не розбалакуючи багато, Павло Вольвач оголює «сутнє»:
Під склепінням крислатої ночі
Кетяг болю тужавіє в лють
І накреслює путь, щоб не збочив,
Нещадиму і праведну путь.
Дай же, доле, не слину богеми,
А гарячі свячені братів!
Ви-то знаєте, пане Євгене,
Чого я на цім світі хотів.
(«Стало можна...»)
От і виринув з-поміж рядків, поза сумнівом, причетний до становлення Вольвача другий Євген - Маланюк. А ще, згідно з його зізнанням, Федеріко Гарсіа Лорка і Богдан-Ігор Антонич. Безперечно, Василь Симоненко і Василь Стус, за якими височіє гігантська постать Шевченка. Молодий поет пройшов гарний поетичний вишкіл: поетичне письмо Павла Вольвача засвідчує благотворний вплив великих учителів. Навчили ж вони його передусім безстрашності змагання з нештатним, незручним для оспівування життєвим матеріалом. Читаючи деяких поетів його генерації, не можеш позбутися думки, що все це творилося в міжпланетному, безповітряному просторі: вони - законно чи незаконно - хизуються отим «герметизмом». Цього ніколи не скажеш про вірші Павла Вольвача - настільки вони просякнуті при- понтійською потугою, надихані степовим українським повітрям. Степовий коршак, що незримо ширяє над його усіма віршами, прилетів, напевне, з якоїсь кобзарської думи. І тому навіть безкриле, безбарвне провінційне буття непомітно втрачає риси буденності, непомітно переростає в епос.
20-го, в четвер, дощі по Україні,
Місцями десь гроза, місцями - розпач десь.
А взагалі - нічо, ростуть жита і свині
І немічні вірші занудних поетес.
(«По зморшках передмість...»)
А іронія, зауважить хтось, а злий сарказм?
Все тут розписано. Все, як належить.
В нетрях будівель, отам десь, вони -
Голови, мери, начтепломережі,
Сливки повій і Поет Головний.
(«Сірий вокзал...»)
Павло Вольвач може скільки завгодно іронізувати, вдаватися до їдких сарказмів - буденність все одно стає під його пером щоденною трагедією:
Живу, скам’янілий, між глухими тілами,
Кудись пориваюсь, як у вирій лелека,
Махновської шаблі сирітський уламок,
Друзка трипільського глека.
Таке безлюддя, що скоро загавкаю
На цім румовищі, кладовищі німотнім.
Ночі чорну щоку обпікаю цигаркою,
Життя відклавши на потім.
(«Живу, скам’янілий...»)
Так, перед нами поет змістовний, політично заангажований, наснажений соціально, зорієнтований на читацький загал - і водночас він помітно цей загал випереджає. Чи не таким був, до слова, і молодий Василь Симоненко? Аналогії зовсім не довільні. Читаємо:
Бо нічого тут не скінчилося і ще
будуть громи.
«Незалежні» і «вільні»,
ми ледве дишим.
І печуть мене в груди із подвір’я
тюрми
Зимним поглядом Білас і Данилишин.
Зараз гроз би і вітру, цій задусі
натомість, Цій дрібноті, поту й полюціям.
І кажіть що хочете - мовляв,
кримінальна свідомість,
А я хочу НАШОЇ революції.
Слиняві отаманчики, вже нудить
від ваших «концепцій»!
Картонною булавою втішайте свою
когорту.
Якесь «нове покоління» хай вибирає
PEPSI.
Хай вибирає що хоче. А я вибираю
Гонту.
(«Малоросійська колегія...»)
І колоритні ж йому з’являються видіння, аж ніяк не забуті рухи людських озброєних мас:
Батогами шляхів хай тачанки степи перехрестять
Під гарячим шатром українських небес.
З темних бабиних скринь карим димом - розхристані хлопці,
З таємничих сіней, з буйночубих навколишніх сіл.
Шаблі вигин тугий, подих вітру, нагани при боці -
Хай пропаща - та сила із сил.
Ох, як довго вони, як вони безнадійно мовчали,
Наймити, батраки - тільки плуг, тільки глум зусібіч.
Але вибухнув час, і веселі тачанки помчали,
Понесли по степах і розхлюпали Січ.
І хто знає тепер, як би ще воно все обернулось.
Щоб заліза у кров - того цвіту ніхто б не скосив.
По укривках старих олександрівських стоптаних вулиць
Ще не вичахли їх голоси.
Ну, а я запізнивсь.
(«На прощальній стерні...»)
Поезії Павла Вольвача підтверджують наше спостереження: в глибинах народного єства зріють і вже визріли грона праведного гніву, що їхні плоди навряд чи до смаку припадуть сьогоднішнім грабіжникам, злодіям, казнокрадам. І ця повінь розплати знесе, змете, зруйнує багато чого в нашій недобудованій і невлаштованій хаті. А це дуже і дуже небезпечно - для всієї України.
Я ще нічого не казав нікому,
Та прийде час - і я вам ще скажу,
Довіривши ненависті оскому
Веселому свяченому ножу.
В корості кпинів і плювках поразок,
Сховавши лють у глибині кісток,
Я ще мовчу, та кам’яніють м’язи
І під бровою скалить ікла вовк.
За мною - неміч глиняної хати
На вашу твердь, на мармур і на мідь.
Та хреститься за мене пелехатий,
Захриплий гнів рабованих століть.
До часу злість плекаю незникому,
Коли вогні заграють молоді.
Я ще нічого не казав нікому,
Та треті півні крикнуть - і тоді...
(«Я ще нічого не казав нікому...»)
Що тут скажеш - і чи треба говорити в подібних випадках? Мабуть, що треба. Павло Вольвач, звичайно, уявляє, та, можливо, не до кінця усвідомлює масштаби майбутніх (імовірних) потрясінь. Ще Євген Маланюк попереджав: тримати людей в рабстві - небезпечно, це погано скінчиться не тільки для рабів, а й для панів. «Лютий зір прозрілого раба» не давав спокою Маланюкові, бо знав добре учасник і свідок визвольних змагань: «рука раба стискає ніж»:
Не одірвати, не рознять -
Ти ж пробував не раз, не два вже -
І наслідком була - різня!
І так навік. І так назавше.
Дарма припрошує: «Скорись!»,
Удосконалюючи пута,-
У відповідь буде: обріз!
У відповідь буде: отрута!
Кого не влаштовують застереження українського візіонера, може, прислухається він до висновків поета російського: «Состояние всего края, где свирепствовал пожар, было ужасно. Не приведи Бог видеть русский бунт - бессмысленный и беспощадный. Те, которые замышляют у нас всевозможные перевороты, или молоды и не знают нашего народа, или уж люди жестокосердые, коим чужая головушка-полушка, да и своя шейка-копейка». Таке попередження зробив нащадкам Олександр Пушкін у пропущеному розділі «Капитанской дочки». На щастя, зображувана ситуація розігрується лише на папері: в реальному світі вона виглядала б неприйнятною і, вибачте за відвертість, антиукраїнською. За теперішніх історичних обставин.
А ось вам і роз’яснення сучасного поета - дуже відверте:
І яких вам ще треба змагань?
Не влила вам у плоть ваша муза фанерна
Кучерявої крові, корчів справжніх страждань
І блакитного спалаху нерва...
(«День чи вечір...»)
«Фанера», «картон» - це лайка в устах Павла Вольвача. І він має рацію: замінники, сурогати, синтетичні вироби поезії не потрібні. Вони - як міна уповільненої дії.
Просунувсь на сторінку Пастернак,
Закляклий мозок, почуття картонні.
Темніє рано. Йде життя не так,
І сніг як постіль у якімсь притоні.
І хочеться світ за очі тікать
Із днів оцих і від самого себе.
І, як ножі, ввійшли по рукоять
Сухі тополі в безпритульне небо.
(«Просунувсь на сторінку Пастернак...»)
Не вірте, нікуди він не втече - ані від себе, ані від епохи. Бо найприкрішим покаранням було б для поета - потрапити в іншу епоху: ото був би жах і кошмар! А посумувати на дозвіллі, поскаржитись при нагоді, поплакати нишком - будь ласка! Чом би й ні?
Бо так чогось не так... Бо вітер видува
Із саду мед і пересохлі тіні.
І що казать? Та й є хіба слова,
Щоб золоті і в синім мерехтінні?
(«Висока синь розмиється плачем...»)
Що ж, літератури (справжньої) не витвориш з літератури: для цього необхідні радше багно, бруд, каламуть живого, зарибленого потоку (як у Андрія Тарковського в «Сталкері»). І поет наш уже збагнув: немає в природі готових зразків, готового патріотизму немає й поготів. Патріотизм народжують самотужки, його треба творити заново - скрізь, щодня і щохвилини.
Причаюсь в пивній на самім денці,
В сповитку бузкової імли.
На столі торішні оселедці,
І масні розмови - як столи.
Знають тут - кого за що побили,
Хто з ким спав, зарізали кого
І що вчора в Надьки, у «кобили»,
Подорожчав знову самогон.
Бенкетує алкогольна Мека,
Пінявий Інтернаціонал.
Мружить хтиві очі небезпека,
Шкіриться надгризений бокал.
(«Причаюсь в пивній на самім денці...»)
Я, здається, нічого не повідомив про освітній ценз молодого запорожця (хоча подібні запитання доводилось чути). Павло Вольвач (цим він майже нагадує В. Фолкнера) закінчив - не без ускладнень і перипетій - школу середню і один курс вищого учбового закладу. Решта - ні, не коридори, а вулиці, перехрестя і завулки великого індустріального міста, про яке ми розповідали на початку нашого нарису. Міста промислового, задимленого, закуреного і - геть зрусифікованого, не будем критись. Дехто навіть визнав це за досягнення.
Он розсунув обаполи міста
Мій Дніпро, заломивши брову.
Серед сала і малоросійства
Це - моє, і отут я - живу.
Хай розчавили лаптями груди,
Та прогледіли слово моє.
їм здавалось уже - тут ніколи
нічого
не буде,
А я - є!
(«Он розсунув обаполи міста....»)
Підсумовуючи, доповім: перед нами доволі оригінальне і цілісне явище, яке може визначати і вже визначає, ризикну припустити, певний етап самоусвідомлення - самоусвідомлення особистості, але й народу також. Перебільшення в цьому припущенні, мені здається, немає.
І ще одне, дуже суттєве. Вибухоподібна поява Павла Вольвача в молодій українській поезії дає підстави сподіватись, що так само несподівано і великонадійно можуть об’явитися свої Вольвачі ще й в інших галузях українського мистецтва - приміром, у кінематографі, в театрі, в літературознавстві, на телебаченні. Бо ми вже всі жданики поїли.
Л-ра: Дніпро. – 1998. – № 3-4. – С. 131-136.
Твори
Критика
