Територія самотнього льюїса
Анна Біла
Безсилля слів. Та в пошуках ходів Щось шепче в кров із потаємних залоз. Можливо, все сказав я, що хотів - Лишилося зробити, що сказалось.
П. Вольвач
Поезія Павла Вольвача без особливих проблем «вкладається» в стару і «доповнену» історію української літератури XX століття, воскрешає темпоритми Володимира Сосюри, реанімує дух празької групи, особливо інтонації несамовитого Маланюка. Цей поет, ніби бавлячись - так здається, адже емоція поетичних текстів Вольвача легко перетворює предметний світ на музику (ритуальний спів, рапсодію або... романс) - увійшов у літературний процес 90-их, ставши знаковою постаттю не лише східноукраїнської літератури: сьогодні без книг Павла Вольвача важко уявити собі тривання загальноукраїнського літпроцесу 90-их - межі століть.
Книги Вольвача потребують самостійних студій (в тому числі культурологічних), водночас здається не коректно підходити до них з мірками, що ми їх докладаємо до поета, вгрузлого і, як часто буває, похованого у завалах літературної історії. Звичайно, спокусливо говорити у зв’язку з текстами Павла Вольвача про розгортання волюнтаристської ліричної традиції. Якщо цю традицію окреслимо як творчу реалізацію стилю фашіо з актуальним культом честі, волі та сили, що в основі своїй має реставрований, але не рихтований під умови тотального «космополітичного експерименту сьогодення» індоєвропейський світогляд.
Згадана світоглядна парадигма може видаватися анахронічною в час, коли девальвація будь-яких переконань - явище, схвалене і закріплене методологічно. І самого Вольвача в такому зв’язку налигають ліриком-анахроністом. Але от проблема: сьогодні в парадигмі лірики «фашіо» поряд з цим поетом важко поставити ще ну хоч одне прізвище. Така «самотинність» Вольвачевої лірики (попри схвалення класиками - див. зізнання М. Вінграновського на останній сторінці обкладинки «Південного Сходу”) симптоматична, як розгортання феміністичного руху в останньому десятилітті. Згадана ситуація - на неї реагувати можна по-різному - є детермінованою логікою просування нашого суспільства. Копирсання патичком у малесенькій калюжці (пройшов постмодернізм чи не пройшов, «нада» чи «нє нада») або гео-соціо-політичні студіювання / рецензування на шпальтах серйозних критичних видань - все це здається much ado about nothing (у кращому випадку) і окозамилюванням (у гіршому). Як не банально це звучить, лірика Вольвача повертає нам тональність громадянську, силову, мілітарну, словом, ту, від якої м’яке вухо вже встигло відвикнути. Кожного ранку, - говорять японці, - освіжай себе думкою про смерть.
Схоже, що свою творчу «самотину» відчуває і сам поет, персоніфікуючись у волюнтариста-махновця, затисненого в бетонних бруках, і тим не менше, зухвалого, впертого, різкого - «стерняного» грунтівця. Образ ґрунту («Маргінес», «Бруки і стерні»), як і образ крові («Кров зухвала»), - романтичне (і націонал-соціалістичне) grund und blad - не поетична маніфестація, а правдива зв’язаність з тією територією, в якій сформувався поетичний хист П. Вольвача:
Долі судилося бути саме такою.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у
живіт...
Саме у цьому місті чомусь судилося
бути.
Саме звідси дивлюсь я на не мною
придуманий світ.
В цьому часі і сонці. Посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди
отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей...
Колорит запорізьких краєвидів не лише у терпких і звичних для зголоднілих дитинчат маслинах, у степових гонах, раптових посадках, у полині й кураїнах, кривих акаціях, бетонному запиленому місті, у салі і малоросійстві, у хижих поглядах братви. Це емоційний колорит, привнесений особистістю поета. З формальної точки зору, ніби зрозуміло, як створюється відчуття повної топонімічної автентики: на рівні лексичному - включення побутових фрагментів і цілих замальовок, вульгаризмів, «східної балачки» (тих дєвушкі і парні, женщіни і мужчіни, що вражають приїжджих львів’ян); на рівні мотивів - стискання цілого грона питомо східноукраїнських «сюжетних ходів» і поетичних опозицій (найдавніші - у фольклорі й «Слові про похід...»). Але головний темпоритм і найвартісніша нота поезії Вольвача - у напівсвідомому, але з дитинства засвоєному правилі існування: межа між життям і смертю на цій території настільки хистка, а іноді настільки розмита, що живеш, втративши баланс і радіючи кожному прожитому дню (Тут і барви, тут мені і ритми, Хай он пройде «товарняк « лишень. Будуть дихать і балки, і бритви Із нервових злодійських кишень). Це нагадує психологію людини фронтиру. Кожен може викликати в пам’яті фото переселенців у Новий Світ або, чого ж далеко ходити, - фотографії кубанських козаків початку XX століття. Погляд цих чоловіків важко забути: він дивиться вглибину себе, байдужий і холодний; це погляд людини-за-межею.
При такому розгляді поезій Вольвача (цей розгляд є найпростішим) у розмову з читачем вступають зовсім інші часопросторові координати, ніж ті, які ми звикли зустрічати у наскрізь окультуреному віртуальному просторі. Ці координати без «ніби» і «немов» - вони достоту брутальні, достовірні. В них страх є тактильним відчуттям (як «феня» в живіт або «розочка» під серце), а тому справжнім, не текстовим, не ігровим. Цікаво, що більшість емоцій Павло Вольвач щоразу «перевіряє» на відчуття дотикової справжності: Об осколок розбитої пляшки Вечір врізав босу її ягу; Тільки вже прожито половину, А в душі - ще ні в однім «глазу»; ... слово, як дим через ніздрі, непередбачене, мов крововилив; Повз мрію ту, що палею в тобі Стримить... - концепт болю в поезії є не уповні «окультуреним», а через те «дихаючим». (Тут пригадується із Сосюри романсове, але експресивно-дотикове Твої губи - розтулена рана..., мабуть, тому, що обидва поети настроєні принципово контраверзійно щодо «поетичного» і «літературного».)
Така психологія поета мусила б викликати природні опозиції у дусі Кіплінга, а загалом архетипи форпостів: Сходу - Заходу, степу - моря та інші. Справді, якщо добре пошукати, то вони наявні при повному озброєнні:
Крута земля димів і збочень
В гру за в вечірню куряву,
І галицькі пильнують очі,
Чи правильно я тут живу.
А хто зна! Все співаю труби
І рейки в леті на Донбас.
П’ю самогон. Плюю крізь зуби
Й кажу, бува: «Которий час?»...
Згадана опозиція вмотивована не лише історичним процесом, але, як ми побачили, глибоким, майже архаїчним відчуттям власної території, що глибоко сягає давньогерманського Мідгарду, «своєї землі» (на відміну від «чужого, небезпечного» - Утгарду). Ця територія у Вольвача розгортається то до обсягів незмірянних - Великої України - і тоді постає над-ідеєю, категорією позаісторичного (І Вітчизна намріяна - то лише грудка, Що у серці здавен запеклась; Вона - туман, Вона - обман, Вона - то просто дим з гвинтівки...), то згортається до меж Південного Сходу з його махновщиною на всі чотири боки, лиманом і степом, де проступа орда. Іноді ця територія звужується до рідного міста, в якому ниточкою розбігаються версії можливих доль (Уколовся хтось - не прокинувся, Хтось надовго сів - не «відкинувся». А над злидні оті панельні Височіла труба котельні), нарешті, це може бути тільки шпаринка у вікні з традиційною геранню або стегна коханки, що гарантує межовий притулок.
У Мідгарді Вольвача завжди неспокійно, і необхідно позбутися будь-яких зусиль і бажань «увернутися» від життя, переповнитися згаданим дзенівським прийняттям всього-що-є, щоби жити. І не зважаючи на дотикову конкретику далеко не героїчного міста, залізничних насипів і колій, «гаварка», саме в цьому сито-небезпечному просторі й постає культ «сильної», діючої особистості.
Крім горизонтальних опозицій (Схід - Захід; місто - степ), що ведуть за собою цілі мисленнєві парадигми, в поезії Вольвача існує і вертикаль, «духова» площина (доведеться вибачатися за високо- парність):
Стало можна. І хтось наготові
Белькотать про красу твоїх піль.
А воно вже ж немає любові -
Тільки кість вигризаючий біль...
Дай же, доле, не слину богеми,
А гарячі свячені братів!
Ви то знаєте, пане Євгене,
Чого я на цім світі хотів.
Чи ж не противагою «слини богеми» постає «жорстокий, рішучий дух, твердий, як ешафот, дух, який плекає свої світи і для якого мистецтво лишається завжди остаточним моральним рішенням, викликом, кинутим чистій матерії, природі, хаосу, регресу, безформності...»? Тому і тут актуальною є дихотомія свого - чужого, з якого видобувається болюча нота-ностальгія за «братством», «честю», «законом»:
... Та нехай. Нам по-своєму йти,
Солов’ями свистіти, да раз-два.
Ще з братви можуть статись брати,
А найбільшей хотілося братства...
Семафор блакитніє, як нерв,
І нараз розумієш до дрожу:
Головне - ще не тут, не тепер,
Та ніщо вже не стане дорожчим...
Духовна вертикаль корінням сягає козацького роду і махновського льюїса, що і уособлюють втрачений Закон. Незбагненно, як цей поет зміг винести незрушеним, цільним уявлення про неписаний закон честі, роду, уявлення про безперечне право на Територію, силове право, адже сьогодні згадані етичні цінності трансформувалися хіба в напіванекдотичні сюжети. Незбагненно тим більше, якщо взяти до уваги шалену мікстову етнополітичну ситуацію Південного (і не лише) Сходу, для якого від найдавніших поселень є органічним (і тим не менш допіру незлагодженим) співжиття расових, релігійних, корпоративних, расово-корпоративних, релігійно-політичних та інших численних «груп», Сходу, де в «смешение французского с нижегородским» густо вкраплені найвіддаленіші мовні площини (таке собі тендерне койне) - від псевдоелітного до галянтерейного. Дивно, а втім, будучи не лише часткою цього зображеного Південного Сходу, але, по великому рахунку, самою Територією з її вовчими законами і знаками, - лише так П. Вольвач і може побачити всю вертикаль - від Вальгали до кореня Родового Дерева.
Бажання «братства» в ліриці Вольвача постає як мотив утраченого (але поряд, у пам’яті, існуючого) Раю (більш відповідною культурософії Вольвача є германська Вальгала). Власне, інаковість поета серед людей (Я прийшов не туди і не звідти, Переплутавши долі і назви...) і підкреслюється пам’яттю або розумінням необхідного відновлення цього раю, що був би не крихтою в долоні, а Батьківщиною із Законом. Звідси - обширні паралелі з реалізованою історією південних народів («Пальми Півдня»), для яких поняття Своє максимально наповнене дотиком, смаком, нарешті вербалізоване своєю мовою, помножене на питомо свою кров (а не угро-фінську, як у випадку з українцями) і ґрунт (Все тут їхнє - жони і отари, Не на половину, не на чверть. їхній сміх, і ніч, і жовті фари, І повітря навіть. Навіть смерть). Звідси - гостра тональність поезії «Видіння Джихаду» (Але блиска погляд...), але з того ж джерела і мотив вовкулаки, свячених ножів і третіх півнів, Чигрина і могили Гонти. Триває поетичне осмислення концепту волюнтаризму Закону, цієї осі історії. І цікаво, що все теперішнє в поезії П. Вольвача розуміється як перед-епоха, така доісторична доба (взагалі мотив готування, ініціації є чи не головним у поезії стилю «фашіо»; у цьому зв’язку пригадаємо не лише О. Ольжича з германським культом гідного ворога і, відповідно, героїчної смерті, а також Ю. Липу і, вже в 90-их, абсолютно несхожих, і тим не менше дотичних Д. Корчинського й І. Бондаря-Терещенка. Час від часу (в мить філософськи розважливої резигнації) перспектива духовного «братства» постає оманою, і все глибшає загроза перетворення нації на свинопасів:
... Там хтось борошно сіє крізь сито.
Там кохання, вино і тепло.
І, безсилий, отерпнеш: якби-то
Ми були - скільки нас би було...
Але зростає переконання про надходження грядущої епохи, доби зламу, в якій відновиться струнка ієрархія цінностей. І цей мотив очікування поштовху з південного Сходу накочується хвилею з кожною поетичною книгою Павла Вольвача:
...А кревна пісня, кревніша за вірші,
Вночі ляга на Понти і понти.
І нишкне степу нашого навершя,
З якого ми штовхнемось у світи.
Поезія Вольвача заперечує факт розкладу героїчного в сьогоденні. Вона формує погляд на світ як пошук необхідної цільності, не мозаїчного розмаїття, але симетричної сталості, в якій достеменними є осі - часові, просторові, історичні, морально-етичні. Таке от собі уявлення, нехай поетичне, про український правильний світ, де панує свобода і внутрішня відвага, «внутрішня самодостатність і владність, «існування в собі», певна, вольовим зусиллям досягнута чистота», «без якої життя уявляється нісенітницею і брудною справою». На думку Ю. Еволи, існують два шляхи досягнення такої героїчної гармонії - шлях дії і шлях споглядання. Особистості П. Вольвача більше підходить, як було спостережено, перше.
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 145. – С. 195-200.
Твори
Критика
