Згарище з присмаком Батьківщини
Лукаш Луцький
Якби ця книжка з'явилася десь у вісімдесятих роках, вона, беззаперечно, стала б об'єктом дискусії про так званих сповідальників та метафористів. Одні причислювали б її автора до перших, інші — до других. Не знаю, у кого б тоді вистачило більше аргументів, але я сьогодні стверджую: Павло Вольвач, а йдеться про нього, не належить (і не належав би) ані до тих, ані до тих. Він є синтезом обидвох, як на мене, штучно-надуманих списків... (Цікаво, а до кого зарахувати Тараса Шевченка чи Василя Стуса?..)
Перед аналізом текстів П. Вольвача насамперед звернемо увагу на обкладинку його напрочуд зграбної «кальваріївської» книжки: а на ній, опріч назви, ім'я-прізвища та видавництва — вказівний палець, пензля Любомира Медведя, який вказує на... Ось тут і інтрига: на шо чи кому— нам? державі? урядові чи Господу Богу?..
На початку Павло Вольвач зізнається: «Не було ні криниць, ні отав, Ні ячань журавлів, ні молитви...» Так, справді, йому, на відміну від багатьох українських поетів (не скажу — усіх), бракувало цих буденно-приземлених і звичних, хоча й загалом — знакових реалій... «Жив би в якихось Залішиках чи, може, у Теребовлі, Ходив би в неділю до церкви, просвітлений і чепурний. Слова безсилим бадиллям не застрявали б у горлі, Співав би я «Ще не вмерла» і «...нам Україну храни...» Натомість не просто автор, і не просто Павло Вольвач має «...тільки згарище з присмаком Батьківщини». Це західнякам відносно легше. А спробуйте вирости в неукраїнському (часто — ворожому) оточенні (читай — гетто) і стати українським поетом. І не примітивним на кшталт «кров-любов» чи «нас душать москалі — гукаймо всіх, хто у селі», а оригінальним і потужним.
Поетичний (властиво — громадянський) чин Павла Вольвача можна вважати подвигом, зрештою, по-перше, чин і подвиг то є синонімами, по-друге — можна так і не вважати. Та й сам пан Павло, ймовірно, буде проти такого трактування його творчості. Та, хай би там як, але Вольвач привніс у рафіновану українську поезію (не скажу, шо рафінованість для будь-якої літератури — це мінус, або шо у нього не було попередників) свіжий повів розмовно-щирих інтонацій. Він не лише ідентифікував свою менталітетну свідомість з українством (даруйте за цей останній неоковирно-трафаретний термін), не зациклився на суто філологічних вправах-виправах, але й не спримітизував Слова і не звульгаризував Музи. Зрештою, Вольвач збагатив укрсучпоезію так званою махновщиною — організованою та структурованою. Його поетика — багатобарвна, виболеність (у небанальному значенні) — невдавана. У нього немає примітивно-патріотичного плямкання-сюсюкання-пережовування чи хутірсько-меншовартісного посипання голови чи якоїсь іншої частини тіла істерично-історичним попелом. Натомість — ліричний сарказм, псевдолагідні антидифірамби, франківська «нелюбов»...«Якщо не гнів, а просто, взагалі... То все це — порохня, брати немилі. І що не вмерло до кінця — дарма. Ростіть дітей, саджайте картоплі І навіть вірші шкрябайте безсилі, Та вже не квильте, що її нема».
Трішки збочу з теми... На жаль, дискусія про літературне розмежування (як і про політичне й менталітетне) України має давню історію. Пригадайте хоча б полеміку між Драгомановим і Грінченком, а то й пізніших апологетів. До речі, таке розмежування й сьогодні іноді вигулькує. І вичерпає воно себе лише тоді, коли витвориться і викристалізується єдина й монолітна українська нація. А до цієї події, вельми шкода, — якщо не сотні, то десятки років. За певних умов...
«Піти б у вільний вірш. Але трима Череп'я рим і розділових знаків. І тінь тії, котрої і нема, Чи вже нема, як сміху гайдамаків...» Поет вагається, але не впадає у розпач і не занурюється у вакуум, хоча для цього у нього є всі підстави. Він, як і кожен мислитель (а кожен справжній український літератор є мислителем, хоча мені відомий і інший погляд на літературу у суспільстві і суспільство в літературі), врешті-решт, чітко себе векторує: «Безсилля слів... Та в пошуках холів Щось шепче в кров із потаємних залоз. Можливо, все сказав я, що хотів — Лишилося зробити, шо сказалось...».
Павлові Вольвачу можна «інкримінувати» вербальну легкість В. Сосюри, невимушену афористичність Євг. Плужника, строфічну мускулистість В. Стуса, надривні інвективи ще одного Євгена — Маланюка та природну розповідність Б. Нечерди. А також — голос і голосіння не лише Сходу, Півдня чи Півночі України, але й Заходу. Чи є ганджем поета те, шо його сприймають і розуміють чимало читачів? Чи є це браком його версифікацій? Навпаки. Звісно, з погляду позицій постмодерністських — поезія штука індивідуальна і лише для вибраних. На жаль, серед цих вибраних — мало обраних.
І... і... здивується читач: то в город Павла Вольвача немає жодного камінчика чи грудки? То він що — святий української поезії, як ото на образах. Та не може бути!
Признаюся... Кілька років тому я, Лукаш Луцький, видрукував у «Книжнику-рев'ю» (див. 2001, № 4 (13)) свій перший матеріал про Павла Вольвача із задуманого мною диптиху. До речі, надсилаючи свій матеріал до редакції, я ні сном ні духом не відав, що його опублікують під рубрикою «Номінанти Шевченківської премії». Виходячи з того, «антишевченківського», моменту, який залежав не від мене, заочно прошу у пана Вольвача пробачення. У тій «книжницькій» рецензії я вказував на деякі суб'єктивно-негативні, з мого, суб'єктивного, погляду, моменти його творчості, зокрема, про засилля суржикізмів у його опусах. Водночас я наголошував, що без них Павло Вольвач не був би Павлом Вольвачем. І якби його вірші унормовано-правильно «вичистити», то це було б те саме, якби, скажімо, «прополоти» Василя Стефаника чи Ольгу Кобилянську.
Шкода, що ми (і я зокрема) не завше розпоряджуємося своїм часом, іноді у наш графік денний вклинюються абсолютно-неймовірні штуки- справи, і ми робимо не те, шо планували, а те що мусимо. Одним словом — другу, хай і автономну, частину рецензії я на тоді не написав. Отже, сьогоднішній, всуціль «плюсовий погляд» — це і є запізнілими (але не застарілими) розмислами про позитив у творчості Павла Вольвача.
Водночас, у тій же куцій рецензії я передбачив появу його наступної книги у 2002-му. Виходячи із суто арифметичних міркувань: «Маргінес» — 1996, «Кров зухвала» — 1998, «Бруки і стерні» й заразом «Південний Схід» — вибране з усіх трьох збірок — 2000. Себто періодичність у щодва роки. І справді: під егідою львівської «Кальварії» у 2002-му побачила світ його чергова книжка. Власне, передрук попереднього «Вибраного». Згоден, твори поета потрібно не тільки видавати, але й перевидавати. Але наразі з'явилася підступна і не дуже радісна думка: невже Павло Вольвач, один з малого числа тих, хто повинен писати вірші, — повністю перекваліфікувався на журналістику, чи принаймні на прозу?..
Звісно, Муза іноді впадає в анабіоз чи кому. Та хочеться вірити — всі ті штучки мають щасливе закінчення: з'являється принц, цілує Музу у її солоно-медові вуста, вона оживає-воскресає. І дивиться на світ, на нього, на нас своїми гарними, розумними і щирими очима: «Кров перейдено вбрід і кричи, не кричи — Не твої тут оселі. І у спадок тобі — ці блювотні плачі На веселі пустелі. І впирається лоб в зраду й смерть кам'яну, Але брешуть всі чисто! Розминаєш між пучок пучок полину — І приходить Вітчизна».
І Павло Вольвач, і я, і многі з нас (попри несамовитий збіг приголосних «лоб в зраду», який компенсується «гірким» звукописом — «між пучок пучок полину») — сподіваємося, шо, окрім запахущо-дурманної рослини, у нас буде справжня Вітчизна, Отчина, Батьківщина... Колись...
Л-ра: Березіль. – 2004. – № 3-4. – С. 181-184.
Твори
Критика
