Терпке тривання
Олег Соловей
І начебто - скільки того життя, але будуть вірші...
О. С.
Попри колишню іронію Тараса Антиповича, який передбачав, що після «Південного Сходу» на нову книгу лірики Павла Вольвача доведеться чекати не так уже й довго, максимум два роки (мовляв, цей поет кожні два роки тішить читача новою збіркою віршів), - чекати довелося помітно довше - не менше семи років. І от нарешті - «Тривання подорожі», четверта книга лірики Павла Вольвача. Книга в певному сенсі несподівана, хоча й очікувана. Несподівана, мабуть, не в останню чергу переакцентуванням добре відомих топосів, про що передовсім і випадає говорити у зв’язку з цією збіркою автора. Ліричний суб’єкт попередніх трьох книжок знаходився в метафізичному просторі українського Сходу, основним маркером якого виступає степ зі своєю неодмінною й добре всім відомою (але й досі не зужитою) матрицею. Від Мамая до безіменного махновця - ось хто визначає психоментальну контрапунктуру згаданого простору. Звідси і метафізика. Можливо, навіть - зачароване коло, бродити яким буває цікаво представникам кожної нової генерації; слухати і читати їх буває не менш цікаво, якщо Бог дає їм дещицю таланту, як-от у випадку з Вольвачем.
У суті своїй усе наше життя є своєрідною мандрівкою, себто ліпшої алегорії на маркування наших трудів і днів годі й шукати. З іншого боку, мотив подорожі й подорожні топоси використовують найчастіше прозаїки - від Сервантеса до нинішнього С. Жадана. І це зрозуміло: адже прозаїкові потрібно подати зріз подій (або принаймні калейдоскоп пейзажів) і характерів, навіть коли, як у Д. Джойса в «Уліссі», йдеться лише про симулякри, чи пак голограми колишньої традиційної подорожі. Попередній ліричний суб’єкт Павла Вольвача досить просто вкладався в топографію, окреслену самим автором як Південний Схід («Всі мої вірші з Південного Сходу. І сам я звідти», - писав автор у передньому слові до книги вибраних віршів 2000-го року), що одночасно акумулював у собі «планетарну містерію Степу, притлумлений тупіт копит і стугоніння тачанки, крицево-вугільну міць». Наразі - все помітно складніше. Якщо колишній суб’єкт поетичної рефлексії, амбівалентно беручи, копав свої шанці між бруком і стернями (на що так промовисто й навіть дещо риторично вказує назва третьої збірки «Бруки і стерні», 2000), то сьогодні уже інакше; йому, скажімо так, кореспондована авторська динаміка, щонайменше - інтенційність цієї динаміки й руху; звідси - бажання й можливість подорожі. Власне, якщо аж так не ускладнювати прості й доволі буденні речі, то передовсім у назві нової збірки П. Вольвача ходить про тривання життя й тривання поезії в нових життєвих ляндшафтах, які складають не так архітектура й клімат, як відчутно нове людське оточення.
Микола Вінграновський написав про Вольвача, що «таким поетам, як він, постійно потрібен подих. І подих новий. Йому негайно потрібне оновлення емоцій, самопочуття і перспективи життя...» Навряд чи щось подібне стосується лише П. Вольвача - свіжа кров емоцій, нові обертони рефлексії й навіть якісь нові, суто буденного кшталту, враження не завадять будь-якому письменникові. Саме тому й відбувається розвиток особистости; саме так не скисає кров. Зокрема, й кров літератури. Нова збірка поезій може вважатися цілковито київською, і то не лише за місцем і часом її створення. Можна взяти відпустку, виїхати в Карпати й писати вірші про Київ чи пак, навіяні дискурсією цього міста. А можна жити в Києві й залишатися автентичним поетом Карпат, як-от В. Герасим’юк або І. Андрусяк. Тобто я хочу сказати, що поезія спочатку входить у нашу кров і починає там повноцінно мешкати, і вже потім, коли промине якийсь необхідний час, вона виплескується назовні. Поезія - це не лише емоції; поезія - це не меншою мірою досвід. Життєво-побутовий, екзистенційний, літературний, людський, етичний, естетичний, соціяльний, емоційний і будь-який інший, що неодмінно відіб’ється в рядках, коли надійде час реалізації досвіду саме у формі літературного твору. Таким чином, літературно-художній твір виникає передовсім на перехресті етичного та естетичного досвіду - власного та, говорячи дещо абстрактно, загальнолюдського.
Уже перші вірші збірки в певному сенсі розставляють акценти в найновішому хронотопі, що у глибинній суті своїй у Вольвача не змінився, представляючи читачеві вже відому психоментальну (неоромантичну або ліпше - експресіоністичну) опозиційність просторів і те осердя ліричних рефлексій, що умовно варто окреслити поняттям Батьківщина: «Ну і що, що десь там є Америка, /їв пітьмі вовтузяться народи?.. / Дівчинко, за п’ять хвилин - і Жмеринка, / І тобі в тій Жмеринці виходить» / І ляга на голоси і кроки, / Біля ратуш і костелів біля, / На камінну на луску Європи / Давнє дике східне божевілля... «А там, де її немає, Батьківщини, поет дозволяє собі дещицю рятівної іронії: «І жалів когось кому до смерті / В тім єврейськім гербовім осерді - / Пиво точене коліно вуджене / Із довічним радіо ліберті»... Голос і навіть уже саму інтонацію Вольвача направду важко сплутати з чиєюсь іншою, а сам він уже помітно відійшов і від Є. Плужника, й від В. Сосюри, які спадали на думку при взаємненні з його першими книгами. Поет у новій своїй книзі помітно змінюється, залишаючись при тому цілком вірним собі колишньому: «І часів гарячих, а не зимних / Хочеться. І купа винуватих. / Хоч немає черг ні магазинних, / Ані - що дивніше - автоматних». Саме так постає образ Автора; за раменами ж автора можна побачити обрис його доби.
Направду не доводиться говорити про суттєві трансформації ліричного суб’єкта: він і надалі маркований тими ж рисами, які тільки й може продукувати Південний Схід. Водночас він усе-таки змінився: змужнів, став на позір спокійнішим, на обличчі відбився чи то стоїцизм, чи то неспростовна впевненість у володінні остаточною істиною; саме звідси, можливо, ця спокійна, врівноважена впевненість: «Він іде. Ступа примарам / Вслід, від ніг до голови. / Він іде собі бульваром, / Щоб не буть таким як ви. // А куди - він ще розкаже... / У мигтінні спин і числ / Раптом вчувши за пасажем /Гул інакових вітчизн». Та й генетично вкорінене Запоріжжя - і надалі залишається поруч: «Дбав про тебе Господь повітових небес, / Вириваючи плоть з доль чужих і словес, / Де повітря покраяне висками фрез, / Там, де готика труб, де стоїть Дніпрогес. // А за тім’ям лишалися хаос і чад. / Долі й болі лишились хрестами стирчать. / Понад план чавуни, п’ятирічки, парад - / Десь пливуть в поза просторі. Може - над...»Мегаполіс у дніпрах з летами / В пітьмах тане. А ти слідкуй - / Нині в небі все переплутано: / Невагомість чиясь фіолетова, / Пальці долі, смуги від куль...»
Є, мабуть, не так і багато поетів, які так чіпко й природно вживаються в простір, яким дихають і, загалом, живуть. У цьому сенсі П. Вольвач у межах цієї збірки стає поетом, у відомому сенсі київським. Столиця «посеред химерної держави» з її пагорбами, майданами, бульварами, соборами, двориками, арками, порталами, «шептанням бруків», «бровами Штоня» - надійно й невимушено відбивається в цьому конкретному поетичному світі, вростаючи в нього другим «з двох найкращих міст» (першим назавше залишиться Запоріжжя): «Собори тануть в голубе, / А я іду, іду по Києву, / Щоб взять і – вишептать тебе, / У чорнім хаосі покинуту». Втім, фірмовий авторський маргінес на сьогодні ще анітрохи не є зредукованим: «Сталеві дні, як оселедці, / У безвість мчать собі і мчать. / Та диха Маргінес Вселенський / (чи пролетарський? чи селянський?) / і мої нерви там блищать». Більше того, столиця й уявляється ліричному суб’єктові цілком зрозумілою сумою численних (і пролетарських, і селянських) вітчизняних маргінесів, підсумком «сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль», що сплелися сьогодні в цьому невипадковому місці, в столиці держави; а він перебуває у їх епіцентрі, будучи водночас носієм духу й цінностей сього Вселенського Маргінесу. І ця концентрація в метафізичній конфігурації Києва - не випадкова: «Ми й були саме для гомінкої міської біди, / тимчасові, прийшли попід брами й проспектівські башти. / Звідусюди - і звідси - відходити нам назавжди, / і лишатись навік, і тремтіть між горбами - назавжди». Урбаністичний ляндшафт набуває сенсу, як мінімум психологічного.
Надзвичайно конденсованою ілюстрацією до попередньої тези виступає поезія «Прогресу згущується відчай...». Один цей вірш, по суті, акумулює всю ідеологічну й стильову контрапунктуру поета, який за корпусом текстів цієї збірки (це стосується і трьох попередніх) може бути кваліфікований нами як представник того стильового напрямку, що ще до Вольвача створив осердя української модерної літератури, а саме - до напрямку експресіонізму. В порівнянні з попередніми збірками поет дещо згладжує безкомпромісність своєї лівої ідеології (втім, вона не зникає, звичайно, зовсім), стишуючи звучання інвектив («Вдивляйся вусібіч. І все, як є, прийми...»); проте жарина соціяльного й національного протесту продовжує тліти, зберігаючи дух субверсивности й непокори: «І не змінить країну цю - / Задвірки з тайною мінєту, / Де надписи «Прохода нєту!»/ Привіти Лені й Горобцю, / Де часто пруха йде поету / І тріщина йде по торцю. // Нема проходу, ані виходу, / Світ кришиться дрібними крихтами, / Зневір густішає туман... / Доби задушливе безчасся / І світу вогке непролаззя, / Й душі людської глухомань».
Зі столичною топографією у П. Вольвача пов’язаний і цілком особистісний мотив; власне, це вже мотив першої втрати: «Немає змін і вінграну заміни... «Там поет вінгранний з Миколаєм в головах / і розмова кольору неба й тютюну»; «Щось по ньому лишилось. (Нема? Чи є?)... / Жменька слів, що не знає майже ніхто... / Я проходжу іноді повз барельєф, / В кафе навпроти замовляю по сто. // Киваю до нього. Випиваю один»... Є у збірці вірш, окремо присвячений «Миколі Вінграновському, незникомому», - з такою строфою: «Ви такий мені є - над плачі і платки - / Фіолетово-флейтова музика. / З позаземних рівнин золоті завитки, / І у хмар ваших губи усміхнені». Загалом, можна спостерегти, як за старшим товаришем М. Вінграновським триває постійне вимірювання життя, що триває, і якихось його одвічних імперативних імпульсів: «Що нового? Зима, як зима. / Сніг. Дими над горбами димлять... / Вінграновський пішов - і нема. / Міст Московський сіріє здаля. // Плюс, таке щось, про що й не сказать... / Лиш наразі дихну з таїни: / Ще заблиснуть часи - воскресать, / А на чверть - вже цієї весни».
Цікавими, як на мене, у збірці є чи не перші спроби верлібру. Вони в усіх випадках несуть щось аж надто особистісно-інтимне, водночас інтегроване в життя всієї країни («37-річний хлопець...»; «Так воно в квітні й буває...»; «Кажеш, тільки звільнився?»), або щось максимально затемнене для прочитання, як-от вірш «Пройти кулемет за плечима похрустуючи гравієм...». На останньому хочу зупинитися докладніше, бо є він найзагадковішим у книзі (у сенсі наших можливостей проникнення в тіло тексту і, головне, до авторської свідомосте, до першопоштовху творення, так би мовити). Асоціяції виникають, але не вичерпують усієї можливої авторської інтенційности, і читач це, звісно, усвідомлює. Пройти де? І чому з кулеметом за плечима? Гравій уздовж залізничної колії, кущі шипшини та південне айвове дерево відсилають до топосів поетового Запоріжжя. Зрештою, як і чітко артикульована, спокійна і впевнена мілітарність - у вигляді вже згадуваного кулемета за плечима. Зрозуміло, що це не махновський льюїс - якщо за плечима, це вже інші часи, швидше за все - епізод із життя українського повстанського руху середини минулого століття.
З цим текстом безпосередньо пов’язаний концептуальний і вже відомий із попередніх збірок поета мотив братства, що у випадку з Вольвачем є своєрідним маркером його конкретного індивідуального світовідчуття. Саме відчуття братства, або ж «тиснява братства», підтримає й не дозволить упасти навіть під тиском куль, «що плече обпечуть, та впасти / Не дозволить тиснява братства, / І таки не впадеш, авжеж». Чи не найважливішим це відчуття братства є в добу непевносте, в часи розгортання нових і тривожних особистих і громадських овидів: «Сни нові стирчать в новий горизонт, / йдуть за нього, ковзаючись, мов по насту, / до далеких вогнів, до темногорлих змов, / прірву смерті латати промінням братства». Можливо, тут ходить про ідеал поета (далекий і нездійсненний), який лише й здатний максимально реалізуватися в цьому мотиві братства: «дорвався-таки до братів допався а ви говорили... / в червонястих долонях стволи наче ворони / і бороди над кроками». Втім, ліричному суб’єктові й самому не до кінця зрозуміла ця симультанна картинка: «Звідки? Коли?» Ми приблизно знаємо звідки: зі степів, з діда- прадіда, з вільної крови, що не раз напувала ці землі і яка несе в собі загадку цього народу - загадку, що колись таки реалізується в наших нащадках. А поезія в цьому контексті виглядає незайвим доповненням, бо зберігає знання і пам’ять, без яких не буває нації.
Л-ра: Кур’єр Кривбасу. – 2008. – № 220-221. – С. 332-336.
Твори
Критика
