19.11.2023

Драматургія Шекспіра

З. В. Кирилюк

Вільям Шекспір (1564-1616) — найвидатніший драматург і поет англійського Відродження — належить до невеликого кола геніїв, що інтенсивно сприяли розвитку духовної культури світу. Біографічних відомостей про життя митця, про його особистість і театральну діяльність збереглося дуже мало. Народився він у Стретфорді в родині ремісника і торгівця, вчився у місцевій школі, але мусив покинути навчання через скрутне матеріальне становище сім’ї. Він рано одружився, виїхав з рідного міста і почав акторську діяльність у різних театрах. На початку його театральної діяльності йому доручали «оновлювати» для постановок старі п’єси, але скоро він почав писати сам і швидко досяг успіху. Згодом став співвласником лондонського театру «Глобус», у якому ставились його п’єси, і це було засобом існування родини. У 1612 році Шекспір повернувся до Стретфорду, де і помер.

Художня неперевершеність, ідейна глибина творів Шекспіра викликали переконання, що їх міг написати лише видатний митець, філософ, високо освічена людина. Велич митця породжувала захопленість його творами і водночас сумнів у тому, що їх автор міг формуватись у демократичному середовищі, де він не мав змоги навіть одержати належну освіту. Це стало однією з причин виникнення так званого «шекспірівського питання». Вважали, що автором могла бути людина з аристократичних кіл, яка підписувала свої твори іменем рядового актора. Висловлювались різні припущення щодо авторства. Називали кількох освічених аристократів, які, на думку прихильників анти- шекспірівської версії, могли скористатися ім’ям Шекспіра.

Дослідженням відомих фактів та літературної спадщини драматурга, аналізом стилю, образності творів переконливо доведено необґрунтованість висловлених припущень. Глибоке знання автором народної мови, використання характерних лексичних прийомів, знання театрального життя, побуту, внутрішніх неписаних законів, звичаїв свідчать про демократичне походження автора і його приналежність до театральних кіл.

Джерелами драматичних творів для Шекспіра були старовинні легенди, сюжети новел, біографії грецьких і римських полководців, написані Плутархом, середньовічні історичні хроніки. Але яким би не було походження сюжету, Шекспір відтворював ідеї, почуття людини епохи Ренесансу. Поєднуючи правду свого часу із загальнолюдською правдою, він створює безсмертні образи. Драматург досяг надзвичайної глибини зображення історичних конфліктів і розкриття психології людини. Шекспіром написано близько сорока п'єс, йому належить великий цикл художньо довершених сонетів, які складаються у єдину сюжетну цілісність. Його творчість відчутно поділяється на три періоди за характером проблематики, особливостями жанрової специфіки, емоційним забарвленням п’єс.

Перший період (1590-1601) збігається з підйомом економічного й культурного життя Англії. В ті часи у суспільстві поширювалися гуманістичні ідеї, домінував оптимістичний настрій, патріотичні почуття. В тематиці драм Шекспіра раннього періоду помітний значний інтерес до історії. У творах «Генріх VI», «Річард III», «Річард II» та інших у живих картинах відображено минуле Англії, створені образи історичних осіб. Світлою вірою у велич і самоцінність людини просякнуті комедії: «Приборкання норовливої», «Комедія помилок», «Два веронці», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець», «Віндзорські жартівниці», «Багато галасу з нічого» та інші. У цих п’єсах створено поетичні образи людей, що відстоюють своє щастя. У світі дружніх почуттів, кохання, радості, поезії діють життєрадісні, енергійні молоді люди, сповнені високих, чистих почуттів. Вони здатні подолати перешкоди, які зустрічаються на шляху до поставленої мети.

У цей період створено три трагедії, найвидатніша серед них — «Ромео і Джульєтта» (1595). Програмою передбачено ознайомлення з трагедією шляхом позакласного читання, тому методика роботи з нею є дещо інша, ніж при вивченні твору в класі. Щоб підготувати учнів до сприйняття твору, вчитель має визначити головну мету і дати певні настанови. У даному випадку важливо домогтись того, щоб твір сприймався не лише як зворушлива розповідь про трагічну долю юних закоханих. Враховуючи, що з попередніх тем учні одержали уявлення про особливості середньовічного світогляду і ренесансної ідеології, можна поставити завдання визначити, як протистояння двох ідеологічних систем визначає ідейну спрямованість і художню структуру драми Шекспіра.

З попередніх тем учням уже добре відомо, що з початком епохи Відродження складається гуманістична концепція, посилюється прагнення до розкріпачення людини від тенет, які накладало на неї Середньовіччя. Всупереч середньовічному переконанню про необхідність зректися земних радощів, гуманісти проголосили найвищою цінністю людину і обстоювали її активну роль і права у земному житті. Оспівується вільна, ініціативна, життєрадісна людина, здатна відстояти свої інтереси. Теоцентричній (від грецьк. — Бог) системі мислення протиставлялася антропоцентрична (від грецьк. — людина), хоч це і не означало послаблення віри.

У трагедії Шекспіра «Ромео і Джульєтта» звучить пристрасний протест проти моралі й традицій феодальних часів. Зображуючи долю сповнених чистого, світлого, поетичного почуття юних закоханих, які в умовах панування середньовічної моралі приречені на загибель, Шекспір стверджує людяність гуманістичних ідеалів Відродження. Долю окремих людей автор малює не просто на тлі суспільного буття, а у прямій залежності від нього. Розповідь про приватне життя героїв і їх загибель стає основою для розкриття глибоких соціальних процесів, характерних для часів гострого протистояння нової гуманістичної моралі і старої феодальної. Це протистояння лежить в основі конфлікту, визначає особливості характерів та поводження героїв і стає причиною їх загибелі. Тема особистого щастя виходить далеко за рамки приватної, інтимної справи й набуває соціального звучання.

Дія відбувається в італійському місті Верона.

На тлі італійської природи розгортається лірична історія юних Ромео і Джульєтти. Високу поетичність почуттів героїв, сповнених поезії й гармонії, відзначив І. Франко у відгуку про трагедію: «Головна принада її — той чар молодості і свіжості, те поетичне сяйво, та простота і сила чуття, яка надає любовній історії вищу силу...».

На перешкоді їх щастю стоїть давня ворожнеча Монтеккі та Капулетті — різних кланів, до яких належать Ромео і Джульєтта. За старою мораллю, підтримування ворожнечі родів, що виникла через давню образу, — справа честі. Тому молодь бере у цьому активну участь, хоч ніхто вже не пам’ятає причини кривавої помсти. З перших сцен відтворюється атмосфера постійних кривавих сутичок, у яких гинуть юнаки. У нескінченну ворожнечу втягуються і такі, як Тібальт, що фанатично додержується традиції кривавої помсти, і ті, хто визнає її безглуздість. Друг Ромео — розумний, витончений життєрадісний Меркуціо, типова особистість епохи Ренесансу — загинув у сварці, якої він не міг уникнути. Розлючений загибеллю друга, Ромео вбиває Тібальта, чим ще більше ускладнює своє становище. Приречений на вигнання, він позбавлений можливості бачитися з Джульєттою.

На боці закоханих виступає мудрий монах Лоренцо — людина гуманістичного мислення. Він намагається допомогти і влаштовує їх таємне вінчання. У відсутність вигнанця Ромео виникають непередбачені загрозливі обставини. Батьки Джульєтти стали готувати її до шлюбу з давно обраним ними юнаком. Крім того, що Джульєтта кохала Ромео, другий шлюб уважався великим гріхом. Лоренцо сподівається врятувати її від насильницького вінчання. Але план завершився крахом гуманного задуму. Не в змозі подолати наполегливість батька у його бажанні одружити дочку з Парісом, Джульєтта і Лоренцо вирішили з допомогою снодіючого імітувати її смерть. Перша частина плану здійснилась успішно: спляча Джульєтта залишилася у склепі. За задумом Лоренцо, там її мав знайти Ромео. В листі до юнака Лоренцо писав, «щоб він сюди прибув цієї ночі й звільнив її з дочасної могили». Але через обставини Ромео не одержав листа. Він знайшов Джульєтту в склепі і, думаючи, що вона мертва, випив отруту. Прокинувшись, Джульєтта побачила мертвого Ромео і сама заподіяла собі смерть. Після загибелі героїв Лоренцо в розпачі. Він розкриває таємницю, розповідає про свій задум уникнути насильства з боку батьків.

У фіналі торжествує людяність, примирення: «О брате мій, Монтеккі, дай же руку! Вдовиний спадок це дочки моєї», — звертається батько загиблої до вчорашнього ворога. А той обіцяє спорудити на честь Джульєтти статую із золота, якій не буде ціннішої подоби.

Мета автора не вичерпується оспівуванням кохання, величності й сили почуття, для якого немає непереборних перешкод. У драмі показана трагічна несумісність феодального світогляду з новими, гуманістичними процесами, що відбувались у період формування і розвитку Ренесансу. Ромео і Джульєтта — люди нового часу. На відміну від старого світу зненависті, вони утверджують людські закони, засновані на силі добра, дружби, любові за власним вибором, а не за примусом.

У розвитку характерів героїв Шекспір показав поступове формування гуманістичних поглядів. У підході до зображення персонажів виявилося новаторство драматурга. Образи героїв, глибокі й різнобічні, показані в еволюції. У перших сценах Джульєтта — безтурботна, слухняна дівчина. Підкорення чужій волі для неї звичний стан. Тому повідомлення про сватання байдужого їй Паріса вона сприймає як факт незаперечний. На запитання матері, як дивиться вона на те, що до неї сватається Паріс, вона відповідає, як і належить за законами середньовічної моралі:

Дивитися ж дозволю я очам
Лиш доти, доки бажано це вам.

Переклад Ірини Стешенко Покохавши Ромео, вона усвідомлює своє право на кохання, поступово починає мислити як людина ренесансної доби. У боротьбі за кохання вона стає мужньою, рішучою, здатною постояти за своє кохання. Традиції вже не владні над нею. З приводу ворожнечі родів, що стоїть на шляху до щастя, вона висловлює близькі гуманістам думки про самоцінність людини, про найвищу цінність особистості. Об’єктивно її слова звучать пристрасним протестом проти феодальних порядків та звичаїв:

Лише твоє ім’я — мій ворог лютий.
А ти — це ти, а зовсім не Монтеккі...
Що є Монтеккі? Таж чи так зовуть
Лице і плечі, ноги, груди й руки
Або якусь частину тіла іншу?
О, вибери собі нове ім'я!
Та що ім’я? Як не назвеш троянду —
Не зміниться в ній аромат солодкий!
Хоч як назви Ромео — він Ромео,
Найвища досконалість все ж при ньому.

Істотні зміни відбуваються і в розвитку образу Ромео. Автор зосереджує увагу на еволюції його почуттів. У перших сценах Ромео зітхає по Розаліні. Штучність і надуманість звучать у його визнанні, схожому на маячню:

З ненависті любов! О гнів кохання!
З нічого — все: і розквіт, і буяння!
О легкості тягар! Сенс пустоти!
Безформний хаос пречудових форм!
Свинцевий пух і полум’я холодне,
Цілюща слабість і блискучий дим...
Безсонний сон, єство, що не існує!
Не маю радості, а все ж люблю я.

Під впливом справжнього щирого і могутнього почуття, яке оволоділо ним, Ромео знаходить нові слова, у яких відображено не тільки його почуття до Джульєтти, а й особливості його характеру, пристрасного, емоційного:

Моя Джульєтто! Як в твоїх грудях
Від щастя серце б’ється так, як в мене,
Й ти можеш краще виявити радість,—
Знайди слова, яких мені бракує,
І всолоди повітря навкруги
Своїм диханням ніжним. О, нехай
Мелодія чудова слів твоїх
Змалює те блаженство чарівне,
Яке ми відчуваєм в цю хвилину.

Поетична п’єса Шекспіра, спрямована на захист кохання, закінчується загибеллю героїв. Особиста трагедія героїв драми зумовлена гостротою суперечностей між прихильниками старих понять та звичаїв і тими, в кого формувалось гуманістичне мислення, розуміння сутності та прав людини. Вірність старим звичаям чи їх несприйняття визначають роль персонажів у розвитку конфлікту драми.

Одним із засобів досягнення оптимального результату позакласного читання твору може бути обмін думками, що виникнуть в процесі читання. Для цього можна організувати обговорення — «круглий стіл», в якому візьмуть участь усі бажаючі учні різних класів. Певну спрямованість бесіди, конкретний аспект обговорення можуть визначити запропоновані теми, наприклад:

Система образів драми (залежність ролі в розвитку конфлікту від особистої позиції).

Несумісність середньовічних і ренесансних ідеологій — підґрунтя створення трагедійних ситуацій драми.

Ознаки формування людини ренесансного типу в образах Джульєтти та Ромео.

Драма закінчується загибеллю героїв, трагічна доля і тих, хто співчував і допомагав їм. Але такою дорогою ціною все ж таки досягнуто перемогу, і старі згубні традиції відступили: замирилися два ворогуючі роди, що довгий час намагалися знищити один одного ціною життя своїх синів. Це характерна риса трагедії першого періоду творчості письменника. Зовсім інший характер мають фінали трагедій «Гамлет», «Отелло», «Макбет”, які відобразили істотні зміни у розвитку ренесансних ідей і настроїв. У пізніших п’єсах немає навіть такої ознаки оптимістичного вирішення піднятих проблем. Драми Шекспіра різних періодів відобразили послідовне і безупинне поглиблення кризи гуманізму й культури Відродження.

Другий період (1601-1609) істотно відрізняється від першого: На початку XVII ст. ускладнюється розвиток гуманістичних ідей, загострюються протиріччя, підсилюється вплив ідей католицизму, поширюється відчуття неможливості здійснення ідеалів гуманізму. Це накладає виразний відбиток і на твори Шекспіра. Зникає оптимістична тональність творів, наростає трагічне світовідчуття, змінюється і репертуар жанрів — тепер домінують трагедії. В цей період створено всесвітньо відомі твори: «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра» та інші. В цих трагедіях зіткнення людини з жорстоким і підступним світом відбувається в сфері історичних та соціальних конфліктів. Після неймовірних страждань і випробовувань людина неминуче гине. На відміну від п’єси «Ромео і Джульєтта», трагічна доля героїв якої сприяла подоланню старої моралі, примусила ворогуючі роди покінчити з ворожнечею й примиритися, загибель персонажів у трагедіях другого періоду не впливає на світ, який їх убиває.

Акцентування трагізму життя не означає відходу від гуманістичних ідей, зневіру автора. Це було іншою формою їх утвердження — пошук і доведення істини методом «від противного». В основі конфліктів трагедій Шекспіра лежить ренесансна концепція самоцінності людини, розглядається її здібність боротися за свої права, за утвердження нових ідеалів проти тягаря віджилих стереотипів. Аналіз психології людини, стимулів її поведінки і ролі у суспільному житті поступово поглиблюється.

У цей період написані також три комедії: «Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра за міру». В них уже немає ідеалізованих персонажів, бездумної життєрадісності. Посилення ролі зла у конфліктах зумовлює виникнення трагедійного у комедійних ситуаціях.

У драмі В. Шекспіра «Гамлет» розкривається трагедія гуманістично мислячої людини, що зіткнулася зі світом, ворожим гуманізму. Для розробки актуальної для часів Шекспіра проблеми використана середньовічна легенда, записана на початку XIII ст. датським літописцем Саксоном Граматиком. Шекспіром збережені основні фабульні моменти легенди про події при дворі правителя Ютландії. В легенді присутні мотиви братовбивства та одруження вбивці з вдовою небіжчика, помсти сина загиблого (у легенді — Амлет) й удаваного ним божевілля. Використані також і мотиви, з допомогою яких розкривається не суть конфлікту, а засоби боротьби між героями. Це мотив підступної спроби нового правителя позбутись небожа, доручивши йому відвезти до англійського короля листа з наказом стратити подавача, а також і мотив його порятунку шляхом підміни листа. Є тут і сцена вбивства підступного придворного, що намагався довідатись про справжній стан розуму героя. Але відповідно до задуму драми цей мотив Шекспіром істотно перероблений.

З метою поглиблення уявлення учнів про природу художнього твору варто звернути увагу на те, що навіть така спільність мотивів не визначає ні ідейної, ні естетичної близькості творів. У центрі драми Шекспіра зовсім інший тип героя, драматичний конфлікт та ідейна спрямованість. Амлету не властиві роздуми про природу суспільного зла, конфлікт не виходить за межі протистояння Амлета з убивцею батька. Його бажання зосереджені на помсті. В боротьбі проти нового правителя й придворних він виявляє надзвичайну жорстокість. Убивши придворного, він глумиться над тілом — ріже його на шматки, кидає тваринам. Амлет досягає поставленої мети і здійснює таки помсту над усіма, хто причетний до злочину. Він одружився з дочкою англійського короля. Згодом з добірним військом він повернувся на батьківщину й жорстоко розправився з убивцями і зрадниками.

У стару фабульну схему вкладено новий зміст, в образі головного героя, в його роздумах, прагненнях, сумнівах і стражданнях показано трагедію європейського гуманізму, спричинену несумісністю високих ідеалів, які пропагували діячі епохи Відродження, з реальною дійсністю.

Мета уроку, присвяченого драмі «Гамлет», складається з кількох завдань:

Глибоко розкрити образ Гамлета, який входить до складу «вічних образів» і фактично визначає проблематику твору.

Розглянути особливості конфлікту трагедії в його розвитку.

На матеріалі твору визначити жанрові ознаки трагедії особливості конфлікту, інтриги.

Для досягнення кращого розуміння зазначених проблем корисно знайти ефективні способи залучення учнів до роздумів над окремими епізодами, описами, репліками, діями.

З незвичайною для літератури того часу психологічною глибиною в образі Гамлета втілено риси гуманіста епохи Шекспіра. Психологічна драма юнака, сповненого високих ідеалів, віри в людину, спершу розвивається на ґрунті сімейних подій. На першому етапі конфлікт носить побутовий характер. Гамлет — принц датський, що вчився у Віттенберзькому університеті (який був одним з провідних центрів гуманізму), повернувшись додому у зв'язку з раптовою смертю батька, вражений тим, що мати поквапилась побратися з братом померлого чоловіка:

Два місяці, як він помер. Ні, менше!
Лиш місяць! Не стоптала й черевиків,
Що в них за тілом батьковим ішла.
Тварина нерозумна
І та, напевно, довше б суму ваш!

Ще більшу огиду викликає дядько з його удаваним жалем, що межує з цинізмом. Він намагається облудливими словами представити свої злочини як благодіяння:

Зі сміхом в оці, зі сльозою в другім,
Весільний спів з’єднавши з похоронним,
Ми братову колишню, королеву,
Законну спадкоємицю держави,
Дружиною своєю нарекли.

Надалі розкриваються страшні таємниці. Від привиду батька, що з’явився йому і розповідає історію своєї смерті, Гамлет дізнався, що Клавдій отруїв брата, щоб наслідувати королівство. Гамлет заприсягся помститися за батька. Розчарування, крах ілюзій про велич людини викликають у нього озлоблення. Зневірившись через учинок матері у жіночій цнотливості, коханні, вірності, Гамлет брутально поводиться з Офелією, яку любить, і яка любить його.

Оточений зрадою, він переконався у підступності придворних. Конфлікт поглиблюється: з теренів сімейних він виходить у сферу політичних інтриг, а надалі охоплює проблеми суспільних законів та звичаїв у королівстві. Навколо Гамлета розгортається низка інтриг. В інтригах бере участь і батько Офелії Полоній. Шпигуючи за Гамлетом, Полоній сховався за килимом. Помітивши це, Гамлет навмання простромив килим шпагою і вбив його. Створюючи образ гуманістично мислячої людини, автор намагається пом’якшити сприйняття дій Гамлета в епізоді вбивства.

Конфлікт Гамлета з оточуючими переростає рамки особистого, він не зосереджується лише на розрахунках з причетними до вбивства батька, а намагається філософськи осмислити те, що відбувається у приватному житті. Це має принципове значення для ідейного наповнення трагедії. Зовнішній конфлікт — відкрите протистояння інтересів різних героїв поступово поглиблюється. У окремих фактах Гамлет бачить вияв загальних тенденцій і характерних рис суспільного життя. Цьому розумінню сприяє і те, що Клавдій не поодинокий у своїх злочинах. На відміну від героїв ранніх п’єс Шекспіра на історичні теми, де король-злочинець показаний як особистість, протиставлена усім («Річард III»), Клавдій діє з допомогою королівських прибічників, розбещених, улесливих, жорстоких. Під його впливом знаходиться і королева — мати Гамлета. У підступну інтригу мимоволі втягується й Офелія, згодившись на бесіду з Гамлетом, яку підслуховує її батько, внаслідок чого він і загинув. У Гамлета складається переконання, що він зустрівся не з випадковим злочином окремих людей, а із злочинним світом, що губить все навколо. Гостре страждання від усвідомлення невідповідності уявлень про те, яким повинно бути життя і яке воно є, породжує сумнів у доцільності такого існування взагалі:

Коли б не плоть моя, міцна занадто,
Розтала, зникла, скапала росою!
Чому творець заборонив нам віку
Собі вкорочувати? Боже, Боже!
Яке нікчемне, марне й недолуге
Все, що на світі діється. Тьху, Тьху!

Данія і весь світ здаються Гамлету тюрмою, таке відчуття нестерпне для нього. Виникає питання «Бути чи не бути?» Але водночас він відчуває себе відповідальним за те, що діється:

Звихнувся час наш. Мій талане клятий,
Що я той вивих мушу направляти.

Намічається і поглиблюється психологічна суперечність. Зовнішній конфлікт з убивцею батька ускладнюється внутрішнім, психологічним конфліктом, що полягає не у зіткненні протилежних інтересів різних сил і персонажів, а у внутрішній суперечності. Обурення злочинністю світу, переконаність у необхідності направляти «вивих» і водночас усвідомлення грандіозності суспільного зла, його засилля і нездоланності в світі. За подіями, що відбуваються у датському королівстві, він бачить ознаки загального краху ідеалів, загибелі понять честі, любові, дружби. У його монолозі звучить стурбованість уже не власними нещастями, а долею держави. Він бачить злигодні, гноблення, насильство, що панують у світі. З жалем і відразою говорить він про ярмо гнобителів, пиху зухвальців,

Зневажену любов, суди неправі,
Нахабство влади, причіпки й знущання,
Що гідний зазнає від недостойних.

Його проникливість розкриває йому закони, за якими живе суспільство, він відчуває, що не має досить сил, щоб істотно вплинути на зіпсований світ, протистояти грандіозності масштабів пануючого зла і не бачить шляхів до його знищення. Звідси його сумніви й вагання, висловлені ним у монолозі:

Так. Бути чи не бути — ось питання.
В чім більше гідності: терпіти мовчки
Важкі удари навісної долі,
Чи стати збройно проти моря мук
І край покласти їм бронею? Вмерти —
Заснуть, не більш. І знати, що скінчить
Сердечний біль.

Переклад Григорія Кочура Він сам аналізує психічні процеси, що відбуваються в його душі. Не знаходячи рішення проблеми ні в тому, щоб «терпіти мовчки» чи «стати збройно проти моря мук», чи вмерти, щоб скінчився сердечний біль, він дорікає собі за нерішучість і робить висновок:

Так роздум робить боягузів з нас.
Рішучості природжений рум'янець
Блідою барвою вкриває думка.

Обурений засиллям зла у суспільних стосунках, він розуміє, що «направити» «хворий» світ, який «розладнався», не під силу людині навіть дуже сильній і рішучій. Трагізм Гамлета у грандіозності розриву між тим, що він усвідомлює як мислитель і що може здійснити в реальному житті.

Поширена думка про слабкість, нерішучість Гамлета, який ніби підміняє результативну дію роздумами (рефлектуючий герой) надто спрощує набагато складніший образ. З метою глибшого розуміння особливостей «вічного образу» Гамлета можна запропонувати учням кілька тем для бесід чи рефератів. Доцільно обрати такі питання, які можуть викликати полеміку. Можна винести на обговорення два повідомлення з альтернативними розв’язаннями одного питання «Яким ви бачите Гамлета: таким, що лише переймається думками — «бути чи не бути?», чи енергійним, здатним на рішучі дії?». Однозначної відповіді на це запитання бути не може, тому можливі різні відповіді. Одні зроблять акцент на монологах, роздумах, зізнаннях, що «розум робить боягузів з нас». Інші побачать авторське прагнення показати, що у стрімкому розвитку подій, пов'язаних з протиборством головних героїв, виявляються й інші риси характеру Гамлета.

У конфлікті з Клавдієм, коли він бачить конкретного ворога і засоби боротьби з ним, в діях Гамлета розкривається інша сторона його характеру. Зокрема це трапляється в епізодах, де реалізуються підступні плани Клавдія. Розуміючи, що пасинок стає все небезпечнішим для нього, Клавдій вдається до серії інтриг. Він виряджає Гамлета до Англії зі згубним листом. Дізнавшись, що дядько- вітчим готує йому загибель, Гамлет знаходить і засіб спасіння, і сили для його реалізації. Безпорадний у пошуках шляхів подолання пануючого зла, він діє рішуче, сміливо й ефективно в конкретних обставинах з конкретним ворогом. Підмінивши лист, він уникнув небезпеки. Така риса характеру підкреслена драматургом і в інших епізодах. Якщо й вважати перебільшенням відгук закоханої у Гамлета Офелії, яка говорить про нього: «Словами — вчений, войовник — мечем, Надія й вицвіт нашої держави», то цілком об’єктивно його характеризують факти, зокрема його поведінка в зіткненні з піратами. Під час абордажу він виявився першим, хто перестрибнув на ворожий борт. Готовність вступити у відкриту боротьбу демонструє й епізод з мандруючими акторами.

У процесі обговорення «вічного образу», створеного Шекспіром, можна запропонувати учням порівняти його з іншим «вічним образом» ренесансної літератури, створеним Сервантесом. Дон Кіхот і Гамлет при всій своїй несхожості мають спільні риси: обидва страждають від засилля зла у світі, обидва вважають, що вони мусять «випрямляти кривду», за висловом Дон Кіхота. Гамлет ту саму думку висловлює майже тими ж словами: «Звихнувся час наш... я той вивих мушу направляти». В цих образах дано дві моделі діянь персонажів, яким притаманне гуманістичне мислення. Учні можуть спробувати визначити свою думку про те, яка з цих моделей поведінки здається їм більш доцільною і перспективною. Якщо вони і не знайдуть відповіді на це запитання, то роздуми на цю тему допоможуть краще зрозуміти становище гуманістів в епоху Пізнього Відродження.

Образ Гамлета навіяний суспільними умовами життя. Його зіткнення з Клавдієм і королівським двором, по суті, аналогічний глибокому конфлікту між гуманізмом і монархією у сучасній Шекспірові Англії. В особистій трагедії головного персонажа відображено трагедію гуманізму. На певному етапі його розвитку приходить розуміння утопічності надії, що пропагандою високих ідеалів, проповіддю людяності, краси й благородства можна подолати підступність і згубність сил, що їм протистоять.

Учні вже знайомились з драматичними творами, зокрема з трагедією. Порівняння конфліктів і образів трагедії Шекспіра і трагедії Есхіла «Прометей прикутий” дає уявлення про головні ознаки жанру та його еволюцію майже за два тисячоліття. Незмінними залишаються основні ознаки трагедії як драми, побудованої на гострому, непримиренному конфлікті, який часто закінчується стражданнями чи загибеллю героя — носія суспільного етичного чи естетичного ідеалу. Але якщо в античній трагедії суть образу визначалася однією-двома характерними рисами, то у Шекспіра бачимо розвинений характер зі складним і напруженим, суперечливим внутрішнім життям. Це позначилось і на особливостях конфлікту. Починає розгортатися конфлікт як зіткнення зовнішніх сил, а продовжує розвиватися як поєднання зовнішнього й внутрішнього, психологічного конфлікту. В розвитку дії конфлікт стає розгалуженим, в нього втягуються різні персонажі, плететься інтрига (від лат. intrico — заплутую) — комплекс пов’язаних між собою подій, в яких розгортається боротьба. Інтрига являє собою важливий складник композиції (від лат. compositio — побудова). Внаслідок загострення суперечностей, боротьби відбувається різка зміна подій, ситуацій — перипетія (від грецьк. peripeteia — зненацький поворот).

Прикладом розвитку інтриги з перипетіями можуть служити епізоди, коли, зазнавши поразки у здійсненні одного злодіяння, Клавдій з новою енергією береться до іншого. Щоб позбутися Гамлета, він підступно використовує почуття вбитого горем Лаерта — сина Полонія — у боротьбі проти Гамлета. Розраховуючи на те, що Гамлет, «шляхетний, щирий, необачний, рапір не розглядатиме», Клавдій намовив Лаерта викликати Гамлета на двобій, обробив отрутою шпагу Лаерта, наготував для Гамлета келих з отрутою на той випадок, коли він не загине від отруєної зброї. Внаслідок ряду непередбачених дій героїв, в останній сцені загинули Гамлет і Лаерт, помирає королева, взявши келих, наготований для її сина. Загинув і сам Клавдій від шпаги Гамлета. Ще раніше збожеволіла і потонула Офелія.

Сповнена соціально-філософського змісту найбільш філософська трагедія світової драматургії відтворює картину суспільного життя Англії, характерну і для інших країн доби Відродження. Цим зумовлено неослабну зацікавленість читачів образом благородного самітного поборника справедливості, носія гуманістичних ідей.

У п’єсах третього періоду (1609-1612) з поглибленням кризи, що позначилась на творах другого періоду, автор не бачить у реальному світі можливості торжества гуманістичних ідеалів і переносить рішення проблем у світ мрії. У п’єсах «Цимбелін», «Зимова Казка», «Буря» Шекспір звертається до фантастики, алегоричності. Життєві конфлікти вирішуються казковими засобами.

Творчість Шекспіра — найвищий вияв ренесансного світосприйняття й мислення. Великий інтерес до Шекспіра виявляли українські письменники. У найтяжчих життєвих умовах звертався до його творів Шевченко. Про це свідчать листи, «Щоденник» та повісті, де згадуються драми «Гамлет», «Отелло», «Сон літньої ночі». До трагедії «Король Лір» ним намальовані два малюнки.

Твори Шекспіра перекладаються українською мовою з 1865 року. П. Свєнцицький переклав 1-у дію драми «Гамлет». Перекладачами Шекспіра були М. Старицький, П. Куліш, Ю. Федькович, П. Мирний, І. Франко, Леся Українка, М. Кропивницький, М. Рильський, І. Кочерга, Б. Тен, М. Бажай, В. Мисик, І. Стешенко, Д. Паламарчук та інші.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – № 2. – С. 47-53.

Біографія

Твори

Критика