19.11.2023

«Римські трагедії» Шекспіра

А. Гвоздьов

Серед історичних драм Шекспіра особливе місце належить групі «римських трагедій», написаних на теми з історії античної римської держави. Але так само, як і в своїх драмах, що беруть матеріал з англійської історії, Шекспір висвітлює минуле не задля минулого, а підпорядковуючи свою роботу художника розв'язанню гострих проблем сучасності.

В трьох римських трагедіях («Юлій Цезар», «Коріолан», «Антоній і Клеопатра») «загибель старих класів» править за матеріал «для величних, трагічних творів мистецтва». Крах феодальної аристократії, тема англійських історичних драм-хронік, пророблюється й тут, хоч описувані події відсувають час дії на кілька сторіч назад. Проте, основна проблема боротьби нового суспільного ладу з старим, що його історія засудила на загибель, має тут актуальне й глибоко сучасне для доби Шекспіра пояснення. У характеристиці Юлія Цезаря (в трагедії «Юлій Цезар») Шекспір іде за Плутархом, значно відступаючи від прийнятого в англійській літературі його часу трактування Ю. Цезаря як дужого монарха. У Плутарха Цезаря розвінчено, зате Брута висунуто на перший план. У цьому розподілі сил Шекспір іде за Плутархом, показуючи Цезаря глухим на одно вухо, хворим на падучу хворобу і забобонно довірливим до поганих віщувань. Але той самий Цезар владно виявляє своє честолюбство, касує республіканську волю і стає самодержцем, загрожуючи стати деспотичним владарем Риму. Брута, Цезаревого друга, Шекспір ідеалізує й змальовує як борця за республіканські вільності. Свої особисті симпатії до Цезаря Брут вгамовує і виступає на боротьбу з ним як з душителем волі. Шекспір змальовує в різних відтінках носіїв протесту старого аристократичного і, заразом, республіканського Риму проти цезаря-узурпатора. Так поруч Брута, моральну чистоту мотивів якого Шекспір виділяє особливо яскраво, стоїть прозорливіший, тверезіший і обачніший Кассій. Він застерігає Брута, вказуючи йому, що треба бути послідовним і йти до кінця в своєму повстанні. Він пропонує йому вбити не тільки Цезаря, а й його прибічника — Антонія. Проте Брут відкидає ці поради, гордо заявляючи, що він не хоче бути «різни-ком» і що тільки вбивство з високих ідейних мотивів він може прийняти і внутрішньо виправдати. Вбиваючи Цезаря, Брут допускає Антонія до народу і дозволяє йому говорити промову над трупом Цезаря. Уміла демагогія Антонія слушно використовує створене становище, і Антоній опановує настрій юрби, яка щойно вітала Брута-тираноборця. Під впливом промов Антонія юрба римських громадян стає на його бік і тим висловлюється на користь деспотизму, проти республіканця — аристократа Брута. Аристократичні змовники гинуть, Брут і його прибічники засуджують себе на смерть в момент наближення війська Антонія, що успішно провадить свої операції. Спроби затримати історію виявились марними, старовинна аристократія республіканського Риму зазнає краху. Її ідейний натхненник, окреслений як ідеально чистий борець, не спромігся змінити невблаганний хід історично неминучих подій. Він не здобув підтримки серед мас, що пішли за Антонієм, не знайшов ґрунту, що його було вибито з-під ніг того класу, якому він служив з гарячим, але об'єктивно безсилим героїзмом.

У другій трагедії — «Коріолан» — ще яскравіше показано історичну грань, що розмежовує з суворою невблаганністю соціальні сили. Коріолан, полководець аристократичного Риму, змальований з рисами конквістадора ХVІ ст., вступає в конфлікт із своїм класом, оскільки честолюбство не дозволяє йому йти на компроміс і засвоювати тактику лицемірних патриціїв Риму. Від нього вимагають, щоб він підлещувався до юрби і уклав з нею союз, потрібний для того, щоб зберегти владу патриціїв. Коріоланова мати (Волумнія) намагається переконати сина поступитися, вийти до народу і здобути симпатії плебеїв перед обранням Коріолана на консула. Вона радить йому «посмішками приниженими» стати перед народом з непокритою головою, прихилити свої коліна і запевняти народ у любові.

Але цю тактику фальшиво-демократичного єднання з народом, яку підказують лукаві й дворушні патриції, Коріолан відкидає. Коріолан розриває з аристократичним Римом, переходить на бік ворогів — вольсків, що воюють з Римом, і погрожує зруйнувати місто, яке його виростило. В останній момент Волумнії вдається переконати Коріолана й відвернути розгром Риму. Коріолан зраджує тепер вольсків і гине в гордій самотності. «Він забув, що доблесть людини залежить тільки від загального суду», — говорить наприкінці трагедії вождь вольсків, підсумовуючи події.

Передчуття грізної соціальної революції, що загрожує аристократії загибеллю, виражене у відомих словах Коріолана: «усі плебеїв вчинки кажуть нам ясніше слів», «нас більше, — ми хліба забажали, і з остраху нам хліб дали, — і святість влади у зневазі, і ласку нашу полохливістю зовуть, і наближається пора, коли спадуть замки з сенату брами, а галич налетить орлів клювать». Кажучи про ненависну йому юрбу, Коріолан усвідомлює, що «плебейській волі потураєм і цим самі породжуємо чвари, заколот, зухвалість; самі для них зорали землю; самі плекали зілля лиха, дозволивши змішатись черні з нами, її пустивши в коло знатних і владу давши цим старцям».

Але зусилля Коріолана уникнути загибелі (своєї і свого класу) — марні. Юрба, яку він ненавидить, не має до нього довіри, усвідомлюючи, що він — її класовий супротивник. Менше ніж через півсторіччя після написання п’єси «галич» справді налетіла клювати «орлів» в англійській буржуазній революції XVII ст. Це відчуття наближення неминучої катастрофи забарвлює похмурими барвами трагічні події «Коріолана», показуючи, що у Шекспіра нагромаджується розчарованість у керівній аристократичній верхівці англійського суспільства та в спроможності абсолютистської влади вивести країну на шлях, що його схвалив би «загальний суд». Неминучість загибелі аристократа Коріолана та патриціанської знаті, його виховательки, що чіпляється за владу хитрішими способами, ніж сам Коріолан, розкрито в трагедії з великою художньою силою.

Зловіснішими і разом з тим яскравішими барвами змальовано загибель старого феодального світу в трагедії «Антоній і Клеопатра» на матеріалі, запозиченому у Плутарха й обробленому в цій трагедії. Оточені і пишністю і розкошами Сходу, жадібно вбираючи чуттєву радість життя, гинуть Антоній і Клеопатра, безсилі боротися з тверезим, дужим і практичним Октавієм. Шекспір змальовує в піднесених тонах красу внутрішньо спустошеного Антонієвого світу, що гине; він не принижує його образ, але якраз через особливу піднесеність його почувань показує неугрунтованість Антонієвих поривань, позбавлених практичної доцільності. Напружуючи останні сили, Антоній іде на бій, виявляючи завзяття і доблесть, але все це марне, і його героїзм тільки збільшує трагічну силу, з якою історія переступає через його труп.

«Предмет історії складають особи» — навчав сучасник Шекспіра, Ф. Бекон. У цьому індивідуалістичному плані будує свої історичні конфлікти і Шекспір, приділяючи масам порівняно незначне місце і висуваючи в своїх трагедіях велетнів-героїв з дужими пристрастями. Але особи, що їх змальовує Шекспір, є типові.

З кн. А. Гвоздьова «Історія західноєвропейської літератури». (Харків, 1935).

Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2004. – № 11. – С. 23-24.

Біографія

Твори

Критика