19.11.2023

«Шекспірівське питання» у дослідженнях сучасного вченого Іллі Гілілова

Ірина Хроменко

Біографія В. Шекспіра почала створюватися через 50-70 років після смерті Великого Барда за натяками у Великому фоліо і в написах під стретфордським бюстом, за чутками, легендами та неперевіреними даними, які оповили мізерні достовірні факти із життя члена акторської трупи та відкупника церковної десятини Уїльяма Шакспера (саме таким було справжнє прізвище тієї людини, яка жила у Стретфорді-на-Ейвоні). В приходських реєстрах та інших документах ім'я його батька, матері та й його самого писалося Shakspere або Shaxper, що в російській та українській транскрипції передається як Шакспер. Тому ім'я Шекспір (Shakespeare — в перекладі: Той, що Потрясає Списом), яким підписані всі твори, можна сприймати як літературний псевдонім Шакспера із Стретфорда (якщо вірити, що саме ця людина і була Великим Бардом).

...У 1623 році виходить шекспірівське Велике фоліо з натяками в бік Стретфорда, де щойно споруджений пам'ятник видатному драматургу. В 1632 році видання повторюється. Зерно було кинуте, орієнтири для біографів означені, але час для сходів ще не настав. Слава великого драматурга росла, тисячі людей прочитали його творіння, але про автора ніхто нічого не повідомляє, ніхто спеціально в Стретфорд не їде. Перші десятиріччя після смерті Шекспіра ніхто не намагався створити його біографію, розповісти хоч щось про його життя. Існує лише ім'я — одне ім’я без плоті і крові.

Мабуть, першим біографом Шекспіра можна вважати Томаса Фуллера (1608-1661), який у своїй книзі «історія знаменитих людей Англії» в розділі «Уорикшир» повторює за Джонсоном, Діггзом, Мілтоном найвищу оцінку творчості Шекспіра. Біографічні ж дані зводяться до мінімуму: Шекспір народився і помер у Стретфорді-на-Ейвоні і був людиною малоосвіченою.

Потім пошуками біографічних даних у Стретфорді зайнявся священик Уорд, який у 1662 році отримав парафію у Стретфорді-на-Ейвоні. На той час у місті, очевидно, залишалися старожили, які ще пам'ятали про В. Шакспера, жила пані Барнард, його онука.

Проте за 19 років служби в Стретфорді Уорд дізнався про Великого Барда дуже мало. Про це свідчать його записи, в яких зазначається, що Шакспер був людиною простого вродженого розуму без будь-якої освіти. В молоді роки він частенько відвідував театр, потім жив у Лондоні, постачав сцену двома п'єсами щорічно, і це приносило йому такий великий дохід, що він витрачав близько тисячі фунтів на рік. Уорд дізнався також, що у Шакспера було дві доньки, а помер він від лихоманки, яка почалася в нього після випивки з Дрейтоном і Беном Джонсоном.

У 1663, 1664 та 1685 роках виходять нові перевидання шекспірівського Фоліо. Шекспіра читають все більше і більше, але ніякої цільної біографії його не створено.

Перша така біографія з’являється лише в 1709 році. Її автор — драматург і поет Ніколас Роу — розмістив як передмову до свого шеститомного видання п'єс Шекспіра: біографічний нарис разом з гравюрою, на якій зображено стретфордський пам'ятник майже таким, яким він був у книзі Дагдейла, — немолодий худий чоловік з відвислими вусами, який притискує до живота мішок.

У цій біографії вперше говориться, що рік народження Шекспіра 1564-й і що батько його був торговцем. Він не зміг дати своєму сину кращої освіти ніж ту, яку мав сам. Роу повідомляв також про одруження Шекспіра на Анні Хеттевей; уперше з'являється легенда про браконьєрство Шекспіра в маєтку сера Томаса Люсі, яка потім перекочувала у всі біографії драматурга. Також Роу називає вік, у якому Шекспір помер.

У 1668 році виходить у світ «Дослід про драматичну поезію» Джона Драйдена, де «божественний Шекспір» ставиться вище всіх сучасних і античних поетів. Але «ті, хто звинувачував його у недостатній освіченості, найбільше ушановували його, оскільки він навчався у самої Природи і тому не потребував книжкових знань...» Теза про малоосвіченість Шекспіра, яка прийшла із Стретфорда, отримала тепер «теоретично обґрунтоване» право на співіснування з творчим спадком генія.

Перші сумніви щодо істинності традиційних уявлень про особистість автора «Гамлета» і сонетів почали з'являтися у міру накопичення фактів. Аналіз та зіставлення біографії і творчості Шекспіра вказують на їх непримириме протиріччя і несумісність.

Про початкову освіту В. Шакспера достовірних відомостей немає. Прийнято вважати, що він декілька років навчався в граматичній школі. Гадка про те, що Хлопчик відвідував школу, виходить лише з неможливості припустити, що він взагалі ніде і ніколи не навчався. За легендою, Джон Шакспер через фінансові труднощі рано забрав сина зі школи, і той почав допомагати йому в ремеслі.

Ані в юності, ані пізніше Шакспер не навчався в університеті або іншому навчальному закладі (списки студентів тих років збереглися). Тим, хто вірить, що Шакспер потім став Великим Бардом, нелегко пояснити, де він зміг отримати ґрунтовну освіту.

Чим Шакспер займався у Стретфорді в свої юні і молоді роки достовірно не відомо. В листопаді 1582 року Вільям Шакспер отримав від церкви дозвіл на одруження з Анною Хеттевей, яка була на 8 років старшою від вісімнадцятирічного Вільяма. Уже через півроку відбулося хрещення їхньої першої доньки Сьюзен. У 1585 році у них народилися близнюки — донька Джудіт та син Гамнет. З 1586 по 1594 ідуть втрачені роки. За цей період не знайдено жодних документів або записів, які стосуються Вільяма Шакспера. Відомо лише, що саме в ці роки якимось дивним чином відбулося перетворення підмайстра із маленького провінційного містечка у геніального високоосвіченого поета і драматурга.

Очевидно, Шакспер вирушив до Лондона з однією із акторських труп, яка виступала у Стретфорді. Переїзд відбувся десь у 1586-1587 роках. З ким Шакспер мав справу в Лондоні у перші роки свого перебування там, — невідомо, але в 1594 році він стає членом трупи «слуг лорда-камергера», можливо, і її пайщиком.

Ім'я «Вільям Шекспір» уперше з'явилося в 1593 році під авторським присвяченням графу Саутгемптону витонченої поеми на міфологічний сюжет «Венера і Адоніс», яку автор називає «первістком моєї фантазії». Під ім'ям Вільяма Шекспіра знову з посвятою графу Саутгемптону в 1594 році з’являється друга поема — «Лукреція».

Проте жодних підтверджених фактів літературної діяльності В. Шакспера, його зв'язків з іншими письменниками, поетами, драматургами, видавцями не існує. Немає рукописів творів, прижиттєвих листів В. Шакспера, щоденників із записами, які свідчать про його літературну діяльність. Не зустрічається ім'я Шакспера і в листах і записах освічених людей того часу.

Проте існують інші, документально підтверджені факти, які дозволяють уявити Шакспера-ділка. Проживаючи у Лондоні, Шакспер постійно навідувався до Стретфорда, де залишилася його сім'я і де він вів численні фінансові справи. Біографам вдалося зібрати велику кількість документально підтверджених фактів ведення Шакспером фінансових справ у рідному місті. Він скуповував будинки і землі, відкупив збір податків з місцевих фермерів на зерно, солому і сіно, давав у борг гроші і безжалісно переслідував неспроможних боржників та їхніх поручителів – своїх сусідів – аптекаря та коваля. Безграмотна сім'я, включаючи дітей Шакспера, вносить ще один важливий штрих в образ стретфордського відкупника половини церковної десятини. Та особливо вражає зміст духовного заповіту Шакспера, з якого той постає людиною досить обмеженою.

В документі на трьох аркушах нотаріус записує останню волю Шакспера — розпорядження про розподіл майна. Цілу сторінку займає інструкція, як виплатити доньці Джудіт її частку. Далі розписується різне домашнє начиння, включаючи посуд; роздаються невеликі суми друзям для придбання пам'ятних каблучок. Посуд, «за винятком широкої срібної позолоченої чаші», заповідається онучці Єлизаветі. Сестрі Джоан відписується 20 фунтів, весь одяг і будинок зі службами у Стретфорді, в якому вона живе. Доньці Сьюзен заповідалася основна частина майна — будинки, господарські будівлі, земельні ділянки; доньці Джудіт — вже згадувана срібна позолочена чаша; дружині — «друге за якістю ліжко з постільними речами».

У цьому заповіті явно прослідковується обмеженість типового ділка, повністю заглибленого в меркантильні розрахунки, який цупко тримається за свої будинки, сараї та земельні ділянки, з якими його не може розлучити навіть смерть. Не можна не звернути увагу і на відсутність у заповіті будь-яких згадок про книги (а книг у будинку поета і драматурга В. Шекспіра мало бути багато, до того ж вони коштували на той час дуже дорого).

Якби Шакспер насправді був письменником, невже ж у його будинку не було б власних п’єс, сонетів, поем? Ні, Вільям Шакспер, розподіливши на декілька поколінь уперед усе своє майно, жодного разу в заповіті не згадав слово «книга». Жодного разу не згадано про рукописи, які на той час також представляли неабияку цінність, тому що могли бути продані видавцям.

Абсолютна відсутність згадок про книги та рукописи не могла не збентежити біографів Шекспіра. Тому в працях деяких з них можна зустріти розповіді про таємничу скриню з паперами, яка нібито була вивезена з будинку помираючого драматурга його літературними чи театральними друзями. Ніякої фактичної бази під цими розповідями, звичайно, немає.

Заповіт В. Шакспера із Стретфорда добре вписується в зібрані справжні біографічні факти про нього, які дозволяють через століття, гори дисертацій та хрестоматій побачити цю людину та її оточення, почути її голос, зрозуміти спосіб життя та турботи. Це досить нескладний світ — відсутність книг, грошові тяжби, придбання «майна». Тут нема нічого загадкового або вартого осуду, і — в колі таких занять та інтересів жили багато його сучасників, але яке відношення все це може мати до великих творінь, які уже п'яте століття стоять у центрі духовного життя людства?

Недарма чесний стретфордський антикварій Джозеф Грін, який знайшов «заповіт Великого Барда» в 1747 році, був ошелешений. Він писав другу: «Заповідні розпорядження, які є в цьому документі, без сумніву, відповідають його намірам; але манера, в якій вони викладені, уявляється мені... абсолютно позбавленою найменшої частинки того духа, який осяював нашого великого поета, що довелось би принизити його гідність як письменника, припустивши, що хоча б одне речення в цьому заповіті належить йому”. Під цими словами проникливої людини, якій довелося бачити не один заповіт на своєму віку, можна підписатися і сьогодні.

Тим, хто вважає, що великий поет і драматург Вільям Шекспір і стретфордський відкупник церковної десятини Шакспер — одна людина, доводиться припускати в авторі «Гамлета» і «Короля Ліра» таку страшенну роздвоєність, подібну якій не знає історія світової культури.

У заповіті Шакспера немає жодного натяку ані на книги, ані на рукописи. І від В. Шекспіра, видатного письменника, також не залишилось — на відміну від більшості інших поетів та драматургів, його сучасників, не лише жодних рукописів, але й жодного рядка, написаного його рукою.

За декілька століть пощастило знайти лише шість автографів Вільяма Шакспера в архівних документах, із них три — в заповіті. Ці підписи неодноразово досліджувалися, про них існує велика література. Автографи написані дуже дивним, невпевненим почерком, якимись корявими літерами. Явно відчувається, що рука не привчена до писання і швидкого письма. Всі експерти погоджуються, що почерк «шекспірівських автографів» дивний для людини пера, яка списала за своє життя тисячі сторінок.

Більшість шекспірівських біографів намагаються пояснити цю дивну особливість написання автографів якоюсь хворобою письменника. Наприклад, Бернард Шоу припускав, що Шекспір страждав судомами пальців. Та більш реальним є таке пояснення особливостей підписів: стретфордський Шакспер був неграмотним або малограмотним і міг лише нашкрябати своє прізвище на документах.

Ці автографи — надзвичайно важливі реалії; вони добре узгоджуються з іншими фактами, які стосуються стретфордця, доповнюють і підтверджують їх, допомагаючи побачити, ким у дійсності був Шакспер із Стретфорда.

....У XIX ст. статус Великого Барда в міру осягнення глибин його творчості продовжував зростати. Для мільйонів людей Шекспір — уже не лише великий англійський драматург; він пророк і геній, богоподібна особа, яка уособлює духовну силу англійської нації. На цьому фоні стретфордські «легенди» виглядають дивно. Змальований біографами образ провінційного мало- освіченого хлопця, який став раптом великим письменником і поетом, мислителем і ерудитом, почав викликати подив. Колрідж першим звернув увагу на дивовижну несумісність біографії та творчості Шекспіра: «Спитайте ваш здоровий глузд, чи можливо, щоб автором таких п'єс був неосвічений, беспутний геній, яким його змальовує сучасна літературна критика».

В XIX столітті сумніви про те, що В. Шакспер із Стретфорда, яким він постає із біографії та документів, міг писати п'єси, поеми, сонети, що він дійсно був Великим Бардом, висловлювало вже багато людей, у тому числі й знаменитості — письменники, історики і філософи, державні діячі. Так, Ч. Діккенс писав: «Це якась прекрасна таємниця, і я кожного дня тремчу, що вона виявиться відкритою».

Проте для багатьох із тих, кого хвилювала «шекспірівська таємниця», було важливо: «Якщо Вільям Шакспер із Стретфорда не був і не міг бути Великим Бардом, який писав під ім'ям Вільяма Шекспіра — Того, хто Потрясає Списом, то хто ж тоді був ним, хто і чому приховувався за такою дивною маскою? І що це все означає?»

Науковий аналіз текстів шекспірівських творів довів наївність уявлень про Барда як про малоосвічену людину природного розуму; було доведено, що шекспірівські твори написані найосвіченішою людиною часу, володарем колосального лексикону, надзвичайно ерудованою людиною.

Першим пов'язав ім'я графа Роджера Ретленда с «шекспірівським питанням» нью-йоркський адвокат Глісон Цейглер, який помітив, що Роджер Ретленд якимось дивним чином завжди опинявся там, де міг бути Великий Бард. Родинні і дружні стосунки з Ессексом та Саутгемптоном, активна участь у невдалому повстанні Ессекса та суворе покарання, навчання в Кембриджі, Оксфорді та Падуанському університеті в Італії, туманні натяки Бена Джонсона, смерть в 1612 році, яка точно збігається з припиненням шекспірівської творчості, та інші відкриття привели Цейглера до висновку, що саме Роджер Меннерс, 5-й граф Ретленд, був тією людиною, яка приховувалася за псевдонімом-маскою «Вільям Шекспір».

Ця гіпотеза не залишилася непоміченою — її підхопили в Америці та Німеччині. Особливо багато зробив для вивчення біографії Роджера Меннерса бельгійський історик Селестен Демблон. Ним була пророблена величезна робота, але таких матеріалів, які могли б тріумфально завершити його величезну працю, знайдено не було.

Ретлендівська гіпотеза отримала розвиток у роботах К. Шнейдера (Німеччина), К. Сайкса (Англія) та російського професора П. Пороховщикова, який емігрував після громадянської війни до США. Досліджуючи знайдений ще в кінці XIX ст. в Бельвуарі рукописний варіант пісні із «Дванадцятої ночі», Пороховщиков визначив, що він є первісним і написаним рукою Ретленда.

У 20-х роках XX століття ретлендівська гіпотеза отримує поширення в Росії. A.B. Луначарський, чий авторитет у питаннях культури в 20-их роках був ще високим, вважав ретлендівську гіпотезу найбільш імовірним рішенням питання про особистість Вільяма Шекспіра. Луначарський писав: «Таку велику кількість збігів не можна пояснити інакше, ніж тим, що автором є Ретленд... тут майже неможливо сперечатися». Відповідаючи деяким опонентам, незадоволеним аристократичним походженням Ретленда, червоний нарком освіти писав: «Нам було б приємніше, можливо, щоб цей найбільший у світі письменник був не із аристократії, а з низів... Але доводиться визнати, що Шекспір і Ретленд, очевидно, одна і та ж особа».

Але все ж ідеологічне табу спрацювало: в 30-і роки з наукової літератури зникли дискусійні виступи з «шекспірівського питання», проблема не вивчалася навіть у гуманітарних вузах, питання вважалося «закритим».

Протягом останніх шести-семи десятиліть науковці залишали постать Ретленда в тіні, незважаючи на високу наукову достовірність фактів, які безперечно свідчать про його зв’язки з шекспірівською творчістю.

Дослідження сучасного російського ученого І.М. Гілілова честерівської збірки «Жертва кохання» довели, що лише через незвичайне бельвуарське подружжя можна осягнути геніальну Гру про В. Шекспіра. Вчений зібрав та узагальнив велику кількість фактів, які підтверджують присутність подружжя Ретлендів за шекспірівською маскою. Варто підсумувати найголовніші із них.

Перші шекспірівські поеми мають теплу присвяту графу Саутгемптону, про нерозлучну дружбу якого з Ретлендом існує безліч письмових свідчень. Відомо також, що обидва молодих графа надзвичайно захоплювалися театром (про них писали, що вони днюють і ночують у театрі).

Першими, хто дав високу оцінку шекспірівським творам, були кембриджські Друзі Роджера Ретленда — Уївер, Барнфілд, Ковел, пізніше — Мерез.

Міста Північної Італії, де побував Ретленд, стали місцями дій низки шекспірівських п'єс. Ретленд навчався в Падуанському університеті, разом з ним навчалися студенти із Данії Розенкранц та Гільденстерн.

Відразу після повернення Ретленда із Данії в «Гамлеті» з’являються численні датські реалії, які свідчать про особисте знайомство автора із звичаями датського королівського двору.

Ретленд був найближчим другом, родичем і соратником Ессекса. Трагічний перелом у творчості Шекспіра збігається з провалом ессексівського повстання, в якому брав участь і Ретленд, жорстоко за це покараний і принижений.

Дружиною Ретленда стала донька великого поета Філіпа Сідні Єлизавета, талановита поетеса, яка, подібно чоловікові, завжди приховувала своє авторство. З її двоюрідним братом графом Пембруком та його матір'ю Мері Сідні-Пембрук Ретленда пов'язувала тісна дружба, яка продовжувалася все життя. Саме граф Пембрук, як вважають, передав видавцю шекспірівські сонети. Йому ж присвячене і посмертне Велике фоліо, ініціатором створення і редактором якого була Мері Сідні-Пембрук.

Смерть подружжя літом 1612 року збігається з припиненням шекспірівської творчості. Смерть і поховання подружжя Ретленд оточені небувалою таємницею. Друзі-поети змогли їх оплакати лише таємно, під алегоричними іменами Голуба та Фенікс у збірці «Жертва Кохання», надрукованій у декількох примірниках без реєстрації і з фальшивими датами. У збірці розміщені поетичні твори «Голуба» (Ретленда), які мають багато спільного з поемами та сонетами Шекспіра.

Остання шекспірівська п'єса «Генріх VIII», яка датується 1613 роком, була, як загальновизнано в шекспірознавстві, дописана Джоном Флетчером. Пояснити це стретфордійським біографам непросто: адже Вільям Шакспер ще жив довгих три роки.

Видання першого повного зібрання п’єс Шекспіра — Велике фоліо — було заплановано на літо 1622 року, тобто до десятої річниці смерті Ретлендів. Друге фоліо було видане в 1632 році — до двадцятої річниці.

В 1617-1620 роках на могилі Ретлендів був встановлений надгробок, виготовлений братами Янсен; вони ж незабаром після цього виготовили настінний пам’ятник в стретфордській церкві біля могили Шакспера, який багато чим наслідував ретлендівський.

Через декілька місяців після смерті Ретлендів В. Шакспер отримує від їхнього дворецького гроші і назавжди залишає Лондон. Ретленди — єдині сучасники, про яких точно відомо, що в їхньому будинку Шаксперу платили гроші.

Ретленд був одним із найосвіченіших людей свого часу, володів саме тими мовами, знання яких виявляється в шекспірівських творах. Він повністю відповідає тим психологічним характеристикам Шекспіра-автора, які були сформульовані Т. Луні. Особливо це стосується таких рис, як невпевненість там, де справа стосується жінок, щедрість і великодушність, терпиме ставлення до католицизму, ексцентричність, пристрасть до таємничого і секретного.

Майже всі книги, які слугували джерелами для Шекспіра при створенні його творів, були в бібліотеці Бельвуара (багато з них і сьогодні там знаходяться). Там же знаходиться і рукопис із «Дванадцятої ночі”, написаний, як визначив П. Пороховщиков, рукою Ретленда. Це єдиний достовірний рукопис шекспірівського тексту.

Можна наводити ще безліч переконливих аргументів, про які йдеться в книзі І. Гілілова «Гра про В. Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса». Але і цих досить, щоб навіть неозброєним оком побачити, як людство впритул наблизилося до розгадки однієї із найбільших культурних таємниць світу. Та чи готове воно до таких відкриттів?

Відомий шекспірознавець О.А. Анікст ще в 1962 році в статті «Хто написав п'єси Шекспіра» стверджував: «Всі аргументи на користь авторства Ретленда падають, як картковий будиночок, коли читач дізнається дату народження графа. Він з'явився на світ 6 жовтня 1576 року. А перші п'єси Шекспіра, як встановлено, йшли на сцені, починаючи з 1590 року. Виходить, що Ретленд почав писати в 13-14 років...»

Цей аргумент є головним у всіх критиків ретлендівсвької гіпотези. Ілля Гілілов піддає цей «вирішальний аргумент» серйозному аналізу і доводить, що він ґрунтується на простому ігноруванні важливих свідчень.

Говорячи про п'єси, які йшли на сцені, починаючи з 1590 року, О.А. Анкіст та інші шекспірознавці мають на увазі «Генріха VI». Як відомо, ця трагедія про війну Червоної та Білої троянд складається із трьох частин. Першу частину світ побачив лише у Великому фоліо в 1623 році, а ось друга і третя частини дійсно йшли на лондонській сцені в 1590 році. Але якщо порівняти тексти цих п'єс з канонічними шекспірівськими текстами, розміщеними у Великому фоліо, то неважко помітити, як вони разюче відрізняються. Фактично у Великому фоліо розміщені нові п'єси, які в художньому відношенні стоять помітно вище своїх попередниць.

Більшість шекспірознавців, починаючи з Мелона і до кінця XIX століття, рішуче стверджували, що ці п'єси були написані не Шекспіром; найбільш вірогідними авторами вважалися Марло, Грін, Піль або Кід. Серйозний текстуальний аналіз доводить, що обидві п'єси-попередниці, які йшли на сцені в 1590 році, не належали перу Великого Барда, були дошекспірівськими.

Не згадується про трилогію і в знаменитому переліку шекспірівських творів Мереза, на який завжди орієнтуються вчені-шекспірознавці, вважаючи його найбільш повним і точним. Та найціннішим є свідчення самого драматурга, який назвав у 1593 році п’єсу «Адоніс і Венера» «своїм первістком».

Отже, «вирішальний аргумент» при його об'єктивному розгляді дійсно виявляється «картковим будинком». А та величезна кількість достовірних фактів, зібраних багатьма вченими протягом двох століть та значно доповнена і узагальнена сучасним російським ученим Іллею Менделевичем Гіліловим, вселяє надію, що істина про Прекрасну Таємницю стане дорогоцінним надбанням людства. Навіть якщо великий художник і його соратники спеціально потурбувалися про те, щоб його справжнє ім'я було приховане від сучасників і нащадків, навіть якщо він хотів залишитися жити лише у своїх творіннях, перетворити їх у свій єдиний пам'ятник, без надгробку та епітафії, — ми можемо дізнатися про це, лише знайшовши його і зрозумівши його помисли.

Цей пошук жодною мірою не свідчить про відсутність пієтету перед генієм великої людини, поваги до його пам’яті. Які б суперечки не складалися навколо Шекспіра, авторитет великого письменника непорушний, оскільки він ґрунтується на його безсмертних творіннях.

Мова йде не про «викриття» Шекспіра, а про його осягнення. Величезна кількість фактів свідчить про те, що перед нами — Велика Гра, найблискучіше творіння геніального драматурга, сценою для якого став сам Час, а роль не лише глядачів, а й учасників відведена багатьом поколінням смертних, що змінюють одне одного. Осягнення Великої Гри про Вільяма Шекспіра — не втрата, а безмірне збагачення.

Людство обов'язково відкриє істину про Велику Гру, якщо у нього вистачить сил і розуму пробитися до неї через всі перепони і лабиринти, створені не лише Часом, але й геніальним умислом тих, хто стоїть так близько від нас, — ми відчуваємо биття їх високої думки, але невидимі, невпізнані, вони ніби сміються над нашими труднощами, над спробами поєднати розкидані там і сям обривки аріадниної нитки. Але час Голуба і Фенікс настав...

Свою книгу Ілля Менделевич Гілілов закінчує проникливим віршем Володимира Набокова, написаним ще у 1924 році. Один із найбільших письменників і поетів століття не займався «шекспірівським питанням», але зумів побачити постать справжнього Великого Барда (дуже близького портрету Ретленда!) , осягнути його високу Думку, і його Біль, його відчуження від Суєти. Безумовно, Набоков не вивчав честерівської збірки, не читав розповідь Фенікс про про те, як — з посмішкою — пішов із життя її Голуб. Але він побачив цю картину, побачив навіть посмішку на губах помираючого.

Через віки, покоління, моря слів Поет відкриває Поета.

P.S. Перебуваючи у полоні магії книги І. Гілілова, я пригадала, про те, що якось в інтернеті знайшла дивне зображення В. Шекспіра і прочитала, що це портрет Великого Барда, створений у форматі 30 з посмертної маски, знятої з обличчя Шекспіра. Посмертна маска була знайдена німецькими вченими ще в 1840 році в Дармштадті; в її справжності ніхто не мав сумнівів. Але оскільки портрет помітно відрізняється від звичного зображення Шекспіра, вчені заявили, що не гарантують, що дармштадський зліпок належить Шекспіру, відповідно, і створений на його основі портрет не може вважатися портретом драматурга.

Я пропоную вам уважно поглянути на цей зроблений за сучасними технологіями портрет і порівняти його з відомим портретом Роджера Ретленда. Не знаю, як вам, але мені здається, що це одне обличчя. То чию посмертну маску знайшли в 1840 році в Дармштадті? Гадаю, це ще одне послання людству від найбільшого у світі письменника-містифікатора. І ми це послання маємо зрозуміти, бо час Голуба і Фенікс уже настав...

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2012. – № 5. – С. 57-61.

Біографія

Твори

Критика