19.11.2023

Сонети В. Шекспіра в перекладах Д. Павличка: лінгвістичний аспект

Н. П. Миронюк

Сонети В. Шекспіра - це твори, які потрібні різним народам і в різні часи. Їхні переклади поглиблюють знайомство кожного народу з геніальним поетом і вдосконалюють свої власні мовні можливості.

В українській культурі до перекладу творів В. Шекспіра впродовж століть зверталося понад 30 перекладачів. Сонети В. Шекспіра перекладали: П. Куліш, і. Франко, П. Грабовський, Д. Паламарчук, Д. Павличко та ін.

Перший повний сонетарій В. Шекспіра здійснив Д. Паламарчук (1966 р., Вид-во «Дніпро»). Книжка була високо оцінена критикою. Саме Д. Паламарчук зумів зберегти «бурхливий силует душі поета», правда, у мовному плані йому не завжди вдалося відтворити емоційну мову сонетарію В. Шекспіра.

З перекладачів-емігрантів над перекладами сонетів В. Шекспіра працювали І. Костецький (Німеччина) та О. Тарнавський (США).

Постійно (понад 19 років) і плідно вдосконалював власні переклади сонетів В. Шекспіра Д. Павличко. У червні 1978 р. він почав перекладати 66-й сонет. Поштовхом до цього стало його «добровільне» звільнення з посади редактора журналу «Всесвіт». Д, Павличко на собі відчув дух фарисеїв, йому здавалось, що життя втрачає сенс. До цього моменту Д. Павличко цікавився перекладом сонетів В. Шекспіра, здійснених І. Франком, Д. Паламарчуком, С. Маршаком. Він дещо критично сприйняв російський переклад С. Маршака, звернувши увагу на довільні перекручення Шекспірівського тексту.

Сповнений емоцій, Д. Павличко робить свій переклад 66-го сонету В. Шекспіра. Щоб не сфальшивити, щоб відчути дух Шекспірівської епохи, він вивчає англійську мову, консультується із знавцями життя і творчості В. Шекспіра (М. Габлевич), зважає на зауваження й поради шекспірознавців, він працює і натхненно творить. Д. Павличко, після глибокого вивчення епохи В. Шекспіра і його особистого життя, відчуває, що геній В. Шекспіра невичерпний, його читали і будуть читати різні покоління різних країн світу, бо його твори завжди актуальні, «дух генія» він відчув і на собі. Як справжній митець, Д, Павличко сприйняв і аромат мови В. Шекспіра, він зауважує, що мова В. Шекспіра не застаріла, що її осердя і сьогодні пульсує в сучасній англійській мові. Хоча Д. Павличко вважає, що певний опір у процесі перекладу чинив загадковий підтекст і синтаксис. У процесі роботи над текстами сонетів цей опір Д. Пав- личкові вдалося подолати.

інтерес до сонета як окремого, дуже цікавого поетичного жанру з чіткою, скупою формою вилився в роботу Д. Павличка над «Світовим сонетом», і 1983 р. з’являється його антологія «Світовий сонет», де і передмову, і довідки про авторів, і примітки підготував також Д. Павличко.

Вочевидь, що не тільки форма сонета, а насамперед його дух вабить і перекладача, і читача. «Світовий сонет» - це індивідуальна антологія, у якій зібрано всі сонети, що імпонували Д. Павличкові. Це твори В. Шекспіра (11), Гійома Апполінера, Пабло Неруди, Федеріко Гарсія Лорки, Роберта Фроста, Вітезслава Незвала, Леопольда Стаффа, Аттіли Иожефа, Сесара Вальєхо, Десанки Максимович, Йоганеса Бехера та ін.

Сутність змісту кожного сонета (давнього і сучасного) - зіткнення протилежних почувань, думок. Саме так і сприймається український варіант сонетів В. Шекспіра в перекладі Д. Павличка, у тому числі і 66-й сонет.

Якщо говорити про саме цей 66-й сонет «Я кличу смерть...», то в плані стилістичному впадають в око дуже часто (у кожному рядку) вживані антоніми. Їх особливість стилістична - нагромадження, градація та створення оксиморонів. Їх функція - виражальна, бо в житті, як і в сонеті, багато протилежностей, які співіснують. Поетові набридло дивитись на «жебри і приниження чеснот», які скрізь, навколо нього, на «вельможне бидло», «на правоту, що їй затисли рот», «на честь фальшиву», «на дівочу вроду поганьблену», «на зраду в пишноті», «на правду, що підлоті навдогоду в бруд обертає почуття святі». Усі ці приклади є блискучим нагромадженням (градацією) оксиморонів, виражених різними частинами мови. Посилюється це нагромадження оксиморонів повтором прийменника на в першій і другій строфі. У третій строфі перелік усього того, що авторові «набридло», об’єднується підсилювальною частко. Антонімічність у цій же строфі досягається також пропусками-натяками. Зрозуміло, що мистецтво як вільна дефініція має бути вільним. («І на мистецтво під п’ятою влади...»), справжній талант не витримує нагляду («І на талант під наглядом шпика...»), порядність як людська чеснота несумісна з кражею («І на порядність, що безбожно краде...»), добро не може служити злу («І на добро, що в зла за служника...»). Таким чином, у цій строфі кожне з ключових слів (мистецтво, талант, порядність, добро) містить у собі по суті підтекст - протилежне поняття-натяк. Широковживані у цій строфі і контекстуальні антоніми.

Крім основного, класичного використання антонімів, Д. Павличко майстерно користується синонімічними багатствами української мови, у нього «саме те слово стоїть саме на тому місці», він уміло добирає із синонімічного ряду єдино вивірене слово: жебри, чесноти, вельможне бидло, правота, фальшива честь, поганьблена врода, навдогоду, служник, самотина.

Цікаво відзначити, що Д. Павличко в українських варіантах сонетів В. Шекспіра зрідка вживає слова «кохана», «кохання», він надає перевагу словам «любов», «мила». Правда, у сонеті «Коли пишу про тебе, з горя в’яну» Д. Павличко майстерно використовує антонімічні пароніми «кохання» і «конання»:

«Я знатиму, як мить прийде остання:
Одне і те ж - кохання і конання».

Як блискучий знавець української мови, Д. Павличко надає перевагу питомим українським словам, не вживану часто сьогодні, частково призабуту лексику: омана, отари, вруна, копа, снопи, жайвір, хроби, навзаєм, засвіти. Активізує поет відприкметникові і віддієслівні іменники: наляк, недоум, безмір. Особливу винахідливість виявляє Д. Павличко у створенні неологізму «нестрим»:

«Знайшов би поруч з холодом старим,
Гарячу кров і юності нестрим».

Це слово («нестрим») чимось нагадує сучасне «екстрим», одночасно має відтінок незвичності, новизни. Несподіваним є його індивідуально- авторські неологізми - «шахрайство яснозубе», «копа сивоборода». Цілком закономірними і виправданими є архаїзми: лож, всує, жона, чоло.

Завдяки цьому замість давніх англійських слів перекладач вправно відтворює давню, шекспірівську епоху, давню англійську лексику.

Таким чином, Д. Павличко розширює синонімічні гнізда української мови, залучає як застарілі, так і нові лексичні утворення. Є випадки, коли Д. Павличко використовує абсолютні синоніми для усунення повтору. У 152-му сонеті поет-перекладач використовує слова і «клятва», і «присяга». Синоніми подекуди використовуються для уточнення, як засіб градації: «Все робиш поспіхом, нашвидкуруч»...

Метафори є одним із важливих складників перекладацької мови Д. Павличка. Серед значної кількості метафор переважають іменникові: дім душі, пуп’янок життя, борг природі, дитя пригоди, раби влади і долі, воля часу, примхи часу, небо талану. Своєрідними є і прикметникові метафори-епітети: сяйниста краса, рожевий цвіт роси, дитя троянди ясночоле, хвальба безславна, маревні жадання, темний недоум, сяйлива любов.

Свіжими й яскравими є і порівняння, відтворені поетом-перекладачем: «...твої чесноти - ніби море», «...пускаєм новизну, як дим», «Суперник мій... - корабель високий, наче дим», «Сама ж вона незламна, мов гора», «Моя любов - гарячка...», «Ти ж - наче пекло, наче ніч, страшна...», «Є дві любові, мов два духи...»

У перекладах Д. Павличка зазвичай використовуються питомі українські слова, проте трапляються і давні запозичення: реєстри, талан, король, шпик, піраміди, фальшива (честь), штормові (хвилі).

Д. Павличко свідомо використовує розмовно-просторічну й діалектну лексику як важливий стилістичний фермент: брехун єси, побрехати, одежа, жере, доктор, одверну (вічі), здох і под. Такі слова характеризують дещо грубуватий стиль В. Шекспіра, його епоху, де подібні форми були природними у тогочасному живому мовленні.

Д. Павличко переконливо і достовірно розкриває в перекладах безмежні можливості української мови і саме завдяки цьому наближає геніальну поезію В. Шекспіра до сучасного українського читача, віяння мови В. Шекспіра стає помітним і відчутним.

Незбагненним є те, що Д. Павличко вплітає у «високий» текст Шекспірівських сонетів розмовно-побутові українські фразеологізми, і вони сприймаються нами, читачами, єдино можливими у незвичному суспільно-політичному контексті.

Завдяки перекладацькій трансформації одного компонента (використання більш емоційного слова) текст звучить дещо по-іншому, точніше і вагоміше. Так, у звичному фразеологізмі «закрити рота» Д. Павличко вживає слово-сполучення «затиснути рота»: «...дивитися набридло... на правоту, що їй затисли рот». У даному разі «чужа мова» спонукала до розширення значення усталеного фразеологізму.

Д. Павличко по суті в кожному сонеті майстерно використовує варіанти фразеологізмів: «кучері, що світять сивиною», «молодість минуща, друже», «час махне косою», «без наляку назустріч смерті йти», «мистецтво під п’ятою влади», «що відійшов я в засвіти гидкіші», «щоб темний недоум твою скорботу піднімав на глум», «змін нема, то все старе, лиш у новій одежі», «в школі життєвій», «прийшла моя весна», «кувати золотом на хаті дах», «звести до гробу», «довір’я й клятву... ламаєш», «я наскрізь бачу... всю твою брехню», «я очі закривав».

Засоби морфології й синтаксису засвідчують широкі можливості української мови й українського перекладача, який наблизив до нас, українців, геніального британця.

У всьому цьому є незбагненна роль перекладу як таїни, яка логічно й легко долає опір матеріалу, розвиває й удосконалює рідну мову і якимось полегшеним способом знайомить із генієм, думки і почуття якого ще довго будуть тривожити завжди неспокійний світ.

Література:

Світовий сонет : антологія / [пер., передмова, довідки про авторів та примітки Д. Павличка]. - К. : Дніпро, 1983. - 493 с.

Л-ра: Держава та регіони. Серія : Гуманітарні науки. – 2010. – № 3. – С. 81-83.

Біографія

Твори

Критика