Автор і герой у творі Байрона «Дон Жуан»

Аліса Кузьманенко

Перші згадки поета про «Дон Жуана» можна знайти у його листуванні за липень 1818 р. Одному зі своїх друзів він повідомляв, що З червня у Венеції почав писати нову поему. Ще з самого початку Байрон передбачав, що твір викличе негативну реакцію критиків. І справді, навіть близькі знайомі митця — Джон Хобхаус, Томас Мур і його видавець Меррей говорили митцеві про непристойність його твору й наявність у тексті «прозорих» натяків на першу дружину Байрона. На подібні висловлювання автор відповідав, що пише «...саму високоморальну поему в світі», і вже у липні 1819 року були видані дві перші пісні. На жаль, передчасна смерть Байрона, що сталася у 1824 році, завадила його задуму — створити сто пісень для «Дон Жуана», і він встиг лише закінчити шістнадцять пісень і почати сімнадцяту.

Ще й до сьогодення йде полеміка щодо визначення жанру, яким був написаний «Дон Жуан». Що це: роман у віршах (як і «Євгеній Онєгін» Пушкіна) чи ліро-епічна поема? Звичайно, можна спиратися на самого автора твору, який ще у 1 пісні говорить, що його поему називають епічною, але далі каже, що залишає за собою право відхилятися від усталеного зразку. Сюжетні рамки «Дон Жуана» значно розширюються порівняно з його попередніми творами. Крім самої історії головного героя, яка складає основну сюжетну лінію, у творі широко висвітлена панорама європейського життя кінця XVIII — початку XIX століття.

Багато місця у сюжеті займають так звані «ліричні відступи» — роздуми поета про соціальні проблеми епохи, його судження про сучасну мораль, спроба об’єктивно оцінити минуле й сучасне, дати уявлення про майбутнє. Досить широке проникнення авторського «я» у структуру твору дає нам змогу говорити про автора як про одного з головних героїв. Проте, деякі вчені помилково ототожнюють Байрона зі створеним ним образом Дон Жуана.

Образ автора у романі — самостійна діюча особа. Байрон не просто подає читачеві звичайний коментар до подій, що відбуваються. Автор приймає активну участь у долі свого героя, нібито спостерігаючи за ним, іноді співчуваючи Дон Жуану, а іноді — глузує над його вчинками, у кожному окремому епізоді висвітлюючи або його позитивні якості, або його вади.

«У сюжеті осмислені події і процеси величезних масштабів, однак є показовим, що постать автора висвітлена відповідно до дійсності, що зображена. На зовсім іншому ґрунті тут збережені пропорції романтичних поем, у яких герой протистоїть усьому ворожому світові. На відміну від такої у цілому безвихідної конфліктності в «Дон Жуані» розкривається боротьба проти косних сил суспільства», — пише I.A. Дубашинський [2; 79].

Величезна відстань, що існує між автором та його героєм, дала поетові змогу говорити про «...владу відступів...» у творі. Вони значно масштабніші та більш глибокі, ніж сам образ головного героя. Але до всіх висновків стосовно суспільно-історичної дійсності, які робить поет, можна прийти лише через призму характеру Дон Жуана.

Навіть якщо порівнювати ставлення поета та його героя до суспільства, ми побачимо два зовсім різні погляди: між скептиком Дон Жуаном й іронічним, а подекуди саркастичним Байроном існує велика прірва.

Дон Жуан є нормою дійсності. Він нікого не викриває і сам не є ніким обвинуваченим. Він — син свого століття, герой свого часу. За своїми індивідуальними якостями та деякими здібностями він міг би належати до найсимпатичніших представників тогочасного суспільства. Можна сказати, що Дон Жуан більш оптимістично, ніж перший герой Байрона Чайльд Гарольд, сприймає дійсність, його почуття, думки, вчинки підкоряються плину життя, у нього інше сприйняття світу. Герою поеми, який є дитиною часів руйнування старого й народження нового, вже не потрібно докладати будь-яких зусиль, щоб досягти мети — її просто немає. А якщо вона й є, то не несе у собі великого соціального навантаження. Дон Жуан у байронівському розумінні — людина, яка уособлює собою узагальнення різнопланових сил та тенденцій, що існували у ті часи, — соціальних, духовних, моральних. Його основною роллю є унікальна здібність до злиття з будь-яким, навіть самим несподіваним середовищем. При цьому він начебто віддзеркалює поверхню буття, що робить його практично непомітним на фоні всеохоплюючої вічної суєти.

Цікаво те, що на протязі усіх своїх пригод Дон Жуан нічого не долає і не прагне подолати — за самих ризикованих обставин його береже якась таємна, нікому невідома сила. Він — пасивний спостерігач, у його діалозі з реальністю практично відсутня драматична напруженість, хоча сам автор поеми досить часто вступає у палкі суперечки з дійсністю.

Байрон використовує характерні риси легендарного Дон Жуана, але лишає їх руйнівної сили. Так, наприклад, на відміну від свого легендарного прототипу — дона Хуана де Теноріо та літературних попередників — героїв Тірсо де Моліна і Мольєра, він не є безпринципним спокусником жінок, навпаки — Док Жуан стає своєрідною жертвою жіночого переслідування. Його любовні перипетії — своєрідна капітуляція перед дійсністю. Сам Байрон підкреслює те, що його герой «...любов вселяв в серця...», «...як всі герої...».

Якщо, за легендою, Дон Жуан не підкоряється ніяким авторитетам, порушуючи усілякі суспільні норми, руйнує догми, то у творі англійського поета вільнодумство перетворюється на іронічний скепсис, розбещеність — на легковажність. Його вільнодумство полягає лише у тому, що він досить скептик як для того, щоб не шанувати основи сьогодення, які виглядають досить заштампованими та блідими, й доволі знущатися з них, так і для того, щоб добиватися їх скинення.

Інше коріння має іронія самого Байрона. Тут неабияку роль відіграють і участь поета в італійському національно-визвольному русі, і його зв’язок з англійськими радикалами, і зріст демократичного руху за політичну реформу в Англії. Його авторські монологи досить різнопланові — тут ми бачимо жорстоку сатиру на сучасну світську мораль й несприйняття грабіжницьких війн та поряд з цим автор уславлює революційні настрої, що близькі йому за духом. Образ автора наче «...височіє над усіма героями поеми... — ліричний, романтичний, сповнений протиріч та сумнівів, гіркоти, скептицизму, революційних поривань», — пише Н.Я. Дьяконова [4; 128].

У своїй сатирі автор не обмежується лише критикою існуючих моральних норм. Він, на відміну від Дон Жуана, відверто бунтує. На його думку, сатира може бути поштовхом до змін, і з її допомогою Байрон намагається змінити існуючі суспільні норми.

Л. Шепелевич пише: «Там, де заходить мова про створення, поеми як сатири... можна помітити три елементи сатири в «Дон Жуані»: загальнолюдський, європейський та спеціально англійський. Найбільшою різкістю й яскравістю відрізняється останній» [7; 376].

Єдина війна, яку, на думку Байрона, можна виправдати — війна за звільнення людини (див. пісня VIII), інші війни — загарбницькі, з яких мають користь лише королі. Так, наприклад, він дає негативну характеристику не тільки моралі, а й політиці Катерини II. У центрі його уваги стає необмежена влада російської цариці і, разом з цим, підлесливість оточуючих її придворних, які заради користолюбства самі принижують свою гідність. Проводячи паралелі між Росією, Туреччиною та Англією, поет таким чином узагальнює «російський» епізод і робить зображення російського царського двору типовим зображенням світського товариства будь-якої європейської країни.

«Англійська» частина поеми більш специфічна, індивідуалізована. Тут Байрон звертає увагу не тільки на узагальнене зображення дійсності у цілому, а й на індивідуалізовані описи долі окремих представників тогочасного суспільства.

Спочатку автор подає читачеві досить широкий узагальнюючий нарис життя Англії наприкінці XVIII — початку XIX ст. Він змальовує її характерні особливості — таможні та високі податки, які чиновники «...здирають навіть з хвиль морських».

Після загальної замальовки суспільного життя країни, Байрон переключає свою увагу на англійське світське товариство, представники якого визначають мораль, політику та диктують свої закони всій державі. Тут байронівська сатира спрямована і на світське товариство загалом, і на окремих його представників. Аристократ за походженням, Байрон був добре знайомий з побутом і звичками свого класу, й саме вони підпали під найбільш разючу іронію поета. Так, коли він говорить про вищий світ, то підкреслює, що цей світ — нікчемний, хоч і зветься вищим. З відвертим сарказмом автор твору дає імена своїм героям: так, наприклад, гвардійця звуть Джеком Жаргоном, суддю — Джеффрі Груббом, філософа — Діком Скептікусом.

Серед представників вищого світу поет з особливо яскравою іронією змальовує образи подружжя Амодевілль. Так, він начебто захоплюючись гідністю Аделіни, у той самий час робить численні натяки, що основним коренем її «природної» доброчесності є користь, вона розповсюджує улесливі посмішки та ласкавість для тих, хто, на її думку, цього вартий, хто може допомогти її чоловіку зробити кар’єру, навіть коли відчуває внутрішню неповагу до цих людей. Аналогічно змальований Байроном і чоловік Аделіни — сер Генрі. Його досить високий суспільний статус королівського радника вступає в протиріччя з приниженими особистими якостями, серед яких головні — поважна зовнішність й бездоганне знання етикету. Такі протиріччя, як вважає автор, не мають нічого спільного з істинною природою людини.

Конкретний опис дійсності та індивідуалізовані психологічні портрети героїв твору приводять Байрона до висновку: витоки песимістичних настроїв полягають не тільки в самій особистості, а й у природі його буття, в тих соціально-історичних умовах, під владою яких знаходиться людина.

У своєму творі автор майже повністю переосмислює традиційний образ красеня-гульвіси, що прийшов у літературу із старовинної іспанської легенди та міцно уклався в пам’яті європейських народів.

Література: