27.11.2023

Байрон Джордж Гордон (George Gordon Byron)

Поема «Мазепа» в контексті творчості Байрона і європейського романтизму

Д. С. Наливайко

Джордж Байрон є поетом, який вчинив ледве не унікальний вплив на цілу епоху, і не лише літературну. Його слава в першій третині XIX ст. була незвичайна й поступалася хіба що славі Наполеона. […]

Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особливим нахилом та інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох поколінь і формування їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, «як великий та могутній геній, пристрасний поет», дав глибоке й хвилююче вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджувався після буремної революційної епохи на межі Х\/ІІІ-ХІХ ст., розчарування, що набирало космічних масштабів (знаменита «світова скорбота»).

Звичайно, це захоплення Байроном, «культ Байрона» не мали всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем «сатанинської школи» в поезії, що викликав навіть побожний страх, особливо в міщанському середовищі.

До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав своєму опікунові, прагнучи його задобрити: «Хочу зазначити на закінчення, що вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит». Інших насторожувало його бунтарство, репутація «революціонера». Та, зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був особливо глибокий та потужний. Французький критик А. Мазюр, який зовсім не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що «це він дав рух та імпульс всій поезії нашого століття, вона була піднята Байроном на новий рівень, вона вся вийшла із його генія», і навіть твори найвидатніших поетів «частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують».

Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої Європи й була чинником великої ваги та значення. Проте не буде перебільшенням сказати, що найбільш резонансними були в ній три твори: поема «Паломництво Чайльд-Гарольда», особливо перша й друга її пісні (1812), драматична поема «Манфред» (1816) та поема «Мазепа» (1818). Вони належать до різних періодів творчості Байрона, власне, ними відкриваються ці періоди: «Чайльд-Гарольдом», точніше, першими піснями цієї поеми — перший період, «Манфредом» — другий, а поема «Мазепа» означена рисами перехідності до третього, заключного.

Нерідко творчість Байрона уявляється вищим і завершеним втіленням романтизму, але це явне перебільшення. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним поетом однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем — байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х рр. XIX ст., в часи стабілізації буржуазного суспільства, і була бурхливою реакцією на це суспільство і його негацією. Поети й митці, що до неї належали, були максималістами в своїх поглядах, вони виражали тотальне розчарування в світі, що виник після грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й сподіваннями, які надихали попередні покоління. Саме у романтиків цієї течії з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є суперечність між духовною особистістю і неадекватним їй станом світу, «царством крамаря».

Байронічний комплекс мотивів та настроїв уперше був озвучений великим англійськими поетом у перших двох піснях поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», які з'явилися друком у березні 1812 року. Писалися вони як поетичний щоденник подорожі Байрона по країнах Південної Європи й Близького Сходу в 1809- 1811 рр. Писалися без попереднього плану й продуманої концепції, як своєрідний ліричний нотатник вражень, роздумів, замальовок, імпровізацій, навіяних мандрами по країнах, екзотичних з погляду англійця. Як відомо, сам Байрон особливого значення цій поемі не надавав (котра й не виглядала поемою за тогочасними жанровими нормами), набагато більше уваги він приділяв поемі «Наслідуючи Горація» в класицистичному стилі, над якою теж працював підчас подорожі.

Тут варто зауважити, що названа класицистична поема не є якоюсь випадковістю у Байрона. Цей великий поет, про якого можна прочитати, що він «уособлював романтизм як такий, в його повному й розгорнутому вигляді» (Н. Берковський), в своїй естетиці був прибічником класицизму й з-під його пера вийшло ще чимало творів в класицистичному стилі, як-то: «Прокляття Мінерви» (1811), «Смерть Тассо» (1817), «Пророцтво Данте» (1819), «Бронзовий вік» (1823) та інші. До речі, й у ранній поемі «Англійські барди й шотландські оглядачі» (1809), котру радянські літературознавці всупереч очевидності вперто витлумачували як сатиру «прогресивного романтика» на «реакційний романтизм», він насправді виступав на захист класицизму проти всієї романтичної школи.

Чим же можна пояснити несподіваний і майже приголомшливий успіх «Чайльд-Гарольда» в Англії, а потім і в усій Європі? Безсумнівно, тим, що ця вільно, імпровізаційно написана поема з усіма її невмотивованостями й туманностями, недомовленостями й алогічностями відповідала «горизонту сподівань» читачів, виражала в адекватній формі їхні умонастрої, такі ж непрояснені до кінця й розпливчасті, але нагальні й болісні. їхнім втіленням виступає Чайльд-Гарольд, супутник і якоюсь мірою двійник автора, який не побажав повністю ідентифікуватися з героєм. Самотній і неприкаяний, в двадцять років пересичений і розчарований, цей герой залишає батьківщину, з якою його вже ніщо не пов'язує, і відправляється в безцільну подорож, навмисне позбавлену автором мотивації, що надає більшої експресії його алієнованості в світі.

Наступними творами Байрона були «східні поеми», в яких отримує розвиток «байронічний комплекс», висловлений в «Чайльд-Гарольді». Водночас в них з'являються нові мотиви й інтенції, а також герої, наділені й іншими рисами. До цього циклу (циклізація належить не авторові) включають поеми, написані в 1813-1816 рр., тобто ще в «англійський період творчості Байрона: «Гяур» і «Абідоська наречена» (обидві 1813). «Корсар» і «Пара» (обидві 1814) і видані 1816 р. однією книжкою «Облога Коринфа» й «Паризіна». До «східних поем» іноді відносять також поему «Мазепа», і тому слід сказати про них дещо докладніше.

Ці поеми отримали назву «східних», але слід зазначити, що топос «Схід» в них досить умовний. Варто тут уточнити, що під час згаданої подорожі Байрон побував не на Сході, а в прикордонній зоні між Заходом і Сходом, в Албанії і Греції, якими в той час володіли турки, переплив, наслідуючи Ахілла, Дарданелли (він був чудовим плавцем і мріяв переплисти Ла-Манш) і ступив на землю Малої Азії. В цій же прикордонній зоні відбувається дія його «східних поем», проте не всіх: в поемі «Лара» вона розігрується в Іспанії, а в «Паризіні» переноситься в Італію. Тут необхідно сказати, що в поемах циклу Байрон не надавав принципового значення географічно-топографічному фактору. «Дія відбувається не в Іспанії, а на місяці», — писав він своєму видавцеві Д. Меррею з приводу «Лари», застерігаючи проти локалізації змісту поеми. Було б перебільшенням твердити, що поет не дорожив своїми східними враженнями і не прагнув надати поемам бідного колориту, але все-таки «схід» цих поем є не стільки географічно-історичною реальністю, скільки ідейно-тематичним дискурсом, соціопсихологічним за своїм характером. В поетичній географії Байрона це є передовсім романтичний світ, близький до «природного стану», який культивувався романтиками, й різко протиставлений європейській цивілізації з її меркантильністю, її утилітаризмом і «розумним егоїзмом», здрібненням і нівеляцією особистості.

В цьому світі, сповненому яскравих кольорів і контрастів, киплять палкі пристрасті, проявляючись в їх повноті й нескутості, люди зберігають силу й цілісність характерів, перебуваючи в нерозривній єдності з природою. Проте ця єдність у Байрона, на відміну від ранніх романтиків (Блейка, Вордсворта, Новаліса та інших), обумовлюється не одуховленістю природи, присутністю в ній божественного етичного начала, а вічною боротьбою сил добра і зла, що відбувається і в природі, і в людському світі та людських душах. «Чи знаєте ви край, де кипарис і мирт? — читаємо в «Абідоській нареченій», — рушійні сили вчинків, що вершаться в цьому кліматі? / Де лють хижака й любов голубки / То розсіваються в смутку, то доходять до шаленства злодіянь? / То край Сходу, то країна сонця».

Героям байронівських «східних поем» притаманні глибокі й непогамовні пристрасті любові й ненависті, які нероздільно переплітаються. В основі сюжетних поем знаходимо вихідну модель, котра сходить до того, що герой кохає жінку, яка належить іншому й стає жертвою насильства, після чого він живе всепоглинаючими пристрастями ненависті й помсти. Герой поеми «Корсар» говорить коханій: «Сама моя любов до тебе — це ненависть до них, /І вони так переплетені, що їх не роз’єднати. / Я перестану любити тебе, якщо буду любити людей». Тут дається взнаки знаменитий байронівський індивідуалізм, який нерідко переходить у справді «сатанинську гордість». Деякі мотиви «східних поем» дають себе знати і в поемі «Мазепа», але в ній вони проявляються в ослабленому вигляді, редукуються і не належать до провідних і визначальних. Конкретніше про це ще скажемо далі.

З усіх діячів української історії найбільший розголос отримав, безперечно, гетьман Іван Мазепа. Існує багатющий матеріал, який свідчить про велику популярність його в європейській літературі, історіографії, живописі, музиці, театральному мистецтві тощо. Цей матеріал дуже різнорідний, але зрештою він поділяється на дві категорії — на історію Мазепи та міф Мазепи, звичайно, з пам'ятками проміжного характеру.

В біографії Мазепи є дві події, зовсім різномасштабні й різнозначущі, котрі виявилися притягальними для письменників і митців. Перша — зв’язок з однією заміжньою жінкою, побутова пригода молодості, яка обросла домислами й перетворилася на легенду про те, як Мазепа, прив'язаний до спини дикого коня, нісся степами України, та про його наступне возвеличення. Поява цієї легенди стала можливою тому, що відбулася друга подія, масштабна й резонансна акція Мазепи — спроба звільнити Україну від московського панування за допомогою шведів і трагічна її розв'язка. На першій події засновується міф про Мазепу (але з неодмінним виходом чи проекцією на другу), який творився в основному літературою та мистецтвом різних європейських країн, на другій — історіографія і лише почасти література та мистецтво.

До найзнаменитіших творів європейської літератури та мистецтва про українського гетьмана належить поема Байрона «Мазепа». Сюжет цієї поеми англійський поет знайшов в «Історії Карла XII» Вольтера (1731), в її IV розділі, де йдеться про Україну та гетьмана Мазепу. Тут Вольтер характеризує Україну як «країну, що завжди прагнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття». «Однак, оточена з усіх боків Московією, Портою і Польщею, — пише далі Вольтер, — вона змушена була шукати протектора серед володарів цих трьох держав. Спершу вона підпала під протекторат Польщі, але та надто її гнобила; потім вона перейшла під протекторат московського царя і потрапила в рабське становище. Спершу українці мали право обирати собі правителя, який називався гетьманом, але невдовзі їх позбавили цих прав, і їхнього гетьмана призначає московський двір».

В окреслений подібним чином контекст історії України Вольтер вводить образ Мазепи й відповідно інтерпретує його дії. Дотримуючись погляду, що превалював у рецепції Заходу в XVIII ст., він трактував союз Мазепи з Карлом XII як протидію політиці Петра І щодо України, спрямованої на ліквідацію автономії й повне підпорядкування імперській адміністрації. В «Історії Карла XII» розповів також про згадану незвичайну пригоду молодого Мазепи: «Він народився в Подільському воєводстві»; виховувався як паж Яна Казимира, при дворі якого набув певної обізнаності в красному письменстві. Коли було викрито любовний зв'язок, що він мав з дружиною одного польського магната, розлючений чоловік звелів прив'язати його, зовсім голого до дикого коня і відпустити в такому стані на всі чотири сторони. Кінь, приведений з України, примчав Мазепу туди, напівмертвого від утоми й голоду. Місцеві селяни виходили його. Він довго лишався серед них і через певний час відзначився в багатьох походах проти татар. Вищість в освіті забезпечила йому велику повагу серед козаків; його репутація, що зростала з дня на день, спонукала царя призначити Мазепу гетьманом».

Ця легенда про Мазепу зародилася в Польщі й була завезена до Франції з двором короля Станіслава Лещинського. Виникла вона на ґрунті побутової події, яка в польській мемуаристиці розповідається в кількох версіях. Найвідоміша з них подається в мемуарах Я. Пассека, польського літератора кінця XVII ст. За нею Мазепа, перебуваючи в своєму маєтку на Волині, мав любовний зв'язок з дружиною одного шляхтича, був ним викритий і покараний тим, що його зв'язали на коні й відпустили в поле. Але це був не дикий кінь, приведений із степів, а кінь самого Мазепи, і поніс він його не в степи за сотні кілометрів, а в його ж маєток, розташований неподалік. Вольтер вмістив цю історію в своїй книжці, внісши доповнення, яке виявилося надзвичайно істотним і провокативним: про дикого коня, який примчав прив'язаного Мазепу за кілька днів на береги Дніпра. Це доповнення зробило банальну історію із життя молодого Мазепи неймовірною, фантастичною і воднораз перевело її із сфери побутової у сферу міфопоетичну. Цей міфопоетичний потенціал, що з'явився у розповіді Вольтера, блискуче реалізував уже в добу романтизму Байрон — у поемі «Мазепа».

У сучасному літературознавстві ця поема трактується як твір, що започаткував «міф Мазепи», котрий згодом поширився в численних інтерпретаціях та трансформаціях як елітарної, так і масової культури. Справді, в поемі Байрона відбувається перехід історичного сюжету й героя в іншу іпостась, власне, перехід із історії у міфологію, що теж робить її принципово важливою віхою в усій літературній мазепіані.

Отже, в байронівській поемі формується міф Мазепи, структура з іншою епістемою, ніж історія Мазепи, звичної традиції трактування цього сюжету та образу. В поемі маємо й такі аспекти та тенденції, що пов'язані з названою традицією. Слід також зазначити, що самим Байроном і його сучасниками твір розумівся переважно як романтична історико-легендарна поема про відому історичну постать, в долі й образі якої містився також символічний зміст із проекціями в міфологію. Але «міф Мазепи» був прочитаний у творі та інтерпретований вже XX століттям.

Поема Байрона складається з розповіді самого героя про незвичайну пригоду його молодості та нічної сцени в степу після битви під Полтавою. В науковій літературі здебільшого вважається, що основний сюжет твору — розповідь героя, а нічна сцена — це лише її сюжетне обрамлення. Насправді ж композиція поеми набагато складніша, і визначити, яка із згаданих її складових концепційно основна, а яка підпорядкована, не так просто.

У поемі Байрона маємо дві сюжетні лінії і, відповідно, два образи Мазепи, в юності та в старості, але смисловий акцент перенесено на другу його іпостась. І річ не тільки в тому, що образ Мазепи-гетьмана незрівнянно багатший та цікавіший, ніж Мазепи-коханця, а насамперед тому, що в ньому знаходить завершене вираження ідейно-концепційний дискурс твору. В структурі поеми розповідь Мазепи про події його молодості має експлікаційний характер, що розкриває його «шлях до трону», щойно втраченого під Полтавою. В нічній сцені розкодовується вищий провіденційний сенс шаленої скачки героя, прив’язаного до дикого коня, в Україну: «...bound, naked, bleeding, and alone / То pass the desert to atron». З цієї ж картини виводиться типово байронівський мотив незбагненності людської долі, виразно переданий у перекладі О. Веретенченка: «Забудь свої незгоди злі, / Забудь свої пекельні болі: / Ніхто із смертних на землі / Не відгада своєї долі».

Образ Мазепи-гетьмана змальовується в поемі скупими, але виваженими й на свій лад точними штрихами. В трагічну ніч після Полтави він розповідає Карлові XII історію із своєї молодості, щоб відвернути його від тяжких дум та фізичних страждань (напередодні битви король був поранений) і допомогти перепочити вві сні. Тут подається колоритна портретна характеристика гетьмана («похмурий і старий, і сам як дуб той віковий»), в якій не забуті й козацькі риси його характеру — як вони уявлялися англійському поету-романтику. Не зважаючи на непомірну втому, він привів у порядок своє воєнне спорядження, потурбувався про коня, а потім почав пригощати короля та його почет, так що Карлові «видалось на мить, / Що понад горем він стоїть».

Однак істотнішою є характеристика психологічна, чи, точніше, духовно-психологічний образ Мазепи. Змальовується він Байроном із безперечною симпатією, наголошуються такі риси, співзвучні байронізму як мужність, стоїчна витримка й самовладання у найтяжчих випробуваннях, а також незламність під ударами немилосердної долі. Істотний і такий штрих образу: в час найжорстокішого випробування, коли зазнала краху справа всього його життя, Мазепа знаходить у собі сили підтримати молодого шведського короля.

З суто художнього погляду Байронові в цій поемі особливо вдалася динамічна картина шаленої скачки вражала читачів і найбільше привертала їхню увагу. Звідси поява інтерпретацій, які фактично зводили зміст твору до цього поетично-живописного сюжету. Наприклад, Пушкін категорично заявляв, що Байрон «вражений був тільки картиною людини, зв'язаної на дикому коні, який несе її степом. Безперечно, картина поетична. Але погляньте, що він з неї зробив! Та не шукайте тут ні Мазепи, ні Карла, ні цього похмурого, ненависного, болісного характеру, який проявляється майже в усіх творах Байрона, але якого... в Мазепі то й немає; Байрон і не думав про нього, він виставив ряд картин, що вражають одна одної сильніше, ось і все. Проте яке полум'яне творіння, який широкий і швидкий пензель!»

Але тут не слід забувати про те, що Пушкін не приймав інтерпретацію Мазепи у Байрона, що його поема «Полтава» (1829) була полемікою з цією інтерпретацією, про що мова буде далі. В наведеному відгуку він не вступає в полеміку, натомість жодним словом не згадує про історичний зміст поеми Байрона, про будь-який її зв'язок з історією і перетворює її лише на низку живописних кадрів, до того ж позбавлених своєрідного байронічного характеру. Проте ця поема аж ніяк не є самодостатнім «поетичним живописом» в стилі пітторескного романтизму, що розвинувся вже після смерті Байрона. Для її нарації характерне органічне поєднання «поетичного живопису» з експресивним відтворенням переживань і душевних станів героя, з потужним ліричним струменем, який і надає їй типово байронічного звучання, суворого і похмурого.

Щодо поетично-живописного аспекту твору необхідно завважити, що в ньому розгорнуто не якийсь міфічний простір, позбавлений географічних та історичних реалій і прикмет українського колориту, як про це теж. часом пишуть, впадаючи в перебільшення. Байрон не бував в Україні, проте текст поеми свідчить, що він мав певні уявлення про її природу та історію, про козаків, вичитані не тільки із книжки Вольтера про Карла XII. Можна вказати й на те, що він цікавився історією Туреччини, зокрема війнами, які вона вела в північному Причорномор'ї, читав книжки істориків та мандрівників, в яких ішлося також про Україну, козаків та їхні війни з турками (Р. Ноллеза, П. Рікаута, Г. де Кастельно та інші). Про українських козаків Байрон згадує і в своєму «Дон-Жуані», в сьомому розділі, де розповідається про штурм Суворовим турецької фортеці Ізмаїл.

У своєрідній поетичній географії Байрона Україна (які Греція та інші балканські країни) належить до особливого романтичного світу, означеного досить умовною назвою «Схід». Як зазначалося, чи не найістотніші ознаки цього світу — близькість до «природного стану», трактованого в руссоїстському дусі, й контрастність європейській буржуазній цивілізації. Як і багато романтиків, Байрон захоплювався незайманою природою, стихійною та дикою, на яку ще не наклала свого відбитку «фальшива цивілізація», і поетизував її, особливо в «східних поемах», до яких в цьому аспекті прилягає й поема «Мазепа». Саме такою уявлялася йому історично недавня Україна, її безмежні степи, про які він пише не без своєрідної патетики: там «ні людина, ні звір не залишили слідів, /не видно там людського труда серед пустинних просторів, /розкішних у своїй дикості». У цих степах живуть люди, такі ж вільні, як і навколишня незаймана природа, котрі не терплять ніякого поневолення, «їхня кров кипить сильніше й несамовито рветься із будь-яких оков».

Водночас Байрон досить точний у фіксації реальних географічних особливостей України: спершу дикий кінь несе героя поеми повз замки, міста та села, зруйновані під час недавньої турецької навали, далі — через поля, ліси й діброви, тобто лісостепом, і лише після цього з'являються картини степу — як апофеоз не тільки поетично-живописного, а й лірично-психологічного плану поеми. І якщо до нього у героя ще жевріло сподівання на порятунок, то тепер воно повністю згасає, натомість приходять безмежний відчай і відчуженість приреченого від усього на світі.

В міру того, як герой фізично губиться в безлюдній безмежності степу, яскраві живописні картини поеми все більше наповнюються лірично-медитаційним змістом і стають пластичним вираженням його самотності та відчуженості від людського загалу, від яких невіддільна смерть. Зазвичай Байрона характеризують як поета розчарованості й світової скорботи, але не з меншим правом його можна назвати поетом непомірного, титанічного страждання. Страждання самотнього й приреченого героя, ніким не почуте й не поділене, — це та тема, що постійно хвилювала поета і знайшла патетичне вираження в багатьох його творах, серед яких поемі «Мазепа», поряд з «Манфредом», належить одне з чільних місць.

У створювані пейзажі Байрон любив вкраплювати історичні «реліквії», деталі та ремінісценції. Виникав контраст між природою, величавою та вічною, і «слідами історії», чим промовисто засвідчується нетривкість і минущість всього людського, його підвладність часові. В цих зіставленнях рефлектуючий геній поета знаходив багату поживу для філософічних роздумів про долю людини, народів, усього людства, на які падає сумовитий відтінок світової скорботи.

Подібні «сліди історії» маємо і в поемі «Мазепа», до того ж це сліди конкретної української історії. Спершу кінь проносить героя — повз руїни давніх фортець, які колись оберігали країну від татарських орд. Далі з'являються й свіжіші «сліди історії», що їх залишили турецькі походи в Україну в 70-х pp. XVII ст, які стали апофеозом сумнозвісної Руїни:

...the year before
The Turkish army had marck’do’r
And where the Spahi's hoof hath trod,
The werdure flies the bloody sod.

Необхідно тут зафіксувати й те, що в поемі Байрона біографія Мазепи й події української історії даються синхронізовано: в Україну в тогочасному розумінні, тобто Наддніпрянщину, «країну козаків», Мазепа прибув у складі королівської місії в 1669 р. і вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка.

Голосний успіх поеми Байрона «Мазепа» зумовлений і її високим художнім рівнем. Без перебільшень можна сказати, що в художньому плані це один з найдовершеніших і найяскравіших творів Байрона, що не оспорювалося в західному літературознавстві й глухо замовчувалося в радянському. Написано поему енергійним, стрімким і водночас карбованим чотиристопним ямбом, який чудово передає бурхливу динаміку оповіді, несамовитий галоп дикого коня, навальний ритм образів і картин, що проносяться перед очима героя, прив'язаного до спини степового скакуна. Цьому ж завданню відтворення бурхливої динаміки підпорядкований образний лад твору, його структура. Так, передаючи шалений галоп коня, Байрон порівнює його з гірським потоком («torrents less rapid and less rash»), з блискавкою («launched, es on the light, ning's flash...»), з північним сяйвом і метеором, нарешті — з розбурханим морем. Виникає повна узгодженість ритмозвукової структури поеми та візуальних образів, сповнених динаміки й експресії. Водночас, уникаючи монотонності, поет вводить у текст розгорнуті картини природи, далечі, які дихають величавим спокоєм; ритмічність їхньої появи вдало врівноважує гарячковий темп оповіді.

Слід визнати, що Мазепа чудово підходив на роль романтичного героя байронічного типу. Як зазначає польський дослідник Я. Островський, «його історія, заснована на екзотичних реаліях, містила сюжет нещасливого кохання і жорстокої кари. Нескінченний галоп коня (мотив, що сам по собі дуже впливав на романтичну уяву) є водночас знаряддям долі, яка готувала Мазепу до великих політичних звершень. Навіть остаточна поразка гетьмана приносить йому додатковий німб мучеництва». Всі ці елементи структури твору несли в собі символічний зміст, що легко переростав у міф, хоч, звичайно, в свідомі наміри автора не входило творення міфічного образу.

Маємо в образі Мазепи й риси специфічно байронівського героя: це бунтар, «шляхетний злочинець», який кидає виклик суспільству, його законам та моральним нормам і зазнає кари. Сюжетна ситуація, закладена в основу любовної історії Мазепи, аналогічна ситуаціям, що розгортаються в «східних поемах» Байрона: герой кохає жінку, яка належить деспотичному чоловікові, і, ставши жертвою брутального насилля, скривджений та ображений до глибини душі, він стає нещадним месником. «Розгніваний, хотів я враз, — розповідає старий Мазепа Карлові, — помститися за біль образ, / Та це зробив за кілька літ», убивши кривдника й зрівнявши із землею його замок. Проте в «Мазепі» ці мотиви звучать набагато слабше, ніж у «східних поемах», і зумовлено це тим, що цей сюжет тут не має самодостатнього значення, він підпорядкований реалізації набагато ширшого й складнішого задуму. Образові Мазепи в поемі Байрона притаманні й такі риси, як волелюбність і боротьба з демонами зла, що зближує його з героями прометеївського .типу і з самим міфічним архетипом. Незвичайно виразне й пластичне змалювання Мазепи, прив'язаного до коня, який мчить пустельним степом, існує в такому семантичному полі байронівської поеми, що нагадувало й критикам, далеким від міфологічної і неоміфологічної шкіл, прикутого до скелі Прометея та його страждання. У нас думку про те, що Мазепа в інтерпретації Байрона належить до «прометеївських образів», висловлював професор С. Родзевич. Він писав, що Бонівар і Мазепа — це «ті історичні особи, що в них знаходить поет відблиски страждань та поривань Есхілового невмирущого титана».

Ці конотації набудуть прямого візуального втілення у прометеївських стилізаціях образу Мазепи в романтичному живописі, зокрема в картинах О. Верне й Л. Буланже, де фігура героя, прив'язаного до спини коня, нагадує фігуру Прометея, прикутого до скелі. В поемі цей фатальний біг у безмежний простір, що дихає загрозою, сприймається згасаючою свідомістю героя як шлях у ніщо, як провал у смерть:

An icy sickness curdling o'er
My heart, and sparks that crossed my brain,
A gasp, a thob, a start of pain,
A sigh, and nothing more.

Але це була не смерть — Мазепу знайшли в степу українські селяни, виходили його і повернули до життя. Однак про всі ці подальші події герой поеми уже не оповідає, а лише стисло інформує, вплітаючи цю інформацію в заключну медитацію про загадковість своєї долі, яку він сам осягнути не може: («О, знав би я, що оживу / Й візьму гетьманську булаву»).

Літературознавці, виховані на зразках реалістичної літератури, закидали Байрону, що переродження його героя психологічно невмотивоване, але ці закиди свідчать радше про нерозуміння ними природи романтичної творчості. Адже йдеться в поемі про народження нового Мазепи із тих пекельних мук, що з такою експресією змальовані в поемі, власне, про метаморфозу героя, а метаморфози не потребують психологічних мотивацій, за своєю природою вони несумісні з ними. Тут поема Байрона теж входить в поле міфології, зокрема, одного з найпоширеніших міфічних мотивів, притаманних міфології різних народів і переломлених в численних творах літератури й мистецтва. Герой поеми виявляє певну внутрішню спорідненість з міфічними й міфологізованими образами, що тяжіють до архетипу Осіріса, тобто з героями, що проходять випробування муками та смертю й відроджуються в новій іпостасі.

Мазепа-оповідач не тільки дивується своїй долі, своєму поверненню із небуття, а й вловлює напівінтуїтивно провіденційний сенс свого відродження. Та доля виявляється немилосердною до нього, він терпить жорстоку поразку, коли, здавалося, стає реальністю мета його життя. Однак ця поразка не зломи-ла його. В образі Мазепи-гетьмана маємо, зрештою, своєрідний варіант байронівської титанічної особистості, переможеної, але не зломленої, особистості того ж типу, що й Манфред з однойменної драматичної поеми, але змальованої в іншому ключі.

Як зазначалося, поема Байрона «Мазепа» мала широкий розголос в Європі й відгукнулася в літературі, живописі, музиці та інших мистецтвах. їй належить визначальна роль у тому, що образ Мазепи стає одним із «вічних образів» письменства й мистецтва, які набувають значного поширення в певних культурно-історичних регіонах, зокрема європейському, й функціонують в них протягом тривалого часу. Відноситься він до категорії «вічних образів» історичного походження, таких як Карл Великий, Жанна д'Арк, Торквемада тощо, котрі різною мірою міфологізуються в конкретних художніх втіленнях.

Під безпосереднім впливом поеми Байрона з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки «Орієнтали» (1829). Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її образами й картинами, близькими або й тотожними за їхнім фабульним змістом. Та попри все це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. І справа не тільки в тому, що в основу поеми Гюго покладена інша ідейна концепція, а й у тому, що структура байронівського твору зазнає повної трансформації, власне, перекодовується на мову іншої художньої системи. Байронівський сюжет Гюго переводить у систему пітторескного (живописного) романтизму, поширеної течії в тогочасній французькій літературі, внаслідок чого з'являється інша художня структура. В ній не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой розповідає сам, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго різко міняється тип нарації, розповідь ведеться в імперсональному епіко-описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів.

Словом, поема Гюго «Мазепа» може служити взірцем французького пітторескного романтизму, в ній превалює живописний елемент, витісняючи ліричний. В поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Однак локальні ознаки українського ландшафту й «сліди історії», які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, «схожими на смугасте покривало».

Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що «цей живий труп одного дня стане повелителем племен України», що «його дика велич народиться із його мук» і він «винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння», але говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ. Далі він знайде втілення в численних творах літератури й мистецтва, в широкому спектрі інтерпретацій, нерідко протилежних на змістовому й художньому рівнях. Ця міфотворчість, що проходить через усе XIX ст. і переходить у XX ст., проявившись, зокрема, у поезіях Р. М. Рільке й Б. Брехта на мазепинську тему, неоднотипна й неоднозначна, тут маємо твори різної змістової наповненості й ідейної спрямованості. Особливо слід відмітити, що є в ній багато творів, які, сказати б, не залишаються в сфері вільної міфотворчості, в яких проявляються політичні пристрасті та ідеологічна заангажованість.

Більшою мірою це стосується літератур Східної і Середньо-Східної Європи, зокрема Росії і Польщі, а також України, для яких Мазепа не був нейтральною історичною постаттю. Письменники цих країн мало або й зовсім не цікавилися вигаданими пригодами його молодості, зосереджуючи увагу на Мазепі-гетьмані. При цьому його образ теж піддавався міфологізації, але специфічного характеру й спрямованості. Це переважно політична міфологізація, тісно пов'язана з певними політичними інтересами та ідеологічними модулями. Як сформулював відомий німецький філософ і естетик Е. Кассірер, однією з характерних рис політичного життя новітнього часу є «відкрите й урочисте утвердження на престолі міфу»; розпочався ж цей процес значно раніше, ще в епоху романтизму, водночас з визнанням міфу «необхідним чинником і невід'ємним елементом людської культури». Щодо засадничих функцій політичної міфології, то це: 1) «створення міфів про містичне походження й призначення пануючої влади чи опозиційного руху як носія абсолютного добра», 2) «утвердження уявлень про деструктивну й історично безперспективну природу ворожого табору як носія абсолютного зла» (М. Попович). До цього слід додати, що політичній міфологізації в літературі властиві сакралізуючі проекції та тенденції.

Все це знаходимо в політичній міфологізації образу Мазепи в літературах Східної й Середньо-Східної Європи. Сюжетну основу більшості творів у цих літературах становить вже не легенда про Мазепу, а його відомі історичні дії, проте було б перебільшенням вважати, що їхні автори надихалися передусім пошуками «історичної правди», хоч і декларували її. Інтерпретація образу Мазепи вирішальним чином залежала в них від ставлення авторів до основної політичної акції гетьмана, спроби повернути Україні незалежність, завойовану за часів Хмельницького, і ширше — до проблеми її політичного статусу в минулому, теперішньому і в майбутньому. Тобто міфологізація образу Мазепи набирала виразно політичного характеру.

Так, в основі творів про Мазепу російських письменників здебільшого лежить імперський міф про нього як ницого зрадника й підступного лиходія, проклятого церквою й нібито осудженого історією. Базується цей міф на «высочайшем указе» 1709 р., виготовленому в канцелярії Петра І. Найзначнішими явищами російської літератури в розробці мазепинської теми та творенні різних міфів Мазепи є дві поеми: «Войнаровський» (1825) К. Рилєєва і «Полтава» (1831) О. Пушкіна. Але це твори, діаметрально протилежні за своїми ідеологемами та міфопоетичними парадигмами.

Поема Рилєєва, що постала на ґрунті ідеології декабризму, витлумачує Мазепу як борця проти самодержавства й героя визвольної боротьби українського народу, відкидаючи офіційні звинувачення його у зраді, підступності, аморальності тощо. її головний герой — Андрій Войнаровський, небіж і сподвижник гетьмана, але принципово важлива роль в ідейній концепції твору належить Мазепі. Він постає як патріот своєї вітчизни, України, готовий пожертвувати всім заради її визволення. І коли воєнно-політична ситуація у Північній війні склалася так, що виникла можливість здійснення його заповітної мети, Мазепа вступає в союз з Карлом XII. Однак битва під Полтавою перекреслила всі його плани й сподівання. Прикметно, що у Рилєєва, як і у Байрона, полтавська катастрофа не зломила Мазепу, і він готовий до продовження боротьби.

Загалом слід сказати, що на поемі Рилєєва позначився вплив Байрона, зокрема його «Мазепи». Він відчутний не лише в характеристиці героя, але і в композиції поеми, в портретних замальовках героїв, витриманих в байронічному стилі. Відлунюють улюбленими байронівськими мотивами філософічні медитації Мазепи й Войнаровського, їхні скарги на фатальну долю і їхня рішучість протистояти їй до кінця. Зустрічаються у «Войнаровському» й ремінісценції, парафрази та приховані цитати із «Мазепи» Байрона, але все це не ставить під сумнів оригінальність ідейної концепції поеми, її міфологеми.

Протилежну політичну міфологему знаходимо в поемі Пушкіна «Полтава», в основу якої покладено вже згадуваний імперський міф про Мазепу, його стислим викладом є, власне, авторська передмова до першого видання поеми: «Мазепа — одна з найпримітніших особистостей тієї епохи. Деякі письменники хотіли зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія представляє його як людину, жадібну до влади, закоренілу в підступності й злочинах, що зробила наклеп на свого благодійника Самойловича, як вбивцю батька своєї коханки, зрадника Петра перед його перемогою, клятвопорушника Карпа після його поразки; пам'ять його, піддана прокляттю церкви, не уникне й прокляття людства».

Це, власне, ідейна установка автора, яка послідовно реалізується в поемі, що тісно пов'язано і з тією ситуацією, що склалася в Росії після поразки декабристів, і з ідейною еволюцією поета, з суперечливими тенденціями його світогляду. У зв'язку з цим необхідно сказати, що за його світоглядом Пушкін аж ніяк не був тією цілісною особистістю, за яку видавало його радянське літературознавство принаймні з другої половини 30-х рр., — волелюбним поетом, другом і однодумцем декабристів, який зберіг вірність спільним ідеалам і після катастрофи 1825 р. Насправді ж, за визначенням російського культурфілософа Г. Федотова, він поєднав у собі «співця свободи» й «співця імперії», йому були властиві протилежні світоглядні тенденції, що по-різному співвідносяться на різних етапах його життя і творчості.

На ранньому етапі у Пушкіна домінувала перша інтенція, яка активізовувалася загальною атмосферою в російському громадському житті передгрудневого періоду. Виразно проявилася вона, зокрема, в його вільнолюбивій ліриці. Подальша еволюція поета в означеному аспекті характеризується тим, що, говорячи лексикою того часу, «служіння свободі» дедалі більшою мірою поступається в нього «служінню імперії». Поема «Полтава» написана восени 1828 року, є, за слушним визначенням російського літературознавця Д. Благого, «однією з найяскравіших змін в психоідеології Пушкіна, що відбулися в другій половині 20-х рр.» В «Полтаві» він однозначно виступає «співцем імперії», що виявляється передусім у непомірному прославлянні Петра І, її фундатора, і в безапеляційному осудові та знеславленні Мазепи, гетьмана-сепаратиста.

Пушкінська «Полтава» теж пов'язана з поемою Байрона «Мазепа», але ця пов'язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся у трактуванні постаті Мазепи. Поемам Байрона і Рилєєва притаманне, хоч і на різний лад виявлене, цілком прихильне ставлення до гетьмана, більше того, поетизація і героїзація його образу, що було цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи «розвінчати» Мазепу, він вдається в своїй поемі до найчорніших' фарб і найрізкіших звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як втілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку) як справжнє «исчадие ада», що не має в собі нічого людського.

У структурі «Полтави» чітко означується фундаментальна риса політичної міфології: протиставлення абсолютного добра й абсолютного зла, світла й мороку, якими виступають відповідно цар Петро і Мазепа. Петро в поемі — це абсолютне втілення добра й провіденційної необхідності, якими для Пушкіна в даному разі є велич і «благо» держави, Російської імперії. Це такий же міфічний образ, як і образ Мазепи, але на інший лад, образ ідеальний і не менш далекий від того, яким він є в історії. Виразно дається взнаки сакралізація цього образу: він світлий, прекрасний і воднораз грізний та жахливий, «бога браней благодатью», тобто Марса, закарбовується кожен його крок. Образи Петра та Мазепи розміщаються у Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються протилежною векторністю. Образ Петра весь спрямований увись, до світла й слави, це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із цього світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: в нього немає довірливих стосунків з людьми, він самотній, як Люцифер, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його відторгує та осуджує.

Словом, образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов’язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як втілення завершеного зла, руйнівного й історично безперспективного. Все це доводить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна, до яких іноді вдаються.

Тема Мазепи була поширена і в польській літературі, що можна вважати явищем закономірним, зважаючи на геополітичне положення країни та переплетіння її історії з історією України. Розроблялася вона в літературі польського романтизму своєрідно, але з наближенням до байронічного дискурсу. Характерним твором у цьому плані є драма «Мазепа» Юліуша Словацького, одного з найвидатніших польських поетів-романтиків. За своєю ідейною парадигмою драма Словацького пов'язана з однойменною поемою Байрона, але воднораз їй притаманна тенденція перетлумачення та внесення істотних коректив. Байронівський сюжет кохання молодого Мазепи та його покарання замінюється іншим, вигаданим самим Словацьким, проте байронівський не усувається повністю — маємо численні відсилки до нього у вигляді ремінісценцій та алюзій, а основне, на рівнях тематично-семантичному та функціональному цей сюжет виявляє ознаки аналогії з байронівським, навіть ознаки певного дублювання.

У Словацького Мазепа перетворюється на романтичного героя, характерного для польського романтизму, благородного й готового до самопожертви. В кульмінаційній сцені драми його за розпорядженням патологічно ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його своєрідна ініціація, випробування смертю. Цій сцені, де відбувається метаморфоза героя, в драмі Словацького належать те місце й роль, що й сцені помирання Мазепи біля трупу коня в поемі Байрона.

Але у Словацького на героя чекає ще одне тяжке випробування — скачка зв'язаним на дикому коні в степи України, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сюжетно-композиційного погляду ця сцена видається зайвою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для завершеного вираження його міфологеми Мазепи. З одного боку, ця сцена вводить драму в контекст байронівського міфу Мазепи, що підготовляється натяками, розсипаними в тексті. З другого боку, вона маніфестує й істотну відмінність інтерпретації міфу Мазепи у Словацького, зумовлену впливами польського месіанізму, які посилюються у поета на межі 30-40-х рр. і проявляються, зокрема, в появі релігійно-містичних мотивів, що увиразнюються у фіналі драми.

В середині XIX ст. Мазепа викликає значну зацікавленість у німецькій літературі й стає героєм поетичних, прозових і драматичних творів. І що цікаво зазначити, в німецькій літературі знаходить продовження не лише байронічна, а й рилєєвська концепція образу Мазепи як героя «боротьби свободи з самодержавством». Початок вона бере у поемі «Засланці» (1831) відомого німецького поета-романтика А. фон Шаміссо, безпосередньо пов'язаній з поемою Рилєєва «Войнаровський». Побудована вона за законом художньої симетрії, в двох її частинах йдеться про зустрічі, в різні часи, німецьких вчених, дослідників Сибіру, Міллера й Ермана, з Войнаровським і декабристом Бестужевим, які відповідно розповідають про Мазепу й Рилєєва. Для першої частини поеми за вихідну основу послужила Шаміссо поема Рилєєва, але її німецький поет піддає ґрунтовній переробці.

Однак в даному разі важливо звернути увагу на інше: як зазначалося, у Рилєєва Мазепа і Войнаровський постають як герої визвольної боротьби проти царизму, «самовластия Петра», і Шаміссо не тільки підхоплює, а й посилює цей мотив, перетворюючи Мазепу на прямого попередника декабристів. Він вводить у свій твір «Заповідь Мазепи», тираноборська сутність якої енергійно виражена в терцині:

In wird derZorn des Himmels doch zertrümmern,
Gott heisst Vergeltung in der Weltgeschichte,
Und la'sst die Saat der Su'nde nicht verkümmern.

Цією ж терциною починається друга частина поеми, де вона звучить уже як пісня декабриста Бестужева, тобто «заповідь Мазепи» передається як естафета засланцю-декабристу. А завершується поема видінням грандіозної пожежі, в яку провалюється «імперія царів». Різко негативне ставлення до неї, притаманне тогочасній німецькій і європейській демократії, в «Засланцях» Шаміссо дістало одне з яскравих художніх втілень.

З інших творів німецької мазепіани слід згадати трагедію «Мазепа» (1865) Р. фон Готшаля, пізнього німецького романтика. її автор зробив спробу створити складний і суперечливий образ гетьмана, визначальними рисами-домінантами якого виступають патріотизм і честолюбство, ярма і покласти собі на голову королівську корону. Цією роздвоєністю героя мотивується у творі його поразка. Додам ще, що трагедія Готшаля мала відгомін в українській літературі: українською мовою її переклав Юрій Федькович, відгукнулися на неї І. Франко і Д. Донцов, але по-різному: Франко поставився суворо, побачивши в ній «найбільш шаблонову німецьку трагедію», позначену «вільним поводженням з українською історією», а Донцов «справжню трагедію з сильно розвиненою драматичною дією».

Окреслюючи романтичний літературний контекст поеми Байрона «Мазепа», необхідно ще вказати на трагедію «Іван Мазепа» (1863) чеського письменника Й. В. Фріча. Відомий своїми демократичними й антиімперськими поглядами, Фріч активно співчував поневоленому українському народові та його боротьбі з російським царизмом, і цим визначається витлумачення в його трагедії образу Мазепи та його сподвижників. Досить виразно дається взнаки в цьому творі полемічна загостреність проти ідеологеми «зради Мазепи», яку царизм протягував у слов'янський світ, зокрема в Чехію. В трагедії Фріча теж поляризуються добро і зло, проте їх носіями, на противагу пушкінській «Полтаві», виступають відповідно Мазепа і російській цар.

Великою була також популярність поеми Байрона «Мазепа» в образотворчому мистецтві, в живописі та графіці. Не вдаючись тут до розгорнутого огляду, вкажу лише на одне, але дуже промовисте явище. У французькому романтичному живописі створена ціла низка творів на мотиви із байронівської поеми і в сумі майже всі її епізоди знайшли живописне відбиття. Причому авторами цих творів є найвідоміші французькі живо- писці-романтики: Теодор Жеріко, Ежен Делакруа, Орае Верне, Луї Буланже, Ашіл Деверіа. Йдучи за сюжетом поеми, назвемо твори майстрів французького романтичного живопису: «Мазепа і Карл XII» Деверіа, «Мазепа освідчується в коханні» Ш. Жаколена, «Страждання Мазепи» й «Мазепа з вовками» Буланже, «Мазепа, переслідуваний вовками» і «Мазепа й табун диких коней» Верне, «Мазепа. Переправа вплав через Дніпро» Жеріко, «Мазепа, вплав через Дніпро» Делакруа, «Козаки знаходять Мазепу» Т. Шассеріо, «Мазепа в козацькій хаті» Деверіа. До мотивів із «Мазепи» Байрона зверталися також німецькі, польські та інші майстри образотворчого мистецтва.

Широко й розмаїто поема Байрона відгукнулася в музиці. Насамперед тут слід згадати симфонічну поему Ференца Ліста, де великий угорський композитор, йдучи від Байрона, романтизує образ Мазепи, надаючи йому патетичного звучання. У свій час була популярною кантата «Мазепа» французького композитора П. Пуже. У середині XIX ст. в Італії з'явилися дві опери, Ф. Кампани й К. Педротті, за мотивами байронівської поеми. За підрахунками французького вченого Ж. А. Муйессо, в Європі за період від 1837 по 1925 рік з'явилося більше двадцяти музичних творів на мазепинські мотиви, в значній частині надихнутих поемою Байрона. Це ще одне свідчення того незвичайного резонансу, що його викликав уславлений твір англійського поета-романтика в європейській художній культурі, посівши в ній визначне місце.

Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2006. – № 6. – С. 14-21.

Біографія

Твори

Критика