Специфіка англійського романтизму і творчість Дж. Байрона
Світлана Руссова
Англійський романтизм
Романтизм став першим літературним напрямком, який базувався на загально-культурному зрушенні і змінив світосприймання людей епохи. Зрозуміти романтизм неможливо без осмислення трагедії Великої Французької революції 1789р., наполеонівських війн, національно-визвольних рухів, розвитку буржуазних відносин, соціального загострення в Європі, революцій 1830 і 1848 років.
Відчуття втягнення кожної окремої людини і всього людства у вихор історичного руху пронизує романтизм і породжує надзвичайно різноманітне мистецтво.
Виникнення романтизму спричинюється в кожній національній культурі перебігом історичних подій: у Німеччині (Гельдерлін), Англії (Блейк, Вордсворт, Кольрідж), Франції (Шатобріан, Жермена де Сталь) — це друга половина 90-х років XVIII століття. У країнах, що потрапили під наполеонівську окупацію, хронологічною віхою стають 1806-1808 роки (Італія, Скандинавські країни, Іспанія, Португалія, Росія). 30-40 роки XIX ст. в усіх національних літературах особливий етап в історії романтизму.
У своїх суттєвих рисах романтизм є реакцією на раціоналізм. Проте, незважаючи на відмежування романтиків у теоретичних працях від своїх попередників, вони все ж таки більше взяли, ніж відкинули зі спадку XVIII століття. Неможливо уявити собі романтизм без ідей «природної людини» Руссо з культом почуття і природи, без культурології Гердера.
Власне кажучи, романтизм прагнув зрозуміти і вловити характер всесвітнього розвитку. Філософія Шеллінга, що глибоко вплинула на романтиків, на ідеї тотожності духу і природи суб'єкта і об'єкта, обґрунтовувала спрямування до «пізнання Вищого», тобто універсуму. «Абсолютна об'єктивність — царина лише мистецтва. Мистецтво ж дозволяє цілісній особистості дістатися цих висот, пізнання вищого». (Шеллінг) Звідси у німецьких романтиків — концепція універсального мистецтва, яке в ідеології поєднує художнє і філософське пізнання. Звідси у англійських романтиків — ідея органічної форми, тобто мистецький твір так, як творіння природи, має народжуватися і розвиватися, підкоряючись закладеному в його задумі імпульсу, бути єдиним і неподільним за формою і змістом.
Однією з суттєвих рис романтизму є інтерес до міфології — біблійної, античної, середньовічної, східної. Романтики не лише багаторазово використовували, опрацьовували міфи і переосмислювали їх, але й самі створювали нові міфології (Кольрідж — Старий Мореплавець; Байрон - Манфред, Корсар, Каїн; Мелвілл – Мобі Дік, Гюго — Квазімодо).
Конкретизуючи ідею літературної міфотворчості, Новаліс писав: «Роман — це історія у своєрідній формі, ніби міфологія історії. Немає нічого більш романтичного, ніжте, що звичайно називається світом і долею. Ми живемо у величезному (і в значенні цілого, і в значенні часткового) романі. «Реальна історія — світ і доля — така бурхлива в розумінні романтиків, що вимагала монументальних образів міфічного масштабу. Байрон у листах В. Скотту зазначав: «Ми живемо в часи перебільшених масштабів, коли всі, хто дрібніший Гога і Магога, здаються нам пігмеями», а Е. Делакруа неначе підтримував його у своїх щоденниках: «Почати замальовувати якомога більше моїх сучасників — людей нинішнього часу — в дусі Мікеланджело і Гойї».
Слідом за Гердером і гетівською ідеєю «всесвітньої літератури» романтики освоювали світ, долаючи європоцентризм і кордони між Заходом і Сходом.
Розробляючи типологію національних культур, романтики прагнули відтворити не лише зовнішні прикмети (місцевий колорит), але й дух різних епох і цивілізацій — особливості розуміння, почуттів, вірувань і поведінки людей. При цьому вони спиралися на дані науки того часу, доповнюючи факти уявою (Ж. де Сталь — німецький дух і німецьке мистецтво; брати Шлегелі — іспанське мистецтво і Шекспір; Шеллінг, Кольрідж — світосприйняття народів Північної Європи).
У практиці романтизму, в поетиці різноманітних творів можна виділити такі риси:
Розрив з нормативами класицизму, який розмежовує високе і низьке, трагічне і комічне, духовне і тілесне.
Потреба експресивного вираження, переважання фантастики, гротеску, відтінених побутовим середовищем.
Тенденція до побутового опису, фізіологічних нарисів, де поєднуються просвітницькі ідеї виправлення натури (звичаїв), замилування всім національно живописним, мальовничим і зародки реалістичного дослідження людей.
Поновлення усіх літературних жанрів, поява суміжних ліро-епічних або ліро-епіко-драматичних творів.
В поетиці романтизму — поєднанні протилежностей — основою є нова концепція людини — загадкової і невичерпаної особистості.
З перших кроків романтизму в центрі його уваги опиняється особистість, що прагне пізнати закони природи, історичного процесу. Неприйняття нею оточуючого світу і суспільного розвитку призводять до романтичного бунту.
«Цілісна людина, ентузіаст Шеллінга, Гельдерліна, Тіка, Новаліса, Вордсворта, Клейсга, Шеллі стає одинаком-мрійником, розчарованим, зневіреним, невизнаним, нігілістом, що відчуває цікавість до зла» (Альфред де Мюссе «Сповідь сина віку»). Це відчуження повною мірою відбилося як інтернаціональне явище у Байрона. Протиставлений світу герой ідеалізується, його незадоволення життям набуває характеру «світової скорботи».
Після краху сподівань на активну діяльність у згоді зі світовим суспільним процесом актуальною темою романтизму стає бунт, розлад між особистістю і світом.
Досліджуючи природу зла, поділяючи зло на побутове, вульгарне і духовне — гординю ума, таланту і навіть справедливості, романтичні герої сповна розплачуються за неправильно обраний шлях.
Концепція романтичної особистості в романтизмі ґрунтується на таких принципах, як:
- пристрасть (душа романтика відгукується сильними звуками від пристрасті до байдужості);
- свобода (безмежна, в широкому розумінні, суспільно-політична, художня, від заданості соціальних ролей, від приреченості людини до смерті);
- уява (жити уявою звичніше, ніж реальністю);
- ідея життєтворчості, життєбудови (життєві програми — у сповідях, мемуарних документах, а також — героїчні вчинки, ексцентрична поведінка, самовбивство як творчий акт волі, руйнування соціальної приреченості).
Багато ідей, що живуть до сьогодні, — утопічні ідеї краси, яка врятує світ, особистої активності, самодостатності суверенної особистості, національної єдності, єдності людини і природи, ідеальної революції тощо — сформульовані в романтизмі.
Так, наприклад, уявлення про ідеальну революцію надзвичайно характерне для англійського романтизму.
В Англії, певною мірою прабатьківщині романтизму, протягом XVIII століття сформувалося багато суттєвих особливостей романтичного світовідчуття — іронічна самооцінка, антираціоналізм, потяг до старовини, уявлення про «незвичайне», «незбагненне». Як духовне спрямування романтизм в Англії оформився під впливом Великої французької революції. Нові соціальні умови (поява ткацьких верстаків, парової машини, народження «хазяїна життя» — буржуазії) постійно вимагали змін.
До нового життя буржуазного прогресу не могли пристосуватися ані крупні землевласники (Байрон змушений був продати родовий замок), ані дрібні землероби.
Не потрапляючи в ногу з часом, під тиском практичного буржуа, почували себе викинутими з життя, неприкаяними, непотрібними і аристократи, і ремісники.
Протиборство з часом, антибуржуазність — суттєві риси англійського романтизму. Три покоління романтиків (старше — Блейк, Скотт, Вордсворт, Кольрідж, Сауті; середнє — Байрон, Шеллі, Кітс; молодше-Карлейль) сходилися в одному — в позиціях, що були означені «Славною революцією» 1688-1689 років. Ця ідея продовження «справи Свободи» (тобто повторення і розвиток англійської революції XVIII століття) припускала компроміс між старими і новими соціальними силами, об'єднання під колишньою егідою корони і парламенту.
Яскравим виявом англійського романтизму стала творчість Уїльяма Блейка (1757-1827).
Блейк за життя не був прийнятим професійним середовищем, за винятком друзів-шанувальників. Надто своєрідним був світ Блейка, лякаюче вселенського розмаху, що не укладався у звичні межі британського мислення. Через п'ятнадцять років по смерті Блейка уславили поети і художники «Братства прерафаелітів», що прагнули відродити дух старовинної Англії. Наприкінці XIX століття Блейка остаточно канонізували англійські символісти. У XX ст. у колах модернізму популярність Блейка ще більше виросла.
Визнаними англійськими романтиками є поети-учасники так званої «Озерної школи» (лейкісти).
Але головне місце в англійському романтизмі належить передовсім Дж. Байронові.
Джордж Гордон Байрон (1788-1824)
Славетний англійський поет народився 22 січня 1788 року. Дитинство його минуло у Шотландії, в маленькому містечку Ебердіні, на батьківщині матері — Кетрін Гордон, доньки багатих землевласників. Батько поета, Джон Байрон, блискучий аристократ, розтратив більшу частину свого майна і невдовзі помер. Освіту майбутній поет отримав у закритій школі у Харроу, а потім у Кембріджському університеті, тут і розпочинаються його перші поетичні спроби. З 1809 до 1812 Байрон мандрував Сходом: Португалія, Іспанія, Греція, Албанія, Туреччина. Пік слави поета припадає на час повернення до Англії — 1812-1816 роки. Тоді ж формуються його погляди, різко опозиційні, демократичні переконання, які відобразилися не лише у творчості, але й у промовах, виголошених у парламенті. Вони були присвячені захисту робітників-луддитів, безправності ірландського народу, англійському законодавству.
Злісно і гірко констатував поет: «Ніде, навіть під ярмом найдеспотичнішої держави, я не бачив такої безвиході, таких страшенних злиднів, які я знайшов, повернувшись на батьківщину».
Після зовсім нетривалого подружнього життя (поет одружився з Анною Ізабеллою Мілбенк) він, назавжди залишивши Англію, жив спершу у Швейцарії, де затоваришував з Шеллі, а потім в Італії — у Венеції, Равенні, Пізі, Генуї. У 1819 році він зближується з таємною організацією карбонаріїв, які готували повстання проти австрійського панування в Італії. А коли повстання було придушено (1822), Байрон бере участь у визвольній боротьбі грецького народу проти Туреччини. Озброївши на власні кошти загін грецьких повстанців, він вирушає до Греції. Там, у таборі патріотів у місті Міссолонги, він захворів на пропасницю, але не схотів залишити повстанців. 19 квітня 1824 року тридцяти- шестилітній поет помер в обложеному грецькому місті.
Характер Байрона визначався трагічними протиріччями епохи, що перепліталися з не менш трагічними обставинами його життя і особливостями його психіки, частково також суспільно обумовленими.
Крах сподівань на французьку революцію 1789 року, прихід до влади буржуазного уряду Директорії, диктатура Наполеона, чверть століття кривавих воєн і реставрація династії Бурбонів — усе це сприймалося Байроном і його сучасниками як перемога темряви над світлом, як загибель високих ідеалів свободи і рівності.
Нездійсненні сподівання, думки про недосконалість світу з дитячих років поета перепліталися з почуттям власної неприкаяності, з невмінням знайти собі місце у безладному і потворному бутті.
Нащадок старовинного аристократичного роду, власник знаменитого маєтку, Байрон був принизливо бідним і змушений був жити в руїнах свого родового гнізда. До цього домішувалися ще й аристократичні забобони: поет пишався старовинністю свого роду і не терпів фамільярного звернення «Байрон» (замість «лорд Байрон»).
Психологічний стан поета ускладнювався його гострим незадоволенням собою, тяжким відчуттям змарнованих сил.
З юності Байрон прагнув діяльності, боротьби, слави оратора і політичного діяча, усвідомлюючи безглуздя діяльності парламенту.
В дусі ідей просвітництва Байрону були властиві високі уявлення про суспільні та етичні ідеали любові, дружби, обов'язку перед ближнім.
Однак пристрасті й інстинкти, успадковані ним від батьків, неврівноваженість переконали його в тому, що він не здатний жити відповідно до цих уявлень. Любовні розваги, легкі перемоги над жінками вселяли в нього відразу і неповагу до жінок — а ще більше до себе. Окрім того, Байрон гостро реагував на усе, що не відповідало його уявленню про власну фізичну досконалість. Він з дитинства страждав від кульгавості, від схильності до повноти, з якою боровся усе життя, постійно виснажуючи себе голодом і дратуючись залежністю гордого духу від тлінної плоті.
Протиріччя між фізичним і духовним началом визначили і двоїсте ставлення до любові. Кохання для нього — одночасно і найвище благо, і провина, в якій неможливо зізнатися. Ідея кохання-провини підсилювалася трагічною прихильністю поета до зведеної, по батьку, сестри — Августи Лі.
В Августі втілилися для поета примарні мрії про повне, блаженне єднання з іншою істотою. Однак це кохання було злочином перед людьми, ставило обох поза законом.
Прагнення врятувати себе і Августу штовхнуло Байрона до шлюбу з жінкою, що повністю відповідала суворим моральним вимогам суспільства, але зовсім не здатною на співчуття і розуміння, — Анабеллою Мілбенк.
Крах шлюбу, публічний скандал з приводу ганебної поведінки Байрона — пера Англії, фактично, вигнання — ось згубний для поета наслідок протиріч кохання.
Роздвоєність у сприйнятті кохання, прірва між ідеалом і дійсністю супроводжувалися таким же ставленням Байрона і до релігії. Поет уже в юності заперечував офіційну релігію, але повного звільнення від віри, він, вихований в строгості кальвінізму, ніколи не пізнав. Байрон відкидав існуючі форми релігії, її корисливість, відверте використання її, фарисейство і лицемірство, але до кінця зберігає віру в благородство перших мучеників, перш за все самого Христа.
Вічні протиріччя і незадоволення — ось приреченість Байрона, від якої не врятували його ні гострий розум, ні шляхетність, ні громадянська позиція. Ці протиріччя - великих сподівань і нездійсненних надій, злетів духу і марних мрій - були відбитком суперечностей його часу. Ці крайності породжені нечуваними потрясіннями у всіх сферах — політичній, економічній, філософській, релігійній, морально-етичній, художній. Звідси — гарячкові пошуки себе, простору для діяльності, позиції, віри. Звідси і фатальне відчуття приреченості на невдачу, і потреба опиратися, відстоювати, захищати свої ідеали.
«Паломництво Чайлд Гарольда»
Ця поема одразу принесла Байронові славу. Дві перші пісні поеми писалися під час мандрів поета у 1809-1811 роках по Сходу, і після її публікації у березні 1812 року у відгуках прозвучав вислів, що став згодом крилатим — «прокинувся знаменитим».
Чайлд Гарольд дуже близький своєму творцю. Улюбленець долі, що мав усе, він, проте, почувався знедоленим. Гарольд (Чайлд — назва дворянина, ще не посвяченого у лицарі) вирушає у паломництво.
Мандри Гарольда позбавлені сенсу і мети, бо йому наперед зрозуміло, що святинь у цьому світі немає. Єдине, до чого він прагне, — морем вражень заповнити порожнечу внутрішнього світу. Перед Гарольдом постає розмаїття країн — Іспанія, що намагається протистояти Бонапарту, повсталі проти турків Греція і Албанія — обличчя, події, звичаї, «гарячі точки» тодішньої Європи. Але герой поеми не помічає нічого, крім власного нудьгуючого зображення у дзеркалі. Романтичний герой Байрона отруєний «світовою скорботою», а причина скорботи — в ньому самому; світ спустошений егоцентризмом.
Третя пісня писалася у Швейцарії у 1816 році, четверта — в Італії у 1818 році. Тут Гарольд лише згадується. Він, як завжди, зайнятий «пустим кружлянням» і автору, здається, вже не цікавий. А на перший план виступає голос поета, він активний, інтонаційно багатий: в ньому звучить сарказм і патетика, іронія і теплі інтонації. Ця частина поеми тематично надзвичайно насичена: Наполеон і Ватерлоо, поетичні красоти Італії, слава Рима, велич і нестримність природних стихій.
Поема Байрона стала надзвичайно популярною, а її герой — зразком для багатьох наслідувань у літературі і житті. Широкий відгук на твір свідчить, що молодий поет зумів утілити в образі Чайлд Гарольда умонастрої, що но-силися у повітрі епохи і багатьма були визнані як «свої». За мотивами поеми Гектор Берліоз написав програмну симфонію «Гарольд в Італії» (1834).
Східні поеми Байрона
Між 1813 і 1816 роками, у проміжку перед написанням третьої пісні «Паломництва Чайлд Гарольда», як данину суцільному захопленню Сходом, Байрон створює романтичні поеми «Гяур», «Абідоська наречена», «Корсар», «Лара», «Осада Коринфа», «Парізіна».
Герої цих поем — зневірені безпритульники, що порвали з суспільством. Чимось вони нагадують Чайлд Гарольда, але їм не властива його пасивність переживань. Герої східних поем Байрона — люди однієї пристрасті, великої сили волі. Це бунтарі, що кидають виклик суспільству фарисеїв, його релігійним і моральним основам, непоступливі і безкомпромісні.
Один із типових романтичних героїв Байрона — Конрад, герой поеми «Корсар». Навіть його зовнішність незвичайна: гарячі чорні очі, насурмлені брови, густі кучері, що спадають на високе бліде чоло, уїдлива посмішка, одночасно і зневажлива, і співчутлива. Це похмура, сильна, обдарована натура, однак суспільство не визнало Конрада, не дало йому реалізувати свої здібності. Ватажок зграї морських розбійників, він мав на меті помсту суспільству, що відкинуло його. Увесь світ ворожий Конраду, і він проклинає цей світ. Самотність героя супроводжується почуттям зневіри і песимізму.
Герої східних поем Байрона — бунтарі-одинаки. У них немає позитивних ідеалів, вони борються, не вірячи у перемогу, розуміючи, що суспільство сильніше за них, але краще, як сказав Конрад, «бути змією, ніж черв'яком».
Основний інтерес «східних поем» Байрона зосереджено на новому типі романтичного героя, чия виняткова індивідуальність і драматична доля потребували для свого вияву незвичайних обставин.
Відсутність чітких національно-історичних характеристик зображуваної дійсності — важлива риса поетики «східних повістей» (таке жанрове визначення давав Байрон своїм поемам, відчуваючи себе продовжувачем традицій «східних повістей» У. Бекфорда, Р. Сауті, Скотта, Лендора та інших).
Поет створив тут особливу умовно-історичну екзотичну реальність, в якій діють його вигадані герої, узагальнивши побачену ним дійсність у мандрівках по Сходу.
У 1816 році у Швейцарії Байрон написав, окрім третьої пісні «Паломництва Чайлд Гарольда», поему «Шильонський в'язень», драму «Манфред», створив поезії «Сон», «Тьма», «Прометей».
«Шильонський в'язень»
У поемі «Шильонський в'язень» Байрон описує долю швейцарського патріота XVI століття Франсуа Бонівара, ув'язненого на кілька років у підземеллі Шильонського замку за політичні погляди. Спочатку Бонівар ще зберігав гаряче бажання вирватися на волю, але роки минали, і він поступово відмовляється від боротьби за неї. Звільнений Бонівар згадує в'язницю як звичайний для нього притулок.
«Каїн»
У 1821 році поет створив містерію «Каїн», яка стала своєрідним продовженням ранньої драматичної поеми «Манфред» (1817), де герой, як Фауст, заволодіває таємницею безсмертя, але зневірюється у людях, знаннях, у самому житті. Біблійного ж Каїна Байрон тлумачить як тираноборця і богоборця.
Спершу невдоволення Каїна в поемі стосується матері і батька — Адама і Єви, які скуштували плід пізнання, але прирекли себе і своїх дітей на нікчемне існування. Почувши ремствування Каїна, його докори Богу, що відмовив людям у безсмерті, до нього з'являється Люцифер. Він бачить у Каїні подібного собі, тому що сам повстав проти Бога, і спокушає його неземним знанням. Сторінки, де змальовуються прекрасні світи, побачені Каїном, розкішні своєю нестримною фантазією і урочистою величчю ритміки п'ятистопного ямба. Люцифер відкриває Каїнові таємницю життя і смерті, підтримує у бунті проти Бога, закликає домагатися свого, оскільки покорою не можна нічого досягнути. Але опір, про який він говорить, — духовний: «Терпи і думай — твори в собі світ внутрішній...»
Каїн відчув себе рівним Богу. І не бажає скоритися і жити в муках — краще смерть. У запалі бійки, насправді повставши проти Бога, він убиває свого брата. Ненавидячи смерть, він першим приводить її на землю. Вимагаючи від Бога справедливості, чинить насильство і шкодує про це. Каїн проклятий Богом і людьми, але найстрашніше його прокляття — це зародження сумніву щодо справедливості влади Бога.
Перший (неопублікований) переклад містерії «Каїн» на російську мову належить H.A. Серно-Соловйовичу, який працював над ним в ув'язненні у 1860-х роках у Петропавлівській фортеці. Видатним явищем став переклад І.О. Буніна, виданий у 1905 році.
Працюючи над ним, Бунін паралельно писав вірші «Сатана Богу», «Каїн». У 1920 році містерія «Каїн» була поставлена К.С. Станіславським на сцені Московського Художнього театру.
Сатира
Байрон володів і талантом політичної сатири. «Жартівлива» поема «Беппо» була написана в Італії і викривала вади буржуазного суспільства. Нею започаткована ціла низка блискучих сатир: «Ірландська аватара» (1821) — про поїздку короля Георга IV до Ірландії після жорстокого придушення там повстання, «Видіння суду» — пародія на одноіменну поему Роберта Сауті, «Бронзовий вік» (1823) — сатира на священний союз монархів Росії, Австрії і Прусії в боротьбі з революцією після розгрому Наполеона.
«Дон Жуан»
Сатиричною є й епопея «Дон Жуан» (незакінчений роман у віршах). Події переносять читача у XVIII століття. За задумом автора, герой твору, Жуан, помандрувавши з Іспанії до Греції, потім до Турції, Росії, Польщі, Німеччини, Англії, зазнавши всілякі облоги, битви і пригоди, мав завершити свої мандри участю у французькій революції. Однак головне у «Дон Жуані» — зображення суспільного і приватного життя у різних країнах Європи та Азії.
Примушуючи свого героя зіштовхнутися з життям різних країн, Байрон підводить читача до висновку: всюди так чи інакше пригнічується людська особистість.
Розповідаючи про юність Жуана, Байрон викриває лицемірство, що панує в сім'ї героя. Сім'я обмежує, пригнічує і калічить людину з юних літ. Потрапивши після корабельної аварії на острів піратів, Жуан знайомиться зі світом, начебто вільним від пороків і пересудів цивілізації. Але і тут є тиран — пірат Ламбро, хазяїн острова, він забороняє своїй доньці Гайде любити Жуана і продає його у рабство. Опинившись у рабстві, Жуан спостерігає картини жорстокості, сваволі і насильства у гаремі турецького султана. Втікши з неволі, Жуан потрапляє під стіни Ізмаїла під час облоги. Мимоволі беручи участь у російсько-турецькій війні і віддаючи належне хоробрості російських воїнів, Байрон, втім, зображує криваві жертви війни, горе і страждання простих людей. Потім Дон Жуан потрапляє як посланець Суворова до Петербурга, де знайомиться з життям російського царського двору і «вищого світу» і, як і в «Бронзовому віці», засуджує антигуманність кріпацтва.
Така сама проблема постає і при зображенні життя в Англії, що стала для поета уособленням поліцейського фарисейства, тюремника народів. Тут усе продажне, над усім панує всесильне золото. Байрон створює цілу галерею сатиричних портретів реакційних письменників і філософів, представників «вищого світу», пустих і нікчемних. Світ, яким проходить Дон Жуан, — це світ гноблення, соціальної несправедливості, жорстокості, морального падіння. Байрон ніколи не любив «пануючі класи». Він і до палати лордів увійшов лише для того, щоб сказати публічно кілька суворих слів. Вигнанцем він тішився тим, що міг показати, якою зробили Європу люди. Усвідомлення марності релігій і державних устроїв призвело його до сумнівів щодо користі людських зусиль взагалі. Щонайбільше Байрон нападав на війну. Він показав, як мало важить людське життя, і знущався над ловцями чинів і медалей, що віддають своє життя за своїх полководців. Байрон висміяв у романі і тип національного героя — «рятівника нації, котра не врятувалася, визволителя Європи, котра й досі в кайданах...» (тобто Наполеона).
В суперечливій розмаїтості роману Байрон виразив себе вповні. Тут не лише зображена картина світу, який наприкінці свого короткого творчого шляху побачив поет, але й усе багатство почуттів, породжених цим світом: прагнення звільнитися від політичного і морального гніту, високі поривання, відчай через їх нездійсненність, гостре відчуття невідомості, протиріччя між вірою в досконалість світу і реальною дійсністю.
Весь Байрон — борець, поет, цинік, світська людина, аристократ, романтик, реаліст, сатирик — відобразився в октавах «Дон Жуана» у всій красі стилістичного розмаїття. Достатньо згадати переходи від високого стилю до низької побутової лексики, від схвильованого опису нестримної стихії до фінансових'! податкових операцій, від трагічного пафосу до вульгарності... Усе це виразно демонструє контрастність психологічного складу і світогляду поета. «Дон Жуана» можна вважати сповіддю митця. Свідченням повноти авторського саморозкриття в романі є очевидна близькість між строфами твору та одночасними записами у щоденнику поета. Байрон поєднував сповідь «сина віку» з картиною віку, бо сам був невід'ємною частиною його самосвідомості, його емоційного життя.
Вплив Байрона на світову літературу
Творчість і особиста доля Байрона — явище унікальне за масштабом і мірою впливу на розвиток європейських літератур. Перша третина XIX століття в багатьох країнах Західної Європи і Північної Америки ознаменувалася гарячим захопленням байронівською поезією. Письменники різних країн звернулися до досвіду Байрона у створенні образів природи, людини, суспільства, наповнювали свої твори пафосом протесту, відчаю, «світової скорботи», гордості виняткової особистості та її трагедії в сучасному світі.
[...]
Поезію Байрона перекладали в різний час: В.А. Жуковський, О. Сомов, Ф. Глінка, А. Воєйков, Г. Гнідич, Г. Шенгелі, М. Гумільов, Г. Адамович, М. Кузмін, М. Зенкевич, А. Вознесенський, Л. Васильєва, Ю. Кузнецов, С. Степанов, С. Голованівський.
Сучасників Байрона і його послідовників вражав незвичайний масштаб художніх відкриттів, неординарність мислення, новаторство поета і драматурга. Власне кажучи, йшлося не про одне якесь відкриття в поетиці, стилі, жанрі, системі образів — головним виявився новий погляд на світ, нове ставлення до світу і людини. Байрон запропонував свою концепцію людської особистості — необмеженість «самодержавства» індивідуума, який протистоїть всьому оточуючому світу і знаходить опору тільки в самому собі. Ця позиція поета стала необхідним, закономірним етапом розвитку європейської гуманістичної думки, починаючи з епохи Ренесансу. Поезія Байрона дуже вплинула на уми сучасників, але його індивідуалізм набуває надмірних форм. Шеллі, його друг і соратник, був дійсно стурбований небезпекою ізоляції героя і автора, «сліпотою від споглядання блиску свого».
Водночас чимало поетів-романтиків, що мали інші ідейні погляди, такі як Р. Сауті, А. Ламартін чи Фр. Шлегель, бачили в Байроні главу «сатанинської школи» в поезії, руйнівника моральних устоїв суспільства, одвічних уявлень про добро і зло, який штовхає людину на небезпечний шлях імморалізму. Осягаючи багатогранність і суперечливість художньої концепції особистості у Байрона, необхідно пам'ятати, що вона стала відбитком соціально-політичних процесів у європейському суспільстві початку XIX століття. В такому аспекті показовим є зіставлення постатей Байрона і Наполеона. Як свідчать особисті папери поета, він із задоволенням підписував свої особисті листи «Н.Б» (Ноель Байрон — прізвище «НОЕЛЬ» дісталося йому від тещі), які збігаються з ініціалами Наполеона Бонапарта. Міцкевич відверто співвідносив англійського поета і французького імператора. Пушкін у вірші «До моря»(1824) висловлюється досить прозоро: «И вслед за ним (три роки відділяють смерть Байрона від смерті Наполеона) — другой от нас умчался гений, другой властитель наших дум».
Своєрідність феномена Байрона і один із секретів його величезного впливу на сучасників у тому, що особистість і творчість поета нерозривні. Романтичне поняття «життєтворчість» надзвичайно важливе для осмислення біографії англійського романтика.
Його особистість, перипетії драматичної долі викликали інтерес і пильну увагу, не меншу, ніж вірші і поеми. За життя Байрона була створена про нього легенда, що підживлювалася його творами, які прочитувалися як авторські зізнання. Серед усіх романтиків Байрон був найбільш суб'єктивним. В усіх його героях активно проявляється авторське «я» поета. Але про єдиний характер говорити не доводиться, бо світ романтичних героїв Байрона надзвичайно різноманітний — від пересиченого, нудьгуючого Чайлд Гарольда до Каїна, що кидає виклик самому Богу. Небагато читачів здатні осягнути і осмислити в єдності це багатоголосся поетичного генія Байрона. Смерть поета в Міссолонгах внесла корективи в усі оцінки і характеристики. Тепер перед європейським загалом він постав героєм, що знайшов свою «могилу воїна». Байрон-романтик виявився не рабом своєї уяви, вигадником захоплюючих сюжетів для своїх екзотичних оповідей, а чутливим і дієвим учасником революційних подій, викликаних багато в чому французькою революцією. Байрон знайшов себе, знайшов максимальне застосування своїм силам. Хоча він помер, нічого не домігшись для греків, загибель його настільки приголомшила суспільну думку, що підштовхнула рішення Англії, Франції та Росії підтримувати Грецію, яка подарувала людству ідеал краси і гармонії у боротьбі за незалежність.
Нікчемний дух завжди відповідає
Нікчемності статури. В згоді з цим
Малий та хилий завше вимагає,
Щоб розумніші гнулись перед ним.
Раб у душі, він певен, що немає
Життя, коли ж коряться малим.
Зухвальство боягузливе й порочне,
І це ми нині бачимо наочно.
Куди втекти? Коритися бандитам
Мене не змусить лютий лиходій.
В Італію? Але й вона під гнітом
Так само, як Ірландія. І їй
В борні зі злом отим несамовитим
Не допоможе вірш такий, як мій.
В Європі є раби, царі й магнати.
Є й Сауті, щоб все те оспівати.
Тобі, поету, вславленому нині,
Присвячую поему цю — бери.
Слова в ній чесні і прості й повинні
Служити цілям нашої пори.
Не покривлю душею: жовті й сині
Я полюбляю вігів кольори.
Відступництво, проте, мій торі, людне.
Чи Ваше з цим Відступництво не згодне?
(Уривок з поеми «Дон Жуан». Пер. С. Голованівського)
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2001. – № 6. – С. 31-35.
Твори
Критика
- Автобіографізм інтимної лірики Дж. Г. Байрона
- Автор і герой у творі Байрона «Дон Жуан»
- Внутрішньопсихологічні конфлікти у «Недосяжному раї» Дж. Г. Байрона
- Мотиви бурі в ліриці Байрона: перекладознавчий аспект
- «Паломництво Чайльд Гарольда»: сповідь бентежної душі
- Поема «Мазепа» в контексті творчості Байрона і європейського романтизму
- Специфіка англійського романтизму і творчість Дж. Байрона
- Трансформація легенди про Дон Жуана в однойменному романі у віршах Дж. Байрона
- Україна як складова авторського світообразу поеми Дж. Г. Байрона «Мазепа»: синхронно-художній аспект
- Українська тема у річищі художньо-естетичних пошуків лорда Байрона
Поділитися