«Паломництво Чайльд Гарольда»: сповідь бентежної душі

Тетяна Бовсунівська

Байрона відділяють від Руссо три десятиріччя, сповнені найбільшими подіями нової історії. За цей час європейське суспільство пережило разом з французькою революцією епоху грандіозних задумів і палких надій, як і смутку гіркого розчарування. Англійське «суспільство» вимагало від кожного свого члена безумовного зовнішнього підпорядкування офіційно визнаному кодексу моральних і світських правил. Усе це у зв’язку з неприборканою і пристрасною природою самого поета сприяло тому, що у Байрона протест Руссо перетворився на відкритий виклик, непримиренну війну з суспільством і надав його героям рис глибокої гіркоти і розчарування. У творах, що з’явилися безпосередньо за першими піснями «Чайльд Гарольда» і мали на собі вплив Сходу, образи героїв стають все похмурнішими. Вони обтяжені загадковим злочинним минулим, яке важко лежить на їх совісті, і сповідають помсту людям і долі. У дусі цієї «розбійницької романтики» написані герої «Гяура», «Корсара» і «Лари». Останні частини «Паломництва» також фіксують поглиблення песимізму та мотивів зневіри. Політичне вільнодумство Байрона і свобода його релігійних та етичних переконань викликали проти нього справжнє гоніння усього англійського суспільства, що скористалося історією його невдалого шлюбу, щоб затаврувати поета як нечуваного грішника.

У 1809 році разом з близьким другом по Триніті-Коледжу Джоном Кемом Хобхаузом Байрон здійснив тривалу поїздку (два роки) в Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію і Константинополь. Записуючи подорожні враження у віршах, він створює таким чином основу перших двох пісень «Паломництва Чайльд Гарольда». Ця подорож змінила все його життя. Поет закохався в природу Середземномор’я, людей, що його населяють, їх спосіб життя, який після Англії здавався йому простим, природним, розкріпаченим.

Повертаючись додому з мандрів, він дізнався про смерть свого друга та тяжку хворобу матері, яку не застав живою. Ці втрати гнітили Байрона. Він усамітнюється в Ньюстеді і працює над «Паломництвом Чайльд Гарольда».

Перші дві пісні «Паломництва Чайльд Гарольда», що з’явилися в 1812 році, створені під час подорожі по узбережжю Середземного моря, принесли Байрону популярність. Чайльд Гарольд наділений рисами романтичної скорботи, світової туги, він втомився від бездумного існування, розчарувався в людях і в суспільних справах. Особисте ставлення Байрона до спостережень під час мандрів озвучує саме цей ліричний герой. Але, запобігаючи можливому ототожненню Чайльд Гарольда зі своєю власною особою, Байрон застерігав: «Я ні в жодному випадку не прагну ототожнювати себе з Гарольдом; я заперечую будь-яку подібність до нього. Якщо місцями може видатися, ніби я написав власний портрет, повірте, що це лише в окремих епізодах, і я не хочу визнавати навіть цього... Я ні за що на світі не хотів би нагадувати свого героя». У передмові до поеми він зазначав: «Вигаданий герой був введений у поему з метою пов’язати її окремі частини.... Гарольд — дитя уяви, створене мною лише задля зазначеної мети».

Чайльд Гірольд розчарований у всьому. Що може подарувати доля, оскільки вже пережив всі великі пристрасті і всім їм склав ціну, знає істинну вартість життя і смерті. Він не є активним діячем життя, а — лише спостерігачем. Охоплений світовою скорботою, Чайльд Гарольд символізує істинного романтика за естетичними уявленнями химерного XIX століття. Він — дитина своєї «несамовитої» доби, він — наслідок фатальних пристрастей і пороків, які не бачить навіть Бог. У поемі не роз’яснюються причини нудіння світом Чайльд Гарольда, тобто немає переліку конкретних фактів, які викликали подібний стан героя. Це також своєрідний наслідок «романтичної поетики», всередині якої подібна мотивація не передбачалась, а от аналіз скорботного відчуженого стану персонажа та коливання його духовності — стають об’єктом літературного Дослідження автора. Байронівський Чайльд Гарольд стоїть на позиціях «героїчного бунтівного песимізму». Його не влаштовує існуюча соціальна дійсність, але й до утворення кращої, до активних перетворень, до дієвих вчинків він не прагне. Лише мріє про злиття з природою і світом. Отже, поема не містить зразків такого злиття — лише за-клики до нього.

Жанр поеми — ліро-епічний поетичний щоденник подорожі. Романтична поема-подорож стає популярним жанром у літературі саме після опублікування перших пісень «Паломництва...». Головний герой — Чайльд Гарольд — мрійливий меланхолік, який схильний до саморефлексії та відчуження від світу людей і природи. У поемі чітко звучать два голоси — автора і героя, і це двоголосся ліричного тексту стало одним із новаторських прийомів Байрона.

З появою «Чайльд Гарольда» Байрон заявив про себе як про романтика нового типу, який не прагне до романтичного відділення ідеального світу від реального з метою його містичного обживання, а навпаки, закликає до активного втручання в реальність, прагне злиття з реальністю. Байрон створює образ народу в русі та в невпинній дії; від народу, як і від особистості, він чекає активних вчинків. Єдність героїчної особистості з народом є, на його думку, запорукою перемоги. Антиномією до героїчних особистостей постають раби.

[…]

Байрон більше, ніж будь-хто з англійських романтиків, був втягнений у політичну боротьбу, оскільки завдяки своєму походженню належав до палати лордів.

Одночасно з політичною активізацією Байрона ширилась і його слава. Перші пісні «Чайльд Гарольда» викликали у читачів захоплення. Поема перевидається кілька разів. Традиційно ліричного героя цієї поеми вважають яскравим вираженням байронізму. Хоча було б помилкою вважати, що саме «Паломництво...» є синтезом рис байронізму.

Близькою Байрону є і тема вигнанця волі, яким і є його Гарольд, яким він і сам був. Коріння теми вигнанця в його творчості, отже, має. цілком реальне підґрунтя. Твір, в якому найбільш повно відбилось трагічне світосприйняття Байрона — це «.Манфред». Байронівське світовідчуття цього періоду, власне, і одержало назву «.світовоїскорботи».

Його несамовитий і самотній Манфред шукає відповіді на питання про сенс людського життя. Не знаходячи відповідей, приходить до цілковитого заперечення життя, до духовного відчуження. Прагнучи розгадати таємниці стихій, від яких залежить життя на Землі, Манфред викликає духів гір, вітрів, землі, моря, повітря, темряви, духа своєї долі і просить звільнити його від думок, які ятрять йому душу. Герой перебуває у хисткому становищі: він може володарювати над духами, над стихіями, які вони представляють, але й залежить від них. Оскільки поема має всі ознаки романтичного стилю, є в ній і антиномічний персонаж, який протиставлений Манфреду, — це мисливець за дикими козами, для якого життя і праця є благом. Він не заглиблюється в таємниці природи, як Манфред. Суперечності Манфреда Байрон вирішити не ладен. Він не рятує свого героя від смерті.

Але хоча Манфред виснажений сумнівами та ваганнями, не вірить у майбутнє та шукає забуття, він до останку залишається гордим і сильним: він не погоджується підкоритися духам стихій, відкидає смиріння перед Богом, взагалі піддає сумніву існування такої субстанції. Манфред проголошує відповідальною за вчинки людину і більш нікого в цілому світі! Помираючи, він шкодує лише за сонячним сяйвом та природою. Цей релігійний і соціальний бунт Манфреда — не просто крах просвітницьких ілюзій, а трагедія людини, яка погасила в собі іскру Прометея. Манфред гине, так і не з’ясувавши сенс людського життя. З боку естетичного Манфред є логічним вивершенням концепту байронічної особистості.

Перебуваючи у Швейцарії, Байрон продовжує роботу над наступними піснями «Паломництва Чайльд Гарольда». У нього зав’язуються дружні стосунки з Шеллі. Коли Шеллі від’їжджав до Англії, він передає через нього видавцю ці нові пісні і в 1816 році вони вже були опубліковані.

Розвиток байронізму не припиняється з опублікуванням останніх пісень «Паломництва Чайльд Гарольда». Містерія «Каїн» була завершена Байроном у 1821 році. У цій трагічній драматичній поемі автор знову змушує замислитись над проблемами Добра і Зла, Життя і Смерті. Він значно підсилює богоборчі мотиви як логічний наслідок відчуження романтичної особистості від світу кривдної реальності.

У цьому творі Байрон піднімається до суду над Богом. Каїн, убивши Авеля, не здобуває жаданого спокою. Діалоги Каїна і Люцифера сповнені філософського змісту шукання істини, прагнення розгадати таємницю земного Життя, як , врешті, і Смерті. Показані Люцифером Каїну світи не допомагають йому зрозуміти природу світу і людини. Байрон у цій драматичній поемі звертається до теорії Кювьє, який прагнув дати матеріалістичне науково обґрунтоване пояснення походження людини та світу. У передмові до «Каїна» Байрон зазначає: «Читатель заметит, что автор отчасти следует теории Кювье, предполагавшего, что мир был несколько раз разрушен до сотворения людей. Эта гипотеза основана на том, что найдены останки огромных и неведомых животных в разных геологических пластах, и мнение это не противоречит учению Мой- сея, и даже скорее подтверждает его. В этих пластах не найдено человеческих останков, но есть рядом с неведомыми животными так же известные нам» (том 4, с. 329). Богоборство є закономірним результатом розвитку байронічної картини світу.

За його іменем названо специфічний духовний стан — байронізм — який одночасно є і назвою літературного стилю, і філософського світобачення. Байронізм — найвичерпніша характеристика Чайльд Гарольда. Мотивацію байронізму подав О. Звєрєв: «Байронізм визначали як «світову скорботу», яка стала відголоском нездійсненних сподівань, пробуджених Французькою революцією. Як рефлексію, що викликана видовищем торжества реакції у післянаполеонівській Європі. Як бунтарство, здатне себе виразити лише зневагою до загальної покори й удаваного благополуччя. Як культ індивідуалізму, або, точніше, як апофеоз безмежної свободи, яку супроводить безмежна самотність». Отже, байронізм характеризується такими рисами світогляду.

• Світова скорбота.
• Абсолютне відчуження особистості.
• Інтелектуальний бунт (зневіра у можливості переробити світ, песимізм).
• Космополітизм (як персонажа так і художньо втіленого автора).
• Злиття ліричного героя з пейзажем, розчинення його в природних явищах та ознаках.
• Герой є вигнанцем волі.
• Герой завжди є сильною особистістю.
• Наявність космічних пейзажів та прагнення відчути всесвіт, його серцебиття, розгадати глобальні закони світового розвитку.
• «Несамовиті» пристрасті, які часто подаються у спогадах, минуле через призму палкого пристрасного світобачення.
• Ліричний герой завжди шукає скарбів духовних, а не матеріальних, його душа поселена в ідеальному світі, реальність же лише таврує його.

Пригніченість, розчарування, туга — це звичний духовний стан байронічного героя, який, до речі, нерідко бував і станом самого Байрона — створили неповторну «несамовитість» його поезії. Або перебороти спрагу активного впливу на реальність, або вплинути негайно не міркуванням у віртуозних формах вірша, а вчинком, який для Байрона був вагомішим за будь-яку декларацію, — ось що становило підґрунтя його «несамовитості». Байронізм становив одну із провідних течій у світовому романтизмі, до якої належали, наприклад, О. Пушкін, М. Лєрмонтов, Мюссе, Казимір Делавинь, Альфред де Він’ї та інші.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2002. – № 2. – С. 48-50.

Біографія

Твори

• Мій дух як ніч
• Прометей
• Хотів би жити знов у горах

Критика

• Автобіографізм інтимної лірики Дж. Г. Байрона
• Автор і герой у творі Байрона «Дон Жуан»
• Внутрішньопсихологічні конфлікти у «Недосяжному раї» Дж. Г. Байрона
• Мотиви бурі в ліриці Байрона: перекладознавчий аспект
• «Паломництво Чайльд Гарольда»: сповідь бентежної душі
• Поема «Мазепа» в контексті творчості Байрона і європейського романтизму
• Специфіка англійського романтизму і творчість Дж. Байрона
• Трансформація легенди про Дон Жуана в однойменному романі у віршах Дж. Байрона
• Україна як складова авторського світообразу поеми Дж. Г. Байрона «Мазепа»: синхронно-художній аспект
• Українська тема у річищі художньо-естетичних пошуків лорда Байрона