Трансформація легенди про Дон Жуана в однойменному романі у віршах Дж. Байрона

Віра Даниленко, Т. І. Тверітінова

Дон Жуан — один з найулюбленіших та найдавніших образів у світовій літературі, який привертав увагу письменників та поетів різних часів та народів. Цей герой набув світової слави і сьогодні знайомий чи не кожній людині. Символ звабника та спокусника формувався не одне століття, і герой, яким ми його бачимо зараз, набував усе нових рис під впливом індивідуально-авторських інтерпретацій. Кожна обробка іспанської легенди безцінна для еволюції «вічного» образу, незважаючи на те, що чимало з них є парадоксальними та докорінно відрізняються від традиційного сюжету. Зокрема до таких оригінальних інтерпретацій можна віднести й твір Дж. Байрона «Дон Жуан», чий герой не схожий на своїх попередників та послідовників, більше того — автор руйнує традиційну схему сюжету.

Тема нашого дослідження є актуальною, оскільки окремі індивідуально-авторські підходи до осмислення та переробки світової теми не є добре дослідженими і потребують детальнішого вивчення, зокрема деякі фундаментальні праці, які простежують весь процес розвитку донжуаніти, не акцентують уваги на такій відмінній від літературної традиції обробці, як «Дон Жуан» Дж. Байрона.

Крім того, важливість нашого дослідження пов'язана з тим, що цей роман у віршах — новаторський твір, що пояснюється не лише образом Дон Жуана, а й жанром та внеском у формування реалізму.

Новаторство та вплив твору на подальше функціонування «вічного» образу простежували дослідники творчості англійського поета, зокрема I.A. Дубашинський, Л.Є. Баженова, Н.Я. Дьяконова, A.A. Єлістратова, а також дослідники Ю. Голубева, О. Зверев, А. Кузьманенко, Н. Зборовська та ін. На думку усіх цих літературознавців, попри те, що байронівський «Дон Жуан» не має нічого спільного з іспанською легендою, в обох героях можна простежити спільні риси, тому цей твір теж є значимим для літературної традиції.

Відповідно метою статті є спроба проаналізувати роман у віршах «Дон Жуан» у контексті літературної традиції, з'ясувати особливості інтерпретації традиційного сюжету, виявити новаторство та особливості розвитку образу Дон Жуана в однойменному романі Дж. Байрона.

Перш ніж простежити трансформацію Дон Жуана та його легенди у творі Дж. Байрона, слід з'ясувати витоки цього загальновідомого образу. Хто ж для нас традиційний Дон Жуан?

Досить чітку характеристику цьому героєві дає дослідник А.Е. Нямцу: «Для загальновідомої читацької свідомості у Дон Жуана реальний сенс життя полягає в особистій насолоді (гедонізм), тому йому далекі переживання й бажання інших людей. Буття героя уявляється своєрідним апофеозом земних почуттєвих радощів» [8, 24]. Інакше кажучи, зазвичай це привабливий, самовпевнений та безсоромний звабник з нескінченним амурним списком, який одержує перемогу за перемогою над жіночими серцями. Він зневажає правила та норми суспільства, підлаштовує інших під свої бажання та потреби.

Однак цей герой не такий молодий, як нам здається. Образу Дон Жуана близько півтисячі років. Легенда народилася в Іспанії й довго залишалася в усному варіанті. У Дон Жуані літературознавці впізнали риси історичної постаті — Дона Хуана де Теноріо, придворного короля Педро Жорстокого (XIV ст.). Цей звабник своїми любовними пригодами наганяв жах на всю Севілью. І врешті-решт він вчинив злочин. Дон Хуан вбив командора ордену, який вступився за честь своєї дочки. Скоро злочинець зник за загадкових обставин: начебто монахи, щоб помститися йому, заманили Хуана до себе та вбили. Ходили чутки, що грішник потрапив до рук диявола, згодом з'явилася легенда, що це статуя командора забрала звабника-вбивцю до пекла. Цей мотив став традиційним і ключовим у подальших інтерпретаціях XVII-XVIII ст.

Був й інший прототип Дон Жуана. Це дон Мігель граф де Маньяра. Незважаючи на те, що цей прототип з'явився вже після написання п’єси Тирсо де Моліни, він залишив слід у літературній історії Дон Жуана XIX-XX ст. Граф де Маньяра вів розпусний спосіб життя, був звабником та гультяєм у молодості. Однак потім він покаявся, зайнявся благочинністю, пішов у монахи та помер як праведник. Більше того, у заповіті він просив, щоб його поховали під плитами, біля входу до каплиці, і всі, хто заходили, топтали його прах ногами. Єзуїти пояснювали його минуле угодою з дияволом. Ця особистість стала такою ж легендарною, як і Дон Хуан де Теноріо.

Отже, у цих легендах були задані сюжетні мотиви, які стали основою для майбутніх інтерпретацій образу Дон Жуана. Але не всіх...

Винятком є принципово відмінна від інших інтерпретація образу Дон Жуана, яку запропонував Дж. Байрон у незавершеній однойменній поемі («Don Juan»). «Епічна поема» — як її називав автор, а по суті роман у віршах «Дон Жуан» — важливий та масштабний твір пізнього етапу творчості Байрона, предмет постійних міркувань автора. Судячи з листування та відгуків сучасників, поет, що працював над «Дон Жуаном” протягом останніх семи років свого життя, зміг втілити не більше двох третин свого величного задуму (він полягав у епосі в 24 піснях, і автор планував показати життя свого героя в Німеччині, Іспанії, Італії і закінчити поему загибеллю Дон Жуана у Франції в період Французької революції).

Якщо простежити зв'язок традиційних Дон Жуанів з байронівським, то ці образи не мають нічого спільного, крім імені. Герой Байрона наївний та недосвідчений. Дійсно, за оцінкою критиків, безтурботний та простодушний Жуан анітрохи не схожий на своїх попередників з іспанської, французької та італійської обробки легенди про підступного звабника. Однак багато науковців все ж бачать деякі спільні риси у байронівського героя та традиційного ідальго. Зокрема дослідник О. Звєрєв вважає, що в юнака з Севільї, який з молодих років змушений подорожувати світом, багато чого залишилося від традиційної маски. До того ж цей Дон Жуан без коливань готовий визнати, що голос почуття важливіший за голос розуму. Л.Є. Баженова зазначає, що Дон Жуан дуже нестійкий та його почуття мінливі. Однак цю його рису не можна трактувати однозначно, оскільки до нової коханої його приводить не прагнення амурних пригод, а стрімкі зміни життєвих обставин. Як вважає дослідниця О. Верник, «пристрасність, поклоніння красі, привабливість, особлива чоловіча харизма, шляхетність — усі ці типові особливості образу Дон Жуана присутні в поемі Дж.Г. Байрона» [3]. Герой, яким його бачить автор, не опирається пристрасті. Але на відміну від прототипів ніде і ніколи він не був звабником, агресивним началом, не він переслідує жінку, а скоріше навпаки, жінка звертає увагу на нього і бере бажане. Характерною ж рисою Дон Жуана є те, що він не опирається, не протидіє, а підкоряється. Найчастіше його все влаштовує.

Що ж стосується традиційного сюжету легенди про Дон Жуана, то він, як вже було згадано, не цікавить Байрона. Автор руйнує традиційну схему, адже йому потрібний лише герой як стрижень для висвітлення своїх переживань, життєвих спостережень, політичної та соціальної сатири. Тож говорячи про вибір героя твору, Ю. Голубєва стверджує, що «легенда про Дон Жуана служила чудовою фабулою, що дозволяє з'єднати в одне ціле пригоди основного персонажа, якого мінливість фортуни змушує об'їздити всю тодішню Європу, бути присутнім при найважливіших подіях свого часу. Основну зацікавленість ця легенда вже забезпечувала з гарантією, однак предметом авторської уваги залишалися пригоди духу» [4].

Також не можна залишити без уваги те, що байронівська версія цього образу ґрунтується на сюжетних мотивах, які в колишніх обробках історії севільського звабника мали маргінальний характер. Це насамперед мотив мандрів, подорожей, поневірянь. У поемі, що вирізняється неймовірною різноманітністю тем, життєвих картин, герой занурений у нескінченне «море життєве». Тому можна з впевненістю сказати, що поет не позичив відомий персонаж, а створив образ з оригінальним соціально-історичним змістом. Але чому Байрон вибрав саме Дон Жуана як героя своєї поеми? З цього приводу є кілька припущень.

Прагнучи встановити тісний контакт з читачами, Дж. Байрон обирає образ, що глибоко ввійшов у свідомість європейських народів. Дж. Байрон використовує «мандрівний» сюжет і потім піддає його цілковитому переосмисленню. Автор відкидає усіх знаменитостей, і його вибір припадає на особистість мало примітну, але є підстава думати, що вона більш органічно вписується в дійсність. Відмінність Дон Жуана від Дантона, наприклад, полягає в тому, що герой поеми цілком стандартний за задумом, в той час як один з ініціаторів Французької революції — особистість видатна. Для автора героєм є його сучасник, пересічна особистість. На думку Ю. Голубєвої, «важливо, що в міру порядний, у міру догідливий, у міру хоробрий, у міру розважливий, у міру зацікавлений чимось або кимось, у міру байдужий до всього Дон Жуан — породження часу буденного, негероїчного» [4].

Для Дж. Байрона є чітка межа між середньовічним Дон Хуаном, Дон Хуаном епохи Відродження, мольєровським Дон Жуаном та його власним Дон Жуаном. Перед нами юнак, риси якого сформувалися на межі XVIII-XIX ст. Саме це стверджує й I.A. Дубашинський, який наголошував: «Дон Жуан, яким його побачив поет, — син тієї пори, коли старе зруйнувалося, а нове укладалося. І героєві поеми вже не потрібні були великі зусилля, щоб досягти мети, та й ціль, якщо вона взагалі була, не мала соціальної значимості» [5, 25].

Байрону подобається обраний персонаж своєю відвагою, гострим розумом та відсутністю святенництва. На відміну від попередніх версій іспанської легенди, автор не піддає героя нищівній критиці, не засуджує його. Навпаки, простежується співчуття автора до Дон Жуана, автор не намагається повчати та говорити про мораль. Англійська версія вражає відсутністю конфліктності та драматичної напруги як всередині душі героя, так і в його діалозі з реальністю. Найбільш значимим є те, що герой практично нічого не долає, він пливе за життєвою течією, якась сила ставить його в скрутне становище, і вона ж береже його у ризикованих ситуаціях.

Дон Жуан — не тільки вічний образ, що постійно залучає митців слова, але й багато в чому новаторський образ для нової течії — реалізму. На межі гаснучого романтизму та зачатків критичного реалізму Байрон руйнує ілюзії, ідилії, намагається максимально наблизитися до реального. Якщо раніше була особистість, яку переслідує доля, обертаючи в прах її мрії, то тепер з'являється герой, який переживає внутрішні перетворення під впливом життєвих обставин. Герой живе не стільки чистою ідеєю, скільки реальністю, яка формує та змінює його, виховує його розум і почуття.

Дж. Байрон же в 1821 році в листі до Дж. Мюррея писав: «...тут (тобто в романах) немає жодного епізоду, котрий не був би взятий з життя... Весь «Дон Жуан» створений з реального життя, дещо взято з мого, дещо з життя моїх знайомих» [2, 213]. Ця цитата також свідчить про певну автобіографічність твору, яку простежували деякі дослідники творчості поета (наприклад, A.A. Єлістратова, Н.Я. Дьяконова та ін).

У характеристиці героя важливим моментом є дослідження «Дон Жуана» як просвітницького роману. Деякі літературознавці простежують у поемі ідею «природної» людини, характерну для епохи Просвітництва. Це пов’язано з тим, що Байрон довгий час захоплювався ідеями Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що людина від природи добра та безгрішна, і якщо вона розвивається на тлі природи, то залишається чистою та високоморальною. Руссоїстська ідилія природних відносин намічається в епізоді любові Жуана і Гайде («природна» людина).

Ці ідеї мали вплив на образ Дон Жуана. Герой іде шляхом успіху, не керуючись корисливими намірами чи розрахунками. Він просто прислухається до свого інстинкту, а інстинкт своєю чергою підказує йому не відмовлятися від спокусливих благ, які дарує йому життя. Але тут є й інший бік: саме бездумне слідування голосу «природи» прирікає його на пасивну роль, перетворюючи на іграшку, яка пливе за течією життя і задовольняє чужі бажання. А відповідно пасивність Дон Жуана, яка виражена прагненням не протистояти обставинам, призводить до того, що люди, з якими він взаємодіє, нав'язують йому свою лінію поведінки.

Якщо звернутися безпосередньо до характеристики героя в контексті літературної традиції, то новаторство Дж. Байрона полягає в тому, що він задумався про жіночо-пасивну природу донжуанізму. Про це свідчить перетворення звабника на «жертву» жіночої уваги, і як зазначає Л. Є. Баженова, «здатність зливатися з будь- яким середовищем, дзеркально відображаючи поверхню буття, робить Дон Жуана майже непомітним на тлі загальної суєти» [9,132]. В тексті про його «корисне» вміння говорять такі рядки:

Та й сам Жуан вже на англійський лад
Перенастроївсь, як Алківіад [1,449].

Істотні для характеристики Дон Жуана постійні нагадування про його юність та ніжність:

Здається, і Психея цього дона
Охоче прийняла б за Купідона [1,317].

Саме таким Байрон бачить свого героя, який підкорив серце донни Юлії, зачарував недосвідчену душу Гайде, а пізніше і Катерину II. Але, звичайно, Дон Жуан не позбавлений якостей справжнього чоловіка.

Можна хоча б згадати, яку сміливість він виявив у битві за Ізмаїл. Загальновизначена сатирична та соціально- критична спрямованість поеми. Однак яскраві картини побуту відвіданих Дон Жуаном країн хоча й посідають центральне місце, але важливим чином слугують характеристиці героя. Тому, аби глибше розкрити образ Дон Жуана, необхідно проаналізувати ключові сцени та любовні епізоди твору, а саме любовні пригоди героя з донною Юлією, чарівною Гайде на острові, з наложницею турецького султана в його гаремі, з Катериною II і, нарешті, романи у світському товаристві Лондона...

Дон Жуан у поемі фігурує у всіх шістнадцяти піснях, він, можливо, мало переживає і розмірковує, однак активно діє. Тепер простежимо, з чого складається Дон Жуан.

У шістнадцятирічного молодого героя роман з кращою подругою матері — заміжньою донною Юлією. Вона захоплена красою Дон Жуана і зваблює його. І саме тут уперше ми бачимо відмінність байронівського Дон Жуана — юнака спокушеного, від середньовічного звабника, який має величезний досвід у розпусті. Дон Жуан не протистоїть Юлії, він безвладно їй підкоряється. Але юнак зіштовхується з неминучим — чоловіком донни Юлії, Альфонсо, котрий дізнався про її зраду. Тут Дон Жуан показує свою обачність і вміння захистити себе (він розбиває Альфонсо обличчя та втікає), і ці якості залишаться з героєм і допомагатимуть йому у складних ситуаціях.

Наступною важливою сценою є аварія корабля. У розгорнутому описі аварії позитивні риси героя виявляються дуже виразно. Ми дізнаємося, що Дон Жуан, незважаючи на молодий вік, дуже рішучий та вольовий. Він явно демонструє свою перевагу над тими, хто вцілів, але потерпав від голоду, коли відмовляється підтримати своє життя м'ясом вбитої людини. Взагалі, коли його море викидає на острів, він починає новий етап свого життя, адже він зустрічає своє кохання — Гайде. Гайде — суто романтичний образ у поемі, вона виступає антиподом до інших жінок, яких зустрічав раніше Дон Жуан.

Круг неї оживало й неживе,
Від погляду яснішало повітря;
Безодні звабні тих очей, сливе
Підносять у небесну вись, повірте [1, 135].

Байрон показує справжню ідилію: Гайде та Дон Жуан насолоджуються коханням. Ця ситуація спонукає автора показати Дон Жуана по-новому. Будучи сприйнятливим, він скоряється потужній стихії — коханню Гайде. Почуття дівчини такі чисті та сильні, що поведінка Дон Жуана ніби підлаштовується до її очікувань. Але щастя закоханих таке нестійке. Ідилія розбивається при першому зіткненні з реальним життям, коли пірат Ламбро, батько Гайде, розлучає закоханих, продаючи молодого Жуана в рабство.

Цікавим є епізод у гаремі турецького султана, коли його четверта дружина Гюльбея наполегливо пропонує Дон Жуану свою любов, і тут вперше герой виявляє стійкість: будучи приниженим рабом, переодягненим у жіноче вбрання, він відмовляється виконувати її забаганки та відмовляється від її кохання навіть під страхом смерті.

По суті сценами в гаремі були завершені моральні випробування Дон Жуана, далі ми не дізнаємося про нього багато нового (хоча в сцені при дворі Катерини II можна додати декілька штрихів до характеристики героя). Авторські судження стають важливішими, ніж сам Дон Жуан.

У сцені битви за Ізмаїл герой показує неабияку хоробрість та доблесть. Однак він б'ється не за ідею (він взагалі не замислюється про цілі російсько-турецької війни), він наївний та сліпо підкоряється волі Суворова. Герой навіть не розуміє свого місця в бою:

Де ж парубійко міг набуть знання?
Не дивно — полк шукав він навмання [1, 278].

Автор акцентує увагу ще на одному епізоді, визнаючи, яким людяним та доблесним був Дон Жуан, коли врятував маленьку турчанку Лейлу від розправи солдат.

Вже при дворі Катерини II, яка зробила Дон Жуана своїм фаворитом, він опинився в центрі уваги. Дон Жуана все влаштовує, він оточений повагою, славою, ніжністю, він сам здивований, що досягнув таких висот:

Він не підлещувався і не лащивсь —
Сам підлабузників достатньо мав;
В чутках про нього небагато зла ще —
Хто заздрив, хто манери переймав.
Порода в нім вчувалася путяща,
Як в огирі. Красунчик не дрімав,
Хизуючись мундиром військ елітних,
Відбитком сяйва при цариці літній [1, 334].

І тут автор серйозно засуджує Дон Жуана, адже той стає зовсім безвольним, ним можна крутити, як хочеться. Але ще більш важливим є те, що раніше всі зміни в героєві відбувалися через наївність, а тепер герой з великою насолодою, усвідомлено поринає у світ інтриг та розпусти.

Коли Дж. Байрон починає розповідати про Англію, то він засуджує її суспільний лад. Дон Жуан пристосовується і до цього оточення, він прийнятий у вищому суспільстві. Але як? Щоб влитися у це суспільство, Дон Жуан показує свої найгірші риси, і саме це приносить йому визнання:

Жуан уже на правильній дорозі,
Він гонор і гарячність притлумив,
Повагу, що сприяє перемозі,
В слова і жести втілити зумів;
Веселощі немов почили в Бозі,
Такт відшукав чимало слушних слів.
Він обертав усе на власну користь,
А сам лише обставинам впокорювавсь [1, 467].

Але він дечим відрізняється від «еліти». На відміну від них, герой знову ж таки має наївну мету в своїх розрахунках. Він просто хоче всім подобатися і це все. Однак це не виправдовує Дон Жуана. Автор зневажає Дон Жуана за дотримання законів вищого суспільства, за збіднілість його почуттів. Незважаючи на те, що герой серйозно захоплюється Авророю Реві, несхожою на своє оточення, він безсилий перед графинею Фіц-Фалк, поступається її бажанням, погоджується з нею, що треба шукати «підходящу» наречену. В кінці Дон Жуан забуває про Аврору, побачивши таємничу фігуру (бешкетливу Фіц-Фалк) в абатстві. Це останній штриху характеристиці Дон Жуана. На жаль, Байрон не зміг закінчити свій твір.

Отже, проаналізувавши роман у віршах «Дон Жуан» у контексті літературної традиції розвитку донжуаніти, можна зробити наступні висновки.

Традиційний Дон Жуан — це привабливий, хитрий, безсоромний звабник, який зневажає правила суспільства та церкви. Однак образ молодого іспанського ідальго Дон Жуана, який став символом спокусника й ловеласа, у Байрона знаходить нову глибину. Його Дон Жуан несхожий на традиційного спокусника, від нього він успадкував лише ім'я та зовнішність. Це ніжний, наївний юнак з відкритою душею. Байрон руйнує традиційну схему сюжету, тут ми не знайдемо ні донни Анни, ні командора. Парадоксальним для літературної традиції є те, що цей персонаж ніколи не є агресивним началом, він перетворюється зі звабника на «жертву» жіночої уваги. Характерною його рисою є пасивність, юнак пливе за течією життя, та під впливом життєвих обставин та досвіду переживає внутрішні перетворення. Ключовим у подальшому розвитку «вічного» образу є те, що Байрон був першим, хто задумався про жіночо-пасивну природу донжуанізму.

Література:

Байрон Дж. Ґ. Дон Жуан / пер. з англ. В. Богуславської. — К.: Літ.-художнє видання, 2007. — 592 с.
Байрон Д. Г. На перепутьях бытия. Письма. Воспоминания. Отклики. — М., 1989. — 432с.
Верник О. «Моя мечта — надменна и проста»: традиции и новаторство в Дон Жуане Н. С. Гумилёва // http://gumilev.ru/about/99/
Голубева Ю. Сравнительный анализ образов Дон Жуана Байрона и Дон Гуана Пушкина сквозь призму мировой литературной традиции // http://zhurnal.lib.ru/VfilatowaJulija_wladimirowna/donguandoc. shtml
Дубашинский И. А. Поэма Байрона «Дон-Жуан». Учебное пособие. — М.: Высшая школа. — 1976. — 112 с.
Дьяконова Н. Поэма Байрона «Дон Жуан» // Байрон Дж. Г. Дон-Жуан / Перев. Т. Гнедич. — М.-Л.: Худож. лит., 1964. — 623 с.
Зверев А. Звезды падучей пламень: Жизнь и поэзия Байрона. — М.: Детская литература, 1988. — 191 с.
Нямцу А Е. Легенда о Дон Жуане в мировой литературе: Учебное пособие. — Черновцы: Рута, 1998. — 84с.
Энциклопедия литературных героев. — М.: Аграф, 1998. - 496 с.

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 2010. – № 11. – С. 48-51.

Біографія

Твори

Критика