Біографія Джорджа Гордона Байрона
Джордж Ноел Гордон Байрон, шостий барон Байрон – англійський поет, який став символом романтизму і політичного лібералізму в Європі XIX століття – народився 22 січня 1788 року в Лондоні у знатній, але збіднілій аристократичній родині.
Англійський поет належав до давнього англійського роду, а по лінії матері, уродженої Гордон, був прямим нащадком короля Шотландії Якова І. Його батько, котрий вів безпутне життя (прізвисько «Mad Jack»), протринькав залишки свого майна та посаг дружини, втік до Франції, рятуючись від кредиторів, де й помер, коли Байронові було три роки. Мати, майже позбавлена засобів до існування, відвезла сина на свою батьківщину в Абердин. У 1798 по смерті двоюрідного діда Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток – Ньюстедське абатство. У 1801 Байрон вступив до аристократичної школи Хароу; у 1805 – до Кембриджського університету.
У грудні 1806 Байрон видав першу збірку віршів («Fugitive Pieces»), які, за порадою друга, котрий вважав окремі вірші надто чуттєвими, вилучив із продажу та знищив. Незабаром у світ вийшло друге видання цієї збірки. Обидва видання з'явилися без посилання на авторство. Уперше своє ім'я Байрон поставив на збірці «Години дозвілля», яка побачила світ у червні 1807.
У січні 1808 на сторінках впливового «Единбурзького огляду» була надрукована рецензія. Критик, ознайомившись із віршами, вказав на те, що вони незрілі й наслідувальні. Байрон зробив першу та свою найбільш невдалу спробу створити за прикладом інших романтиків образ-маску: юнака-поета, поета-аристократа. Образ був сконструйований з використанням новітніх романтичних мотивів: у прихильності до родового замку («Прощання з Ньюстедом») було щось від вальтер-скоттівського середньовіччя; у пристрасті до спогадів – від властивої Вордсворту мрійливої самозаглибленості; в анакреонтичних любовних віршах, героїні яких ховаються за вигаданими іменами Еми, Кароліни, угадувався вплив Т. Мура.
Однак за межами збірника залишилося те краще, що вже було написано й що саме тоді писав Байрон. Наприклад вірші, звернені до Мері Чаворт, «Уривок, написаний невдовзі після заміжжя міс Чаворт», «Спогад» – свідчення юнацької любові поета, що назавжди залишилися в його віршах як перше й найщиріше почуття.
Визнання, несподіване у вустах поета-романтика, але виправдане Байроном, який віддавав перевагу романтичній біографії над романтичною фантазією. Інші уявляли екзотичні дива Сходу, а Байрон здійснив туди подорож та оцінив все пильним поглядом політика. Інші бунтували в уяві, а він спочатку у своїх парламентських виступах і віршах підтримав руйнівників верстатів – лудитів, повсталу Ірландію, а пізніше сам взяв участь у змові італійських карбонаріїв і в грецькому повстанні. Він бачив себе передусім політиком, діячем суспільним, а вже потім – поетом, хоча поезія була його найзначнішим суспільним діянням. Звідси ж і скептичне ставлення до романтизму в цілому. Байрон не прийняв сучасного романтизму, хоча більшість його виступів проти Вордсворта, Сауті, Мура, В. Скотта мали особистий характер. Скандал, що вибухнув, не застав Байрона в Англії. У червні 1809 він відбув у дворічну подорож по Середземномор'ю. У липні 1811 Байрон повертається до Англії та визнає, що сатира його була занадто різкою, і вибачається. Але далеко не все в ній можна пояснити хвилинним роздратуванням. У ній є оцінки, від яких Байрон не відмовиться. Він не приймає, по суті, головного – ролі поета, якою вона уявлялася романтикам. Для нього поет не маг, не баладник, не самотній мрійник, а оратор, суспільна особистість. Це він підтвердить іншим своїм маніфестом, що його він привіз зі східної подорожі, – поемою «З Горація».
Байрон надавав йому великої ваги, але розчарував своїх друзів, які сподівалися отримати від нього щось інше. Їхнім очікуванням більше відповідали дві перші пісні нової поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», робота над якими почалася ще восени 1809, в Албанії, де поет вперше усвідомив необхідність закріпити в поетичній формі свої враження від подорожі.
Третя і четверта пісні будуть пов'язані з іншою подорожжю Байрона – з його мандрівним життям після того, як 25 квітня 1816 він буде змушений назавжди покинути Англію. Це було викликано остаточним розривом з англійським світським суспільством після того, як його залишила дружина Анабела Мільбенк одразу ж після народження дочки Ади.
Лондонський період (1812-1816) – час романтичної слави, роки успіху, що виявилися для поета важким іспитом. Залишитися собою, жити своїм життям повною мірою йому не вдавалося.
У 1812-1813 Байрон здійснив важливі виступи в палаті лордів, однак йому швидко «набридла парламентська комедія. Я виступив там три рази, але не думаю, що з мене вийде оратор» («Щоденник», 14 листопада 1813). Було написано ним кілька гострих політичних віршів – відгук на те, що відбувається, але в цілому поезія тих років справляла враження, що невдоволеність власним життям лондонського денді змушувала його люто кидати героя на зіткнення зі світом, на бунт проти нього.
Саме в ці роки Байрон створює цикл так званих східних поем, що розробляють уже знайдений у «Чайльд-Гарольді» новий жанр. У новому циклі автор трохи відступає в тінь і з більшою чи меншою послідовністю розповідає історію свого героя. Історію, у якій майже завжди є центральним любовний епізод. Поеми утвердили за Байроном славу відчайдушного самотнього романтика, їх відразу ж перекладали іншими мовами: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара» (1826), «Облога Коринфа» (1816), «Паризіна» (1816).
У героях східних поем читачі впізнавали самого Байрона. Створювалися цікаві легенди, згідно з якими все, що відбувалося з героями, траплялося і з автором. Герой Байрона ввібрав у себе різноманітні романтичні риси, ніби розчинившись в біографії й образі самого поета. Тиражування цього героя, масове наслідування його в житті й у літературі створили течію «байронізм».
1 серпня 1811 помирає мати поета, з якою його пов'язували стосунки важкі, але близькі. Потім протягом двох місяців він одержує звістки про смерть кількох друзів з Хароу і Кембриджа. Цикл «До Тирзи» – один з перших для Байрона у поемах і драмах образів приреченої любові, що гине.
Другим важливим ліричним циклом тих років була низка віршів, об'єднаних особистістю Наполеона. Спочатку у зв'язку з його зреченням 6 квітня 1814 за один день пишеться велика «Ода Наполеону Бонапартові». Роком пізніше він пише також такі твори: «На втечу Напалеона з острова Ельби», «Ода з французького», «Зірка Почесного легіону», «Прощання Наполеона».
Ліричним завершенням цього періоду життя Байрона були вірші, звернені до зведеної сестри Августи Лі: «Станси до Августи», «Послання до Августи», – однієї з небагатьох, хто не покинув поета. Вірші були написані вже у Швейцарії, куди Байрон спочатку вирушив після розриву з дружиною. Місяці – з травня по жовтень 1816, – проведені там, були душевно важким часом для Байрона й водночас творчо плідним. Відразу ж з'являється збірка, що об'єднала вірші та нову поему «Шильйонський в'язень». У ті ж місяці написані невеликі ліричні поеми «Пітьма» і «Сон», що доводять морок і безвихідність романтичної свідомості до апокаліптичного бачення загальної загибелі. Він також пише філософську драму «Манфред», що її розпочав у Швейцарії, і яка чимось подібна до «Фауста» Ґете, хоча водночас і полемізує з цим твором.
Місяці, що їх Байрон провів 1816 року у Швейцарії, не були для поета самотніми. На цей час випадає його зустріч і спільне проживання на віллі Діодаті з П. Б. Шеллі. Там у Байрона виникає роман з його своячкою Клер Клермонт. У січні народжується дочка Алегра (померла в 1822).
У листопаді 1816 Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіолі, живе з нею в Равені (грудень 1819). Переслідуваний за свої зв'язки з карбонаріями поліцією, Байрон у жовтні 1821 їде до Пізи, а через рік поселяється в Генуї.
Якщо друга пісня «Паломництва Чайльд-Гарольда» була сповнена спогадів про велике минуле Греції, то четверта, остання пісня, присвячена минулому Давнього Риму та Італії. Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Данте» (1819). У 1818 була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равени в будинку графа Гвічіолі, втягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій - «Марино Фал'єро» (1820), «Сарданапал» (1821), «Обидва Фоскарі» (1821). Два сюжети – з історії середньовічної Венеції, третій – з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.
Зростаючий інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири, «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822-1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817-1823).
Робота ця почалася незабаром після приїзду до Італії. Її тон збігався з першою італійською поемою – «Бепо» (1817), що іскриться усіма барвами венеціанського карнавалу, багато гри уяви, пристрастей, але не трагічних, не фатальних, а легких, святкових. У такому ж ігровому, пародійному ключі, але набагато серйозніше за темою писався «Дон Жуан».
Літературна репутація Байрона на батьківщині ніколи не була такою значною, як у країнах континентальної Європи. Певно, дав себе взнаки конфлікт Байрона й обвинувачення його в непатріотизмі, що, зрештою, змусило його покинути Англію. Однак там не помітили головного, в чому аж ніяк не можна відмовити великому поету – у значному відновленні самої мови, у відкритті нових її можливостей, про що красномовно свідчать кращі зразки зрілої лірики Байрона, до яких належить і останній його вірш – «Удень, коли мені виповнилося тридцять шість років». Ці вірші написані вже в Греції, куди Байрон вирушив у липні 1823, щоб взяти участь у повстанні проти турецького панування.
Джордж Гордон Байрон помер 19 квітня 1824 року в Месолонгіоні (Грецька Республіка).
Байрон назавжди залишиться в художній пам'яті людства як уособлення неприборканого прагнення до найвищих духовних цінностей, до світу, у якому людина не буде гнітити людину.
Твори:
Збірка віршів Години дозвілля, 1807.
Поема Англійські барди і шотландські оглядачі, 1809.
Паломництво Чайльда Гарольда (Childe Harold's Pilgrimage), 1812.
Ода авторам білля проти руйнівників верстатів, 1812.
Цикл східних поем (Гяур, Абідоська наречена (1813), Корсар, Лара (1814), Мазепа (1818)).
Вірш Пітьма, 1816.
Пісня для луддитів, 1816.
Шийонський в'язень (The Prisoner Of Chillon), 1816.
Філософська драма Манфред, 1817.
Пісні Чайльда Гарольда, 1817–1818.
Беппо (Beppo), 1818.
Мазепа (Mazeppa), 1819.
Дон Жуан (Don Juan), 1819–1824.
Видіння суду, 1821.
Бронзова доба, 1823.
Твори
Критика
- Автобіографізм інтимної лірики Дж. Г. Байрона
- Автор і герой у творі Байрона «Дон Жуан»
- Внутрішньопсихологічні конфлікти у «Недосяжному раї» Дж. Г. Байрона
- Мотиви бурі в ліриці Байрона: перекладознавчий аспект
- «Паломництво Чайльд Гарольда»: сповідь бентежної душі
- Поема «Мазепа» в контексті творчості Байрона і європейського романтизму
- Специфіка англійського романтизму і творчість Дж. Байрона
- Трансформація легенди про Дон Жуана в однойменному романі у віршах Дж. Байрона
- Україна як складова авторського світообразу поеми Дж. Г. Байрона «Мазепа»: синхронно-художній аспект
- Українська тема у річищі художньо-естетичних пошуків лорда Байрона