Таня Шевчук. Вчитель, який змінив моє життя

Відповідальність

–Мамо, ну купи хом’ячка!

–Слава, ну якого щє хом’ячка? Он поглянь на себе, ти навіть шнурки зав’язувати досі не навчився, а цього року уже підеш в перший клас.

Хлопчик розгубився: він не міг второпати, як одне пов’язано з іншим, адже, як він уже знав, хом’яки взуття не носять, тож і зав’язувати їм зовсім нічого.

Мама здогадалась, що у нього на думці.

–Славуня, я маю на увазі, що тваринка – це велика відповідальність. Її треба годувати, доглядати. Щодня! – мама особливо наголосила на останньому слові і пильно глянула малому в очі.

–Я буду, чесне слово,—переконував малий.

–Значить так: повернемось до цієї розмови тоді, коли я побачу, що ти став дорослим і відповідальним. А до того—щоб ні про якого хом’яка я більше не чула!—сказала як відрізала та й пішла у своїх справах.

Важкі думки заполонили славкову голову.

—Як же так,— міркував він,— як же може бути, що світ—такий несправедливий?

Я і ліжко сьогодні застелив, іграшки не розкидав і навіть вівсянку усю з’їв, не вередував зовсім. Чого ж вона іщє хоче, та мама?

“Тваринка—то велика відповідальність”,—лунали у голові мамині слова.

Що ж  воно таке—відповідальність? Де її шукати? Як розпізнати?

Слава озирнувся навколо—у кого б запитати.

Був погожий літній день, сонце було у самому зеніті і здорово припікало голову.

Аби сховатись від нього, малий чкурнув у садок, що розкинувся навколо хати. Під старою вишнею побачив бабусю, що солодко дрімала у садовій гойдалці, закунявши над вишивкою.

—Бабусю, бабусю! А що таке відповідальність?—накинувся Славко.

Бабуся стрепенулась і захвилювалась:

—Слава, синочка, не можна так лякати стареньку. У мене ж слабке серце, може і не витримати.

—Пробач, бабусю. Більше не буду,—почервонів Слава, засвоюючи перший урок відповідальності.

—Та нічого, крихітко. Нагадай, що ти запитував?

Але малий уже мчав вгору по стежці, що вела від саду аж до ставку, де славків дідусь полюбляв рибалити. Добігши до берега, Славко зупинився, роззирнувся і швидко поглядом відшукав діда—той причаївся з вудкою у заростях очерету.

—Діду!, — закричав Славко, — що таке відповідальність?

—Ах ти шибеник,—закричав і замахав руками дідусь у відповідь,—ти мені усю рибу полякаєш! Ти ж уже дорослий хлопець, Слава, мусиш думати перед тим як щось робити!

—Вибач дідусю—буркнув Славко присоромлено.

—Добре, добре. Підходь сюди, тільки тихенько. То що ти там запитував?

—А я уже усе зрозумів, дідусю!—та й побіг геть.

Дідусь здивовано знизав плечима та й продовжив далі собі рибку ловити.

Засвоївши другий урок відповідальності, Слава стривожився: схоже, відповідальність—штука непроста.

Набігавшись, вернувся до хати і присів на ганку відпочити. Підпер личко обома руками і кріпко задумався. Аж тут з хати виходить сестра, несе в руках свіжоспечену паляницю.

—Певно, сусідів частувати буде,—подумав Славка.

—Малий, ану геть з дороги! Чого розсівся у проході?

—І ти на мене кричиш! Чого ж всі на мене кричать, Лялю?—здавалось, хлопченя от от розплачеться.

—Бо ти тільки про себе думаєш!—як відрізала сестра, та й пішла у своїх справах, навіть не оглядаючись.

Славка оторопів.

—Так он воно що!—скрикнув він, ляснувши себе по лобі.—Мамо, мамо! Я зрозумів! Скочив на ноги і побіг шукати маму.

—Певно, вона на городі—думав Славка.

Вискочив на вулицю, роззирнувся, аж тут бачить—знайома постать у кінці вулиці, висока й статна, у військовій формі, іде в його сторону, махає йому рукою.

Подих у хлопця перехопило: так це ж тато!

—Тату, тату!—кричить він і біжить на зустріч,—тату, ти повернувся?

Славко підбігає до батька і міцно обіймає його. Сльози котяться по дитячим щічкам.

—Тату, ти повернувся? Ти тепер залишишся вдома, з нами? Назавжди? Правда ж?

—Синочку мій, як же ти виріс!,—військовий підіймає сина руки і міцно притискає до себе.—Як же я скучив!

—Так ти залишишся, тату?—не вгамовується Слава.

—Синку, ти уже дорослий, тож ми з тобою маємо побалакати по дорослому, як чоловік з чоловіком. Я б дуже хотів залишитись тут, вдома, з сім’єю. Але мій обов’язок — захищати батьківщину.

—Я розумію, тату,—серйозно відповів хлопчик. Захищати батьківщину—це твоя відповідальність.

Тато здивовано звів брови, але одразу ж на його обличчі з’явилась задоволена усмішка.

—Мій дорослий хлопчик! Так, ти все правильно розумієш. Тато міцно притиснув до себе сина.

Раптом хлопчик відчув, як у татовій нагрудній кишені щось ворушиться—щось маленьке і тепле.

Славка запитально глянув батькові в очі.

Тато розсміявся.

—А це я тобі подаруночок приніс.
Малий, затамувавши подих, нетерпляче спостерігав, як татко дістає з кишені маленький волохатий клубочок.

—Хом’ячок!—захоплено скрикнув Славка. Позаду себе хлопчик почув мамин сміх.

—Мамо, мамо! Тато приніс хом’ячка!

—Ну що ж,—відповіла мама,—якщо ти уже достатньо дорослий щоб узяти на себе таку відповідальність, тоді розкажи мені—що ж вона таке—та відповідальність?

Обличчя Слави стало зовсім серйозним.

—Відповідальність—це думати не тільки про себе,—заявив він.

—Вірно, синочку. Хто ж тебе цьому навчив?—радісно допитувалась мама.

—Ти навчила, і бабуся, і дідусь, і Ляля, і тато. І хом’ячок.

           

                                                                          

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»