29-05-2017 Василь Стус 2136

Чорне сонце з білої ночі потойбічності

Чорне сонце з білої ночі потойбічності

Сергій Квіт

Цього року завершено видання найповнішого, як на сьогодні, зібрання творів Василя Стуса. Український читач, принаймні читач зацікавлений, відтепер має можливість ознайомитися з творчою спадщиною одного з найбільших своїх поетів. Подія великою мірою межова — якщо б держава Україна й українська культура не жили б зовсім окремим, сказати б, паралельним, життям.

Його спадщина перебувала в руках людей сердечно відданих справі.

В очолювану Михайлиною Коцюбинською редколегію входили Сергій Гальченко, Микола Гончарук, Тамара Гундорова, Микола Жулинський, Михайло Москаленко, Дмитро Стус, Василь Яременко. Готували тексти, примітки та довідкові розділи, провели величезну пошукову роботу і текстологічні дослідження: Галина Бурлака, Сергій Гальченко, Мирослава Гнатюк, Микола Гончарук, Оксана Дворко, Михайлина Коцюбинська, Валентина Макарчук, Дмитро Стус. Особливо слід відзначити активність сина Василя Стуса — Дмитра. Вся редакторська і коректорська робота виконувалася на базі Відділу рукописів Інституту літератури НАН України. Друкувала книжки львівська видавнича спілка «Просвіта».

Перший том (кн. 1 — 1994) вмістив три перших збірки Василя Стуса: «Круговерть» (1964), «Зимові дерева» (1968, видана за кордоном 1970), «Веселий цвинтар» (1970). Вступна стаття «Поет» належить перу Михайлини Коцюбинської. «Круговерть» лише окреслює Стусову суворість через незмінне присутнє почуття відповідальности. Тут ще світлі барви, щирі надії на нормальну творчість, живе спілкування з читачем. Часто зустрічаються вислови типу: добра мить, добрий ранок, добрий день, добра радість, добра щедрість, добрі пристрасті.

Там, де бджіл золоте колихання,
Зупинись і замрійся. Та кроки свої не спини.
Добра радість буття! Добра щедрість людського кохання.
Добрі пристрасті. Тож — Гомони! Гомони! Гомони! (Радість)

У «Круговерті» багато поезій спостережливих, безпосередньо-емоційних, які дають відчуття переповнености життям, — як із солдатчини, так і про українську природу, що вона може бути початком або ж продовженням справжньої поезії. Вже можемо з’ясувати філософічність поетизму Василя Стуса: його твори більш чи менш виразно наближають нас на питання: заради чого все? Слово має вагу, що не вимірюється буденними вартостями.

«А слово ж може задушить» (Слово)
Поет вірить, що у нього все попереду.
Рушай у день, неначе в світ незнаний,
Де розгойдались до останніх граней
Рахманне сонце і рахманна тінь.
(Минулі мрії видяться майбутнім...)

У наступній збірці, «Зимові дерева», він визначається у багатьох принципових питаннях, зокрема щодо пануючого комуністичного режиму та свого ставлення до Росії. Із цього погляду для нас є цікавими його поезії «Останній лист Довженка» та «Костомаров у Саратові». Із передмови «Двоє слів читачеві» дізнаємося, що «перші уроки поезії — мамині»; що Стус цінує «здатність чесно померти», а «один з найкращих друзів — Сковорода».

Зростає жорсткість у висловленні посутніх моментів — читаєш, немов ідеш босий стернею. Лагідність форми інших творів зумовлюється не стільки власним пошуком, скільки даниною традиції. Хоч у збірці відчутно присутній експеримент, Василь Стус формує власне поетичне наставлення. Поет переходить свій Рубікон, відтепер не може бути сумніву в тому, що писати окремо для свого кола і щось зовсім інше — для публічної літературної реалізації в межах і за законами системи він не буде.

О Боже праведний, важка докука — сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі — лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть.

(Отак живу: як мавпа серед мавп...)

Оптимізм не слабне, а стає усвідомленішим щодо ціни вибору. У шедеврі «Не одлюби свою тривогу ранню...» читаємо:

Вперед, керманичу! Хай юність догорить —
ми віддані життю і нам воздається в славі.

У збірці переплітаються настроєва лірика з громадськими мотивами, поступово формується правдиве оцінювання національного буття через особливий зболений ліризм — у Стуса це певний поетичний засіб, який пізніше дозволить уникнути публіцистичної однозначности, на що неодмінно наштовхує ситуація: протистояння і прямостояння за будь-яких умов. Що ж він пропонує, виступаючи проти Зла? Василь Стус залишається вірним собі, його «арсенал» — щирість і доброта.

Тобі не ходить коло щирості.
То вже не стрінемось (Без присвяти)

Страшний біль, наочна безперспективність опору не дають підстав для визрівання зла у фортеці власної душі.

І — Господи, прости.
Не нарікаю, Боже, на іспити важкі:
одним стражденним дрожем злютовано віки.
(...)
Ми, добротою хорі, до неба возмоглись.
Там наша Україна, котра не знає ґрат... (І Господь зове — нас)

«Веселий цвинтар» — закономірна данина однозначності суджень, коли робиться важливий вибір, коли людина йде проти системи і оточення, коли так хочеться розкрити очі на облудність животіння відразу всім. Це не життя, а химерний вертеп абсурду. Тональність поезій цієї збірки є дуже різкою, абсурдність таврується сатирою, прямолінійністю. Що, до речі, дуже важливо для українців — виставити міру нормальності, назвавши речі своїми іменами. Якщо щирість, то до останку. А довкола лише «...гримаси підлості, підлість підлості, підлість підлості підлості» (Мумія). Поетові не більше і не менше, як «Відлюбилося. Відвірилося. Відпраглося». Від такого відвертого самоусвідомлення, життя для молодої людини — трагедія.

Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі в моїй подобі.
(...)
Ти ждеш іще народження для себе, а смерть ввійшла у себе вже давно.

Цільність життя роздвоюється на власне і довколишнє. Причому власне є проекцією належного, а тому — вимогою для довколишнього. Довкілля остаточно мислиться ворожим, яке прагне подолати тебе, самотню людину, а єдиною претензією до тебе і підставою для конфлікту є твоє прагнення людяности. Хтось із двох недоречний — поет чи цілий світ.

У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі і нема нікого окруж.
Ти тільки сам. І — мрець єси.

Однак трагедія не є тим самим, що розпач. Безмежжя внутрішнього світу виставляється як заперечення потворності оточуючого. «В мені уже народжується Бог...», — пише Василь Стус. Він не дає розчинитися в реальності, проте у хвилину слабкости хоче вийти геть, «щоби тьма впокорення мене порятувала». Тоді станеться найстрашніше. Цвинтарне заспокоєння серед життя означатиме загибель душі — смерть фактичну.

Він опорятунок, я ж білоусто мовлю: порятуй, мій Господи. Опорятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам.

«Поетичні твори, що не ввійшли до збірок (1958-1971)» склали другу книгу першого тому (Львів, 1994). За хронологією, настроєвістю, тематичним діапазоном вони не являють собою певної цілісности. Хіба через всю книжку проходить цементуючий ліричний мотив, який все більше розкриває невипадковість присутнього.

Пізній вечір І жалі старечі
За струмком повільним їх розмов.
За вікном — хуртечі,
І схиливши плечі,
Слухаєш хорали Диких молитов.

В поезіях цього зібрання поставлено багато питань, відповіді на які Василь Стус не тільки шукав, а й давав протягом усього життя.

Невже для нас — одне-єдине пригасання І ані ропоту, ні мсти.
(Сковорода. Хвилеві трени)

Поет настроєний на дію. «Сподівання довгі — розуму пародія. Безнадія гірша — смерть жива». Він хоче:

І все б побачити, і все б збагнути,
І все б зустріть, згубити, віднайти,
І спопелить минулого мости,
Щоб в тім горінні запах крові вчути.

Мотив волюнтаристичний, зовсім незвичний для тогочасної української поезії. Стус також питає «А де твій меч?», чує одкровення, чує «Голос Сковороди»:

Мене народ стражданням потомив і я поплив рікою сліз.
Не злякався долі — так мені, несправжньому, смерті забагнулося, як буття.

А навколо «химери обступають нас, химер...». Високий рівень народно-фольклорної культури був плідним ґрунтом для формування расового світосприйняття. Дійсність випрозорювалася у віршах Василя Стуса у сучасну національну рефлексію, не ховаючись за псевдохимерністю.

Передмову «Час поезії» збірки «Час творчості» (Т. 2 — Львів, 1995) написав Дмитро Стус. Збірка формується після першого арешту, але вперше її складають упорядники. Відбувається помітне згущення стилістики. Якщо такий вислів буде правомірним, з текстів вичавлюється поетичність, і вони перетворюються на власне поезію. Це поезія вибору, свідчення вибору, ілюстрація вибору, сам вибір. Світ поділяється за християнським принципом на добро і зло; поет визначається по боці добра і робить це заради вищої мети — ідеалу, який для нього такий же реальний, як цинізм — для оточення. Однак визначеність не заперечує складности світу, до чого апелюють т.зв. сучасні методології. Поет є дослідником межі. Адже:

Тільки бо грішний про святощі знає,
тільки бо грішному стати святим,
тільки межу заступивши, відчуєш,
тільки упавши, пізнаєш себе. (Пахло весною і прілою глицею...)

Дмитро Стус слушно пише про межову ситуацію і межичасся. Подібна термінологія позначена філософією екзистенціялізму. Постать Василя Стуса не охоплюється якоюсь однією доктриною. Так само одним екзистенціялізмом не вичерпати обсяги спадщини Блеза Паскаля чи Мартіна Гайдеґґера. Дмитро Стус наводить лист батька до Євгена Адельгейма від 25.08.1970 року: «Мій песимізм іде від безглуздості людського життя і його неможливості водночас. Єдиний смисл — у народній приказці: народився — то мучся... Мій оптимізм-песимізм: живу не я, а — мною, живе природа — через мене, тому я мушу жити — мушу на рівні здатності моєї екзистенції». Думається, що подібні міркування є наслідком конкретних впливів французьких екзистенціяліств (Сартр, Камю), односпрямованість яких була затоплена огромом філософічного наповнення поезії. Передусім це стосується протиріччя між атеїзмом французів та релігійністю Василя Стуса. Релігія — це рух навколо себе і в собі. З погляду екзистенціялізму Стус є «лицарем віри», як про це писав Серен К’єркеґор.

Славен, Боже, будь за всі напасті, як пробуде славен віщий глас, бо не дав нам тиші кам’яної, кам’яного спокою не дав, але, поділивши нас надвоє, єдинитися зобов’язав (Кому жити, а кому не жити...)

Межова ситуація — тільки ознака, а не ціле означення творчої долі Василя Стуса. Він вважав, що без знання класики неможливе прочитання сучасних літературних текстів. Важливим першоджерелом для нього був Ґете. Першу частину збірки складають оригінальні твори, а другу — переклади з автора «Фауста». Українські переклади Ґете у Стуса — найповніші. Лірична спостережливість переростає у філософічний конфлікт з життям. Не можна не відзначити, що поезія Гете — грішна і зухвала. Вона дотикається до вічності лише з погляду самого життя, тільки з цього боку межі. Василь Стус іде далі. Звергаючись до Бога, він стирає межі доступного поетичному осягненню. Сенс життя у нього, як і у Мартіна Гайдеґґера, не лише в самому житті, а також в осягненні вічності. Напруженістю, послідовністю, системністю й цільністю мислення Василь Стус близький німецькій традиції. Якщо українську традицію вважати буттєвим втіленням етично-романтичної філософії.

Тому твердження про те, що Стус був останнім українським поетом-пророком видається несправедливим саме з огляду на філософічне зміщення акцентів щодо змісту конфліктності людини з оточуючим світом: подолати треба не лише ворога, а й метафізичну запитальність. Призначення поезії не обмежується політикою і побутом. Мова йде про метафізичний конфлікт. Колись почуття власної гідності людини включатиме в себе проблеми буттєві, а національне призначення буде визначатися також ставленням до вічності. Так, Стус практично виконував філософську програму, намічену по війні Гайдеггером і Ясперсом щодо німців. Через його поезію українці наблизилися до здійснення мрії стати народом філософів.

Поезія понад моральні категорії, мистецтво вимірюється пристрастю.
Ну й каторга, прождати вік життя і так, не дочекавшися, померти.
То хто єси, збагнув бодай тепер ти?
Коли немає більше вороття до давнього, минулого, нового?
Дарма! Ти сам — на белебні живи і ці нестерпні дні благослови одним ім’ям — Люципера чи Бога.

«Палімпсести» (Т. З — кн. 1, 2. — Львів, 1999), без сумніву, є найбільшим творчим здобутком Василя Стуса. У своєму остаточному вигляді збірка також формувалася не автором, а укладачами. Незважаючи на ув’язнення, на жахливі побутові та психологічні умови, творчість поета іде по висхідній. Дмитро Стус у статті «Палімпсести» Василя Стуса: творча історія та проблеми тексту» пише: батько був готовий до того, що його твори можуть ніколи не зустрітися з читачем. Він писав для вічності і спілкувався з нею.

Надимається дорога від диявола до Бога, вслід ступає всетривога і спинилась біла смерть. (Заспокоїлось минуле...)

Однак міркування Дмитра Стуса про впливи ідеології масонства не можуть не видаватися дискусійними. За псевдомістицизмом їхньої ідеології стоїть ідея раціональної перебудови людського світу, за принципом всесильного і всевладного розуму. Для Василя Стуса ж вічність була майже персоніфікованою, і людина надто непевним створінням, щоб ставити її на постамент.

Вітчизно, Матере, Жоно!

Недоля ця, коли б не ти, мене косою підкосила, а ти всі крила розкрилила і на екрані самоти до мене крізь віки летіла і шепотіла, шепотіла:

Це ти, мій сину. Муже, ти!
(Коли б не ти — оця зима...)

Василь Стус втомився шукати обґрунтування своєї життєвої настанови. Його життя стає органічним продовженням поезії, відтак твори набувають довершености форми, стають органічним висловленням почування. Поезія й філософія є вже чимось одним, чимось якісно новим через спільність — тим, що ми можемо назвати найвищим злетом людського духу. У Дмитра Стуса: «Обвально почалося вростання у глиб свідомості та власного єства — «самособоюнаповнення», за термінологією самого поета». Додамо, що стиль такого термінотворення — цілком у дусі Гайдеґґера. Арешт не зламав Василя Стуса, а навпаки — став поштовхом до справжнього прориву в поезії.

«Й цілком імовірно, — продовжує Дмитро Стус, — що в умовах зони поет вимушений шукати спільників в особі таких титанів, як Ґете та Рільке, досвід яких допомагає не збитися на манівці. Можливо, ще й тому маємо певну відстороненість «Я» ліричного героя цієї книги, певне позатекстуальне знання, що замінює динаміку готичного вростання «вгору» розростанням «ушир». Так з верхньої точки поетового осягнення виникає спершу невеликий, а далі все ширший та ширший правильний геометричний круг духовного буття Василя Стуса на освоєній території».

Мистецтво передусім —у пристрасті.

І отворами збухлих вен, витоками зусилля твого озветься пісня — голос Нога (Заходь за себе, що не крок...)

Також:

Життя — повище зір, життя — понижче пекла, свій простір пристрасті шаленством розгородь. (І сто своїх подоб в руках перебираю...)

Василь Стус живе у світі своєї віри, пам’яті й уяви. Там — все найважливіше і найінтимніше.

Ти десь живеш на призабутім березі моїх змілілих пам’ятей.
Однак він не плекає ілюзій щодо своєї подальшої долі.
Ми вже твої коханці, смерте: життя нам світить крізь туман.
Де вона, перемога, коли нарешті збудуться його мрії? Стус не тільки вірив у це — він це бачив. А довкола — розпач і зневіра.

Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
(...)
Поорана чорна дорога кипить, нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
(Гойдається вечора зламана віть...)

Але прийде час перемоги правди і справедливости.
Бога не гніви — хай б’є пропасниця тобою, допоки вижде час двобою той вершник, що без голови.
(Аби лиш подолати гнів...)

Вершник без голови — несумнівно, українська нація. Йти просто — не означає жити в одномірному світі. Життя безмірно складне, і Василь Стус має мужність поглянути на себе відразу з різних боків. Осягнення того чи іншого ідеалу ніколи не вирішує всіх проблем. Навіть здійснення мрії про загальну справедливість не дає підстав для заспокоєння. По-перше, це неможливо, а по-друге — самозаспокоєння для поета рівнозначно самовбивству. Стус творить понад чиюсь можливу іронію щодо свого призначення. Його шлях прямий, його віра непохитна, а мислення — визначене і навіть чорно-біле у сенсі або/або.

Дарма, життя,
ти вергаєш на мене смертні смерчі,
аби в лещатах мій здушити дух.
Напівосліплий, я не стану збоку і не побачу легковажний смисл високої трагедії. Мій Боже, даруй мені останнє з святотатств.
(Пройдем крізь сто дверей, устяж прочинених...)

До четвертого тому ввійшли «Повісті та оповідання. Незакінчені твори. Сценарії. Літературна критика. Заяви, публіцистичні листи та звернення. З таборового зошита» (Львів, 1994). До питання релігійности Василя Стуса можемо навести кілька свідчень із цього публіцистично-есеїстичного тому. Для нього неприйнятна «філософія зла», хоч любов і ненависть є поняттями рівнорядними й діялектично взаємонеобхідними: для того, щоб відстояти те, що любиш, ворога треба знищити.

«Після безславної поразки національної революції віра в життєздатність сковородинінських ідей дуже підупала: чимало тих, які ще вчора шукали майбутнього України на шляхах добра і справедливосте, повернули в протилежний бік: створилися психологічні підстави для виникнення філософії зла типу Донцова та іже з ним..

Ці свідчення правомірно віднести на карб заперечення антихристиянськости поглядів поета. Були важкі хвилини страшенної втоми, тривання на межі і поза межами можливого: «Але поки що я не бачу — нікого і нічого. Жодного знаку сподівання». Висловлене у такому стані настільки зболене, що більше мова йде про ідеологічний, ніж інтимний аспекти проблеми. Василь Стус, говорячи про своє негативне ставлення «до пасеїстичного православ’я», кидає вбивче «не люблю християнства». Потім відразу зазначає: «Можливо, це думки надто непідготовлені, чернеткові. Але життя маю таке...» (З таборового зошита).

Його щоденникові записи, листи, статті та виступи багато дають для зрозуміння тих мук, борінь і перемог. Можливо, він не відчував цього, але прямостояння на межі розпачу створювало принципово інший вимір українського буття — від Василя Стуса знову вартості співставлялися з найвищим ідеалом. В яких би умовах не перебувала нація, вона повинна самостверджуватися в кожній новій добі. І ножем, і Словом.

Гіркою іронією сьогодні виглядає твердження поета: «Я певний того, що рано чи пізно КҐБ будуть судити — як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію» (Я обвинувачую).

Відомо, що Василь Стус формував власну прозову збірку, однак більшість творів залишилися фрагментарними і незакінченими. Це «Подорож до Шастівська»; «Дзвінок»; «Бевзь»; «Щоденник Петра Шкоди»; (Так бувало уже не раз); «Хуга». Його проза насичена, оповідь послідовна, але не сюжетно-подієва, а як шлях самої оповіді. Велика доля переживань і вражень, які й обумовлюють ставлення до описуваних подій. Мовлення правдиве, не прифарбоване. Проза одночасно жорстка і лірична. У цьому художньому світі багато місця належить самій особистості — мовлення розгортається навколо та від її імени, заповнюючи цей світ. Стус відмежовує одиницю від усього, що на неї тисне — таким чином, що ввесь прекрасний світ немов би розквітає під парасолькою цієї особистости, яка захистила його від усіх злих обставин.

Однак за цим усім стоїть глибша філософія, ніж протистояння тоталітаризму і прямостояння за будь-яких умов. Мова йде про заглиблення у цей прекрасний світ і сум перед огромом його непізнаної величі. Справа, очевидно, в тому, що туга й енергетика Стуса не поменшали би в тому випадку, якщо б його життя складалося якнайкраще. Він був поет і філософ, тому йому відмовлено у спокої. «Справді, Рільке мав рацію, кажучи, що пише не поет: поетом щось пише» (Райнер Марія Рільке).

У четвертому томі також вміщено літературознавчі й критичні статті, зокрема присвячені творчості Бертольда Брехта, Йоганна Вольфганга Ґете, Генріха Беля, Федеріко Ґарсіа Лорки, Павла Тичини, Максима Рильського, Михайлини Коцюбинської, Віктора Кордуна, Анатолія Макарова; сценарії. «Поезія — не сибаритство. Це штука серйозна. Це важка праця, не легша за пра­цю каменяра. Часом це праця — понад людські сили. Але тільки понад і творить справжнє мистецтво» (Процес доходження віри триває).

Окрема значна частина творчої спадщини Василя Стуса — переклади з багатьох європейських мов. їй присвячений п’ятий том: «Переклади. Поезія, проза, драматичні твори» (Львів, 1998). За змістом, тут друкуються українські тексти, переложені з одинадцяти мов, і ґрунтовні примітки, які дають системне уявлення про Стуса-перекладача.

Поезія.

З німецької: Райнер Марія Рільке, Інґеборґ Бахман, Хрістіан Гофман фон Гофмансвальдау, Хрістіан Вайзе, Йоганн Хрістіан Гюнтер, Йоганн Вольфганг Ґете, Бертольд Брехт, Вільгельм Клемм, Альберт Еренштайн, Готтфрід Бенн, Пауль Целян, Йоганнес Бобровський, Еріх Кестнер, Ганс Магнус Енценсберґер.

З англійської: Джозеф-Редьярд Кіплінг.
З французької: Гі де Мопассан, Артюр Рембо, Рене Шар.
З італійської: Джузеппе Унґаретті.
З іспанської: Федеріко Ґарсіа Лорка.
З польської: Тадеуш Ружевич, Тадеуш Куб’як.
Із словацької: Мирослав Валек.
З чеської: Іржі Ґруга.
З білоруської: Ригор Бородулін, Федір Черня, Геннадзь Буравкін.
З російської: Іван Бунін, Валерій Брюсов, Микола Заболоцький, Марина Цветаєва.
З єврейської: Рахель.

Проза, драматургічні твори.

З німецької: Едуард Меріке. Моцарт на шляху до Праги; Бертольд Брехт. Життя Галілея. Василь Стус. Про п’єсу Б.Брехта «Життя Галілея».

Окремий розділ: Переклади вокальних творів на музику визначних композиторів.

Листування Василя Стуса складає останній, шостий том зібрання творів: «Листи до рідних» (кн. 1 — Львів, 1997) та «Листи до друзів та знайомих» (кн. 2 — Львів, 1997). У статті «Епістолярна спадщина Василя Стуса» Михайлина Коцюбинська пише: «Стус мав спеціальний смак до епістолярної літератури, цінував її, використовував як матеріал для роздумів». Його власна епістолярна спадщина цікава для мас передусім своєю дидактичністю. Вона багата на різного роду визначення, дефініції, конкретні спостереження та оцінки. Цс немов розмова із самим собою, звертання до свого зображення в дзеркалі. За відсутністю нормального спілкування, він вслухається у відлуння свого голосу. Листування потрібне було Стусові не тільки для прориву назовні, але також як намагання поглянути на себе збоку. І прямостояння не тільки з точки зору власної екзистенції, але, через зворотній зв’язок, погляд на саму цю екзистенцію.

Михайлина Коцюбинська: «Листи до друзів і знайомих у переважній більшості, а до рідних — усі — написані у неволі, в умовах «вертикальної труни», «ампутованого існування» (його вислови). І були вони для поета єдиним вікном у світ. Звідси й повнота самовираження. Це і щоденник, і творча робітня — єдина можливість не втратити, зберегти, донести до людей оригінальну поезію, переклади і спогади, свою філософію буття і відданість долі, свій погляд з відстані на «рідну чужину». Зрештою, спроба «заочного» виховання сина, відірваного від нього п’ятирічним малюком.

Із самих тільки листів можна відтворити загальну атмосферу Стусових міркувань. Правдиву, проте неповну без поезії. Це не підґрунтя, а тло, тому ілюстрування не дозволяє ввійти в сутність мистецтва без читання власне літератури. Листи поета свідчать про ті буттєві, морально-етичні рамки, які він сам собі виставив, ті межі, поза які він не вийшов ніколи. «Валю! Знай, що Дмитрикові не буде стидно за батька» (До дружини, її батьків і сина від 17.12.1972); «Зрозумій мене, Валю. Я обираю межи Сціллою і Харібдою, мій вибір — межи смертями. І я обиратиму за принципом гідності, за критерієм честі» (До дружини від 26. 02.1975); «За своєю душею треба стежити так само, як за тілом» (До дружини й сина від 22.03.1982); «У нас — Доля, Валю, приділ, як казав Є. Плужник. Поруч із нею ми не повинні мислити, а — довірятися, віддаватися їй. Доля — для серця, душі, а не для розуму. Доля — для Великої Радості та Великого Смутку. Розум — для буднів, для ніриба-нім’ясо. Доля — Стратег, серце — її васал, розум — лише тактик. Тактика вбиває людину, дрібнить її, обманює. А ми з тобою — великі вже, Валю. Як же нам гнутися? Не випадає! Розум — це соломинка в буремній стихії, за яку хапаються, шукаючи життя вроздріб. Будемо, Валю, жити оптом!» (До дружини від 30.11.1978).

Епістолярна спадщина Василя Стуса є зв’язковою ланкою між його поезією і філософією. Його зацікавлення дуже широкі — зокрема Тейяр де Шарден, Мартін Гайдеґґер, Міґель де Унамуно, Клод Леві-Строс, Альбер Камю, середньовічна, антична, східна й західна філософії, сучасна латиноамериканська проза. Створене людиною все більше відчужується від неї. «Поступово застановляюся над думками про паразитарність культури...» (До рідних від 4.11.1984). Філософія для нього — не абстрактна, а надто жива і реальна справа, вона є етичною, виміряною людяністю. «І я розумію, чому так спрагло прихилялися Шевченко і Достоєвський до цих криниць незглибимих, наслухаючи Нагірню проповідь» (До дружини від 9.04.1973).

Які можуть бути межі у вічності? Або у людського духу, що її прагне?

«Отож, залишається призвикання до нових умов і перегляд старих уявлень про межі можливого. Але поза межами — теж, я б сказав, достобіса цікавого. Шкода тільки, що тяжко вирватися — з усіма бебехами — в цей незалежний простір (правда, ще тяжче — не вирватися)» (До Євгена Сверстюка).

Так ми і сприймаємо Василя Стуса — як поета незалежного простору.

Л-ра: Світовид. – 1999. – № 1. – С. 44-57.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Василь Стус,Василий Стус,критика на творчество Василия Стуса,критика на творчість Василя Стуса,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості Василя Стуса,українська література 20 ст.

Читайте также