​Остап Вишня. Біг зайця полями

Олександр Рудяченко. Київ
29.09.2018
публікація в Укрінформ

Повечерявши після трудів праведних, 28 вересня 1956 року, як і зазвичай увечері, Остап Вишня сидів перед телевізором, стежив за здобутками соціалізму, аж раптом йому стало зле. Довелося відволіктись від переможної ходи ленінців, накрапати ліків; попри все, за десять хвилин улюбленця мільйонів не стало: клятий параліч серця!

Так у власній київській квартирі у віці 66 років від серцевого нападу помер видатний письменник-гуморист. Коли в останню путь українського людинолюба, справжнього козака від слова, на лафеті бойової гармати везли Хрещатиком, обліпленим принишклими людьми, – від філармонії Червоноармійською та на Байкове кладовище – журливо линула народна пісня “Козака несуть і коня ведуть”.

І співав її Державний народний хор, той, що від 1965 року став імені Г.Г.Вірьовки.

Не кінь за Остапом Вишнею чвалав, а метушив уперше несполоханий заєць.

Останній рік життя літератор щосили трудився на журнал “Перець” і ніби повертав борги: родині, Україні, товаришам. Із Павла Михайловича був бездоганно-закоханий чоловік, вірний патріот, самовідданий друг. Його знайомі оповідають, що рятував товаришів, коли інші відступали: і не мало значення – матеріально чи гумором. Не мало значення: у казематах ЧК, у харківській в’язниці НКВС чи в концтаборі на Печорі.

Ледь-но 19 березня 1931 року, в день його 36-річчя, заарештували солов’їноголосого Максима Рильського, із яким Остап Вишня заприязнився на полюванні, – то сатирик, не страхаючись накликати на себе гнів НКВС, метнувся з Харкова до Києва, аби допомогти безпорадній родині поета.

Ніхто не відає, як звільнив він бранця з буцегарні – казали, під свою особисту опіку. Більше того, справжній товариш забрав побратима до себе у Харків – на кілька тижнів, у гості. Гіркий дотепник добре знав: велике горе, як і глибоке море, – не перейдеш одразу.

* * *

Коли ж Остап Вишня сам повернувся із заслання, згодом навіть отримав квартиру №21 у знаному будинку письменників РоЛіт (“Кооператив “Робітник літератури”) на колишній вулиці Леніна (нині – вул. Б.Хмельницького, 68), мало хто з колишніх товаришів до нього зазирав. Із політично неблагодійними народу не по дорозі, полохливий заєць до їхнього під’їзду ні ногою.

Чи змінився колишній засланець після сибірських таборів відпочинку?

А хто не зміниться… Все було наче в його сумній гуморесці “Дилда” (1948):

- Дилда, Тимiш Іванович, такий собі є на світі. Прізвище таке в нього: Дилда. Коли заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Іванович, сильно покрутив носом, – отак: круть-круть-круть! – i сказав своїй жінці Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:

- Гуртове – чортове!

Залишився тоді Тимiш Іванович Дилда одноосібником. Ну, що ж: одноосібник, коли він чесний, коли він виконує все те, що від чесного радянського громадянина вимагається, – одноосібник у нас всі громадські права має. Не дійшло, значить, iще до свідомості людини, що колективна, артільна праця корисніша, вигідніша, – ну, й хай собі хазяйнує окремо, – колись зрозуміє, де ліпше, – чи в артілі, чи в одноосібному господарстві.

Зацькували, заплювали, спотворили світлу усмішку на криву посмішку.

Були колись поціновувачі… свого часу належним чином зважуючи творчий доробок письменника-гумориста, знаний теоретик літератури Микола Хвильовий у статті “Остап Вишня в світлі “лівої” балабайки” (“Пролітфронт”, №4, 1930), до щему точно написав:

- “Усмішки” Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...

* * *

- Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під собак-гончаків і на засідах. З підйому можна полювати одному й колективом. Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи буянами і “витоптуєш” зайця, який, як відомо, вдень лежить і відпочиває... Ви підходите до його лігвочка, заєць і вискакує...

13 листопада 1889 року на хуторі Чечва біля дрібного містечка Грунь Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині – Охтирський район Сумської області) у багатодітній селянській сім'ї народилася Усмішка.

Вишнева.

Пригода трапилась у родині, що по лавах рахувала злидні, а тут – сонцесяйне дитинча!

Прибігли цікаві сусіди й нумо запитувати:

- Хто?

Трохи сумний від звістки батько, Михайло Кіндратович Губенко, котрий із ранку до ночі працював прикажчиком у поміщицькому маєтку, задумливо відповів:

- Наш, Павлик.

Мати, Параска Олександрівна Балаш собі змовчала, прикривши хустинкою ледь розведені вуста. За чверть століття вона привела сімнадцятеро дітей.

Колись це так вирізняло простих українців – побільше дітей і поменше грошей.

І світлої листопадової днини до породілі Господь так лагідно-лагідно мовив, але спочатку на всі кутні усміхнувся до другої в родині дитини:

- Та то ж Остап Вишня, їй-бо…

Мати спочатку не повірила. Бо ненька завжди була у них суворішою за батька, бо била котрогось із неслухів віником, а ось тато, траплялося, лишень гладив по голівці.

Односельці охоче розповідали, що Параска Губенкова завжди дотепно розмовляла – жартами-примовками так і сипала, а ще вона гарно співала.

Не дивно, що все життя письменник вважав себе спадкоємцем Івана Котляревського, до якого ставився з найвищим пієтетом. Він щиро любив україно-російського Миколу Гоголя з його напівправдивою чортівнею, навіть 1927 р. написав сценарій гротеск-вистави “Вій”, травестійованої за мотивами творів Миколи Гоголя та… Марка Кропивницького і поставленої у Львові режисером Театру імені Марії Заньковецької Доміаном Козачковським (1896-1967).

А ще Остап Вишня довельми шанував і перекладав невтомних дотепників: Марка Твена, О.Генрі, Ярослава Гашека. Та пуповина, пуповина оповідача тягнулася від матері.

З іншого боку, він і сам змалку вчився. Аби згодом написати безсмертні “Мисливські усмішки”, з дитинства Павлусь пестив різних звірів і птахів. Зокрема, коли П.В.Губенко мешкав у Харкові, то вдома в нього господарював дог Цяцька, якого гуморист навчив... сміятися. Оте місце під усміхненим сонцем згодом посів спанієль Думка, який іздох одразу по смерті господаря. На зиму щедрий Остап Вишня купував онукам і слухняним сусідським діткам щигликів та синичок, а весною вони юрбою весело відпускали птахів на волю. Мисливець із нього був ще той!

Чому? Бо раніше все живе на українському селі росло вкупі. Він пригадував:

- Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

* * *

Чому саме Вишня? Достеменно вже ніхто не скаже.

Версій – добра жменя, чому Павло Губенко обрав той “ягідний” псевдонім.

Одні літературознавці вважають: це – з великої любові до творчої спадщини Миколи Гоголя, бо “Тарасом Бульбою” гуморист захоплювався все життя.

Інші пояснювали вибір ніку тим фактом, що письменник любив поласувати соковитими ягодами.

Треті рішення пояснюють милозвучністю імені та псевдоніму.

Нарешті, є й такі експерти, за якими – у літературному імені гумориста відлунює схиляння перед творчістю Кобзаря, є флер знаменитої ліричної мініатюри, де йдеться про Благодать на землі. Ну, пригадуєте, ідилія, вечір, хрущі гудуть.

Як там не було б, все життя безпартійний за часів партійної невідворотності, як там не велося б, десятиліттями гуморист у лиху годину пролетарського світогляду, як не мордувала б доля, щодня оптиміст в епоху одностайного фанатизму, хоч як там крутило, – повсякчас гуманіст за порядку масово організованого варварства та людоїдства, – він залишався божою людиною.

Мені здається, що власною творчістю цей український письменник тривалий час виконував роль ледь прочиненої кватирки, куди з теплою та легкою усмішкою заглядало Сонце, хоч і в радянський карцер.

Саме тому Остап Вишня мав право сказати про себе:

- Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я – народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та – Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, аби мій народ у своїм титанічнім труді, у печалях, горестях, роздумах, ваганнях, аби народ усміхнувся, аби бодай одна зморшка його трудового, задумливого лиця, аби хоч одна зморшка ота розгладилася!

Для поважних чиновників його справжнім ПІБ було Павло Михайлович Губенко.

Для маловідомих читачів він ховався під псевдонімом Павло Грунський.

Тоді як усе життя і все навкруги оця щедра людина прагнула осявати під гарно усміхненим ім’ям Остап Вишня.

* * *

Шести років від народження Павлушу послали до місцевої початкової школи.

І хлопчик швидко навчився читати. Як згадувала молодша сестра, братик часто читав на піддашках, у самотині, а опісля – блукав у задумі. Навіть коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле – байдуже: малий брав книжки із собою.

А ще він умів доладно розповісти прочитане!

А як власні казки вигадувати, – той був іще мастак.

Із якою теплотою через півстоліття у гуморесці “Диктант” він пригадував ті далекі літа, перетворені на теплі спомини:

- Жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком. На хуторі було з десяток хатів, а навкруги – ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати дуби... А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася, а потім повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького Рибальського хутора все ліщина та й ліщина...

По закінченні двокласної школи в містечку Зінькові він отримав свідоцтво… поштово-телеграфного чиновника й дуже просився в батька – йти на “вчителя”.

Та коштів у Михайла Кіндратовича не знайшлося.

Пізніше Остап Вишня згадував:

- Тепер, коли тобі стукнуло двадцять три, – ти вже або інженер, або лікар, або педагог, або біолог, або геолог, або, або, або та ще раз або... А нам було “значно легше”: закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти, хапайся за батіжок і – “цабе, рябі, трppp!” І то не на свої воли, а на куркульські або на поміщицькії.

Чомусь про це не пишуть дослідники, але порядки Російської імперії в Україні Павло Губенко розсмакував уповні. Бо ж дитинство та юність минули за царату:

- Були часи, у Груні поміщиці фон Ротя барині я ручку цілував. Факт!

* * *

Такої долі до віку батько, син лебединського чоботаря Михайло Кіндратович Губенко синові не бажав, отож відвіз другого по старшинству сина до Київської військово-фельдшерської школи, де вже навчався старший Василь.

Із якою душевною теплотою він пригадував навчателів і наставників у ремеслі..

- Скільки ж наш народ дав видатних людей! Я згадую тут тільки медицину: В.П.Воробйов! В.П.Образцов! М.Д.Стражеско! Я.І.Пивовонський! Гіршман (Харків)! Шатилов (Харків)! Я згадую їх з почуттям найсердечнішої подяки. І – гордості! Ніколи не забуду величної постаті Василя Парменовича Образцова (знаний в Україні ординарний професор, доктор медицини, дійсний статський радник, дворянин, один із засновників київської терапевтичної школи – О.Р.)!

“Величественний” старик – іншого слова не підберу! Високий, з ясними (як зірки!) очима.. Одна сама тільки усмішка чого варта була в нього! Я – невеличкий тоді хлопчак (пацан), то був 1915 pік.

Я розгубився перед його статурою, перед його фігурою (ой, нехороше слово!).

І досі на моїй личині тремтить тепло його великої руки (він погладив мене по голові!). І тепле, ласкаве слово:

- Колега!

Я – фельдшером був! І от пішли, одійшли... Але як красиво прожили ці люди!

Так, із одного боку, за приклад слугували титани, справжня еліта українства.

Але з іншого, каст – даруйте, сословій – ніхто в царській Росії не відміняв.

Статус заздалегідь визначався станом. У Київській військово-фельдшерській школі діти колишніх солдатів утримувалися державним коштом, а по закінченні навчання за “казьонну освіту” їм належало відпрацювати у військовому госпіталі.

Та залюбки гриз науку Павлуша, а додому надсилав кумедні листи, над якими велика родина реготала. Уже тоді щиру сердешність виказував підліток, бо на канікули до батьків привозив із Києва ще й свого товариша-сироту.

Знав: декому на цім світі живеться важче, аніж тобі.

Є згадки, що підлітком Павло Губенко успішно грав комічні ролі в сільському драмгуртку. На ті вистави невибагливий глядач так і сунув.

Від 1907 p. юнак працював фельдшером: спочатку – у царській армії, а потім – у хірургічному відділі відомчої лікарні Південно-Західної залізниці.

Присвятити життя медицині бажання не виникало, тож у вільний час юнак брався до самоосвіти. Екстерном самоук склав іспити за курс навчання в гімназії та 1917 p. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Утім, невдовзі полишив навчання, аби присвятити себе...

Думав – журналістиці, виявилося – поліпшенню настрою українського народу.

* * *

Може, забули – то нагадаю: були то буремні роки Першої світової війни, революції, громадянської війни, голоду, НЕПу. І в отій чортівні хотілося знайти власне місце. Та чого це я про Остапа Вишню – та своїми словами, нехай класик неповторно скаже:

- Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету – в Центральну Раду. Тоді до Святої Софії, з Святої Софії до “Просвіти”, з “Просвіти” – на мітинг, з мітингу – на збори, із зборів – у Центральну Раду, з Центральної Ради – на з’їзд, із з’їзду – на конференцію, з конференції – в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я. Державний муж – одне слово.

Нічого це вам не нагадує, скажіть, добродії?

Мені чомусь лунають теплі інтонації Михайла Жванецького, але – дорадянської доби.

Як і Ернест Хемінґуей, воювати українець не бажав, а ось у фельдшерах Остап Вишня у 1917 р. послужив. Послужив праведно – у хірургічному відділенні Київського шпиталю Південно-Західної залізниці він лікував поранених бійців та хворих на тиф пацієнтів. На відміну від Хема, Павло Губенко медиком був бідовим, бо першого ж дня закапав хворому очі нашатирним спиртом… замість цинкових крапель.

Ой, наслухався тоді мови народної!

Попитайте – себе, інших: чия молодість помилками не позначена?

Так трапилось і з Павлом Губенком, який у роки української Революції зустрічався з дівчиною, котра незабаром завагітніла, привела сина Юрія та… пішла заміж.

Доля розвела молодих людей. На фронтах Вітчизняної війни, коли її чоловік наклав головою, лише тоді син дізнався правду про справжнього батька.

У визволеному від фашистів Харкові відшукав Юрко квартиру Остапа Вишні та зайшов у гості. Практично з порогу познав хворий гуморист рідню, пильніше придивився і перепитав:

- А як же звати твою матір? Аж надто ти на мене схожий.

* * *

Коли тебе бурхливе єство розпирає, що з того виходить?

Ні, не Карлсон. Непосидючий дописувач.

Одне слово, разом із чиновниками уряду УНР легка вдача привела майбутнього літератора до Кам’янця-Подільського, де в номері газети “Народна воля” за 2 листопада 1919 р. під псевдонімом Павло Грунський 30-річний уїдливий дописувач видрукував перший сатиричний твір – “Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)”. Вийшло саркастично:

- Поділити землю між селянами – справа не маленька. Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін. У Денікіна справа далеко простіша! Приїжджає до села загін.

- Зібрати сход! – Зібрали.

- Хто хоче землі, – вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хотять – не ворушаться! Але (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче. Має такий список... Викликає. Виходять. Ділять... Одному двадцять п’ять, другому п’ятдесят, а іншому й до ста буває. Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий... Хто більше добивався, тому більше й дають.

Ні, Остап Вишня був не з числа тих позаштатних авторів, що приніс самотнього дописа, а потім завіявся. Упродовж двох місяців на шпальтах кам’янець-подільських газет “Народна воля” і “Трудова громада” з’явилася 21 публікація гумориста.

Його помітили нові вожді. У 1919 році як начальник медично-санітарного управління Міністерства залізниці УНР він потрапив… у полон до більшовиків.

За антирадянську діяльність високопосадового “петлюрівця” під арештом тримали до… повного завершення війни. Так скомандували ревтрибунали щодо класових ворогів і будь-яких опонентів Радянської влади. Як і майбутній літератор Михайло Булгаков, Остап Вишня просто дивом уникнув розстрілу.

У 1921 році трохи попустило, з’явилася сама можливість займатися творчістю. Тож талановитого автора одразу розгледіли й запропонували бранцю працювати на редакцію… есерівської газети “Трудова громада”. Разом із тим, плодючий дописувач друкував статті, фейлетони, гуморески в інших виданнях доби.

Як і належить мандрівному співцеві, виступав перед селянами в жанрі, так би мовити, усної газети. Трохи згодом учасник літоб’єднання “Нова ґенерація”, вульгарнопролетарський літературний критик Олексій Полторацький (1905-1977) все-таки розгледів феномен українського народного гумориста:

- Із Вишнею сталося так, як колись із миром після Війни, коли солдатська маса проголосувала за мир своїми ногами, хоч він і не був ще офіційно схвалений. Так само і з Остапом Вишнею – читач проголосував за нього попитом, а критика й досі не встигла констатувати – чи є він корисний для сучасності, а чи – ні.

* * *

Із тими явищами, які не вписувалися в абзаци ленінських промов, малограмотні, проте політично підкуті більшовики поводилися… рішуче: або – до стінки, або – звиняйте. Цього разу вони сплутали національно-свідомого фейлетоніста з ворожим пропагандистом, за що в Києві 1920 року “особливо важливого контрреволюціонера” П.М.Губенка, відомого за партійним прізвиськом П.Грунський, органи ЧК… замели. Слава Богу, не розстріляли, а так – лише етапували до столиці, до Харкова – на докладне розслідування.

Тоді у високих кабінетах хтось із партійних функціонерів допетрав:

- Твори Остапа Вишні є одним із перших засобів, як нам українізувати, наприклад, робітника.

У квітні 1921 року схаменувся й Господь, та послав Остапу Вишні в порятунок одного проникливого партійного діяча, письменника Василя Еллана-Блакитного (1894-1925). Отож гострого на слівце Павла Губенка, за вказівкою благодійника, взяли перекладачем республіканської газети “Вісті ВУЦВК”, яку редагував хто?

Правильно, Еллан-Блакитний! Як легко, іронізуючи виключно над собою, Остап Вишня, уже маститий автор, про ті дивні часи розповідав:

- Прийшов я в Харкові до редакції газети “Вісті ВУЦВК” та й кажу:

- Чи нема у вас якоїсь роботи?

- А що ви вмієте?

- Знаю українську мову.

- О! Нам такі люди потрібні.

Знаєте, як він перший фейлетон у тій солідній газет підписав?

“Оксана”. Чому? Бо був на сьомому небі: його начальниця в газеті “Вісті ВУЦВК”, Оксана Х. кумедний допис залученого до справи Революції перекладача в найближчий номер, бий тебе нечиста сила, поставила.

…Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у вашому промахові...

Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний, оркестр.

Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон...

- Скільки жару, скільки страсті в голосах..

Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – які б були симфонії!

* * *

Реально лікувала відкрита щирість того гумориста – на телесеансах доброго гумору він міг би заряджати мільйонну аудиторію. Бо до нього зверталися не лише малограмотні селяни, чи – свідомі робітники, чи – перелякані вільним коханням міщани з числа городських, а… цілком освічені колеги.

Усіх без винятку пацієнтів суму і скорботи Остап Вишня приймав.

Як домашній фельдшер.

За різними порадами, посеред інших – і медичними, до Павла Михайловича ступали люди.

Не став винятком і Василь Еллан, сам талановитий поет-сатирик та полум’яний публіцист. Коли він занедужав – а був Еллан-Блакитний людиною хирлявою, бо змалку хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу на 32-му році життя, – то звернувся до Остапа Вишні:

- Ви хоч веселого некролога про мене утніть.

- Краще я зараз вам веселу історію уповім, – запропонував фельдшер, і того разу його сердечна оповідь примусила хворобу Василя Еллана відступити. На час відступити.

Українці – химерні за вдачею. А уявіть, якими непередбачуваними одне одному видаються українські письменники? Навіть коли вони – одного народу діти.

Хай йому грець, але щось там у Василя Михайловича й Павла Михайловича пішло не на лад, тож за кілька місяців сатирик улаштувався на посаду відповідального секретаря “Селянської правди”.

Тут теж працювалося з вогником, по-більшовицьки. Скрізь молода партійна номенклатура гарцювала в кар’єрі по головах. По головах підлеглих:

- Сидиш було в кімнаті, заходить товариш:

- Драстуйте! Я – ваш редактор!

- Дуже приємно!

Дивишся, за місяць півтора вже це “дуже приємно” говориш іншому товаришеві. Редакторами “Селянської правди” тривалий час були товариші, які, приїхавши до Харкова, чекали призначення на роботу.

- Попрацюйте в “Селянській правді”, доки підберемо вам відповідну роботу! - Часто й густо редакторство в “Селянській правді” – то була робота за сумісництвом.

Для нас важливо інше. Саме в цьому виданні 22 липня 1921 р. з’явився фейлетон “Чудака, їй-богу!”, вперше підписаний “Остап Вишня”. Саме в ту пору у щоденній періодиці й вилупився його унікальний поетичний жанр у сатиричній прозі: “усмішка” або “реп’яшок”. Написаний на яку-небудь злободенну тему самобутній українізований різновид фейлетону прикрашав найказенніше видання.

Як на мене, то даремне зводив на себе наклеп гуморист, заявляючи:

- Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити.

У ту лиху годину – скільки вистачало сил, стільки Остап Вишня й робив.

* * *

Із його появою селянська Україна соціалістичної доби наче здобула власний голос.

Хлібороби, сівачі та механізатори побачили в сатирикові не стільки речника, скільки сусіда. У них була його мова, його пером вони промовляли – одне до одного, до чинуш, до держави... Той автор, здавалося, виріс у них на куточку, до болю точно відтворюючи те, що тобі болить. Саме тобі, український народе.

Підлеглим у “Селянській правді” він, нова реінкарнація великого сатирика, часто цитував безсмертні слова Михайла Євграфовича Салтикова-Щедріна (1826-1889):

- "Література знає такі людські дії, які мають у собі певну міру загадковості й щодо яких публіка ще не з’ясувала, порочні вони чи доброчесні”… Так ось, любі мої. Аби пояснити ці дії, філософи пишуть цілі трактати; романісти беруть їх за основу багатотомних творів, тоді як сатирики роблять ту саму справу, видобуваючи з піхов зброю сміху. Ця зброя потужна, бо ніщо так не збентежує порок, як усвідомлення того, що його вже викрито і що з приводу нього вже залунав сміх.

Розгін у літературі Остап Вишня тримав колосальний.

Пригадуєте, якщо 1921 р. до газет він написав 21 допис, то у 1923 р. – 270.

Маю на увазі лише 270 надрукованих (!!!) гуморесок.

Більш досвідчені колеги чухали потилиці, мовляв, за три роки Вишня став найбільш знаним українцем – після Т.Г.Шевченка, і найбільш поважним дорадником народу – після В.І.Леніна.

До 34-річного фейлетоніста щодня пошта приносила сотні листів із подяками, скаргами, благаннями допомогти. І нікому з простого люду Вишнева Усмішка не відмовляла. Обстоюючи кревні інтереси земляків, нікому з високих чиновників чи пихатих бюрократів кривди вона не дарувала.

При нагоді голова Всеукраїнського центрального виконкому, один із заступників голови ЦВК СРСР Григорій Петровський напівжартома перепитував гумориста:

- Хто, власне, є всеукраїнським старостою: Петровський чи Остап Вишня?

Аби особисто і в зручний час читати газетні усмішки всюдисущого Вишні, чимало українців вчилися... читати.

Аби читати й собі, та при цьому ще й розуміти сатиричні публікації хороброго газетяра, русифіковані робітники й службовці Сходу та Центру України оволодівали українською мовою.

* * *

Не назву другого такого українського літератора, котрий би створив рукотворне море позитиву. Ось, будь ласка, наведу назви лише окремих авторських збірок, які у 1920-і роки надихали простого українця: “Діли небесні” (1923), “Кому веселе, а кому й сумне”, “Реп’яшки”, “Вишневі усмішки (сільські)” (усі: 1924), “Вишневі усмішки кримські” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився” і “Лицем до села” (обидві: 1926), “Вишневі усмішки кооперативні” (1927), “Ну й народ” і “Вишневі усмішки закордонні” (обидві: 1930). Не дарма колеги по перу, чи то іронічно, чи лагідно, називали Остапа Вишню “Король українського тиражу”.

На вимогу читацького загалу значну частину газетних публікацій видавали окремими збірками. Великими накладами. Неодноразово.

За перші п’ять років літературної діяльності П.М.Губенка світ побачили мінімум 25 збірок “Вишневих усмішок”, а 1928 року видрукували чотиритомне видання вибраних “… усмішок”. І це при тому, що літератору ще й сорока років не виповнилося!

Це при тому, що не посмертно.

Це при тому, що навіть десятиліття творчої діяльності не було відсвятковане.

До початку колективізації у 1930 році загальний тираж виданих книжок Остапа Вишні сягнув двох (!!!) мільйонів примірників – нечувана як на часи пролетарсько-більшовицької культури кількість. Майстерно зроблений революційний лубок мав шалений попит – високочолі інтелектуали та самовисвячені лірики лише розводили руками.

Загалом із 1923 до 1934 років українською мовою, якщо рахувати й перевидання, з’явилося майже сто (!!!) авторських збірок сатири і гумору від Остапа Вишні.

І це в той час, коли П.М.Губенко офіційно не пристав до жодної письменницької організації, куди більшовики зганяли всіх літераторів. Лише у квітні 1930 pоку, після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту.

…На засіди по зайця ви виходите, коли вже добре стемніє... Виходите в великому дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:

- Може б, і свитку ще надягли?

- Ні, – кажете, – не треба.

Не так уже воно й холодно. І вітру нема. Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно не продме. Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи... Ніч темна, бадьора. На небі, над ожередом, – зорі, на землі, під ожередом, – зайці. Сіли, закутались.

- Ну, налітайте, котрі тут зайці є!

Тихо-тихо... Аж ось десь аж із сусіднього села:

- “Котила-а-а-ася...”

І тихо. Ще щільніше закутуєтесь у кожуха... Замислюєтесь... Мимоволі із грудей:

“Ой зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коло”...

І знову тихо. Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться... Під кожухом тепло-тепло... І на серці тепло-тепло..

* * *

У спогадах Остапа Вишні мені запала в душу одна історія, яка віддзеркалює ставлення справжніх майстрів до ремесла, відповідальність перед глядачем (читачем), пристрасть, із якою колишня творча інтелігенція бралася до діла.

Діялося то 1926 року, коли на гастролі до Харкова приїхав прекрасний грузинський театр Коте Марджанішвілі (1872-1933). У 1893 році в м.Кутаїсі той митець сам починав як професійній актор, потім виходив на театральні підмостки Харкова, Іркутська, Баку, Вятки, поки 1904 року не спробував себе в амплуа режисера.

Виходило це у Костянтина Олександровича Марджанішвілі гарно, бо навесні 1910 року грузинського режисера запросили у Московський художній театр, де він допомагав В.І.Немировичу-Данченкові ставити “Братів Карамазових” за Федором Достоєвським, “У життя в лапах” Кнута Гамсуна (1911) та “Пер Ґюнта” Генріка Ібсена, аж поки 1913 року не започаткував власну театральну антрепризу – “Вільний театр”.

Отже, 1926 року до столиці України прибув театр Коте Марджанішвілі (офіційна назва – 2-й Державний драматичний театр Грузії), у трупі якого служив фантастичний артист Ушанґі Чхеїдзе (1898-1953) – учень, однодумець, сподвижник Коте Марджанішвілі. Далі – слухайте Остапа Вишню:

- Харків’яни дуже полюбили той театр, а ми, письменники, буквально не вилазили з нього. Щодня після вистави вечеряли з артистами в “Краснім”.

Не пам’ятаю, в якій п’єсі Чхеїдзе по ходу вистави говорив шепотом... Але цей шепіт буквально розлягався в залі громом. Вечерявши, я запитав Коте Марджанішвілі:

- Як ви так могли зробити, що шепіт – грім?

Поруч сидить Чхеїдзе... Красень-мужчина і лагідний, скромний, тихий (але грав, разом із тим, Гамлета і Яґо)...

Що сказав Марджанішвілі?

- Пускай не сделает! Убью!

І – щиро поцілував Ушанґі Чхеїдзе...

* * *

Література літературою, але класики, повірте, вміли розважатися. Ось – приклад.

На початку 1930-х років у Харкові скупчилися найкращі творчі сили України. А де тоді письменники, актори, музиканти відпочивали?

Який там Лазуровий берег – стара школа вправно полювала!

Якогось дня компанії затятих мисливців – Остапові Вишні, Максиму Рильському, Петру Дорошку – стало відомо, що напередодні поважний прозаїк Юрій Смолич придбав нову рушницю, а вдома пообіцяв: без зайця не повернуся.

Отож, полювала чоловіча компанія, полювала, аж раптом на першому номері товариш Смолич угледів вгодованого вуханя, який сидів собі під кущем. Не розгубився мисливець – бабахнув. Коли щасливчик рушив забрати здобич, побачив: у зубах заєць тримає записку. Розгорнув послання мисливець і прочитав запитання:

- Юрію Корнійовичу, нащо ж ви оце мене вбили?

Виявилося, два дотепники – Остап Вишня, Амвросій Бучма – та вірний спанієль Гай вуханя раніше вполювали й оригінальним чином пожартували над колегою.

* * *

Додому ви все-таки зайця привезли.

- А де ж рушниця? – питається посімейство.

- Курок трошки закапризив: заніс до майстра.

…Увечері ви їсте нашпигованого салом зайця.

За столом урочисто: перший в цьому сезоні заєць.

Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.

- Будьмо!

- Будьмо!

По вечері ви благально дивитесь на вірного товариша, а він, прощаючись, заплітається:

- Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.

(Закінчення буде)