«Самовідданий будівничий нашої культури» Микола Бажан

Микола Селецький

Як художник, Бажан завжди був суворим, вимогливим до себе.
Олесь Гончар

Внутрішня дисципліна, спонукана власним сумлінням, роботящість, вміння дорожити хвилиною часу природно поєднувались у ньому (Бажанові. - М. С.) з нестаріючою цікавістю до людей, до життя, яке для художника ніколи не втратить приваби.
Олесь Гончар

Бажан... чи не тим найдорожчий, що він останній із тієї когорти лицарів двадцятих років, що дали тоді нашій культурі такий дужий, такий буйний розгін.
Олесь Гончар

Миколі Платоновичу Бажанові в щоден­никах Олеся Гончара приділено більше уваги, ніж іншим майстрам слова (за винятком хіба що Тараса Шевченка). Пояснити це мож­на різними причинами: тривалим - майже в чотири десятиліття - спілкуванням, яке мали Гончар і Бажан; спільною діяльністю - керів­ництвом у різний час Спілкою письменників України, причому 1959 року Олесь Терентійович змінив на цій посаді Миколу Платоно­вича; активною громадською роботою, якої випало на долю цих митців достолиха; фана­тичною залюбленістю обох їх у літературу, в історію культури українського народу, у рід­не слово; щирим уболіванням за майбутнє на­шого красного письменства, за збереження столітніх літературних традицій і спадковість їх; справжньою відповідальністю за роль ін­телігенції перед епохою, перед сучасниками, перед майбутньою зміною. Дуже зблизило Олеся Гончара й Миколу Бажана багаторіч­не сусідство по Кончі-Озерній, красу і тишу якої вони обидва обожнювали, вважаючи, що “люди майбутнього житимуть серед тиші, в природних ритмах, і то буде найрозумніше досягнення цивілізації” [8, т. 3, с. 201]¹. У віль­ні від праці хвилини, як засвідчить Олесь Терентійович у спомині “В останніх променях”, не раз “слухали вечорами <...> шуми осінні, коли місяць, бредучи хмарами, то зникне, то визирне повновеликий за верхівкою старої щоглової сосни, просвітлюючи її наскрізь”, милувалися садами у веснянім цвітінні, лука­ми, які світилися їм “у розлий-водах повені” [7, с. 527], обговорювали насущні літературні проблеми, дискутували на різні важливі теми, ділилися своїми творчими планами, випові­дали начисто, як перед святим отцем, один одному наболіле й сокровенне. Від “сильної, цільної особистості”, якою був Бажан, Гон­чар чи не найбільше довідався про недавнє страшне сталінське минуле української куль­тури, яке ретельно приховувалося, про той літературний доробок, який оголошено во­рожим, націоналістичним, не вартим доброї пам'яті й гідної шани, про величні постаті, які безслідно поглинув жорстокий 1937 рік. Сумуючи за Бажаном після його відходу у вічність, уже й сам зморений тягарем пере­житого, передуманого, переболілого, Гон­чар напише, що Микола Платонович таїв у собі до останнього немеркнучі відблиски тих сповнених переслідування, цькування, знева­ги, зради, презирства, доносів, наклепів, мсти, трагічних смертей літ, якими, ніби чорними віхами, позначений складний і напружений шлях розвитку нашої літератури й культури в так званий пожовтневий період [7, с. 529]. Багато чого невідомого, маскованого, суворо забороненого, схованого під товщею страху про вируючі 1920-ті і смертельно грізні 1930- ті роки Бажан розкрив молодшому другові-сусіду, бо вважав його своїм духовним по­братимом, однодумцем.

Більшість діарійних нотаток, присвяче­них Бажанові, з'явилися після ліричних, за­душевних або й емоційних, напружених роз­мов при багатті, після приємного чаювання чи необтяжливої кончівської прогулянки. Ось їхні початки: “Бажан повернувся з Італії. Гуляли увечері...” [22 листопада 1967], “Гу­ляли з Миколою Платоновичем.” [12 лис­топада 1977], “Увечері ходили з Бажаном…” [12 вересня 1979], “Ходили з Бажаном...” [9 листопада 1980], “На обіді в Бажана...” [2 травня 1982], “Заходив Бажан...” [31 травня 1982, 24 вересня 1983], “У Кончі кують зозулі - щедро, повноголосо, накували багато літ. Пішли з Бажаном до дамби...” [8-9 травня 1983], “Знов блукали з Бажаном по… лісах…” [23 травня 1983]. Не раз траплялося, що ро­дина Бажанів кликала до себе обідати або вечеряти подружжя Гончарів, або ж Гонча­рі гостинно запрошували Бажанів на каву та млинці. У звичку ввійшло, що після вибачли­вого “Чи я Вам не заважаю працювати, Олесю Терентійовичу?” Микола Платонович пропо­нував сусідові спочатку послухати музику, а потім - щиро, відверто, ні з чим не криючись поговорити, порадитися. Одну з таких інте­лектуальних і в окремих місцях дошкульних розмов зафіксувала у своїх споминах Вален­тина Гончар.

Коли Олесь Терентійович “повернувся з луків, телефонний дзвінок від Миколи Плато­новича, рівно о 18-ій, точний він до педантич­ності. За кілька хвилин скрипнула хвіртка. Це вже Микола Платонович. Акуратно вбраний, худенький, підтягнутий. Розмова їхня відбу­вається за столиком у нашій зеленій альтанці. Перед цим вони вдвох записувались на теле­візії по Яновському, очевидно, Бажанові хо­тілось почути думку Олеся, бо Микола Пла­тонович записувався першим.

Однак Олесь тільки й сказав:

— Ви говорили півгодини.

Чи погудив, чи похвалив? Констатація факту та й усе. Мабуть, не на таку оцінку сво­го слова сподівався Микола Платонович.

У розмові він згадував про Скрипника, державного діяча Української РСР, до якого, напівживого після самогубства, прийшов Постишев і жорстко його ганьбив: націоналіст, зрадник і в такому дусі…

<…> Про мовуйшлося, без цієїболючоїтеми не минає жодна зустріч у колі літераторів.

- Навіть кельтська мова відроджується, і валенсійська, і у шотландців, а наша в такому занедбанні і зневазі, - обурюється Олесь.

Бажан:

- У новому 12-томному виданні мате­ріалів про Леніна є виклад про те, що Ленін у 1922 році дбав про асигнування валюти на придбання для України книг українською мовою за кордоном.

- А наші зверхники що чинять? Зрікають­ся. Література їх взагалі не цікавить. Сталін хоч і тиран, а всі літературні новини читав. Коли, - розповідає Олесь, - Фадєєву доводи­лось іти до вождя на зустріч, то, каже, боявся, що мало читаю, а “он (Сталин) все читает”.

Олесь нагадує рядки із вірша поета Малошийченка з поетичного збірника, який є в нашій бібліотеці. Помер поет від туберкульо­зу в 1933-му році:

Цілу юність палав, мов у кратері,
нині юність відстояну п'ю.
Через те, що кохав на екваторі
синьоокую землю мою.

- Чудовий поет, а хто його тепер читає! O tempera, о mores!

У цьому поетичному збірнику ще надру­кований Свідзінський (1959).

Олесь згадує:

- Я бачив його до війни. Зустрічав, зда¬ється, в редакції “Літературного журналу”. Інтелігентний. Справив враження людини замкнутої і не балакучої... А той журнал ви­ходив три чи чотири роки, здається. Я там надрукував бездарний свій вірш про Сталіна. По молодості написав. Каюсь, - согрішив... Цікаво б тепер почитати - що я там “сочи­няв”, які загинав карлючки? - жартує віршот­ворець, у такий спосіб натякаючи Миколі Платоновичу про його славословіє “вождю”. Йдеться про поезію “Людина стоїть в зоре­носнім Кремлі”...

Бажан перемовчує і зводить розмову на Свідзинського. “Свідзинського нібито спали­ли у клуні під Харковом разом із в'язнями з Холодногорської тюрми” [5, с. 266-268].

Тут якраз місце сказати (і пошкодувати), що Валентина Гончар запізно почала запису­вати розмови Олеся Терентійовича з різними людьми, його мимохідь висловлені думки про літературу, митців, політиків, державних та партійних діячів, друзів. Поза будь-яким сум­нівом, ці Гончарові розмірковування, як і ті його діарійні нотатки, що дійшли до нас, мали б неоціненне значення, добре прислужилися б дослідникам, допомогли б їм об'єктивніше оцінити події, постаті, повніше схарактери­зувати український літературний процес. До честі дружини (і друга!) видатного майстра слова, що залишила нам спомин про Олеся Терентійовича як людину і художника, про той складний майже п'ятдесятилітній шлях, який довелося їм пройти в парі, із щасливими й гіркими митями.

Валентина Данилівна засвідчує, і це видно з щоденників, що письменники Гончар та Ба­жан цінували хвилини зустрічей і раділи їм, чекали один від одного поради, а то й крити­ки, виливали душу, виповідали те, що їх мучи­ло. Такий стиль спілкування імпонував обом, він був навіть приємний їм, а найосновніше - бажаний, корисний, потрібний. Гончар часто думав про Бажана і через кілька років після його смерті, зажурено поглядав мимоволі на сусідське обійстя, особливо ввечері, чи не з'явиться господар на веранді й не заговорить до нього [28 липня 1988]. Олесь Терентійович дякував своєму старшому колезі, якого вва­жали обережною у висловленнях, скупою на відверту розмову людиною, передовсім за те, що був щиросердним із ним, що довіряв йому найпотаємніше, ба й те, що відоме лише йому, про що заборонено було думати й говорити в ті часи. З тремтливою вдячністю, якоюсь особливою гордістю Гончар сприймав Бажанові добрі, похвальні відгуки про “Прапоро­носців”, “Людину і зброю”, “Циклон”, “Со­бор”, про громадську діяльність. Скажімо, його зворушила висока оцінка роману “Твоя зоря”, коли він був тільки-но опублікований [19 січня 1980], чи інтерв'ю про молодих, яке 1979 року надрукувала “Літературна Украї­на”. Олесеві Терентійовичу вдвічі було приєм­ніше, що Микола Платонович не просто розу­мів, а тонко відчував, із якою метою обіграно в романі, публіцистичній розвідці чи у виступі ту або ту подію, факт, деталь, відчував порухи його думки, умів читати приховане в тексті, точно вирізняв тих, кому адресовано закид, похвалу, звинувачення. Після телефонної розмови з Бажаном, котрий привітав Гонча­ра з інтерв'ю “Росте літературна зміна”, яке він дав напередодні VII Всесоюзної наради молодих письменників кореспондентові “Ли­тературной газеты”, у щоденникові з'явився запис про те, що Микола Платонович пра­вильно “розшифрував” натяки його автора, бо “відзначив те місце, де йдеться про захист класики і “дано під ребро”, як він каже, аж надто запопадливим “ниспровергателям”... Думка про захист також і духовного сере­довища (найперше мови народу) видається і мені дуже важливою, - уточнює себе Олесь Терентійович, - особливо сьогодні, коли процес ерозії мови і культури в цілому дехто намагається штучно посилювати й посилюва­ти” [15 березня 1979]. Отож, тільки однодум­ці, лишень одностайні в помислах люди, яким болять однакові проблеми, які, зрештою, од­ними очима дивляться на світ, могли з півнатяку, з півслова розуміти один одного. Бажан не приховував, що цінує Гончара-прозаїка як за талант, так і за сміливу та послідовну жит­тєву позицію (чого самому Миколі Платоно­вичу частенько бракувало), урешті-решт, за вміння тримати слово, дорожити дружбою. А це почуття притаманне далеко не всім, хто оточував поета Бажана, набивався до нього в друзі, намагався завоювати його довіру та шану (особливо тоді, коли той обіймав високі державні посади). Спалахи, які виникали між двома великими художниками слова - Гонча­ром і Бажаном, ніколи не виносилися на осуд людський, не ставали предметом балачок, а тим паче додумувань, інтриг інших колег, охочих збирати плітки, порпатися в чужій білизні, щоб потім посварити друзів чи при­ятелів, зробити з них затятих ворогів.

Діарійні записи про Миколу Бажана не мають якоїсь специфіки, осібності, радше сказати - вони мало чим відрізняються від щоденникових нотаток про Юрія Яновського, Олександра Довженка, Павла Тичину, Михайла Шолохова та інших художників. Олесь Гончар подає штрихи творчого портрета Ми­коли Платоновича, розкриває важливі віхи його біографії, не обходячи при цьому тих життєвих епізодів, які не любив згадувати Бажан, які мучили, пекли його. Та вони були, отож, і не стерти їх із пам'яті. Зауважимо, що в щоденниках немає навіть побіжного аналі­зу поетичного доробку Бажана. Більше уваги приділено його мемуаристиці, від якої Гон­чар був у захваті. Лише в одній нотатці, що з'явилася відразу після смерті письменника, зроблено спробу окреслити етапи творчості Бажана - періоди злету та холодної “держав­ної” риторики. Щодо злету, то він припадає на перші роки літературної діяльності та на останні літа, коли Микола Платонович вия­вив себе як оригінальний майстер художньої есеїстики. Сяйнув він і “під час свого третьо­го цвітіння (переспіви з Рільке, уманський цикл)”. А між цими періодами розквіту були смуги казенності, ідеологічної тарабарщини, яку “так висміював Малишко і яка справді не торкнула й не могла торкнути душу читача” [2 грудня 1983]. Важливо наголосити, що Олесь Терентійович лише зрідка засуджує Миколу Платоновича за ідеологічні промахи, за ви­мушену зміну своїх поглядів, переконань, здебільшого ж - намагається зрозуміти його. На думку автора щоденників, причини поми­лок, яких припустився Бажан у літературі, у громадській діяльності, слід шукати не тільки в ньому як особистості, котрій випало замо­лоду й до останніх своїх днів займати в сус­пільстві відповідальну нішу, обіймати високі посади, а й у тих складних надособистісних обставинах, які впливали на поета, змушува­ли його коли більше, коли менше пристосо­вуватися до всього, що відбувалося довкруги, і навіть лицемірити, виконувати осоружні вказівки й ганебні накази. Відверта протидія жорстокій радянській системі, особливо в сталінські часи, коштувала таким людям, як Бажан, життя. На цього митця, як і на Павла Тичину, Юрія Яновського та багатьох інших, наклало свою печатку страхіття, пов'язане з масовим винищенням української інтелігенції у 20-40-х роках ХХ століття. Отож, Микола Бажан не міг бути літературним самітником, якимось винятком. Він, як і Павло Тичина, - скоріше, “глибоко трагічна постать”, один із небагатьох талановитих митців “Розстріля­ного Відродження, що зостався живий” [11 лютого 1991]. На думку Гончара, необхідно вирізняти ще й “Недостріляне Відроджен­ня”, до якого, крім Бажана, слід віднести Рильського, Тичину, Сосюру, Яновського, Малишка, Остапа Вишню - себто тих, кому вдалося вціліти від терору й не зігнутися, не зійти з арени боротьби, а підтримувати честь українського слова, плекати його високість. У березні 1993 року Олесь Терентійович під­готував радіопередачу про “Недостріляне Відродження”. “Це мій реквієм, - занотує він у щоденниках за три з половиною міся­ці до своєї кончини, - моя вдячність і любов до них, мій віддарунок душі за ту їхню віру, якою вони так щедро зігрівали й окрилюва­ли на початку шляху в літературу” [29 берез­ня 1995]. Цю зворушливу передачу надовго запам'ятали слухачі. Друг Гончара, почувши його щемне слово, відразу зателефонував йому і схвильовано сказав: “Вони тебе й там, на небі, почують...” [там само].

Олесь Гончар неодноразово повертати­ме до Бажанового гріха перед Юрієм Яновським, Максимом Рильським, Олександром Довженком. Як видно із щоденників, він бук­вально закипить від гніву, дізнавшись, що Микола Платонович на засіданні в Сталіна не тільки не промовчав, коли громили Довжен­ка, а й потурав обвинувачувачам своїм ци­нічним підгалдикуванням “Ганьба! Ганьба”. До речі, про це своє перебування в Кремлі Бажан згадає у виступі на вересневому 1947 року пленумі правління Спілки радянських письменників України. Він гордився тим, що опинився серед представників української інтелігенції, з якими в грізні дні Великої Віт­чизняної війни знайшов час зустрітися й по­радитися товариш Сталін. Микола Платоно­вич з особливою підкресленістю виділив те, що “благодушність, потурання і приятельство уможливлюють такі прояви, які були в сцена­рії Довженка “Україна в огні”, що викривлю­вав, спотворював взаємини партії і народу. Це був нечуваний наклеп, зведений на пар­тію, на діло партії” [17, фонд 590, оп. 1, спр. 39]. Довженко сам розповідав Гончарові про вчинену над ним кремлівську екзекуцію, на­голошуючи, що йому особливо боляче було, коли один із земляків, “колишній друг”, під- галдикував Берії та Сталінові. “І хоч при мені він (Бажан. - М. С.) ніколи не дозволяв собі мовити щось недобре про Довженка (у своїх записах я посилаюсь саме на це), але ж, ма­буть, і Сальєрі умів бути обережним?”, - та­кий сентенційно-філософський запис зробив Гончар 3 жовтня 1994 року. Траплялося, що Олесь Терентійович бував надміру різким і категоричним, не сприймав каяття Мико­ли Платоновича, вважав, що воно нічого не варте, запізніле, бо, як любив цитувати, “иных уж нет, а те далече”.

Згадано в щоденниках і про напруже­ні взаємини, які склалися після вересневого 1947 року пленуму правління Спілки пись­менників між Максимом Рильським та Мико­лою Бажаном. На цьому зібранні у виступі, а трохи згодом у статті “Проти націоналіс­тичних перекручень в сучасній науці про іс­торію України” Бажан громив Рильського ще з більшою силою, ніж Яновського. Ви­сунуті ним звинувачення досить серйозні: Максим Тадейович скочується в те націона­лістичне болото, звідки йому вже “привітно киває бородатою своєю головою сам Михай­ло Грушевський”; талановитий поет замість уславлення радянської дійсності, звитяг на­шого народу, його ратного та трудового по­двигу “оббілює і пригортає до свого любля­чого лона діячів українського буржуазного націоналізму” - В. Антоновича, О. Лазарев­ського, О. Левицького, М. Грушевського. Ми­кола Платонович опирає свій вирок на ваго­мі, як на той час, аргументи: Рильський подає Антоновича милим та любим, а насправді цей філософ - один із перших українських ра­систів, на дріжджах якого зійшла “товстими паляницями” десятитомна “Історія України- Руси”; він опоетизовує козацтво, убачає в ньому позакласову силу в історії України, вважає його надсоціальним мечем у руках народу, нав'язує концепцію “безкласовос­ті” українського народу, його “відрубності” від братнього російського народу, заперечує ленінське вчення про “дві культури в укра­їнстві”, навмисне ставить на один щабель прогресивне, величне і реакційне, націона­лістичне. Не знаходить Микола Бажан у по­езіях Максима Рильського, у його історичних “опусах” марксистсько-ленінських положень про формування українського робітничого класу і його роль у побудові соціалістичного суспільства, про керівну роль партії в бороть­бі за диктатуру пролетаріату, про благотвор­ний уплив передової російської культури на культуру українського народу, про епохаль­не значення возз'єднання України з Росією, про спільну боротьбу українців та росіян проти царської монархії й експлуататорів. Це лише дещиця з тих звинувачень, які адре­совано авторові поем “Мандрівка в моло­дість”, “Київські етюди”, поетичного твору “Слово про рідну матір”, статті “Шевченкові роковини”, доповіді “Київ в історії України”, виголошеній 1943 року на урочистих зборах Академії наук. Особливо дісталося Максимо­ві Тадейовичу за вже опубліковану на той час у пресі доповідь. “В ній М. Рильський, - пише Бажан у замовній статті, - даючи широкий огляд ролі Києва в історії України, з прадав­ніх часів аж до наших днів, досить послідов­но проводить звичайний для українського буржуазного націоналізму погляд на історію України як на боротьбу за національні ідеї, уникаючи говорити про процеси класової боротьби в історії Києва і України” [15, 1947, 13 грудня]. Не забув Бажан “неокласично­го” минулого Рильського, заявивши, що той “не позбувся буржуазно-націоналістичного вантажу, з яким <…> увіходив у літературу і який тепер після довгих років знову проявив­ся”. Висновок Миколи Платоновича вбивчий: “Поетична творчість, поливана таким гнил­лям, не може дати цінного і доброго плоду” [там само]. Свою гнівну критику, спрямова­ну проти Рильського, Бажан прикриває бла­городним наміром: він начебто хоче знову пробудити в Максимові Тадейовичу україн­ського радянського письменника, поета- комуніста, більшовика, митця, який би наза­вжди порвав зі своїм темним минулим і бачив перед собою широкі перспективи, служив би своєму народові, а не його внутрішнім та зо­внішнім ворогам.

Діарійний запис про цькування Макси­ма Тадейовича Рильського з'явився через 32 роки, як відбулося ганебне письменницьке зібрання, через 14 літ, як відійшов у вічність опальний поет. Олесь Терентійович згадав цю подію не випадково: йому того дня (з нагоди Бажанового ювілею) дали почитати україн­ську “Літературну газету”, де надруковано доповідь Олександра Корнійчука на пленумі СПУ й виступи промовців, і Миколи Плато­новича також. “Боже, які часи ми пережили! - занотував у щоденниках 21 жовтня 1979 року Гончар. - Яким тоном розмовляє доповідач з Рильським, Смілянським... А Бажан про “Ки­ївські етюди” Рильського, який хоче “зробити любою і милою постать Антоновича... постать того філософа, якого ми можемо схаракте­ризувати як одного з перших українських расистів...” Рильському ставилась у провину в цьому виступі стаття про Шевченкові роко­вини як велику традицію, і “треба було зрозу­міти тов. Рильському, що твердження (пушкінське) про те, ніби “тьмы низких истин нам дороже нас возвышающий обман”, нічого не має спільного з марксизмом-ленінізмом. Ось така була мова”.

У цій злостивій “мові” - прикро, але факт (!) - брав вельми активну участь і сам Гончар, у чому пізніше, як і Микола Бажан, гірко розкаювався. Його удар проти Мак­сима Тадейовича також був сильним. При­чина всієї цієї веремії передусім у тому, що Рильський трохи покритикував у своєму ви­ступі, виголошеному відразу після доповіді Олександра Корнійчука, молодого повістя­ра, якому на той час велику й цілком заслу­жену славу принесла повість “Альпи”, що з'явилася на сторінках журналу “Вітчизна”. Максим Тадейович говорив про негативну і позитивну критику з наголосом на тому, що перша квітне, а друга ледь пробиває собі до­рогу. Найбільша проблема, на його погляд, у тому, що дослідники не навчилися глибоко аналізувати окремі твори й доробок митця загалом, вони здебільшого зосереджували свої зусилля на якихось дріб'язковостях (бо це заохочувалося), не вдаючись до належних узагальнень. Що ж до Гончара, то Рильський вважає його талановитим майстром слова, місце його бачить серед тих письменників, які несуть свіжу силу в нашу літературу (Микола Руденко, Наум Тихий, Олександр Підсуха). Не погоджується Максим Тадейович із дум­кою товариша Гончара, висловленою на на­раді молодих, про “сідла” і “сідала” старших письмеників та побоювання останніх, що їм перетнуть дорогу молодші. Розмови про “сід­ла” і “сідала”, переконував учасників зібран­ня доповідач, недостойні ні старих, ні моло­дих, як і дискусії про протиставлення старих молодим у сфері мистецтва. “Шага мідного не достойний той письменник, - це вже ви­сновок Рильського, - що всерйоз і назавжди записав себе в старі... Кожен з нас повинен стежити за собою і виправляти кожен свій невірний крок. З таким кроком не треба та­їтися, із ним треба боротися” [18, фонд 590, оп. 1, спр. 39]. Олесь Терентійович не пого­джується з Максимом Тадейовичем і вислов­лює йому в різкуватій формі свій погляд на цю проблему. Подамо стенограму виступу письменника Гончара на пленумі: “Позавчо­ра товариш Рильський з цієї трибуни висло­вив своє незадоволення моєю промовою в ЦК партії при нараді молодих. Особливо йому не сподобалася згадка про сідала й сідла. Мож­на подумати, що Максим Тадейович кепсько почувається в сідлі. Бо чомусь ніхто з інших наших ветеранів, бувалих бійців, ні товариш Корнійчук, ні товариш Панч, ні товариш Ба­жан, ні товариш Первомайський не вислови­ли такого панічного занепокоєння. Це бувалі вершники, які вели добрі бої, доки нас і в пол­ку не було.

Товариш Панч правильно мене зрозумів, сказавши, що і коней, і сідел на всіх нас ви­стачить. Лише б добре воювали, лише б міцно трималися в сідлах, Максиме Тадейовичу, не озиралися б під час бою, під час атак назад у минуле, на свої ще не спалені націоналістичні мости, а то чого доброго можна і справді ви­пасти з сідла. Але повірте щиро, я вам цього не бажаю.

А ваш виступ, товаришу Рильський, мене переконав, що попруги таки відпусти­лися і в бою часто назад озираєтесь. Та ще й неохоче нам говорите про це, крізь зуби говорите, з погордою до молодих, як це чу­лося у відповідях товаришу Руденкові і то­варишу Ясенкові.

Я розумію, що незвично вам, відвиклому, відгородженому від критики, оточеному па­хучими кадильниками, лоскотунами, незвич­но, потримавши в руках уже індульгенцію на прощення наперед великих гріхів, раптом вставати й звітувати тут про свої помилки. А хотілося би чути від вас не лише іронічне, не- погордливе дискутування, а мужнє, нелукаве, партійне визнання своїх помилок.

Ви говорили про свої видатні заслуги. Ніхто їх у вас не відбере, вони ваші. Так само, як і ви не відбираєте, приміром, у Івана Ле, чи у Леоніда Первомайського, чи у Андрія Малишка того, що вони в найтяжчу годи­ну для нашої Батьківщини не просиділи цей час, оберігаючи честь “золотого літфонду”, а відстоювали честь радянського літератора, честь радянського громадянина, честь своєї Вітчизни на передовому краї.

Епітет “видатний” це не є панцир проти критики. Цей епітет треба тримати в чисто­ті. Л. М. Каганович, приймаючи нас, дуже влучно говорив про ці епітети: “видатний”, “великий”. Він сказав, що великий - це той, хто високо тримає прапор партійності, хто не блукає десь, коли точиться бій. Великий - це насамперед більшовик, вірний своїй партії, партії Леніна-Сталіна. А той, хто хитаєть­ся на ногах, хто збочує на марші, стає іноді навкарачки, щоб побабратись у націоналіс­тичному багні, - хіба може той бути великим для народу. Той може і зовсім вийти в тираж” [там само]. Коментувати цього обвинуваль­ного висновку не будемо. Скажемо лиш одне: Микола Бажан так само міг би накидати купу звинувачень Гончарові, а той навряд чи спро­мігся б їх спростувати, знайти переконливе виправдання. Списати дещо можна на Олесеву молодість, бо ж недаремно в народі по­бутує мудре прислів'я: “Хто не був молодим, той не був... нерозумним”.
Максим Рильський пам'ятав до кінця своїх днів те страшне і жалюгідне вересне­ве побоїще, але як людина незлопам'ятлива пробачив усім старі образи й міг лише в жар­тівливій формі заїкнутися про свій колишній біль, ущипнути за нагоди своїх колишніх кри­тиків, опонентів. Олесь Терентійович заніс до щоденників курйозну історійку, яку почув від Рильського: “Колись у Фадєєва підняв я тост за людину, яка написала про мене найстраш­нішу статтю. За ваше здоров'я, М. П. (Миколо Платоновичу. - М. С.) (а Катерина Миколаїв­на (дружина Рильського. - В. Г.) тоді смикала, щоб мовчав)” [12 червня 1964]. Можна тільки уявити, як почував себе в тій ситуації Микола Платонович. Якийсь страх перед Максимом Тадейовичем ніколи не полишав його, тому й не прийшов провідати смертельно хворого поета, не знав, чи той простить йому лихий 1947 рік. У цьому Бажан признався Олесеві Терентійовичу: “Боюсь, що він мене не при­йме, не захоче бачити…” [27 вересня 1982].

Олесь Гончар занотував у щоденниках ще один неприємний момент із життя Бажа­на - його виступ на першій сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй як члена делегації Української РСР. Він говорив тоді про повернення на батьківщину великої маси людей, які залишили захоплену німець­кими агресорами батьківщину або силоміць були вивезені чи вигнані з рідної землі, про дії уряду Української РСР, пов'язані з прискоре­ним поверненням репатрійованих і створення для них нормальних людських умов існуван­ня. Він вимагав скласти точні списки воєнних злочинців, яких повинні судити їхні країни і які мають бути видані цьому судові. До укра­їнських злочинців він відніс, припечатавши їм страшні налички, Степана Бандеру та Андрія Мельника - німецьких агентів і ватажків те­рористичних банд, Володимира Кубійовича - голову основного органу співробітництва українських націоналістів з німцями (“Укра­їнського центрального комітету”), Андрія Левицького, Донцова, Дмитра Дорошенка, Назарука - ідеологів українського фашизму, Омельяновича-Павленка, Кірмановича, Ка- пустянського - активних організаторів вій­ськових українсько-націоналістичних фор­мувань [15, 1946, 6 листопада]. “Сумно було оце прочитати, - цитуємо діарійний запис від 15 серпня 1993 року, - що <...> Микола Ба­жан (від імені української делегації!) вимагав видати імперії Степана Бандеру як воєнно­го злочинця… Того, хто всю війну просидів у гітлерівському концтаборі... Уявляю, як переживав Бажан потім (не міг же він забу­ти свій виступ)”. Звичайно ж, не міг. Можна, зрозуміло, й виправдати Миколу Платонови­ча: як заступник Голови Ради Міністрів Укра­їнської РСР він змушений був озвучити по­ряд із потрібною, необхідною інформацією, що сприяла полегшенню процесів репатрі­ації, захищенню права людей, і оте страшне сталінське - убачати в боротьбі за свою дер­жавність, самостійність гидотне підсобни­цтво фашизмові. Ще одне непокоїть - уже не пов'язане з Бажаном: чому українці ніяк не можуть достойно поцінувати борців за волю, за самостійність? І сьогодні в найвищих еше­лонах влади зійшлися в жорстокому двобої шанувальники Бандери та його ненависники. Слід, очевидно, сподіватися на мудрість на­щадків, які безпомильно визначать, ким же насправді був провідник Організації україн­ських націоналістів Степан Андрійович Бан­дера: фашистським колабораціоністом чи Героєм України, котрий виявив незламність духу у відстоюванні національної ідеї, геро­їзм і самопожертву в боротьбі за незалежну Українську державу. В Олеся Гончара своя думка з цього приводу: “Знаю, як усе складно було, - записано в щоденниках 16 липня 1994 року, - як важко було ухилитись, але ж тільки уявити, що зробила б Москва, якби в її пазурі попалися Багряний, чи Самчук, чи професор Оглоблин, не кажучи вже про лідерів УПА. Ні, є речі, на які згоджуватись не можна було ні за яких умов, хай би як сідали тобі на голо­ву всі їхні вишинські та мануїльські”.

Олесь Гончар прагне зрозуміти, що зму­сило Миколу Бажана обливати брудом на письменницьких зібраннях і в пресі своїх колег, навіть друзів, підписувати пасквілі, роздмухувати багаття, на якому спалювали “людину-легенду” [26 листопада 1956], “ге­нія світового кінематографа” [6 лютого 1976] Олександра Довженка. Відповідь, на його думку, проста: поет дякував товаришу Сталінові, що подарував йому життя, що перевів його із “Розстріляного Відродження” в “Недостріляне Відродження”. Микола Платоно­вич мав опинитися серед тих, кого поглинули Соловки і Колима. Про це йому розповів високопартієць Микита Хрущов. Він, зокрема, заявив, що тримав у руках список україн­ських “ворогів”, у якому значилося і прізви­ще Бажан. Цей донос підготувала й надіслала Йосифові Віссаріоновичу якась Ніколаєнко. Вождь зобов'язав Микиту Сергійовича, коли посилав його “правильно” й “результативно” керувати Україною, уважно поставитися до

інформації цієї пані [29 травня 1981]. Уря­тували Миколу Бажана від арешту, а може, і від смерті оди до Сталіна й Москви (“Людина стоїть в зореноснім Кремлі”, “Клич вождя”), а також утеча до Грузії, переклад класики грузинського середньовіччя, зокрема “Ви­тязя у тигровій шкурі” Шота Руставелі [16 липня 1994]. “І чи можна за це винуватити поета? - запитує автор щоденників, хоч йому достеменно відома відповідь: - Дорожити… (Миколою Платоновичем. - М. С.) маємо, шанувати, а за гріхи... Бог… (йому. - М. С.) суддя. Бог і ніхто, крім нього” [там само]. Відомо, що Бажана звинувачено у створенні української військової організації, що йому інкриміновано участь в “антирадянській гру­пі письменників”. Дамокловим мечем зави­сло над поетом приховування того, що його батько присягав Директорії, що в роду Бажанів “щось було... єврейське”. Його в будь-яку мить могли звинуватити за колишнє “ваплітянство” та “хвильовізм”. Олесь Гончар про­понує гнівним Бажановим критикам хоч не­довго побувати в його шкурі: щоденно чекати арешту, понад рік спати в штанах, аби не ви­датися нещасним перед своїми екзекуторами, стояти в спідній білизні й безпомічно навпо­мацки шукати в темряві окуляри [16], або зо­всім ночами не склеплювати повік, “прислу­хаючись до кроків на сходах: до кого пішли, хто стане черговою жертвою? Тоталітаризм, - справедливо наголошено в щоденниках, - це зовсім інша реальність. Може, й справді то були часи пришестя антихриста? Може, й зараз та епоха триває?...” [23 квітня 1991]. У кожному цьому слові є доля істини. Микола Платонович Бажан, а з ним і Павло Григо­рович Тичина, Максим Тадейович Рильський та інші стали “жертвою нелюдської жахли­вої системи. Вони “були внутрішньо злама­ні ще в роки терору, адже мусили вибирати: або-або...” [там само]. Від Хрущова Бажан довідався й про те, що його обов'язково за­арештували б, якби Сталін на засіданні політ-бюро раптом не сказав: “Є такий український поет Микола Бажан. Він чудово, кажуть, пе­реклав поему грузинського класика Руставелі. Давайте нагородимо його Орденом Лені­на” [16]. Отже, обставини різко змінилися: замість ув'язнення й вироку письменник до­був лаври. Бажанові навіть виявлено високу честь не раз зустрічатися з найверховнішим вождем. Микола Платонович розповів Гончарові, як возив перед визволенням України на затвердження до нього проект ордена Богда­на Хмельницького, створення якого ініціював Довженко, а підхопив (точніше, привласнив) цю ідею Микита Хрущов [26 червня 1971].

У щоденниках Гончара, ніби в медичній картці, яку заповнює лікар на свого пацієнта, зафіксовано стан здоров'я Бажана в остан­ні роки його життя. Олесь Терентійович дуже опікувався Миколою Платоновичем, хвилювався за нього, хотів, аби Бог продо­вжив йому віку, бо ж робить надзвичайно важливу справу: тримає на власних плечах УРЕ, виповідає у своїх мемуарах та історико-літературних есе все безцінне, що знає про українську культуру, особливо літературу. Подамо хронологію записів із супроводами- характеристиками Миколи Платоновича як людини або без них:

“Дзвонить Бажан (з Києва - в Кончу). Каже, що збираються його класти в лікарню, у Феофанію. А турбується - чим? “Це ж там Білка (собака) негодована в такий мороз. Чи не прибігала до вас?” Ні, людина є таки люди­на” [5 січня 1976];

“Бажан знову в лікарні. Вчора говорили по телефону - голос такий кволий, занепалий... Не дай Бог! Не стало б його, зник би останній заслон перед фронтом вічної арк­тичної холоднечі... В культурі його труд - ти­танічний.

Цілу ніч не спалось - все з'являвсь перед очима він, згадувались останні розмови, його якісь аж надривні сповіді. Про свою вину пе­ред Яновським (вкотре вже!).

Ах, як все складно” [6 грудня 1977];

“Бажан дзвонить… (він у Феофанії)” [2 квітня 1978];

“Дзвонив Бажан (він грипує)…” [15 бе­резня 1979];

“В нього (Бажана. - М. С.) сьогодні - як це нерідко буває в нашого брата - стан депре­сивний.

- Мені зосталось жити недовго...” [9 лис­топада 1980];

“Захворів Бажан. Лежить у готелі.

А вранці передавали по радіо його вірш з посвятою мені. Чогось дуже це мене схвилю­вало” [2 липня 1981];

“Багато розмов довкруг…

Бажан у лікарні” [12 липня 1987];

“Дзвонив із санаторію “Конча-Заспа” Микола Платонович [Бажан], вітав з “Гоголівськими шляхами”. Скаржиться на біль у ногах, прогулянки тільки біля будинку, далі ноги не носять... Яке це горе - старість! А го­лова ясна, і стільки бачено в житті...” [1 жов­тня 1981];

“Микола Платонович [Бажан] тане на очах, весь час скаржиться на здоров'я” [5 серпня 1982];

“Збираємось у Крим, то це Микола Пла­тонович заходив побажати щасливої дороги. Він дуже сумує. Лікарі його вже далі Кончі нікуди не пускають” [9 серпня 1982];

“У лікарні Микола Платонович…

Дедалі сумніше стає на світі. До самої душі підступає самотність.

Все твоє життя теперішнє - це битва і битва з самотністю. Єдина підтримка - твор­чість, але ж і вона так рідко дається. Трагізм старості, мабуть, найвідчутніший для творчих людей” [25 січня 1983];

“А щойно долинув кволий голос з феофанівської палати. Микола Платонович піс­ля операції там. Журиться, бідолаха, підупав духом, хоч це на нього й не схоже. Втішаю, як умію, а він: «Ви хоч на волі, а я ж тут зневоле­ний…»” [6 березня 1983];

“Він (Бажан. - М. С.) зовсім кволий. І в депресії глибокій. Скаржиться, що не дається робота” [8-9 травня 1983];

“Він (Бажан. - М. С.) дуже кволий. Один раз ледве не впав - довелось підхопити… ” [14 травня 1983];

“Приїхав (Бажан. - М. С.) у Кончу зібра­тися з речами перед санаторієм.

- Зайшов до себе в хату, - каже, - і сумно стало. Це ж я тут стільки працював... А зараз ніби прощаюсь.

І пам'ять йому зраджує.

Як тяжко самотніти, відчувати, що з кож­ним роком менше стає друзів довкола тебе!” [24 вересня 1983].

Сумною крапкою в цьому сюжеті став за­пис, датований 23 листопада 1983 року: “Що­йно дізнався: не стало Бажана. Боже, яка втрата! Яка обступає самотність…

Ще тиждень тому (15.11) сиділи з ним по­руч на пленумі СПУ, в Клубі Ради Міністрів, звідки його завтра винесуть… Ще чув там від нього добре слово про “Місію художника”, щойно опублікований виступ мій у “Молоді України”, і то було його останнє слово, з яким він так душевно до мене звертався... Востаннє заходив до нас у Кончі 8-го листопада, поси­дів, погомоніли, пішов. А зараз бачу холод­не вечірнє його подвір'я, занесене снігом, і темні-темні вікна...”.

У коротких траурних діарійних нотатках Олесь Гончар сказав дуже важливе про Ми­колу Платоновича Бажана. Він, як уже було відзначено, періодизував творчість письмен­ника, вирізнивши етапи злетів і падінь, високостей і пристосуванства. Цей поет для автора щоденників тим найдорожчий, що він останній із славної когорти лицарів, котрі дали українській культурі потужне начало, яке не спинило навіть таке до безтями страш­не і до безграні жорстоке явище, як сталінські репресії. Процитуємо Гончарове прощальне слово “Всі ми в скорботі”, з яким перегуку­ються записи, датовані 23, 25 листопада і 2 грудня 1983 року:

“Якої тяжкої втрати зазнав наш народ. Пішов із життя Микола Бажан, великий діяч української культури. Ніхто не скаже, чи знайде заміну його могутній інтелект і не менш могутній поетичний дар...

Як він трудився до останнього подиху, яку силу саможертовну явив у своїм високім благороднім служінні народові - цього Укра­їна, як і вся наша багатонаціональна літера­тура, ніколи не забуде.

Поет-комуніст, поборник інтернаціо­нального єднання народів, художник, чиє ім'я завжди зорітиме серед найяскравіших імен діячів культури сучасності, він усім нам да­вав взірець творчого подвижництва, напру­женої натхненної праці в ім'я поглиблення братерської дружби й духовного збагачення народів Країни Рад, для щастя, звеличення й духовного розквіту рідної України, яку він так ніжно й безоглядно любив.

Справжній карбівничий слова, він ли­шив нашій літературі нетлінні поетичні шедеври. Разом із плеядою митців першого післяжовтневого десятиріччя, бувши в пер­шій лаві тих дивовижно обдарованих людей, він разом з Тичиною, Рильським, Сосюрою, Довженком, Яновським та іншими майстра­ми закладав підґрунтя молодої тоді україн­ської радянської літератури, разом з ними виводив її на обшири світові, створюючи нашому письменству високий і достойний міжнародний престиж.

Коли ми кажемо: людина-енциклопедист, мудрий трудар, мислитель, невтомний по­ширювач вселюдської гуманістичної куль­тури, то перед нашим зором знову постає гігантська постать безмежно дорогого нам Миколи Платоновича Бажана.

Безстрашний солдат Великої Вітчизня­ної, досвідчений будівничий рідної культу­ри, учасник найбільших миротворчих звер­шень народних, Бажан своєю багатогранною - упродовж десятиріч - діяльністю здобув визнання й глибоку повагу сучасників, жити­ме він своєю творчістю і в пам'яті прийдеш­ніх поколінь.

Не напишеться поема про геніального Артемія Веделя, яка була в Бажанових за­думах, не зреалізуються інші його твори, - гірко це усвідомлювати.

В ці дні туги й скорботи, коли мужній образ Миколи Бажана відпливає у вічність, ще осяйніше постає перед нами масштаб­ність його творчих намірів і діянь, істинна велич праці, звершеної ним, класиком нашої літератури.

Прощайте, великий трударю!
Прощай, дорогий наш товаришу й брате!”
[18, фонд 353, оп. 2, спр. 44].

Виявляючи незмірну пошану до Миколи Бажана, Гончар застерігає своїх колег, що на­віть у некрологах не слід забувати про чуття міри й долю правди. Це звернення до поета, який у виголошеному траурному слові ста­вить Бажана ледве що не поруч із Франком, називає небіжчика “людиною франківсько- го типу”, кожне слово якої “злотовартісне”. “<…> Франка облишмо в спокої, - радить Олесь Терентійович. - Таких, як наш Каме­няр, було в усій світовій історії одиниці” [2 грудня 1993]. Сказане, очевидно, адресоване й ще одному промовцеві, який вважав себе першим учнем і щонайкращим другом по­кійного, а насправді таким ніколи не був. Він патетично заявив: Бажан - “<...> інтелігент масштабу Франка <…>, який своїм життям і творчістю єднав часи навдивовижу перекон­ливо, несучи в собі дух і сенс великої рево­люції, одним з учасників і співтворців якої він був” [12, 1983, 1 грудня].

Нотатка, датована сумним 25 листопада 1983 року, виразно зафіксувала одну з важли­вих ознак діарійного дискурсу Олеся Гонча­ра: на тлі якої-небудь події - радісної чи сум­ної - подавати свої узагальнено-філософські розмисли. У той осінній сонячний день, коли природа наче посилала небіжчику Бажанові останню прощальну усмішку, у діаріуші з'явилося таке глибоке, майже сентенційне гончарівське розмірковування: “<…> народ наш пережив голод, пережив війни, чорний морок фашистської окупації, але помиляєть­ся той, хто вважає, що народ наш підірвано, що він вичерпав свій духовний потенціал. Корені народу розгалужені густо й безсмерт­но в нашій прекрасній землі, і світ ще не раз переконається, що це народ сильний, що - як сама весна - він здатен відроджуватись для росту й для квіту, ні, він не вичерпався, він ще здивує людство силою своєї творчої снаги”. Перечитуючи ці записи, ще раз пере­свідчуєшся, як глибоко мислив письменник Гончар, як відчував він свою зобов'язаність і зобов'язаність кожного з нас перед Украї­ною, перед її історією та її майбутнім, перед сучасниками й прийдешніми поколіннями.

Наступним епізодом бажанівської сто­рінки, виписаної Гончаром, є цікаві розповіді, присвячені особистому життю Миколи Пла­тоновича. У щоденниках згадано дружину письменника, його батька, матір, сестру. Ба­жан мав idea fix - довести козацьке коріння свого роду по батьковій лінії. Він розповідав Олесеві Терентійовичу, що на початку війни, відступаючи, побував на Полтавщині у Лютенських Будищах, де народився його батько. Миколі Платоновичу пощастило відвідати це село й під час наступу наших військ. Незабут­нє враження на нього справило спілкування з полтавськими (лютенськими) родичами, осо­бливо з дядьком Петром. Прослухавши захо­плену розповідь Бажана про отчий край бать­ка, діда, Гончар радить йому написати поему “про... кузню, що так міцно стоїть на дорогах віку, - поет не хоче, чомусь відмахнувся” [5 травня 1978]. А річ, мабуть, сильна вийшла б. Її можна було б доповнити й іншими епізода­ми з життя Бажанів, пов'язаними з Гадяччи- ною, як-от:

• сюди юний Микола, учень кооператив­ного технікуму, у громадянську війну їздив з Умані разом із матір'ю добувати хліб і ледь не загинув від рук озброєної банди Христового; урятувало технікумівське посвідчення, яке не забув узяти з собою хлопець. “Кооператор - то наш”, - сказали бандити й одпустили матір із сином;
• тоді ж юнак зустрівся в Миргороді з художником Сластьоном, який запрошував його на обід [там само].

Це лише окремі сюжетні лінії, вимальова- ні уявою Гончара, але, на жаль, не опоетизо­вані Бажаном.

На Олеся Терентійовича сильне вра­ження справив батько Бажана. Платон Ар­темович, колишній офіцер царської армії, учасник Першої світової війни, військовий топограф, сподобався Гончарові суворістю своєї вдачі, довірливістю, почуттям гідності, силою духу, а заполонив - українськістю. За­хоплено відгукується автор щоденників про надрукований у журналі “Вітчизна” лист- заповіт старого Бажана, у якому й відобра­жено світомислення цієї неординарної, духо­вно багатої людини. Найболючіші теми цього послання - доля рідного народу і його мови, майбутнє України, умови й обставини її куль­турного та соціального поступу:

“Втратив тебе - і раптом втратив зміст життя. В самотності почуваю себе лишнім на світі. Нездійснені мрії, втрачені надії ба­чити Україну щасливою своїм матеріальним багатством і міцною національною свідомістю. Це ще більш пригнічує мою духовну неміч. Тяжкі думки за долю Вкраїни, за долю її українського слова. В сім’ї моїх дітей прийшли чужі українській нації люди, а наслідки (бодай не згадувати про це) – не чути українського слова, і нащадкам своїм не привили любові до нещасливої України. Вийшов я із самих глибин народу українського, любив його…” [8 серпня 1990].

Офіційно Платон Артемович звертається до своєї дружини, матері Миколи Платоно­вича, яка полишила цей світ восени 1955 року. З нею він прожив у любові, мирі, злагоді, вза­ємній повазі та розумінні 52 щасливі подруж­ні роки, збираючи біля своєї родини гурт друзів і знайомих із тогочасної української інтелігенції. “В домі не було ні карт, ні вина, - пригадує дочка Алла, сестра Миколи Бажана. - Хазяї та гості грали на піаніно, читали, спе­речалися. Гарячі дискусії розгорялися навко­ло ідеї Толстого, щирими шанувальниками яких були наші батьки” [1, с. 16, 18]. Неофі­ційним адресатом послання, про яке йдеть­ся, є ми всі. Цей заповіт Гончар справедливо називає дивовижним за внутрішньою силою документом, у якому тісно переплелися два людських крила - особисте (подружня вір­ність) і громадське (національна відданість). Платон Артемович, який колись ішов під пра­пором жовто-блакитним, служив у війську УНР, болісно реагує на все, що гальмує укра­їнську справу. Своєму синові-орденоносцю, якому доручено високий державний пост - заступник Голови уряду в справах культури, старий вичитував за недбальство всього уря­ду, за недостатнє піклування про українську мову, негаразди в культурі, недосконалість українського правопису. Присутній при цих “напученнях дітям” Олесь Гончар бачив, що Микола Платонович “почував свою винуватість, щось буркав, виправдовуючись” [8 серпня 1990], але “брав батькові докори собі на карб, не полишав без уваги ті чи інші по­ради старого, щиру, далеку від дипломатії отецьку науку” [3, с. 533]. Порівнюючи ста­рого й молодого Бажанів, автор щоденників зауважує, що Микола не успадкував сповна цільності натури, непоступливості, яку мав батько. Далекоглядніший Платон Артемович не припустився б тих помилок, які лягли тя­гарем на плечі його сина. Це не докір молод­шому Бажанові з боку Гончара, а намагання зрозуміти, повніше окреслити постать Ми­коли Платоновича. У світлі цього заповіту, записано в щоденниках, вона “стає яснішою, драма його життя стає ще глибшою, якщо зважити на цей український дух сім'ї, дух непоступливий… Все ж у цій драмі, в своєму стражданні Микола Платонович став мені ще дорожчий…” [8 серпня 1990].

Український інтелігентний високомо­ральний дух сім'ї формувала й мати поета, Галина Аркадіївна, дочка скарбника Аркадія Костянтиновича Поржецького. Бажан роз­повів Гончарові, коли вони гуляли Подолом й розшукували могилу гетьмана Сагайдачного, про свій рід по лінії Поржецьких. Вони нале­жали до української шляхти. Материн прадід жив на Волині, був уніатським попом, який не перейшов у православ'я й бував у Римі на прощі. Бажанові перейшла в спадок іконка- горельєф, яку дістав його пращур разом із свідоцтвом про відпущення гріхів усьому ро­дові від самого Папи. Ця пам'ятка від матері опинилася в першої дружини Бажана, вона її не віддала своєму колишньому чоловікові, від чого той дуже страждав [26 травня 1968]. Галина Бажан була активісткою “Просвіти”, “хапало її навіть чека, потім випустило міся­ців через два, а подругу її розстріляли” [13 листопада 1977].

Є в щоденниках нотатки, присвячені се­стрі письменника - Аллі Платонівні, яка свя­то берегла пам'ять брата. Як тільки де-небудь щось друкувалося проти Бажана, вона відра­зу зверталася по допомогу до Олеся Гончара, повідомляла, що “знов отам і отам нападали на Миколу” [3 жовтня 1994]. Адресовані Ми­колі Платоновичу звинувачення на взірець “зрадив”, “критикував”, “служив системі”, “не допоміг”, “одержував нагороди” Олесь Терентійович намагався гасити в очах людей, хоч і сам часто усвідомлював, що йде проти власної волі, бо цей видатний поет мав і такі провини, яких міг не допустити, якби був трохи сміливішим, принциповішим, послі­довнішим, обачнішим і толерантнішим. Свої міркування з цього приводу Гончар висловив у діарійній нотатці від 23 квітня 1991 року. Вона з'явилася після чергової телефонної розмови з Аллою Платонівною, яка на цей раз просила захистити брата від харківсько­го критика В. В. Пеньковського (до речі, кан­дидата хімічних наук), що опублікував лист “Підтримую. Заперечую. Пропоную” в жур­налі “Дніпро” (див. [14]). Автор послання, про яке йдеться, відносить Миколу Бажана до тих “творців”, які прославляли Сталіна не зі страху чи примусу, а з власної ініціативи та заради здобуття привілеїв, і називає його сталінсько-брежнєвським чиновником від літератури. Пеньковський вважає, що Бажана уславили не його перші вірші, а оди Йосифові Віссаріоновичу - “Людина стоїть в зоренос­нім Кремлі”, “Безсмертя”, “Клич вождя”. Він звинувачує поета і в тому, що виступив проти повернення українським глядачам та читачам творів Михайла Булгакова, що був причетний до розгрому редакції журналу “Новый мир” і до вигнання з Союзу РСР відомих письмен­ників, що не захистив Івана Дзюбу, коли його цькували за націоналізм, Олеся Гончара, коли наша преса поливала брудом “Собор”, Василя Стуса, коли над ним чинили жорстоку розправу. Ніколи не забути того, що Микола Платонович познущався з нашої символіки, написавши ганебні рядки про святе для укра­їнців - жовто-блакитний прапор і тризуб:

З народних вуст жовто-блакитні браття
Почули смертний вирок і прокляття.
І звівсь народ. Він топче й розбива
Бандитський герб - зазубину трирогу…

Бажан нібито свідомо жертвував власним сумлінням заради власного життя - кар'єри, слави, нагород. “І цього не можна ні забути, ні пробачити. Ніколи!” - такими словами за­кінчує свій лист В. В. Пеньковський. Гончар почасти погоджується з цією думкою, ви­знає, що жорстоко, доскіпливо підібрані зви­нувачення не видумка, а правда, і водночас висуває свої контраргументи: “<…> але чи уявляє собі критик ту атмосферу? Коли пое­ти змушені були рятуватися і в такий спосіб?.. Ні, я не виправдовую славословів. Але в мені є співчуття. Живи Бажан у нормальнім сус­пільстві, був би з нього й нормальний поет, який-небудь Рільке… Але ж йому довелось пережити єжовщину!” [23 квітня 1991]. Автор щоденників постійно наголошує (і цим при­земляє критиків, утихомирює їх нинішні при­страсті), що з відстані страшного 1937-го року все бачиться по-іншому, отож, і гнів, якщо не змінюється на милість, то хоч м'якшає. Редакція журналу на боці Олеся Гончара. Вона запропонувала читачам висловити свої міркування з цього приводу. У коментарі “Від ре­дакції” зауважено, що факти, наведені в листі В. В. Пеньковського, мали місце, однак при­суд, винесений письменникові Бажану, надто категоричний. Цей митець, крім славослів'я, адресованого сатрапові, залишив поезію високого ґатунку. Тому не варто ганити все чисто, треба з розумінням підходити до трагедійної суперечливості культівських та застійних часів - “страшних, жахливих і ба­гато в чому до кінця нами ще не пізнаних” [14, с. 161].

У щоденниках особливу увагу звернено на мемуари Бажана. У цьому жанрі, як і в по­езії, він виявив себе надзвичайно яскраво та самобутньо. Згадувати ж Миколі Платонови­чу було про кого й було про що. Інша справа, що не завжди з великою охотою та приєм­ністю він гортав пережиті сторінки, та були на те свої причини. Якщо для когось 1920-ті, 1930-ті, 40-ві роки - просто історія, то для нього вони стали ще й великою особистою трагедією. Якщо на 70-річному ювілеї Ми­коли Куліша, що відбувався в Києві в Мало­му залі Жовтневого палацу під головуванням Бажана, доповідачі говорили про життєвий і творчий шлях цього талановитого митця, то в голові Миколи Платоновича роїлися інші думки: “<…> це ж тут, у підвалі якраз цього приміщення, сидів у 1934 р. майбутній ювіляр” [14 травня 1983]. Олесь Гончар підкреслює, що міг би в усіх тонкощах розповісти поет про складний шлях розвитку української літера­тури 20-50-х років ХХ століття, про жахливі події сталінської доби, учасником або очевид­цем яких був сам, однак цього не зробив. І зви­нувачувати митця не маємо права, бо в нього, як і в кожного з нас, свої рахунки з трагічним днем, що переріс в історію. “Хто б як не ставив­ся до М. Бажана, але за те, що зберіг у пам'яті й передає нащадкам, вся Україна сьогодні має сказати йому спасибі”, - занотував Олесь Те- рентійович у щоденниках 24 жовтня 1982 року, коли прочитав есе про Леся Курбаса.

Вирізнимо ще одну, як на наш погляд, вельми суттєву деталь: Бажан довго виношу­вав мемуарні задуми, бо не хотів залишити по собі такі спогади, які написав Смолич. Юрій Корнійович, скаже він Гончарові в одній із відвертих розмов, “не більше як на півштика копнув”, його твори поверхові, обиватель­ські, часто далекі від правди. Щоб копнути глибше, треба знати більше, слід бути точним та обережним з епохами, подіями, людьми - ось принципи Бажана-мемуариста. Йому вдалося менше напродукувати, але глибше глянути на нашу історію, помітити те, що не потрапило на очі іншим, розказати те, чого не знали інші. І в цьому ще одна з незапереч­них заслуг Миколи Платоновича Бажана і як письменника, і як дослідника.

У тому, що до нас дійшли спогади про Юрія Яновського, Леся Курбаса, Олександра Довженка, ваговита роль Олеся Терентійовича. Адже він постійно просив, нерідко вимо­лював, щоб Бажан доніс до нащадків справ­жній образ цих достойників й інших лицарів двадцятих-тридцятих років, змушував поета братися за перо й виповідати нам правду про десятиліття, що спливли й стали вже таємни­цею для тих, у чиїх очах Микола Платонович не просто художник слова, а патріарх укра­їнської літератури. В одній із розмов у Кончі незадовго до смерті Бажан із сумом по­відомив, що після його відходу ніхто вже не зможе розказати правди про забутих людей [8-9 травня 1983]. Письменник, який ще не так давно вміло і вправно карбував рядки за рядками, вірші за віршами, поеми за поема­ми, об'єднуючи їх потім у збірки (а їх аж три десятки), скаржився тієї останньої для нього весни Олесеві Терентійовичу, що сили поли­шають його, що не дається робота. Бажан мав намір підготувати передмову до творів адепта українського футуризму Михайля Семенка, який увів його в літературне життя, але далі двох перших вимучених рядків праця не по­сунулася. Не зреалізував Микола Платоно­вич ще однієї своєї мрії - не написав поеми про українського композитора, хорового ди­ригента і співака Артемія Веделя, що походив десь із Подолу. Гончар добре запам'ятав розмову про цього митця й зафіксував її в щоден­нику 5 червня 1983 року: “Має якусь книжку, де зібрано крихти біографії цього загадково­го нашого генія... Коли мав нібито приїхати до Києва цар Павло, до нього - зустрічно - звернувся Ведель з листом, пропонуючи по­вернути Україні козацькі вольності. Замість царської ласки, на яку сподівався автор чоло­битної, його було кинуто до кирилівської бо­жевільні (вже й тоді при Кирилівській [церкві] існував цей заклад)”. Не стало снаги в Мико­ли Платоновича передати колізію, яка вникла глибоко в його душу, - це непоправна втрата для нашої літератури. Її з'ява обов'язково б умножила славу письменника.

Треба подякувати Богові й сказати сер­дечне спасибі Олесеві Гончару, що маємо сьогодні спогади Миколи Бажана про вже згадуваних Юрія Яновського, Леся Курбаса, Олександра Довженка, а також про Василя Еллана-Блакитного, Леоніда Первомайського, Ванду Василевську, Давида Кугультінова, Симона Чиковані, Іраклія Абашідзе, Тама­ру Абакелія, Егіше Чаренца, Карло Каладзе, Миколу Тихонова, Олександра Твардовського, Максима Танка, Едуарда Багрицького, Павла Антокольського. Цінну інформацію про окремі мемуарні та історико-мемуарні есе знаходимо в щоденниках. Олесь Терентійович зафіксував і ті розповіді, які не роз­горнулися в окремі сюжети. Це передусім Бажанові свідчення про письменників із по­коління “Розстріляного Відродження”. Ва­силя Еллана-Блакитного він характеризує як “благородну постать”, тому що врятував Павла Тичину, Остапа Вишню, “Довжен­ка вихопив у Житомирі десь з-під замка” [9 серпня 1982], П'ятницького, “що був одруже­ний з дочкою Грушевського, врятував після Кам'янця-Подільського”. “Одна людина, - не втримується від коментаря Гончар, - а як ба­гато зробила людям добра!” [30 травня 1980]. Українського письменника Марка Йогансена Микола Платонович називає неординарною особистістю, бо той, як і його батько - викла­дач скандинавських мов, був поліглотом, а ще спортсменом, завзятим мисливцем [9 серпня 1982]. Бажан розказав Гончарові цікаву істо­рію про Анатоля Петрицького - українсько­го живописця, художника театру і книги, учня Василя Кричевського. Йдеться про ви­мушений візит майстра пензля до “типового переродженця”, “ката і руйнача” Постишева:

“Після того як було намальовано Скрип­ника і всім сподобалося, Постишев кличе Петрицького додому. Змусили його довго жда­ти. Потім нарешті виходить сам у тапочках і в галіфе.

- Ну как ты тут? - він усім тикав, цей державний хам. - Посиди, я вот пообедаю, поговорим.

Довго й неквапно обідає. Художник жде в кутку. Пообідав, гикнув, утерся, приніс якусь фотографію давню.

- Ану угадай, кто это? - Ріденька борідка, якийсь кацапчук.

- Павел Петрович, по-моему, это Распутин.

- Как? Это же я! Партизан дальневосточный... Думал, ты меня нарисуешь, а ты… Распутин! Уходи...

Добре, що хоч не посадив” [15 серпня 1981].

Державного діяча Михайла Полоза, про якого Гончар лише дещо чув і майже нічого не знав, Микола Платонович називає ціка­вим чоловіком [8-9 травня 1983], укладаючи в ці слова глибокий зміст. Занотував Олесь Терентійович і вималюваний Бажаном об­раз лідера організації “ВАПЛІТЕ” Миколи Хвильового (Фітільова): “Невисокий. Про­низливий врубелівський погляд... У дружбі відданий”. Він володів здатністю передчувати події, у чому пересвідчує такий епізод: “Якось пішли до цирку - Яновський, Бажан, Куліш і він. Китаєць під куполом виступає… І раптом Фітільов хапає сусідів за руки:

- Зараз він упаде!!!

І китаєць падає” [30 травня 1980].

До речі, від Олександра Ковіньки Гончар дізнався (і заніс це до щоденників), що на па­нахиді по Хвильовому в будинку Блакитного з найсильнішою промовою виступив Микола Бажан [24 січня 1971].

За діарійними матеріалами легко відтво­рюється діяльність Бажана як мемуариста:

• 2 квітня 1975 року Микола Платоно­вич повідомляє Гончарові, що пише есе про Ванду Василевську. Зацікавлено розповідає про її темперамент, як “безтямно була вона закохана в Корнійчука, і коли він їй зраджу­вав, робила спроби повіситись”. Ці деталі не ввійшли до твору, акцент зроблено на іншому: “Подружжя Ванди Василевської та Олек­сандра Корнійчука - це було єднання людей незвичайних, натур складних і поривчастих, талантів, гостро чутливих до історичних змін і до духовних процесів у самих собі і в оточен­ні” [4, с. 121]. Бажанові вдалося відтворити складність натури Василевської: і як польки- патріотки, яка бездоганно знала рідну мову, безтямно любила свою Батьківщину, і як ра­дянської громадянки, котра так уросла в есесерівські “умовини життя, звичаї, взаємини, процеси, що неспроможна була відмовитись від них” [4, с. 154]. Гончар не заперечує того, що Ванда Василівна - талановита письменни­ця, велика трудівниця, яка спопеляла себе в праці, однак робить важливе застереження: вона була байдужою до української культу­ри, не перейняла українофільства від свого батька, що був міністром в уряді Пілсудського, знав Івана Франка, “писав на українські теми статті й підписував їх - «Василько»” [2 квітня 1975].
• 24 квітня 1976 року Гончар дізнається, що Микола Платонович опублікував гарне есе про грузинського поета Симона Чиковані, у якому “трохи є старечого сентимен­талізму, а загалом чудово: поема гір, поема дружби. Ось чим треба займатися, а не ба­лаканиною” [27 квітня 1976]. Автор щоден­ників радить Бажанові написати спогади про українських митців - Василя Кричевського, Юрія Яновського та ін., потвердивши вкотре: “<…> скількох він знав. Про те, що бачив, що знає він, не напише, крім нього, ніхто” [12 вересня 1979].
• Довгоочікуваною радістю для Олеся Гончара стала вістка, що Микола Платоно­вич узявся за есе про Юрія Яновського: “Зда­ється, умовив нарешті Бажана, щоб написав спогади про Яновського… Ще якби написав він про київських антикварів, що з ними мав ґендлі в 20-х роках, а познайомився з тим колоритним світом завдяки тому ж Кричевському” [23 серпня 1977]. Про ґендлярів не розказав нічого, а про Кричевського дещо цінне виповів у “Майстрі залізної троянди”. Знайшлося тут місце і Михайлю Семенкові та його “футуристичній кумпанії”, і Майкові Йогансену, й Олексі Слісаренкові, Олександрові Довженку, Миколі Кулішеві (див. [2, с. 12–40]). “Про Яновського вийшло в нього блискуче”, цитуємо щоденникову нотатку від 12 вересня 1979 року, тому що цей спогад – не про окрему людину, не лише про дорогого “Юрія, Юру”, котрого любив, любить і любитиме, бо рана, якої він завдав найближчому другові, стала і його пекучою раною, а про цілу епоху, у яку ця людина жила, про її велич і тра-гізм. За переконанням Гончара, новаторство Бажана-мемуариста в тому, що він через долю окремих особистостей передав чи бодай заторкнув болючі проблеми цілої епохи.
• Олесь Гончар вважає найкращим спо­гад “В світлі Курбаса”. Його появи він чекав із великим нетерпінням, бо знав про наміри Бажана:

“Дзвонив із санаторію “Конча-Заспа” Микола Платонович. вітав із “Гоголівськими шляхами” <…> порадував:

- Пишу про Курбаса.

Краще нього - ніхто ж не зна” [1 жовтня 1981].

Гончарові давно пекло, за що система знищила цього талановитого митця в самому розквіті. Після похорону видатного україн­ського актора Амвросія Бучми автор щоден­ників дізнався страшну правду про загибель Леся Курбаса. Його, Миколу Куліша й інших “ворогів народу” сталінські гауляйтери ви­везли баржею в Біле море і там розстріляли, “щоб і сліду на землі не було, щоб падали просто за борт... Чорне, злодійське і в той же час боягузливе вбивство, - читаємо діарійну нотатку від 8 січня 1857 року. - Видно, що кати й там боялися таких, як Курбас, боялись його сили, його Розуму, його генія й краси!” 24 жовтня 1982 року Олесь Терентійович прочитав нове Бажанове есе, дав йому висо­ку оцінку: “Це, мабуть, найкраща річ з його мемуарного циклу. Багато що можна про­бачити авторові за таку працю, яка назавше поповнить скарбницю української культури. Власне, перед нами ціла повість про світанок нового революційного театру, про одного з наймогутніших творців українського рене­сансу ХХ ст. Що за постать цей Курбас, цей трагічний геній нашого революційного мис­тецтва? Від уманського Макбета й Гонти до зеківського невольничого театру на крайсвітніх похмурих Соловках… Та сама ця постать достойна Шекспіра новітніх часів!..”

Микола Бажан та Олесь Гончар вели роз­мову про Леся Курбаса й раніше, ще 1965 року. Микола Платонович тоді розказав про цього театрального діяча інше: він нібито ві­тав колективізацію, убачав у ній вихід країни із хуторянства на широкі простори цивіліза­ції, уважав, що саме перетворення дрібних індивідуальних господарів на колективні підприємства сприятиме швидкому “злиттю всіх” [27 березня 1965], тобто уможливить утілення в життя сталінської теорії про по­всюдну інтеграцію націй і мов у майбутньому комуністичному суспільстві. Про політичні переконання чи - радше сказати - помилки видатного майстра сцени в есе нічого не згада­но. Мудрий Микола Платонович беріг у своїй пам'яті не це, а інше, важливіше, потрібніше, духовніше, - складну симфонію творчого життя справжнього українського інтеліген­та, артиста і режисера, піаніста й художника, мислителя і поліглота, актора широкого діа­пазону й реформатора українського театру, беріг для того, щоб колись переповісти ону­кам і правнукам. Він із честю виконав узятий на себе святий обов'язок, своїм словом увіч­нив цю геніальну постать, допоміг повернути її із забуття в безсмертя.

• Бажан підготував ще одну цікаву розвід­ку - “Листи про могуття творчості”, присвя­чену Катерині Білокур. Із щоденників Гонча­ра довідуємося, що поштовхом до написання її стали опубліковані в журналі “Вітчизна” листи богданівської художниці, які не потра­пили до альбому з репродукціями її творів. Перечитані листи, як і колись побачені кар­тини, приголомшили Миколу Платоновича. “Нічого подібного не знаю в світовій літера­турі, - скаже він з великим хвилюванням і гордістю Олесеві Терентійовичу. - Щоб отак постав шлях виростання генія...” [21 березня 1982]. Менше ніж через місяць “Літературна Україна” надрукувала статтю Бажана про епістолярій “дивовижної селянської жінки, що самотужки вивчилась читати, самотужки вивчилась малювати”, що “увесь свій величез­ний життєлюбний і людяний талант <…> від­дала людям, красі і плодам їхнього вільного труда” [4, с. 404, 411]. Гончар зрозумів захват, емоційну риторику автора цієї публікації, але водночас і засмутився, відчув якийсь непри­ємний осад. “Надто наголошується на тому, - занотував він 10 квітня 1982 року, - що ви­ростала, мовляв, серед людей диких, темних, жорстоких, така собі мучениця-одиначка, але навряд чи таким уже диким було те на­родне богданівське середовище. І листам тут не можна повністю довірятись, адже ж хто з таких натур не малює себе у терновім вінку... Були батьки з їхнім родинним теплом, були свята народні, пісня була - все ж це формува­ло, наснажувало її духовний світ. А виходить із статті - одиначка, людина без кореня…

І ще: чомусь ні разу не згадано Павла Григоровича та Оксану Петрусенко, а вони ж таки перші відкрили художницю й допо­магали їй”. Апелюючи до Миколи Бажана, Гончар не втримався і висловив своє ба­чення живописного світу Білокур: картина “Сніданок”, яка чомусь звеличується, не найкраща річ, вона якась фотографічна, не віддзеркалює специфіки духовного єства геніальної художниці; Білокур - це “Буй­на”, це сині ночі з чар-зіллям, з вируванням барв”, вона - поет квітувань, у якого барви палахкотять, який сплітає з квітів гармо­нійні композиції, володіє чаклунською си­лою й магією життя, що нагадує гоголівську фантастичну красу [там само].

Звернімо увагу: в Бажановій статті зга­дано й Олеся Терентійовича, точніше, його проникливе есе, у якому влучно й виразно передано обрис мисткині, іменовано її по­сестрою напівлегендарної поетки Марусі Чурай. Валентина Гончар записала у своїх спогадах, що Олесь Терентійович виношував задум назвати статтю про Катерину Білокур “Тайноцвіт творчості”. Ця художниця вабила його як своїм мистецьким доробком, так і не­звичайним життям [5, с. 137]. Упадає в око те, що в поглядах на творчість Катерини Білокур у Бажана та Гончара чимало збіжностей. Їх об'єднують передусім два наскрізні мотиви: драматизм долі, шлях до вселюдського ви­знання геніальної селянки, яка не змогла здо­бути необхідну для художника-професіонала освіту, і загадка її дивовижного таланту, яко­му немає рівні у світі.

Зауважимо, що Микола Платонович не єдиний критик, із яким дискутує, хай і позао­чно, Гончар стосовно феномену Катерини Білокур. Глибоку статтю з назвою “Автопорт­рет з реальності” про її листи надрукував трохи пізніше від Бажана Леонід Новиченко. Він називає Катерину Василівну самобут­ньою мистецькою натурою, яка народжуєть­ся в народних надрах раз, а може, й рідше на століття, поетом-живописцем, психологом квітів, незрівнянною майстринею ікебани, квіткових панно і натюрмортів, людиною палючої мистецької совісності, оригінальною майстринею слова, у листах якої бринять ме­лодії ліричної пісні, думи, вчуваються інтона­ції Івана Вишенського, прекрасною дочкою свого народу, порівнює її долю з квіткою ло­микамінь. Олесь Терентійович робить закид і цьому критикові: “Не обійшовся без того, щоб не використати трагічне життя цієї жінки як привід для нападу на творчу інтелігенцію та для самобичування. Не помітили вчасно, мов­ляв, не допомогли, критика прогледіла ге­нія… Може, й добре, що “прогледіла”? - по­вертає автор щоденників думку в зовсім інше русло й обґрунтовує її такими вагомими, як на наш погляд, аргументами: - Відомо, що критика свого часу з геніями робила, як вона вміла нівечити їх та штовхати у вульгарну со­ціологію... І першими помітили її Оксана Петрусенко та Павло Григорович... Честь їм!” [8 січня 1983]. Помітили, тепер уже дозволимо собі не погодитися з Олесем Терентійовичем, та було запізно: злидні, невлаштованість в особистому житті, виснажливі домашні кло­поти, родинні чвари, хвороба матері перед­часно звели в могилу не просто художницю, а Богом посланий в Україну талант, який міг би зачарувати своїми картинами весь світ. А він, світ, дивується лише, як можна було “са­моробним пензлем з шерстинок, закріплених шматком бляхи на вишневих галузочках” [4, с. 407], створити те, що називається справ­жнім шедевром мистецтва.

До постаті Катерини Білокур Гончар звер­тається і в щоденниках (див. нотатки від 14 листопада 1972 року, 23 листопада 1976 року, 21 лютого 1985 року, 21 серпня 1985 року та ін.), наголошуючи, що ця жінка народилася з чорної землі народу, мала зрячу душу, чисту, незамутнену совість, тому й подарувала лю­дям, сама того не відаючи, магічні творіння, у яких “квіти весняні й осінні цвітуть поруч, сусідять; зозуля і перепел, і жайвір подають голоси водночас” [8 грудня 1977]. Вона щиро і світло любила рідний край, Україну, народ­ну поезію, Шевченкове слово, тому в її мис­тецьких барвах природно й неповторно ви­явив себе український дух. Цей дар вищі сили вручили не всім митцям, а насамперед тим, які вміють бачити світ, тонко відчувають його гармонію, живуть за принципом, який спо­відувала Катерина Білокур: “Людина - це очі, а потім все те, що довкола очей” [7 березня 1990].

Варто згадати, що Олесь Терентійович підготував також вступне слово до телевізій­ної вистави-передачі про славетну художницю, образ якої не просто зіграла, а відтворила всіма барвами душі “безмежно щира, правди­ва, емоційна”, сучасна “донька Заньковецької” Ніна Матвієнко. Ця артистка “просто читає... листи до друзів, інтимно, тихо читає сповідь тієї чудодійниці з Богданівки, а по­стає ціла доля народу” [11 січня 1981]. А ще раніше - 1973 року - Олесь Гончар підготував вступне слово під назвою “Чарівний світ Ка­терини Білокур” до альбому з репродукціями її творів, про яке згадує Микола Бажан. Своє захоплення мисткинею автор “Собору” пере­дав й іншим майстрам слова. Скажімо, саме за його порадою Володимир Яворівський на­писав роман “Автопортрет з уяви” про цю мужню жінку, який добре сприйняв читач і яким дорожить сам автор [18 грудня 1992].

Відвідавши 26 листопада 1977 року Музей-садибу художниці в селі Богданівці, Олесь Терентійович залишив такий запис у книзі відгуків: “Спасибі всім, хто доклав душі до створення цього чудового Музею. Вічна слава генієві славетної дочки українського народу Катерини Білокур”.

На погляд автора щоденників, найвищої оцінки заслуговує діяльність Миколи Бажана як головного редактора Української Радян­ської Енциклопедії. Біля її керма він упевнено простояв понад чверть століття (1957-1983) й домігся колосальних успіхів. Бажанова еру­диція, професіоналізм, організаторський талант у поєднанні з винятковим працелюб- ством, напише Гончар у своєму спогаді “В останніх променях”, прислужилися великій і благородній справі. Цей чоловік не просто керував авторським колективом, пробивав дорогу багатотомній УРЕ й різним енцикло­педичним словникам та довідникам, а й “був водночас <...> чорноробом культури, сум­лінним її трударем, чия натура не визнавала полегшеного ставлення до своїх обов'язків, - не в Бажановій вдачі було миритися з “лірич­ним” нічогонеробством” [7, с. 527-528]. Із не­змірною шаною та любов'ю говорить Гончар про “напрацьованого майстра”, який, незва­жаючи на вік і хвороби, що виснажували його, щоранку виходив на ґанок і розмірено пряму­вав до машини з коректурою чергового тому енциклопедії під пахвою. Кожен том, кожну його статтю, кожен її рядочок він пропускав крізь розум і серце. За це Олесь Терентійо- вич називає Бажана істинним подвижником, “людиною Франкової патріотичної невсипу­щості, справді невтоленної жаги до праці” [7, с. 529]. На головного редактора УРЕ ля­гала велика відповідальність. Уся діяльність видавництва обов'язково мала узгоджувати­ся з найвищою владою. Микола Платонович час від часу зустрічався з першим секретарем ЦК КП України Петром Шелестом, а після нього - з Володимиром Щербицьким, з їхніми заступниками, з партійниками, чиновниками нижчих рангів. На різних зборах, нарадах він звітував, доповідав, одержував дозволи, вказівки стосовно створення багатотомних “Української Радянської Енциклопедії” (пер­ше видання - 1959-1965, друге - 1974-1985) та “Історії міст і сіл Української РСР” (1968­1973), двотомної “Енциклопедії кібернетики” (1973) й багатьох інших енциклопедій, енци­клопедичних словників, довідників, а також мовних і галузевих лексикографічних праць. За різні ідеологічні помилки, невправності, промахи колег, розходження в чиїхось по­глядах Бажанові перепадало не раз і досить серйозно. Петро Шелест у своєму щоденни­кові зафіксував деякі розмови з Бажаном:

• “Прийняв М. Бажана на його прохання. Обговорили ряд питань: треба прийняти рі­шення ЦК про проведення 150-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, про споруджен­ня пам'ятника Шевченкові у Москві, про ви­дання тритомного словника-довідника по Україні” [21-31 жовтня 1963] [19, с. 163];
• “З М. Бажаном обговорили питання, пов'язані з випуском трьохтомної енцикло­педії з кібернетики” [24-30 листопада 1967] [19, с. 247];
• “Прийняв Миколу Бажана. Він доповідав про роботу енциклопедичних видань. Просив дозволу на нове видання “Української Радян­ської Енциклопедії” в 15-ти томах. Йшлося про видання енциклопедії з літератури і мис­тецтва” [18 листопада 1971] [19, с. 353].

Покличемося - свідомо - ще раз на Ше­лестів діаріуш і на цей раз закцентуємо увагу на такому незвичному факті: Петро Юхимо­вич, адепт комуністичної системи, головно­командувач Комуністичної партії України, не завжди захищав інтереси однопартійців і суспільний лад загалом. Він нерідко перехо­див на бік людей, що стали жертвою кому­ністичної системи, думки, прагнення, права яких вона не визнавала, ущемлювала, попи­рала. У розряд неблагонадійних потрапляв і Микола Платонович: “Звідкись, але зрозу­міло звідки, на М. Бажана йде тиск, щоб він не давав розгорнутої енциклопедичної до­відки, а тим паче портрета на М. С. Хрущова, С. В. Косіора, М. О. Скрипника, В. Я. Чуба­ря, Г. І. Петровського та інших політичних і громадських діячів. Більше того, у такому ж плані йшла мова про О. Т. Гончара. Як гру­бо в нас дозволено втручатися в історію, ви­кривляти і фальсифікувати її. Я вважаю, що це злочин деяких “політиків-ідеологів” перед історією, народом, нашим поколінням. Дав пряму вказівку об'єктивно висвітлювати ді­яльність, вміщувати біографічні дані, пода­вати портрети згідно з прийнятими нормами і положеннями” [24-30 листопада 1967] [19, с. 247]. Чи: “На Бажана йдуть нападки за його “ортодоксальність”, треба його всебічно під­тримати” [18 листопада 1971] [19, с. 353].

Система пильно стежила, аби до енци­клопедій не закрадалася крамола. Бувало, як не дивно, й таке, що непорозуміння, супереч­ності, розбіжності виникали в Бажана не тільки із стражами порядку або цензорами, які доскіпувалися до кожного слова, винюху­вали кожен рядочок статті, а й навіть із чле­нами редакційної колегії. Від Миколи Пла­тоновича Гончар дізнався, що академік АН УРСР Іван Білодід і член-кореспондент АН УРСР Євген Кирилюк звернулися з листом у найвищі інстанції, у якому вимагали заборо­нити вихід у світ “Шевченківського словника” лише через ту причину, що в ньому згадано Миколу Скрипника [8-9 травня 1983]. Не­малих зусиль коштувало Бажанові, аби стат­тя, присвячена цьому академікові АН УРСР, державному й партійному діячеві, до того ж першому головному редакторові УРЕ, по­трапила до словника. До речі, Микола Пла­тонович повідомив Олесеві Гончару одному з перших, що дозволено видання двотомної Шевченківської енциклопедії [11 листопа­да 1975]. Радість, проте, було передчасною, бо попереду Бажана і його колег ждали нові випробування, почалося справжнє морду­вання. Із щоденникового запису, датованого 25 грудня 1975 року, дізнаємося, що Москва заборонила називати підготовлене видання енциклопедією. Не дано згоди й на “Шевчен­кіану”. Центр рекомендував іменувати фун­даментальну колективну працю про Тараса Шевченка, упорядковану 500 авторами, усьо­го лишень “Справочником” [28 грудня 1975]. Треба було знову воювати, оббивати цеківські пороги, переконувати заскорузлих чи­нуш, що перед ними не довідник, а унікальне лексикографічне джерело. Перемогу нарешті одержано: 20 жовтня 1977 року підписано до друку “Шевченківський словник” у двох томах, наступного року книга з'явилася на полицях книгарень, у бібліотеках. А скільки перешкод необхідно було здолати, щоб УРЕ дійшла до свого користувача. Чого варте, скажімо, її перевидання обов'язково двома мовами — українською та російською. Коли Микола Бажан готував том про Україну, йому довелося добряче посваритися навіть за термін “возз'єднання українських земель в єдиній українській радянській державі”, бо слово “український” не влаштовувало кондуфорівців. “А між тим, — записано в щоденни­ках 2 серпня 1983 року, - це формулювання і саме в такому вигляді належить особисто... Сталіну” [31 липня 1983]. Отож, мав рацію Олесь Терентійович, коли сказав, що сталінщина агресивна… й сьогодні, що вона живуча й страшніша за Сталіна. Треба згадати, що Бажанові належить ідея створення “Української літературної енциклопедії”, що він укупі з Гончаром підготував статтю на підтримку 11­томного тлумачного “Словника української мови”, у якій дав цілий абзац похвали Грінченковому словникові. “В Інституті мовознавства настрій святковий, - записано в щоденниках 19 липня 1983 року. - Справді - подія. І це ж після того, як шеф СПУ по них топтався...”.

В останні роки життя Микола Плато­нович скаржився Олесеві Терентійовичу, що фізично не може далі працювати в УРЕ. Він розумів, що не вічний на цій землі, тому й шу­кав собі надійну заміну. Його кандидатури не підходили партійникам, бо ті визначали про­фесійність на свій копил - орієнтувалися не на знання, ерудицію, досвід людини, а на її покірність, безініціативність, а найважливіше - відданість справі комунізму. Микола Плато­нович, приміром, бачив на своєму місці Павличка, покладав на нього великі надії, однак цьому письменникові таку високу й відпові­дальну посаду чиновники не довірили, чого й слід було сподіватися: якщо Дмитро Васильо­вич не влаштовував їх як редактор журналу, то про керівника УРЕ годі й думати. Сам Ба­жан не раз розпачливо заявляв, що й вибирати головного редактора одного з найавторитет­ніших у тодішній республіці видань не дуже є з кого. “Дається взнаки багаторічна плюндрація, - скаже він Гончарові, - мало “молодих, надійних” серед творчої інтелігенції” [8-9 травня 1983]. Микола Платонович мав пра­во на таку думку, бо знав не з розповідей, а на власні очі бачив, на своїй шкурі відчув, як винищувався український цвіт. “О tempora, o mores!..” - з сумом констатує Олесь Терентійович, осмислюючи все це, і, аби заспокоїти себе та оптимістично дивитися вперед, не за­циклюватися на безвиході, удається до такої філософської медитації: “А працювати треба. Адже Андріївський собор... стоїть на висоті й тебе кличе до високого, і зрештою є ж для кого трудитись...” [там само].

Були в Гончара й деякі претензії до Ба­жана як очільника УРЕ. Розкривши для себе таку постать, як Пантелеймон Антонович Петренко, він із докором запитує Миколу Платоновича, чому той не увів до енцикло­педії цього нашого письменника, який жив у Тбілісі й там загинув, перекладача україн­ською мовою творів французьких поетів, ро­сійською - грузинських, вірменських та азер­байджанських, зокрема “Витязя в тигровій шкурі” (в парі з Костянтином Чичинадзе). “І почувається гріх, - занотовано в щоденниках 25 грудня 1978 року. - Гріх замовчування. Ох, люди”. Гріх - на переконання Гончара, а Ба­жан, певне, сприймав усе це дещо по-іншому. Очевидно, не з легковажності, а через якісь інші серйозніші причини, відомі тільки йому, не потрапило до енциклопедії ім'я людини, яку він добре знав, яка, крім усього, була йому по-особливому близькою, адже захо­плювалися ці обоє поетів однією справою - перекладом, тією цариною, у якій Микола Платонович залишив помітний слід. Як пере­кладач він, слушно зауважував Дмитро Павличко на одному з поважних письменницьких зібрань, у повницю нашої культури поклав нові алмазні обробки, вибрав для співбесіди художників, які приходять із закликом лю­бові, щоб рівняти всіх справедливою красою мистецтва [12, 1981, 17 квітня].

Ніхто, очевидно, не зможе заперечити, що енциклопедія та її відгалуження - найбільше й найвеличніше Бажанове звершення. “На цій ниві, - запише Олесь Терентійович на дев'ятий день після смерті письменника, - він виказав свою справді могутню творчу енергію, постав в очах народу як незрівнянний організатор науки. За саме тільки це Україна буде йому вічно вдячна. А хіба це мало?”. Будь-хто від­повість, що аж ніяк не мало, ба навіть більше, ніж багато, оскільки енциклопедії - найна­дійніші джерела інформації про світ, природу, суспільство, людей. Саме з них можна почерп­нути найдостовірніші відомості з усіх галузей знань. Щоправда, енциклопедії самі собою не з'являються, вони мають своїх мудрих твор­ців. Один із них - невтомний Бажан. Проци­туємо ще раз Олеся Гончара й погодимося з його твердженням, що за саму лишень енци­клопедичну діяльність цю людину - Миколу Платоновича Бажана - треба підтримувати й довічно шанувати [27 вересня 1982].

Скрупульозне знайомство із щоденника­ми Олеся Гончара пересвідчує в тому, що його тривале спілкування з Миколою Бажаном бувало не лише приємним, щирим, доброзич­ливим, а й мало подеколи присмак гіркоти, породжувало прикрі непорозуміння, навіть розчарування. Спочатку про світле у вза­єминах письменників. Як позитивне насампе­ред відзначимо те, що вони могли в “тяжкую минуту” об'єднатися й вплинути своїм авто­ритетом, наполегливістю, розумом, принци­повістю на різні події, докорінно змінити їх перебіг, домогтися торжества справедливос­ті. Таких прикладів наведено в щоденниках немало. Ось один: іде бурхливе, прямо-таки шквалисте засідання президії, на якому звіль­няють від обов'язків редактора “Літературної України” Петра Перебийніса. Ухвала, за про­гнозами “товариша володаря крісла”, мала бути одностайною. Але де там: проти знят­тя виступили члени президії Бажан, Гончар та ін. Для них, читаємо щоденниковий запис від 12 листопада 1981 року, “справа навіть не у Перебийносі, а в сваволі, відсутності аргу­ментацій та ще в методах тиску й залякуван­ня, до яких раз у раз вдавався головуючий на засіданні” [12 листопада 1981]. Своїми різки­ми протестами Олесь Терентійович і Микола Платонович доводили на тому засіданні, як і на багатьох інших перед тим і після того, що письменники не згодні на роль сліпих вико­навців чужих команд, що вони не маріонетки, не бездумні роботи, які мають діяти лише за чиїмись указівками, штемпелювати “слух­няно все, що тільки їм запропонують, неза­лежно від того, чи в'яжеться пропоноване із здоровим глуздом”, а творчі люди, котрі ма­ють захищати суспільство. Варто ще раз зга­дати, як ці двоє митців припинили цькування Дзюби, коли відмовилися від участі в роботі цеківської комісії. Діяли вони однаково, не знаючи про намір один одного, й тоді, коли не забажали проведення 1983 року вечорів на свою честь у Київській державній філармонії [23 травня 1985]. У кожного з них були на те свої причини. Об'єднувало ж митців намаган­ня протистояти владі, викорінювати трагічні дисонанси, що пройняли суспільство й зу­мовили його суцільну деморалізацію. Олесь Гончар і Микола Бажан, а з ними ще й Мак­сим Рильський, Андрій Малишко, виступили проти ганебного хрущовського закону, який декларував фіктивну демократичність права вибору батьками мови навчання дітей. Насправді ж він відкривав простір для російщення України. Гіркі плоди цієї антиукраїнської реформи ми пожинаємо й сьогодні.

Повертаючись до початої розмови про світлі сторінки у взаєминах автора щоденників із корифеєм української поезії, муси­мо сказати й про те, що Олесь Терентійович вважав Миколу Платоновича своїм духо­вним учителем, наставником. У розмовах з інтелектуалом-філософом Бажаном Гончар нагадував губку, яка жадібно вбирала нову чи маловідому інформацію або ту, про яку було неприйнято, а то й заборонено говорити. Уся вона відразу лягала на папір у вигляді діа- рійних нотаток, зазвичай ще й із глибокими авторськими коментарями. Таких записів чи­мало, і більшість із них могли б стати канвою для повістей, новел, публіцистичних або на­укових досліджень. Передамо в стислому пе­реказі зміст тих, які особливо запали в душу Гончарові:

• Дід Надії Крупської, яка є вихідцем із вихрестів, лікував Тараса Шевченка [14 лис­топада 1975].
• Український кобзар-поет Федір Кушнерик не лише прекрасно співав, а й магічно впливав на людей, і на Бажана також. Про­слухавши в його талановитому виконанні думи, молодий поет безболісно назавжди попрощався з футуризмом та авангардизмом; народний митець із Полтавщини перевернув усі його естетичні уявлення, просвітлив душу [3 серпня 1982].
• У недалекому майбутньому критика і громадськість достойно поцінять творчість неповторного, своєрідного, тонкого по­ета й перекладача Володимира Свідзинського, якого було заарештовано у вересні 1941 року, звинувачено в антирадянській агітації і спалено разом з іншими холодногорськими в'язнями неподалік Харкова [1 квітня 1975].
• На початку війни Бажан зустрічався з командувачем військ Південно-Західного фронту генералом Михайлом Кирпоносом, який із болем та розчаруванням розповідав про дивні накази Сталіна - “познімати гарма­ти з прикордонних укріплень, надати - саме в ті дні напруги - відпустки командирам” [23 травня 1983].
• Бажан возив у Чернігів для “наглядної агітації” німця-перебіжчика, який розкрив секрети плану “Барбароса” [там само].

Бажан не виконав завдання, яке одержав на початку війни від тодішнього секретаря ЦК Лисенка, - будь-що вивезти Довженка і його батьків у тил [25 липня 1976]. Юлія Іполитів- на Солнцева, дружина Олександра Петрови­ча, сердилася на Миколу Платоновича, що проігнорував цю вказівку [7 вересня 1994]. Їй нібито достеменно відомо, що 1942 року десь у селі під Воронежем під час навального відступу, паніки, хаосу Бажан помітив Довжен­ка, але не зупинив машини, у якій їхав разом з Олександром Корнійчуком та Вандою Василевською, і не підібрав свого товариша, друга та колегу. Допоміг талановитому майстрові екрана і слова якийсь полковник, а то - по­трапив би в руки ворогам. “<…> страшно по­вірити”, - ці рядки Олесь Гончар заніс до сво­го щоденника 1 лютого 1968 року, після того, як у нього побувала Юлія Солнцева.

• Микола Платонович ознайомив Гонча­ра з п'єсою польського драматурга, у якого поляки зображені однокрилими створіння­ми: “Ні люди, ні птахи! - відгукнеться про цей твір Гончар і назве його новітнім міфом. - І, щоб злетіти вгору, їм доводиться єднатися в пари, тобто лише любов здатна дати таким однокрилим крила, політ!” [3 червня 1981].
• Бажана непокоїть, що талановита молодь, здобувши в Україні освіту, за­живши тут слави, шани, тікає потім до Ленінграда, Москви, забуває про вірність обов'язкові перед своїм народом та його культурою [9 серпня 1983].
• Гончар із цікавістю вислухав оповідь поета Бажана та драматурга Корнійчука про їх театральну молодість. Відомо, що Мико­ла Платонович колись керував Уманським, а Олександр Євдокимович Христинівським любительським театром. Колективи, які вони очолювали, мали свої традиції, смаки й упо­добання. Уманські актори віддавали перевагу Генріхові Ібсену, а христинівські - Маркові Кропивницькому. Комічні історії, які тра­пилися з Корнійчуком, Олесь Терентійович детально зафіксував, як тільки-но від нього пішли зимового вечора 1953 року поважні гості - колишній “вождь уманського футу­ризму” Бажан і шанувальник українського класичного мистецтва Корнійчук:

“Був керівник духового оркестру Забігайло. Корнійчук-режисер найняв його за 8 мільярдів грати увечері. Хуга, заметіль, тріскучий мороз, скликають молодь до клубу. 12 маршів врізав Забігайло на тріскучому морозі біля клубу, але вечір таки зірвався. Корнійчу­ку ніде взяти 8 мільярдів. Тому Забігайло по­дав у суд.

- Утік я від нього на робфак і став, таким чином, драматургом.

Потім, після війни чи в 44-му році, їду­чи по Україні, заїхали Бажан і Корнійчук в Умань. Один - зам. прем'єра, другий - міністр закордонних справ. Сіли в першому ряду. І ось з оркестру піднімається Забігайло.

Бажан каже, що “Сашко зблід, побачив­ши свого кредитора! 8 мільярдів!!!”.

Ще розповідає (Корнійчук):

- Ставив якусь російську п'єсу. Треба візитку (вечірній одяг. - М. С.). На всю Христинівку ні в кого нема. Лише в одного єврея. З трудом позичив той, за що отримав контрамарку.

І ось виходить у візитці широкоплечий машиніст на сцену. Перед тим наказав йому Корнійчук:

- Бережи візитку, бо вона ветха, в скрині перепріла.

Той берігся, а як ввійшов у раж, розпра­вив плечі - і візитка через усю спину трісну­ла” [26 лютого 1953].

Олесь Гончар, виповідаючи свою повагу Бажанові, зауважує, що знаходив надійну підтримку й потужний стимул до майбут­ньої праці в позитивній оцінці цим видатним поетом його романів та публіцистичних до­сліджень. Як видно із щоденників, Микола Платонович пильно стежив за мистецьким ростом свого колеги, не пропускав нагоди привітати його з черговою духовною пере­могою. Як тільки-но вийшов у “Вітчизні” ро­ман “Подорож до Мадонни” (“Твоя зоря”), Бажан висловив своє захоплення твором [19 січня 1980], події якого, за його цікави­ми спостереженнями, розвиваються у ве­ликих просторах і великих часах. Вони не стихійні, а оперті на могутні образи Кирила Заболотного й Романа Винника. Ці думки знайшли своє логічне продовження в статті Бажана “Слово, напоєне світлом”. Микола Платонович був щирим, коли поздоровив Гончара з виступом на засіданні, присвяче­ному 1500-річчю Києва, і подякував йому, що говорив про нашу історію “з людською і національною гідністю” [31 травня 1982]. Зігріла душу Олеся Терентійовича поетова похвала за теплу й змістовну промову на літературному вечорі з нагоди 80-літнього ювілею Юрія Яновського [22 травня 1982].

В окремий діарійний сюжет можна об'єднати багаторічні квітневі записи про день народження Олеся Гончара. Вони на­повнені не самомилуванням чи самозакоха­ністю, а роздумами про перейдений творчий шлях, про людей, із якими доводилося ділити радість і горе, які допомагали долати пере­шкоди. Серед тих, кого запрошував до себе іменинник, обов'язково були Ніна Володи­мирівна та Микола Платонович Бажани. До речі, на невеселому 50-літньому ювілеї, який став початком “соборної кампанії”, голову­вав Микола Платонович. До цієї дати в “Ли­тературной газете” вийшла його стаття, у якій “Собор” потрактовано як великий успіх митця [13, 1968, 3 квітня].

Долучився Бажан і до святкування 60- літнього ювілею Гончара. “Вечір у консерва­торії, - занотовано 4 квітня 1978 року. - Хоч ювілейна комісія (на чолі з Козаченком) ро­била все, щоб вечір оказенити й засушити, цього, на щастя, не сталося. Все тут бурхало емоціями, променилося, хвилювало. Верши­ною вечора був виступ Бажана, який прочитав вірша-посвяту, а перед тим сказав: “Наш на­ціональний скарб - це ви…”. На тому дійстві до іменинника з вітальним словом зверталося багато людей: письменники Павло Загребельний, Юрій Збанацький, Борис Олійник, Сергій Баруздін, міністр культури України Сергій Безклубенко, академік Іван Білодід. Олеся Те- рентійовича, проте, найбільше вразив виступ Миколи Платоновича. Через хворобу Бажан не був присутнім на післяювілейному зібран­ні, що відбулося 28 квітня 1978 року, на якому Гончарові вручали Зірку Героя Соціалістичної Праці. Поет, дізнавшись, що її “пригвинчував <…> до борта піджака” головний цькувач “Собору” Ватченко, не втримався й подзво­нив Олесеві Терентійовичу, іронічно заявив­ши: “Дав би 5 крб., щоб побачити, як Ви лобизалися з президентом.” [29 квітня 1978]. Йому, мабуть, як багатьом іншим, уявилося, що колишній дніпропетровський бос не Зірку чіпляв, а серце викручував з автора роману. Сам Гончар сприйняв усе це спокійно. “Пре­зидент є президентом, - запише він наступно­го дня в щоденниках, - якщо вже його обра­ли <...>, я не почуваю до нього ворожості. Я таки не злопам'ятний”. Шкода, що Микола Платонович не почув і не відгукнувся на ви­ступ Гончара, який зворушливо сприйняли присутні на тому дійстві. Олесь Терентійович гордий і радий із того, що в урочисті хвили­ни виголосив важливі для нього думки, де є й така: “Почуттям особливої вдячності сповне­ний зараз я до рідного народу, бо ж це він дав мені частку своєї творчої сили, дав мені своє Слово, свої духовні скарби (коли говорив це на трибуні - якраз уявлявся мені силует со­бору), це ж він, народ український, збагатив мене своїми думами і хвилюваннями, це він наснажив мої книги своїм великим, чесним і героїчним життям” [там само].

А ось зроблений через 2 роки запис про ще один день народження Гончара: “Були в нас із нагоди іменин Бажани, Драчі, Загребельні, Коротичі, Мушкетик, Дмитерко, а з Москви - Марков і Верченко (вони тут у відрядженні).

Багато й розумно говорилося.

А ввечері вийшли до Володимирського собору, саме люди виходять з вогнями: це ж чистий четвер! Який величний обряд! Безліч людей із собору розтікаються в темряву, і ко­жен вогник несе - вогонь своєї душі! Люди, що не втратили духовності” [3 квітня 1980].

Про Бажана мовлено і в нотатці, датова­ній 3 квітня 1982 року, але вже в іншому кон­тексті: “<...> День, що про нього першим на­гадали телеграми від читачів.

Не забули й друзі. Телефон не вмовкає.

А увечері - в дорогу. Їду на Лен. комітет, голосувати. Хочу, щоб Микола Платонович таки дістав те, що він заслужив багаторічною працею на ниві культури”.

Через п'ять днів - 8 квітня - Олесь Те- рентійович повідомляє, що Бажана одно­стайно обрано лауреатом Ленінської пре­мії. І це заслужено, бо “достойний, якщо брати все в цілому, починаючи з ранніх по­езій...” [5 серпня 1983].

До 65-літнього ювілею Олеся Гончара Бажан підготував дослідження з чудовою на­звою - “Слово, напоєне світлом”. У сам день народження на київській квартирі письмен­ника зібралося добірне товариство: Дмитро Гнатюк, Павло Загребельний, Володимир Канівець, Василь Бережний із дружинами, Юрій Мушкетик. Телевізія передала “За мить щастя” в чудовому виконанні Ніли Крюкової, присутніх порадував своїм прекрасним співом Дмитро Михайлович, майстерно виконавши “Чом, чом, земле моя...”, “Сміються, плачуть солов'ї” і “Многая літа...”. Мабуть, найдо­рожчим подарунком для Олеся Терентійовича були навіть не троянди, які йому привезли степовики літаком із Херсона, а сигнальний примірник “Вибраного” у двох томах з перед­мовою Миколи Платоновича. Книги приніс і вручив іменинникові тодішній директор видавництва “Дніпро” Олександр Бандура. Вар­то зупинитися на цій статті Бажана, яка, від­разу треба сказати, заслуговує похвали. У ній різноаспектно схарактеризовано прозовий набуток Олеся Гончара загалом і з дивовиж­ною інтелектуальною наснаженістю проана­лізовано чотири романи - “Людина і зброя”, “Циклон”, “Тронка”, “Твоя зоря”, що ввійшли до двотомника. Оригінальність праці полягає в тому, що в ній зроблено спробу - і досить успішну - поглянути на зображувані Гонча­ром події, його героїв крізь призму світла - цього дивовижного і благородного вияву ма­терії. У його промінні дослідник Бажан зримо бачить великий дім, що розкриває анфіладу високих і красивих зал, у яких живе “Людина, ота людина, що її девізом обрав Гончар сло­ва: «Я - людина! Живу для любові, для твор­чості!»” [3, с. 37]. На думку Миколи Платоно­вича, автор романів не просто майстер слова, а “художник світла, його <...> зображувач і поет”, який закохано й уважно простежує <…> промені, що пронизують людські істо­ти, що оживляють природу, що ринуть крізь космос” [3, с. 87]. Ґрунтовно заглиблюючись у кожен із романів, Бажан намагається зна­йти органічний зв'язок між ними. Він, за його твердим переконанням, насамперед у пото­ці поколінь, у бутті духовно багатих і ницих людей, які їх уособлюють. Цей дослідник, на відміну від інших літературознавців, не шукає у творах автобіографічної протокольності й твердо стоїть на своєму: так правдиво від­творити події може лише той, хто на собі відчув дух давноминулих поразок і перемог, скорбот та надій і добре уявляє широкі го­ризонти сьогодення, близького і далекого майбутнього. Хвилі Гончарової прози, за об­разним висловом Бажана, течуть музично, у них відчутна народна мелодія. “Чисте і широ­ке море української мови блискоче в ритмах цих хвиль, сяє, чарує, виграє. Оповідь то за- бурунить тужно і клично, то потече хвиляс­тим речитативом, то зблисне скриком радос­ті чи гніву, то забринить успіхом або ніжним освідченням” [3, с. 45]. Ця вишукана, смілива метафора розкриває велич слова Олеся Гон­чара - не просто самобутнього письменника, а одного з найвидатніших творців сучасної літератури.

Олесь Гончар так само теплим словом підтримував Миколу Бажана, підбадьорював на схилі літ, коли той скаржився на страшну річ - старість і був у розпачі, не знаючи, як із нею боротися, як їй не піддаватися. Так трапилося, що своє 75-річчя Микола Плато­нович зустрічав не в Києві, а в якомусь ака­демічному санаторії під Москвою. Гончарове вітання - від душі - полетіло й туди: “Доро­гого юбиляра Миколу Платоновича, нашу славу, нашу гордость, поздравляю от всей души. Новых сил Вам на многие годы, сил творческих, плодоносящих. Обнимаю. Ваш Олесь Гончар” [18, фонд 535, оп. 1, спр. 925]. Це був останній прижиттєвий ювілей Бажа­на. Він його не збирався відзначати, а коли повернувся “із пущ Підмосков'я”, змінив своє рішення, відчуваючи, певне, що не дотягне до поважнішої дати - вісімдесятиліття. На свят­ковій вечері був надто красномовним, щедро обдаровував вишуканими літературними компліментами всіх гостей: Голованівських, Дмитерків, Новиченка, Павличка, Загре- бельних, Драчів, Полянкерів, Анну Смолич і, звісно ж, Гончарів. Такий Бажанів реверанс не дуже сподобався Олесеві Терентійовичу, йому чомусь учувалась нещирість чи неповна щирість у пишних словах господаря застілля. “<...> не піддавайся цьому відчуттю, будь великодушним” [27 жовтня 1979], - наказу­вав того дня собі Гончар. Ніхто з присутніх не помітив його невдоволення. До імперати­вів “Будь великодушним!”, “Умій прощати!” Олесь Терентійович удавався частенько, і це допомагало йому вгамовувати пристрасті, приймати виважені рішення, об'єктивно ці­нувати людей і їх вчинки, не упереджено, а з розумінням, сприймати виписані побратима­ми по перу людські долі.

Видатні українські письменники Олесь Гончар і Микола Бажан належать до тих динамічних фігур, які часто не сприймали нав'язувані партійною системою суспільству погляди, опозиціонували себе їм, перекон­ливо й послідовно доводили власну правоту, хоч нерідко й потерпали від цього. Природно, що між ними могли виникати непорозумін­ня, вони часто дискутували між собою, на­віть розчаровувалися один в одному. Однак це лише епізоди у взаєминах. Здебільшого ці двоє митців і громадських діячів були одно­думцями, обирали спільну стратегію й такти­ку. Стосовно розбіжностей, то ті з'явилися на самому початку їх спілкування. Пригадай­мо “космополітичний” пленум Спілки пись­менників України 1949 року. На ньому мо­лодий прозаїк Гончар покритикував або, як він сам записав у щоденниках 16 липня 1994 року, “під гарячу руку зачепив” Бажана за те, що потурав редакторові “Вітчизни” Євге­ну Адельгеймові. Цього літературознавця він називав “найчорнішою постаттю серед кос­мополітів”, страшнішим навіть за Стебуна, який повновладно порядкував у Спілці, чи Санова-Смульсона, котрий майже прибрав до своїх рук “Літературну Україну”. Гончар закликав Миколу Платоновича розплющити очі, вийти з гіпнозу, у який його ввів цей “мах­ровий, досвідчений організатор і натхненник антипатріотичної групи” [11, 1949, 10 берез­ня]. Не зайва в цьому контексті така деталь: Гончар не торкнув тоді творчості Бажана, а Микола Платонович без амбіцій сприйняв критику автора, навіть визнав її справедли­вою наступного дня в Спілці на партійному бюро. “Зачепив” Олесь Терентійович на тому письменницькому зібранні не лише Бажана, а й усю критику, звинуватив її в хронічному відставанні від життя. Поступ у літературі й літературній критиці, на його погляд, гальму­ють стебуни, адельгейми, санови-смульсони та їм подібні. Згадуючи той пленум, Гончар і через 45 літ заперечить його антиєврейську спрямованість: була це скоріше достойна від­повідь на ту великого розмаху сваволю, яку вчинив проти української літератури за два роки перед тим “кат нашого народу” [7 липня 1988] Каганович та його посіпаки, був це ви­мушений захист проти справжніх погромів, учинених підручними Лазаря Мойсейовича стебунами та сановими [16 липня 1994]. Ця думка не потребує коментарів. Її посилює ще одна важлива теза Гончара: на тому зібранні чесних єврейських письменників — Кацнель­сона, Полянкера — ніхто й ні в чому не зви­нуватив, навіть словом не образив. “<...> і Первомайського пощадили, - сказано в що­денниках, — хоч він перед тим, виступаючи проти Рильського, був найжорстокіший...” [там само].

Олесь Гончар докоряє Бажанові, що зрадив свого найкращого друга Юрія Яновського; конфліктував із Петром Панчем; ра­зом із Савою Голованіським цькував Андрія Малишка... “<...> все це, - цитуємо запис від 3 жовтня 1994 року, - якось в один недо­брий ряд кладеться”. Траплялося навіть, що Олесь Терентійович зовсім зневірявся в Ми­колі Платоновичу. Підтверджують це такі два промовисті щоденникові записи, датова­ні різними десятиліттями - середина 1960-х і початок 1980-х рр.: “Мав рацію Довженко: Бажан (буває. - В. Г.) людиною нещирою. Досить тільки глянути на його “дружбу” з Єніним, Ю. Н-ою, Шумським... Доки вони при владі, доти й Б. при них. Чому він такий? Навіщо це йому?” [25 серпня 1965]; “Такі бу­вають часом ці Б-ни! Доки в них скрута якась, ще вони люди як люди; а тільки заблагополучилось, тільки акції старого пішли вгору, так і випирає пиха...” [27 вересня 1982].

Автора щоденників дратувало й те, що Ба­жан бував боягузливим, хитрим, навіть дво­ликим. Конкретніше про це: коли на засіданні Толстовського комітету, який очолював Гон­чар, вирішувалося питання, якою мовою ма­ють виголошуватися доповіді, Микола Пла­тонович ні на гріш не виявив мужності, ніби проковтнув язик, “тільки мімікою подавав якісь знаки, підморгуванням запевняв, який він патріот” [27 серпня 1978]. Напередодні урочистостей із нагоди 150-річчя від дня на­родження Льва Толстого Бажан поводив­ся зовсім по-іншому: страх десь подівся, він безцеремонно вдався до інтриг, влаштувавши разом із Іваном Драчем допит Олесеві Терентійовичу про мову - українську чи російську - заходу, на що той із невластивою йому різкіс­тю відповів: “Підете й послухаєте...”. Микола Платонович довго не міг отямитись від такої неочікуваної для нього реакції з боку Олеся Терентійовича, вважав, що той його смертельно образив. Цей інцидент нічого не вар­тий порівняно з самим дійством, яке пройшло чудово, на одному подихові, з тим, що циніч­не намагання чиновників вигнати українську мову з ювілейного вечора в оперному театрі Києва було достойно зневажене. І все це - за­вдяки старанням, наполегливості, рішучості голови комітету, який, до того ж, виголосив гарне вступне слово. Він, використавши на перший погляд простий, а як насправді, то вагомий аргумент - геніального Льва Толсто­го вшановує Україна, а не Росія, отже, слова величі й шани мають звучати українською, - переконав авторитетного літературознавця Ніну Крутикову виступати по-українському. Ніна Євгенівна стала тоді в один ряд з іншими доповідачами - Борисом Олійником, Іваном Драчем, Віталієм Коротичем, Павлом Загребельним, що принесло великий успіх і велику перемогу, про які в щоденниках сказано таке: “Ні, родники не висохли. Джерела живуть!” [28 серпня 1978].

Микола Бажан негативно фігурує в діарійному записі від 16 липня 1983 року, сюжет якого - розмірковування автора “Собору” над фільмом про себе (“Сторінки творчості Оле­ся Гончара”), який 15 липня українське теле­бачення демонструвало у вечірній програмі. Враження Олеся Терентійовича, що трапля­лося з цим митцем лише коли-не-коли, ніби­то позитивне. На його думку, душею стрічки стали письменники Євген Гуцало, В'ячеслав Медвідь, Юрій Тарнавський, Степан Пушик, які “розумно, інтелігентно говорили про своє сприйняття “Прапороносців”. Про Бажана мовлено з сарказмом, замішаним на артистиз­мі. Миколі Платоновичу фільм був не до сма­ку, бо, бачте, автора поетичної прози подали недостатньо поетично, якось нелірично. Та й говорили про видатного майстра слова зде­більшого молоді прозаїки, яких мало знають, отже, й не прислухаються до них. Гончар лег­ко розгадав причини Бажанових “кривлянь”: телевізійники обійшли “старого”. А йому хотілося засвітитися на екрані, прочитати вірш із посвятою авторові “Прапороносців”, “Тронки”, “Собору”. Ця критика роздратувала Олеся Терентійовича, і він, мабуть, з до­сади чи гніву назвав вірш-присвяту, за який колись був вдячний, “сумнівною похвалою про бузок і каску”. Ця сцена - типовий зра­зок поширених у середовищі митців дискусій, сварок, конфліктів, породжених не розумом, не добрими намірами, а емоціями, на які на­шаровуються ще й заздрощі. Та ліпше проци­туємо Бажанову поезію на честь Гончара:

Зіниці смерті стежили за Вами
Прицілами, злобливим зором лінз,
І друзі падали, й ревли димучі ями,
І обрії, немов рвучкі кардіограми,
То зводилися сторч, то повертались вниз.
Ви йшли по згарищах, вповзали в чорні вирви,
І вимах вибухів Вам обпікав лице.
В пожеж і битв огненнокрутний вир Ви
Ступали, - і навік запам'ятали це.
Дотіль немислиме, воно ввійшло у пам'ять,
Страшне, розгніване, величне і святе, -
Саможертовність діл, і тіл криваве рам'я,
І жар, і жах того, чим досі ще сните.
Так, серце й пам'ять стали важчі й дужчі,
Та стали і чутливіші вони,
І віру в людяність, у радощі грядущі
Ви винесли, як святощі, з війни.
Життя й весна землі. Життя й краса людини.
Її достойність, прагнення, любов, -
Таке все різне і таке єдине
В мільйонах душ, у многозвуччі мов!
Священне море мови омиває
Затоки роздуму й любові береги.
Немає спокою. Переситу немає
Для творчої життєвої жаги.
Весна людей. Назустріч їй несіть
Свої слова, дар мужності і ласки, -
Бузку розквітлу тріумфальну віть
В суворій чаші фронтової каски.

Не можна поминути ще одного неорди­нарного епізоду із взаємин Олеся Гончара та Миколи Бажана, що стався напередодні Ново­го, 1974, року. Микола Платонович, “зніяко­вілий, знівечений, якийсь ніби розчавлений”, під час прогулянки в Кончі провів “виховну роботу” з автором “Собору”: порадив йому десь там сказати слівце про свій твір, однією- двома фразами виправдатися в якомусь но­ворічному інтерв'ю, визнати слушність пар­тійної критики, “щоб не було враження, що затявся... Навпаки — що зважив...” [4 січня 1974]. Помітно було, що поет робив це з доб­рим наміром, намагався застерегти Олеся Терентійовича від нових ударів, які тому го­тувала щербицько-ватченківська мафія перед формуванням списків на депутатство. Бажан виходив на відверту, неприємну для обох розмову ще й із таких мотивів: “Я вже старий, мені вже недовго жити”, “Хтось має підтри­мувати нашу зміну”, “Молодь чекає сильного Гончарового плеча”. Гончар, добре вивчивши свого сусіда за стільки років, розумів, що той не зважився б сам на таку цинічну агітацію, бо знав як ніхто, скільки довелося натер­пітися авторові за роман. Найболючішим, найдосаднішим, найнеприємнішим для Оле­ся Терентійовича було те, що “старий поет, поважна людина” взявся виконувати партій­не завдання головного комуніста України. Микола Платонович, чесний, інтелігентний чоловік, не вмів брехати, тому й зізнався, що мав розмову з Володимиром Васильовичем, який сказав йому, що дуже опікується Гон­чаром, цінує його як чесного, принципового письменника й хоче, аби він став депутатом. “…хай не впирається, - передає настанову Щербицького Бажан, - хай хоч де-небудь... Я хочу йому допомогти, а без цього... Ось уже починаємо формувати списки на депу­татство... І, звичайно ж, знов це питання по­стане (про “Собор”)...”: першому секретареві ЦК КПУ торгашество-міньбу - “Собор” або депутатство - підсунув “слинявий україно- жер” [24 жовтня 1979] Мільман [Маланчук], до якого в Олеся Терентійовича було своє ставлення і свої рахунки. Автор щоденників ніяк не може збагнути одного - скільки його ще будуть цькувати: “П'ять років минуло. Три книжки вийшло після “Собору”, всі оці­нені позитивно. І ще писав статті в [нрзб.], в Америку їздив, по суті, виконував партійне доручення. І цього всього мало? Ще треба - через п'ять років - визнати Шамотине об­пльовування “Собору”?.. І не соромляться мені це пропонувати!” [4 січня 1974].

Стріли свого гніву ображений і роздра­тований Гончар переносить із Бажана на іні­ціаторів покаянного спектаклю, у яких немає ні сорому, ні совісті, які ось уже скільки років принижують, ламають, грабують у найсвя- тішому, домагаються “маніакальною, тупою впертістю” покути. Не міг знервований Гон­чар не згадати в ті хвилини про багатолітню підтримку Миколи Платоновича, про надру­ковану в “Литературной газете” вже згадува­ну статтю, присвячену “Собору”, у якій твір названо високохудожнім багатоплановим епічним полотном, герої котрого живуть не у вимріяній ідилічній декоративності, а в ре­альних умовах, у тій складності людського буття, що примушує “звучати всю клавіатуру почуттів не лише на мажорний лад” [12, 1968, 3 квітня]. Не забув він і того, що ця оцінка контрастувала з тією, яку дала твору партій­на критика, що поет Бажан мав клопіт із вла­дою. У підготовленому відділом пропаганди й агітації та відділом культури ЦК КП України огляді “Про роман Гончара «Собор»” згада­но недобрим словом і Миколу Бажана. Його, як і інших літературознавців - Володимира П'янова, Леоніда Новиченка, Семена Ша- ховського, Віктора Іванисенка, Олеся Лупія, Маргариту Малиновську, звинувачено в тому, що не сказав відверто й по-партійному прин­ципово про затьмарення твору в багатьох місцях похмурими тонами, про віднесення на задній план основних проблем і вирізнення другорядних деталей, про спотворення со­ціальної картини. Виділені недоліки, читаємо висновки цього партійного документа, адре­сованого ЦК КП України, згубно позначи­лися на “Соборі”: знизилося його політичне звучання, утратилася художня цінність [19, с. 488-496]. Розкритикував Миколу Бажана і секретар ЦК Компартії України Федір Овча­ренко: не розібрався, мовляв, як належить із романом, увів в оману читачів і самого Олеся Терентійовича, обчіпляв невдалий твір неза- служеними високими епітетами [19, с. 496­497]. Микола Платонович не змінив своїх по­глядів, не приєднався до хулителів “Собору”. Намагання схилити Гончара до каяння - це якісь хвилинні слабкості його, скоріше, побо­ювання за майбутнє української літератури, за людей, у чиїх руках була її доля. Першим серед них Бажан бачив Гончара, тому й виби­рав менше зло. За прогнозами Миколи Пла­тоновича, визнання Олесем Терентійовичем своїх помилок уможливить його подальшу активну діяльність, спрямовану на зміцнення нашої культури, українського красного пись­менства, на розквіт рідної мови.

Таким чином, Микола Бажан у щоден- никовій версії Олеся Гончара, з одного боку, небезгрішна людина, якоюсь мірою жертва суперечливої доби, у яку їй випало жити, а з іншого - справжній інтелектуал, довершений у своєму вияві інтелігент, дивовижний будів­ничий української культури, подвижник ака­демічної науки, просто працелюб винятко­вої сумлінності, який “<...> стільки зробив! І з таким умінням, з таким розмахом...” [9 жовтня 1979], до зухвалості талановитий ми­тець, котрого без анінайменших застережень та вагань можна віднести до плеяди наших найбільших поетів двадцятих літ [30 травня 1984], до найдостойніших художників сло­ва “Недостріляного Відродження”. Що ж до Бажанових помилок, то вони розсіюються, знесилюються, тьмяніють під потужною дією духовного світла, яке навсібіч випромінює вартий захвату доробок Майстра, того світ­ла, яке він до шаленства любив і в його тепло­му та чистому промінні прагнув знайти й ви- яскравити всіх тих, про кого писав (з-поміж них на почесному місці - Олесь Гончар), кого знав, кого любив і навіть кого зневажав. А ще Микола Бажан, як і Павло Тичина, спо- кутав допущені гріхи перед друзями, коле­гами, однодумцями своїм земним життям, упевнена хода якого й після смерті поета не перепинялася: вона вільно й розмірено пуль­сує, а за потреби - вирує, обов'язково очища­ючи від скверни, інтелектуально зміцнюючи, умудряючи нащадків, яким Микола Платоно­вич Бажан, видатний письменник і активний громадський діяч ХХ століття, вірно служив у сподіванні, що прийдешні покоління ніколи не повторюватимуть помилок своїх попере­дників, учитимуться на їх досвіді й готувати­муть собі надійних наступників.

Література

1. Бажан Алла. Біля джерела /А. Бажан // Карбованих слів володар: Спогади про Миколу Бажана; [упор. Н. В. Бажан-Лауер]. - К.: Дніпро, 1988. - С. 15-33.
2. Бажан Микола. Думи і спогади / М. Бажан. К.: Рад. письменник, 1982. - 326 с.
3. Бажан Микола. Слово, напоєне світлом / М. Бажан // Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження; [уклад. В. Коваль]. - К.: Рад. письменник, 1988. - С. 36-46.
4. Бажан М. Твори: В 4-х томах / М. Бажан. - К.: Дніпро, 1985. - Т. 3: Спогади; [упор. Н. В. Бажан-Лауер]. - 455 с.
5. Гончар Валентина. “Я повен любові.” (Спомини про Олеся Гончара) / В. Гончар. - К.: Сакцент Плюс, 2008. - 448 с.
6. Гончар Олесь. Письменницькі роздуми: Літературно-критичні статті / О. Гончар. - К.: Дніпро, 1980. - 314 с.
7. Гончар Олесь. Твори: В семи томах / О. Гончар. - К.: Дніпро, 1987-1988. - Т. 6: Берег любові: [роман; оповідання; статті]. - 1988. - 703 с.
8. Гончар Олесь. Щоденники: У 3-х т. / О. Т. Гончар; [упоряд., підгот. текстів, ілюстр. ма­теріалу В. Д. Гончар]. - К.: Веселка, 2002-2004. - Т. 1 (1943-1967). - 2002. - 455 с. Т. 2 (1968-1983). - 2003. - 607 с. Т. 3 (1984-1995). - 2004. - 606 с.
9. Гончар О. Т. Листи / О. Т. Гончар; [упоряд. В. Д. Гончар, Я. Г. Оксюта]. - К.: Укр. письменник, 2008. - 431 с.
10. Катерина Білокур очима сучасників: Спо­гади, есеї, розвідки, матеріали з архіву художниці / [упоряд. Микола Кагарлицький]. - К.: “ТОМІ- РІС”, 2000. - 432 с.
11. Літературна газета: Орган правління Спілки радянських письменників України. - 1947­1949.
12. Літературна Україна: Газета письменників України. - 1980-1995.
13. Литературная газета: Свободная трибуна писателей. - 1986-1987.
14. Пеньковський В. В. Підтримую. Запере­чую. Пропоную / В. В. Пеньковський // Дніпро: Літературно-художній та громадсько-політичний щомісячний журнал. - 1991. - № 4. - С. 159-161.
15. Радянська Україна: Орган ЦК Компар­тії України. - 1946-1947.
16. Селігей Пилип. Без канонів, або Про що змовчали біографи Миколи Бажана / П. Селігей, С. Цалик // Дзеркало тижня: Між­народний громадсько-політичний тижневик.
17. Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921): Біогр. довідник / Я. Тинченко. - К.: Темпора, 2007. - 535 с.
18. Центральний державний архів-музей літе­ратури і мистецтва України.
19. Шелест Петро. “Справжній суд історії ще попереду”: Спогади, щоденники, документи, ма­теріали / П. Шелест; [упоряд. В. Баран, О. Манде- бура та ін.]. - К.: Генеза, 2004. - 808 с.

¹ Надалі вказуватимемо в дужках дату запису.