Олександр Вігер. Добірка віршів «Бліде сонце»

Торкнись обличчя ніжно, ніби мари.

Залиш слова. Це непотрібний крок.

Є ті, хто ходять, дивлячись на хмари.

Ми хмарами народжені удвох.

Читай мене немов би шрифтом Брайля.

Візьми конверт, не треба брати ніж.

У мене ніби всі слова забрали.

По зморшкам зрозумій. Слова облиш.

Знання та інтуїція. Все чесно.

Підем туди, де тільки благодать,

Де гнів не видно у красі небесні.

Я говорю, ти вилці погладь.

***

Тебе отруюю печалью.

Є тінь у кожного з людей.

Нудьга замінює печатку

Й оформлює похмурий день.

Міг бути милим, делікатним,

Та тільки не люблю тих, кто

Спішить спожити телемаркет,

Стереотипи і тік-ток.

Судіть суворо за банальність.

Так, не такий як всі, завжди.

Дав і іншим і любов, і радість.

Хоч щось для себе залиши.

На бескультур'є кинуть гроші.

Немає чим відповісти.

Зі мною в холоді солодше,

Ніж з іншими в тепло повзти.

Сьогодні, як і напочатку,

Лиш боротьба й надія знов.

Отруюю тебе печалью.

Єдиний антидот любов.

***

До великої мрії б дійти.

Там, де берег мій обітованний.

Там, де зали не полупусті.

В музикантів є дух бітломанів.

Де людей не розставлюють в ряд.

Без питання про бути - не бути.

Без розлук і сумнівних тирад.

З тими, хто сподівається й любить.

Знати б те, що своє допою

І грошей, щоб забути про гроші.

Дай в реальності руку свою,

Тоді й мрію ділити ми зможем.

Там де гори, поля і сніги,

Небо світле і щастя шалене.

Де закохані разом завжди.

Там, де ми вибираєм шпалери.

***

Давай оберігати одне одного

І бачити в темряві просвіт.

Порожні дні йдуть по колу,

А ми йдемо за ними слідом.

Коли відключать світло в квартирі,

Коли згаснуть всі багаття,

У холодному незатишному світі

Ми один для одного дві іскри.

Найболючіше ранить той, хто поруч,

Хто бути неправим не готовий.

І я тебе в обіймах ховав

Від добрих і безглуздих слів.

Не витрачаючи слів відчайдушно

І напролом йдучи у темряву,

Тебе, хоч добру, хоч злу,

Я просто ніжно обійму.

***

Я приймаю тебе в будь-якому стані.

Нервовою і спокійною, активною і задумливою, розмовляючою про різні дурниці і занурену в метафізичні глибини.

Мені необхідно розділяти з тобою радість і неприйняття, натхнення і творчу криза.

Я готовий йти з тобою і до рутини, і до свят, і на світло, яке малозрозуміле іншим.

Тільки в одному стані я не готовий тебе прийняти.

Коли, намагаючись робити для тебе неможливе, я ніби не роблю нічого.

Коли, навіть наближаючись до ідеалу, я не наближаюся до тебе.

Не будь зі мною нещасною.

Іди.

***

Немає більш нічого тут, крім карантину,

Ні масок, ні ліків, й людей навкруги.

Дроти всі в окрузі перекоротіло.

На рідкість тут рівні і діти, й батьки.

Не вистачає слів. Віщання в пантомімі.

Всім лінь робити щось. Активних рухів брак.

Байдужий до всіх світ єднає пандемія.

Весь світ об'єднаний. Ну що ж, хоча би так.

А у розмовах лиш протести, тести, тексти

І апокаліпсис увінчує цей шлях.

Планета лиш одна. Тягар повинні нести.

Не кинути його ні в горах, ні в полях.

Без півночі Парижу, галявини на дачі.

Без права на турнір, спочинку на траві.

Дожити б до часів, коли тебе побачу,

Коли тобі вживу скажу привіт.

І не сказати б термін зник.

Засмиканий і злий на всіх.

В посудній лавці слон всіх збив.

Не вистачає снів і слів.

***

Все повинно бути інакше,

Ніби в старій безглуздій казці.

Далі жити, а не ішачить.

Замість шанс світу носить маски.

Знати щось і не тільки книжки.

Є ж ті люди, що веселяться.

 До сім'ї бути трохи ближче.

Бо недорого холостятство.

Все повинно було вийти.

Хоч багато ти не просила.

І любов була би навіки

Без ментального абьюзиву.

Позбираю злість, біль із гнівом,

Ніби дрів для багаття більше.

Все накрилось у всіх ковідом.

Та болить так, що не до інших.

Для нещасних і депресивних,

Кому вічно любові мало,

Перевірені магазини

Продають будматеріали.

***

Здавалось колись, що любов це усе.

Тепер очевидно, любов не спасе.

Коли приймеш пряник за клятий батіг,

Бо в світі приткнути себе ти не зміг.

Холодними днями ідеш від людей

У провінційнім театрі тіней.

Навпомацки по лабіринту крізь дим,

Пропасти чи вийти повинен один.

Химери, як пальці, розбиті у кров.

Тепер знаю, що не всесильна любов.

І вірно бажати, ну, що ж, в добру путь.

Не будеш зі мною, тоді просто будь.

Любов відпускати, нахай вже мине.

Бо щастя на світі є і без мене.

Ти та, що у темряві палить вогні.

Далеко й при цьому під небом одним.

Коли все хороше в сучасності немає.

Ти є. Це найкращий мій спогад про світло.

Хоча очевидно, любов не спасе.

Неясно, навіщо без неї це все.

***

Холодні слова. Побудь зі мною завжди.

Не залишай мене вмерзати у спогади.

Той світ, де ми удвох, з кришталю і льоду,

Бажаний материк, що прихований за островами.

Повітряний змій удалині і замок на піску.

Щоб захистити його доведеться будувати дамбу.

Рай на землі ні де і ні по чому, а з ким.

Без тих людей і рай майже на старий тамбур схожий.

Немає новизни ні в снах, ні в планах, ні в справах,

Ні в дурних новинах, ні у страждання та його тонкощах.

Залишки світлих почуттів мені нікуди дівати.

Лише погляд в твої очі штовхне в синдром Стендаля.

Не йди, постій. Потягне істеріти.

Доводити тобі, що щастя немає не поруч.

Боротися і йти. Не гірше інших.

Дивлюся тобі вслід не прощальним поглядом.

***

Лиш сонце бліде мені світить

В холодні безрадісні дні.

Нічого, крім смерті, у світі.

Не час ще палити вогні.

Лякають і морок, й надія.

Ходити й літати не йде.

Лиш безперспективністю віє.

І щастя немає ніде.

Поранять і мрії, і цілі..

І нічого жити мені.

Дивлюся спідлоба в підпіллі

На світ пропаганди й брехні.

Хотів би і вірив. До тебе.

На цьому без зайвих речей.

Покоїть лиш грифільне небо,

Бо в нього твій колір очей.