Гендерний аспект у творчості Йосано Акіко та Лесі Українки
О. Р. Гаєвська
Ідеться про особливості ґендерного аспекту у творах японської письменниці Йосано Акіко й української - Лесі Українки. Наголошується на персональному й онтологічному, що об'єднує творчість двох поетес періоду модерну.
The article analyzes the peculiarities of the gender aspect in works by Japanese woman writer Yosano Akiko andUkrainian authoress Lesya Ukrainka. Emphasized is the personal and the ontological which are similar in the works of these two poets of the Modem period.
Напруження між статтю (генетичною та біологічною відмінністю чоловічої та жіночої статей, успадкованою від народження) та гендером - як набутою і навченою ідентичністю людини - пронизує усі рівні культури. Гендер - створена в процесі соціалізації індивіда культурна конструкція. Гендерна відмінність твориться і наголошується в процесі соціального і психологічного розвитку і по суті своїй є несталою, змінною ідентичністю. Хоча біологічні фактори впливають на розвиток тендеру, вони не визначають його. Отже, гендерна ідентичність твориться на перетині біологічних, психологічних і соціальних процесів.
Символізація різниці статей - потужний культурний чинник, який впливає на розвиток людської образності, фантазії, символів та уявлень, а також відбивається у типах художнього мислення. Уособленням культурних символів фемінності та маскулінності виступає гендерно визначене тіло - тілесні образи чоловічої та жіночої статі. Символізація жіночого (чоловічого) тіла змінюється протягом віків та варіюється в різних видах і типах культур.
Суттєво, однак те, що саме жінка ототожнюється передусім з тілесністю, між тим коли чоловіча символіка стосується переважно сфери раціональної та духовної. Так, для Платона, тілесність і тіло виступає джерелом всіх небажаних, на його думку, ознак людського життя. А оскільки жінка передусім сприймається через її тілесність, то саме жінки втілюють для грецького філософа усе, що перешкоджає життю душі. Таке застереження щодо спроможності жінки сприймати і належати до сфери духовної, стає одним із гендерних кліше.
З передвічних часів жінка також порівнюється з природою, її циклічністю та вітальністю. Здатність виношувати і давати життя сприймаються в первісних суспільствах як причетність до іншого світу - містичного і сакрального. Відповідно, в культурних уявленнях закріплюється відкритість жіночого сприйняття і жінки до сфери незрозумілого і загрозливого, часто - містичного світу Прикметно, що жерці в давні часи одягаються, як жінки, у довгі покривала, ніби привласнюючи у такий спосіб загадкову й містичну природу жінки.
В нові часи жінка освоює власну тілесність як явище екзистенційне. «Можна сказати, - твердить Мерло-Понті, - що тіло є «прихованою формою буття собою», чи навпаки, що особисте існування є відновленням і проявом буття в такій ситуації. Отже, ми говоримо, що тіло щомиті виражає існування в тому ж сенсі, що і слово виражає думку»1. При цьому переосмислюється роль жінки, яка традиційно займає маргінальне місце в культурі. Сучасна філософія та культурологія трактує маргінальність не як другосортне або неповноцінне явище, а як смислову й культурогенну ситуацію, місце саморозвитку і гри відмінностей. Маргінальне є тим місцем, де зароджується нове, де виникає напруга між звичним і незвичним між старим і новим, між нормою та відхиленням.
На явище маргінальності звернули увагу після деконструктивістської критики центровості центру. Свого часу Жак Дерріда вказав на телеологічність всякої структурності, що будується навколо наявного, тобто центру наприклад, суб'єкта і його мети. На відміну від структуралістського мислення, Деріда говорить про «тру світу» - певну безгрішність світостановлення, утвердження світу знаків, якому невідомі ані почуття вини, ані якась кінцева істина, що її прагне розкрити суб'єкт. З погляду такого ствердження, твердить філософ, «не-центр» є «щось інше, ніж втрата центру»2.
З погляду деконструктивізму маргінальне - те, ще підриває абсолютну роль центру і владу суб'єкта, себто основних смислоорганізуючих понять європейського фаллогоцентризму. Саме на ґрунті децентралізації тобто заперечення опозиції центру-периферії, чоловіка як центральної ідентичності і жінки, як «іншого», знаходять спільну стратегію деконструктивізм і фемінізм. Для деконструктивізму природа маргінального не в тому, що воно здатне перевернути ієрархію, а в тому, щоб через маргінальне показати - те, що мислилося маргінальним, насправді є самодостатнім. Причому таке перевертання, уточнює Джонатан Каллер, не веде до встановлення нового центру - воно підриває саме розмежування між основним і неосновним, внутрішнім і зовнішнім. «Що є центром, коли маргінальне стає центральним?» - риторично запитує Каллер3.
Зазвичай жінки разом з поетами, віщунами, божевільними розглядаються маргінальними в соціальній системі, до якої вони належать. Суттєва ознака маргінальності жінки - її інакшість стосовно чоловіка. Про маргінальне (інше) місце жінки в суспільстві і культурі красномовно сказала Сімона де Бовуар: «Жінку характеризує те, що відрізняє її від чоловіка, але не навпаки: він - головний, вона - другорядна. Він - Суб'єкт, він - Абсолют. Вона - Інша».
Звернення авторів-жінок до тілесності - спроба проявити і перебороти свою маргінальність, а також розгорнути екзистенціальні моменти власного самоствердження. Жіноче самовиповнення дістає свої оригінальні форми репрезентації в поезії, написаній жінками. Розглянемо, як відтворена жіноча персональність і суб'єктивність у поезіях японської поетки Йосано Акіко та Лесі Українки.
Йосано Акіко (1878-1942) - визнаний автор раннього японського модернізму. В кінці ХІХ ст. в японській літературі стають відчутними західні впливи, які видозмінюють характер письма багатьох авторів. У романтичній «Школі ранкової зорі» - одному з угрупувань ранньомодерністського етапу - Йосано Акіко відіграє роль лідера. Прикметно, що ті зміни, які відбуваються в японській поезії на межі XIX і XX ст., значною мірою пов'язані з відкриттям нової чуттєвості. Значна роль у цьому процесі належала авторам-жінкам. «Коли вона знаходить якусь еротичну прив’язаність до молодого монаха, або коли вона чує високий еротичний заклик у містерійній посмішці Будди, це відбувається не задля того, щоб шокувати читача, (...) але через те, що такий досвід є автентичним», - зауважують у передмові до збірки поезій «Річка зірок» Йосано Акіко перекладачі Сем Гаміл і Дейко Мацуї Гібон5.
Новаторським для тогочасної японської поезії стала насамперед суб'єктивна відкритість поетичного світу Акіко. Фактом, шокуючим публіку, була зокрема публікація збірки «Одяг коханців», у якій три жінки, три коханки Теккана - подруги Акіко, Томіко і Маруда Макако - говорять про свою любов до Теккана. Після виходу книги дві Томіко і Маруда були звільнені з жіночого коледжу.
Акіко довелося пережити, однак, чимало прикрих моментів, пов'язаних з її творчістю. І одним із найнесправедливіших був закид у тому, що не вона є автором тих поезій, під якими стоїть її ім'я. Сумніви в авторстві жінки-авторки - один із патріархальних стереотипів, за яким прочитується гендерна влада, тобто патронування жінок-авторок з боку «чоловічої» критики.
Новаторські мотиви привнесені в поезію вже у першій збірці Акіко «Заплутане волосся», що стала виразом поетичного жіночого еротизму. Компонентами еротичного дискурсу Акіко стають тілесність і нарцисизм. В одному з танка автор ніби бачить збоку своє власне тіло - занурене у гарячу ванну, як лілія, що розпускається навесні, таке моє двадцятиоднолітнє тіло, говорить поетеса.
В іншому вірші, дивлячись у дзеркало, лірична героїня бачить своє свіже після гарячої ванни тіло, коли повільно одягається перед дзеркалом. Вона посміхається до свого тіла, яке так давно колись було невинним.
Вода, як омиваючі родові води, охоплює тіло, і нагадує про таїнство народження. Так і коханець, який нарешті приходить, намокнувши під весняним дощем, нагадує закохану жінку в тіні рожевих пелюсток. Акіко сприймає власну тілесність без пуританської зашореності і соромливості.
Ніжно, я відкриваю
Двері вічній
Містерії, квіти моїх грудей
стають чашами
які я підношу обома руками,
говорить вона1.
Тремтіння тіла і биття крові, еротичний порив невіддільні в поезії Акіко від переживання одинокості, яка відчуваються як безкінечна вічність. Така одинокість набуває метафізичного забарвлення - це почуття зрідні тому безіменному струмку, який губиться серед широких, одиноких полів у час швидкого літнього світанку. Це також почуття жертви: очі закоханої жінки, яка не знаходить відповіді, нагадують безнадійність маленького ягнятка, яке хоче лісової води.
Прикметою жіночої неоромантизму початку XX ст. стає широке звертання до символіки рослинного походження - з квітами й рослинністю порівнюються любовні самовідчуття в поезіях і японської поетеси Акіко, і в поезіях Лесі Українки. Любов - це єдність і не можна розділити двох - «тебе, білу лісову конюшину, від мене, ніжної білої лілії» (Йосано Акіко). «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте!»6, так звертається українська поетеса до свого померлого коханого друга. «Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе», - говорить вона про свою одинокість.
«Ти мені заповідав скрасити могилу твою
В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі»7, - сповідується і водночас творить п'єдестал для померлого друга лірична героїня поезій Лесі Українки. На відміну від Акіко, у якої тілесна символіка і еротизм глибоко особистісні, пристрасні й емоційні, Леся Українка дуже скупо і мало говорить про свої особисті переживання. Вона швидше відособлює свої почуття і проектує їх на якусь ідеальне «я». Так виникає образ певної ідеальної тілесності - культурне тіло. Воно співвідноситься з «плющем», «осінніми рожами», мармуром, зірками, цілим рядом культурних символів і знаків.
У поемах, написаних у модерному стилю, Акіко говорить про своєрідну жіночу онтологію. Буттєвість жінки у світі визначається тим, що вона водночас зрідні всесвіту і вкрай одинока. Народжена у всесвіті, жінка уособлює собою «твориме буття»: невідомо, чи я у всесвіті, чи всесвіт у мені, - говорить Акіко. І моє серце - це серце універсаму, і мої очі - очі універсаму, і коли я плачу - іде дощ. Але я одинока сьогодні, поза всесвітом, одинока, навіть тоді, коли я з вами, - зізнається вона.
«Нова» жінка періоду модерну - особливий статус буття жінки, яка переступає межі природи і входить у сферу культури та породжуваного нею відчуження. Таке переживання зрідні тому, що відтворене у ліриці Лесі Українки. Вічність, символізована зорями, «очима весняної ночі», лише підкреслює самотність і одинокість жіночого «я»:
Ті зорі «то лагідні, як очі дівочі,
То палкії, мов світла прекрасні»8.
«Он зоря покотилась - то гірка
Покотилась сльозина небесна».
Так плаче «небо зорями-слізьми над нами».
І хоча громадянські мотиви і гуманітарні ідеали переважають у ліриці Лесі Українки, вічні екзистенційні теми так само важливі для поетеси. Вона також переживає розрив не лише із земним життя, але і з вічністю:
«Горда, ясна, огнистая мова!
Ллється промінням річ та велична!
Та ми прагнем лиш людського слова,
І німа для нас книга одвічна...»9.
Одиноке «я» зустрічається і відбивається в одинокості самотньої зорі. Зірка так само одинока - «і сіяє та зірка вгорі, мов велика сльоза промениста», бо «самотня вона по безмірнім просторі блукає». Так, сфера вічності, всесвіт, зорі - стають точками відліку для освоєння власного тіла, власного виміру «нової» жінки початку XX ст.
Одинокість і слабкість, декларовані Акіко, так само непорочні, як і сльоза у ліриці Лесі Українки. У Акіко це відчуття нагадує тонку нитку хмарки, майже прозору, яка, немов старовинна пісня, веде жінку по дорозі її життя.
І чия це помилка
Що я, хто колись була невинною
Як найбіліший шовк
У сузір’ї зірок
Упала в цей світ? - запитує вона.
Елементом власного самоусвідомлення, а також прагненням знайти розуміння в «іншого» викликані асоціації про тотожність жіночої долі:
«По її щоці і по моїй хоча наші я такі різні ми як чужинці
хвойний вітер дме однаково
майже так само ніби ми були друзями»,
пише Акіко.
Гендерне самоусвідомлення - і персональне, і онтологічне - об'єднує творчість української та японської поетеси періоду модерну.
Література:
1. Моріс Мерло-Понті. Феноменологія сприйняття. - К., 2001. - С. 197-198; 2. Жак Деррида. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук,. От структуралимзма до простструктурализма Французская семиотика. - М., 2000. - С. 425; 3. Jonathan Culler. On Deconstruction. Theory and Criticism after Structuralism. - Cornell University Press, Ithaca, New York, 1982. - C. 140; 4. Сімона де Бовуар. Друга стать : У 2 т. - К., - Т. 1. - С. 27; 5. River of Stars. Selected Poems of Yosano Akiko. - Boston; London; Shambhala. - 1997. - C. XIV; 6. Леся Українка. Зібр. тв. : У 12 т. - K., 1975. - Т. 1. - С. 257; 7. Там само. - С. 270; 8. Там само. - C. 50; 9. Там само. - С. 50.
Л-ра: Вісник КНУ. Східні мови та літератури. – 2004. – № 9. – С. 38-40.
Твори
Критика
- Гендерний аспект у творчості Йосано Акіко та Лесі Українки
- Еротизм у поезії Йосано Акіко
- Особливості поетичного ідіостилю Йосано Акіко
- Суспільно-культурні виклики у творчості Йосано Акіко
- Фундаментальні засади поетики Йосано Акіко
- Християнські мотиви в поетичній збірці Йосано Акіко «Скуйовджене волосся»
Поділитися