Марко Вовчок в Італії
Е.-Н. Вольпе
Що ж саме змусило її – молоду жінку, якій було ще ледве за двадцять п'ять, тимчасово поїхати з батьківщини, - чи просто порада медиків лікуватися на мінеральних водах, чи невгамовний дух письменниці, постійно спраглої нових вражень? Схиляємося все-таки до думки, що прагнення бачити, пізнавати, відкривати нове на крутих поворотах життєвого шляху відіграло вирішальну роль у її намірі, а питання здоров'я слугувало тут лише приводом.
У 1859 р. зі своїм маленьким сином Богданом та чоловіком О.В. Марковичем Марко Вовчок поїхала за кордон. Спочатку вона жила в Дрездені та Гейдельберзі, а потім протягом нетривалого часу постійно змінювала місце проживання, мандруючи Німеччиною, Бельгією та Швейцарією, побувала також у Лондоні. З середини 1860 р. Марко Вовчок оселилася в Парижі. Перебування за кордоном, яке мало б тривати хіба що кілька місяців, розтяглося до 1867 р.
Невдовзі перед тим – в 1857 р. – Марко Вовчок дебютувала як літератор «Народними оповіданнями», що являли собою ряд картин з життя українського села, збагачених духом старих легенд і казок та відтворених у суто народних барвах і тональності. Збірка ця зажила великої слави у читачів, які на той час були особливо чутливі до специфічного комплексу соціальної проблематики, пов'язаної з фольклором (і це не дивно – адже йшлося про те, що діялося фактично напередодні скасування кріпацтва). Великий успіх збірка мала також у критики, зокрема її ідеологічна спрямованість була високо оцінена в прогресивних колах української і російської інтелігенції.
Та незважаючи на це, Марко Вовчок усвідомлювала, що їй ще треба вчитися і поглиблювати своє професійне вміння. Протягом восьми років, проведених за межами батьківщини, Марко Вовчок остаточно сформувалася як людина і як художник, хоча їй доводилося тоді переживати й періоди розгубленості, духовної кризи, зазнавати нестатків.
Перебування в Західній Європі і – особливо – у французькій столиці, яка була тоді пульсуючою артерією інтелектуального життя, чимось на зразок велетенського кафе, переповненого художниками, музикантами, акторами, поетами, що з'їжджалися туди з різних кінців світу, для Марка Вовчка, як, зрештою, і для більшості тогочасних митців, стало надзвичайно цінним етапом культурного й людського досвіду.
Та навіть у Парижі з його розкішшю та вбогістю, в магічній сфері найрізноманітніших новацій, не надовго затрималася невгамовна Марія Олександрівна: наприкінці лютого 1861 р, бачимо її по дорозі до Італії.
Що являла собою Італія тоді, - як, власне, і в наші дні, - в уяві середнього іноземця, який прибув туди з півночі? Міф на листівці – сонце, море, пісня гондольєра, яка ніби тане в незмінно блакитному небі. А ще: фонтани і церкви, Леонардо і Рафаель, Помпея та Капрі...
Так, Італія була всім цим, але й чимось набагато більшим. Того року, коли туди приїхала Марко Вовчок, це була країна, що переживала великі метаморфози: тоді Італія намагалася розв'язати політичні та соціальні суперечності, які буквально роз'їдали її. Але цю країну живили й нові надії: після експедиції «Тисячі Гарібальді» по всій Італії – від Півночі до Півдня – широко розгорнувся процес об'єднання всіх областей під централізованим керівництвом та врядуванням єдиної правлячої династії – Савойської (Віктор Емануїл II був проголошений королем Італії в березні 1861 .р. – саме тоді Марко Вовчок оселилася в Римі).
Італія здавна становила етнічну та географічну єдність, відокремлену од інших країн морями, а на півночі – Альпами. Починаючи ще з часів Данте, існувала загальноіталійська мова та культура; з погляду релігії Італія також являла собою монолітну спільність. Одначе аж до 1861 р. не було ще досягнуто єдності політичної – зрештою, ще й сьогодні було б перебільшенням твердити, що ця єдність досягнена остаточно. Північна та Південна Італія ніколи не об'єднувалися під єдиним управлінням. Віками владу ділили між собою міста, що встановлювали свою автономію, а водночас підкорялись іноземним династіям, які були зацікавлені в придушенні патріотичних рухів. Області Італії, розділені між собою політично, мали різні історичні традиції врядувания та законодавства. Навіть одиниці та міри ваги, грошова система в різних областях були відмінні. Неаполітанський дукат, скажімо, мав іншу вартість порівняно із сіцілійською унцією так само, як папський скудо (екю) відрізнявся від п'ємонтської ліри. Та й у межах однієї області існували численні митні бар'єри. А водночас муніципалізм, тобто міське самоврядування, яке функціонує й досі, ускладнював національне об'єднання країни й перешкоджав промисловому та аграрному прогресові.
Природно, що об'єднання теж не стало панацеєю од усіх проблем. Ще протягом тривалого часу молода держава змушена була переборювати серйозні труднощі у своєму економічному, суспільному та політичному житті.
Загалом же можна сказати, що 1861 рік, як і попередні та наступні, був роком заворушень, селянських бунтів, народних повстань. Виявилася ілюзорність надій на те, що незалежність та об'єднання Італії одразу принесуть рішуче покращення внутрішнього становища: підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, зниження суми податків та вартості прожиття. А все ж скасування внутрішніх митних бар'єрів у кожній області й певне зниження цін і справді стали значним позитивним зрушенням. Сприятливо позначилось на економіці країни й уведення загальнодержавного грошового обігу, десяткової метричної системи.
Проте не обійшлося й без втрат. Такі міста, як Неаполь, Флоренція чи Мілан, позбувшися своїх дворів, утратили також і комплекс певних громадянських служб, підряди та цілий ряд урядових інституцій, які раніше створювали, принаймні, ілюзію процвітання.
Всупереч сподіванням італійців, які з ентузіазмом вітали перші кроки об'єднаної Італії, раптового поліпшення не відбулося, і в суспільстві поширилася атмосфера розчарування й недовіри. Ситуація особливо загострилася внаслідок смерті ліберального діяча К.-Б. Кавура в червні 1861 р. та наступної за цим безперервної зміни короткочасних і нестабільних урядів, послаблених до того ж конфліктами між королем і парламентом.
Отже, коли Марко Вовчок приїхала до Італії, країна переживала такий складний і небезпечний період, що в суспільстві, а особливо за кордоном, ширилася думка про неминучість громадянської війни. «В Італію дуже б хотілося мені тепер з Єшевським, а то й не можна буде, кажуть, буде більша війна», - писала Марко Вовчок у лютому 1861 р. чоловікові, що на той час уже повернувся до Росії.
Незважаючи на дуже скрутні матеріальні обставини (щоправда, хронічні), Марко Вовчок все одно не відмовилася від поїздки, можливо, бажаючи стати безпосереднім свідком тих подій, які тоді розгорталися в Італії. Вірогідно, що саме з часу зустрічей і бесід з О.І. Герценом, великим другом Гарібальді, Марко Вовчок захотіла відвідати Італію. Ще 14 грудня 1859 р. вона писала М.Я- Макарову з Парижа: «Четыре раза в неделю у меня уроки английского, два раза итальянские...». Вона не могла виїхати з професором С.В. Єшєвським, оскільки захворів О.В. Пассек, її близький друг. Але Марко Вовчок обрала саме той маршрут, що його порадив Єшевський, який поїхав туди раніше.
Першого березня Марко Вовчок виїхала з Марселя на одному з тих численних маленьких пароплавів, що були переповнені солдатами та рекрутованими з папського війська добровольцями, які прямували в Чівіта Векк'я (на той час це вже було військове містечко). Прибувши до Італії, письменниця зупинилася в Римі, де С.В. Єшевський зняв для неї невеличку квартиру в центрі міста. «Ешевский все знает тут й обо всем рассказывает, - пише Марко Вовчок Тургенєву, -... нашел мне комнату, высока й велика, так что мы, кажется, стали меньше, светлая й чистая. У нас на стенах в золотых рамах картини, есть вид Неаполя, около него... монахи несут умирающего; охота; Юпитер, Марс й Мадонна. Перед зеркалом стоит Марк Аврелий с одною рукою. У нас бюст какого-то старика й бюст молодой женщшш. Ходит прибирать у нас хорошенькая девочка с черными глазами – все улыбается она». У цих словах просто дихає Італія: так і бачиш перед собою неаполітанський пейзаж, де, напевно, зображена затока, Везувій, над яким куриться спокійний димок, і Мадонна, котру, не вельми зважаючи на релігійні остороги, помістили поруч із Зевсом та Марсом. Рельєфно змальований не лише інтер'єр, а й двір будинку: «...Во дворе у нас журчит вода из маленького фонтана, у моей соседки вся терраса в цветах».
У цих перших враженнях Марка Вовчка Італія постає трохи прикрашеною, мовби з якогось туристичного буклета: «...Які тут руїни, дерева, квіти, а народ який, а яке тепло, яке сонце»—пише вона Т. Шевченкові 20 березня 1861 р. Або з листа І. Тургенєву: «Зачем я до сих пор сюда не ехала? Не то, чтобы в Риме мне было веселее, но тут что-то живет. Тут хорошо. Мне й снятся все статуи, цветы, картины развалины, ясное небо...
Та після першої ж зустрічі з Римом, - містом, що застигло в своєму далекому минулому серед колон, статуй, монументів, квіткових гірлянд, де відлунює звук від їзди розмальованих екіпажів, запряжених кіньми з перевитими стрічками гривами, де б'ють фонтани серед площ, - раптом виникає інший Рим. Це – папський Рим, який відмовляється бути італійським і який разом з Венецією впродовж кількох років існуватиме відокремлено од молодої італійської держави.
Блукаючи вулицями Рима, роздивляючись довкола, Марко Вовчок вловлює не тільки аромат квітів, - вона відчуває присутність чогось важкого, що гнітить місто та його мешканців: «На улице два итальянца что-то пилят, - один поет, другой смеется, - проходят папские солдаты, звенят саблями...». Письменниця спостерігає контраст між веселим за своїм характером і працьовитим народом та солдатами, які, обходячи дозором вулиці міста, символізують тривожну й нестабільну ситуацію, шо не залишалася непоміченою навіть для неї, іноземки. Марко Вовчок зупиняється не лише для того, щоб помилуватися старовиною, галереями й блакитними небесами, а й намагається проникнути далі цієї зовнішньої видимості, сягаючи глибини справжнього життя міста, її спостереження в листах небагатослівні, але дуже значущі: «Солдат везде тут встретишь, ходят толпами. Особенно вчера – вчера были именины Гарибальди – солдаті стояли на всех улицах й народ не собирался – на площади было даже как будто меньше, чем в будни, и тише. Что-то похоже на ту тишь здесь, какая бывает перед бурею». Це спокій оманливий, - не спокій, а швидше заніміння: римлян переслідує страх, і тому вони навіть бояться вийти «а площу в день, коли в усій країні – в тій країні, від якої вони силоміць одірвані, - святкується день Гарібальді, що став символом об'єднання і народного повстання.
Марко Вовчок розуміє, що Рим – царство папи; письменниця завважує суперечливість італійської історії, і це викликає в неї відчуття спустошеності й тривоги: «Мне с[обор] Петра не нравится, как обещали мне – точно дворец как подходишь, а велик очень. Я недавно забрела в чей-то двор й долго стояла там – все двери заперты, ни души нет – фонтан бьет й цветы цветут». Заокруглені крила білих колон, що ніби відділяються од собору святого Петра, здається, розкривають важкї мармурові обійми, прагнучи поглинути площу. Марко Вовчок рятується від цієї гнітючої величі, сховавшись у невеличкому дворику, аби, можливо, віднайти там певну внутрішню рівновагу. І все ж навіть од цього маленького клаптика землі, такого на вигляд заспокійливого й тихого, теж віє холодом і порожнечею: всі двері зачинені, і єдине, що ще лишилося тут живим, - це вода у фонтані й квіти. [...]
Після вступу Гарібальді до Королівства обох Сіцілій Рим став прихистком і для Франціска Бурбонського, колишнього короля Неаполя. «Через несколько домов от меня живет неаполитанский король – англичане ходят его смотреть с улицы. Я не видела никогда даже открыгого окна у него – только ходит у ворот солдат с ружьем, да флаг над балконом развевается». Картина, змальована лаконічними й надзвичайно точними штрихами: палац, схожий на велетенську порожню шкаралупу, поряд з якою – іграшковий солдатик, група англійців, що з цікавістю роззираються довкола, ніби в музеї, - все це залишає відчуття затхлої нерухомості й разом з тим навіть дещо комічної пустки.
Під час перебування и Римі в Марка Вовчка не склалися обставини для знайомства з іншими землянами (крім художника М. Богкіна), і більшу частину часу письменниця віддавала вивченню італійської мови та роботі над новими оповіданнями. Тут була написана перша частина повісті «Тюлевая баба» та завершено цілий ряд казок, працювати над якими Марко Вовчок розпочала ще в Парижі. Італійська атмосфера не вплинула істотним чином на її російські та українські оповідання – надто глибоко жила в письменниці любов до батьківщини, ніжні спогади про неї.
У першій половині травня Марко Вовчок переїжджає до Неаполя. Одне з найважливіших європейський міст після Лондона, Парижа та Петербурга, Неаполь аж до 1861 р. був столицеїю Королівства обох Сіцілій, в якому налічувалося не менше восьми мільйонів мешканців (на той час це досить значна цифра) і яке обіймало величезну територію, включаючи фактично весь Південь та Сіцілію. Неаполь мав свій торговельний флот, набагато більший від п'ємонтського, а також ще могутніший військовий флот. Одначе система вільного обміну, встановлена після 1860 р., що сприяла розвиткові багатих економічних районів Північної Італії за рахунок бідного Півдня, спричинилася до погіршення становища неаполітанських підприємств. Південь зазнав великих економічних втрат, коли нова Італія перестала рахуватися з його другорядною промисловістю: конкуренція сучасніших і краще устаткованих підприємств Півночі витісняла з обігу продукцію Півдня.
Південь та Сіцілія;становили окремий світ. Як історично, так і кліматичне Північ і Південь Італії докорінно різнилися між собою. Можна сказати, що ці дві частини країни перебували буквально на різних полюсах цивілізації. Значними були відмінності навіть у житті й традиціях землеробства селян Півночі і Півдня.
Селяни слов'янського регіону, хоча й підлягали владі різних імперій – австрійської, турецької чи російської, - зберігали багато в чому подібні риси характеру, традиції. Вони жили й працювали за відносно однакових умов і тому могли зрозуміти суто українські проблеми, про які йдеться в такій книжці, як «Народні оповідання» Марка Вовчка, - адже ці проблеми були актуальними також і для росіян, поляків, болгар, чехів і т.д. В Італії ж подібна книжка не могла б набути такого загального значення, оскільки вона б неминуче характеризувала лише якусь певну і навіть досить обмежену частину життя італійського села: адже між калабрійським, тосканським чи п’ємонтським селянином було мало спільного.
Поети оспівували Південь як квітучий сад світу, а насправді більшість населення Півдня жила в злигоднях, терпіла од посух, малярії, землетрусів. Бурбонська династія, правила на Півдні аж до 1860 р., вперто зберігала напівфеодальну систему, яку зовнІ прикрашала показна розкіш лицемірних і розбещених придворних кіл. […]
Ось таким і побачила Марко Вовчок Неаполь — місто, що, незважаючи на свою приналежність до королівства Італії (зрештою, надто ще молодого), зазнавало лихоліття. Тут життя письменниці, порівняно з римським періодом, знов ускладнюється. Все коштує дорожче, а матеріальне становище її, вже й до того досить скрутне, дедалі погіршується. Майже в кожному листі до чоловіка або до видавця в Росію вона постійно просить грошей. Коли ж, нарешті, ці гроші були їй надіслані, то через помилку пошти переказ опинився в Константинополі.
Неаполітанський період був багатий на зустрічі з представниками російської інтелігенції, у товаристві О.П. Бородіна, згодом відомого композитора й хіміка, Марко Вовчок робить прогулянки по місту, ходить на берег Байї, відвідує Помпею та Геркуланум, піднімається до кратера Везувія. В Неаполі письменниця знайомиться з М.О. Добролюбовим. Вони стають друзями, щодня зустрічаються, блукаючи вулицями міста, розмовляють про Некрасова, про реформи в Італії та Росії, про долю рідної землі. Часто разом вони відвідують оперні вистави в театрі «Сан-Карло», потім заходять до кафе перед палацом колишнього короля. Не викликає сумніву, що Марія Олександрівна зі своїми друзями відвідала й острів Капрі.
У Неаполі Марка Вовчка вражає тісне сусідування злигоднів і багатства, що співіснують кричущій суперечності. Вона відвідує «високі» квартали чи Рів'єру, але заходить також і в «низькі» квартали – блукає лабіринтами вузесеньких провулків у бідних закутках старого центру, де неаполітанки, розвішуючи білизну між своїм вікном і вікном навпроти, голосно обмінюються різними «таємницями».
Наприкінці травня Марко Вовчок виїхала з Неаполя знову до Рима, де вона сподівалася одержати гроші й кореспонденцію. Лист Марка Вовчка з Неаполя від 24 травня 1861 р. до дружини С.В. Єшевського дає змогу уточнити календар її подорожі: «Я приехала сюда на 9, 10 дней, а живу уже месяц... Я пробыла в Риме шесть недель;... за это время перевидела й пережила горькие дни». Останнє, очевидно, стосується переживань Марії Олександрівни, викликаних звісткою про смерть Т. Шевченка: «Я ні об чім думати не можу. Боже мій. Нема Шевченка... - писала вона О.В. Марковичу в березні І86І р. – Тепер у мене душа болить, болить і ніколи не побачу його!».
У Флоренції, куди Марко Вовчок приїхала після цього, вона пробула недовго, але відвідала галереї та музеї, Понте Векк'я та Синьйорію. Після Рима й Неаполя Флоренція вражає її своєю вишуканістю. Культурне життя тут набагато яскравіше, а контраст між багатством і бідністю не такий разючий.
Перебування Марка Вовчка в Італії наближається до кінця. Залишається ще нетривалий візит до Венеції, - це все ще австрійське місто, де літо ледь-ледь пробивається крізь вологе повітря, зазирає до завулків, наповнених водою, гріє просякнуте морем каміння...
І, нарешті, Мілан – останнє італійське місто, яке відвідала Марко Вовчок. 20 липня 1861 р. письменниця вже в Парижі.
Молодший син письменниці Борис у своїх спогадах наводить один епізод, який трапився в жовтні 1884 р. у Харкові, коли Марії Олександрівні стала в пригоді не забута нею італійська мова: «Якось ми пішли в міський сад, де в той час перебував проїздом звіринець з дресированими собаками під орудою якогось італійця. Коли ми прийшли, то вистави не було, та коли вже мама заговорила з «директором» італійською мовою, то він страшенно зрадів і показав різні собачі фокуси, відмовившись від платні».
Нотатки в записниках про подорож по Італії лягли в основу літературних нарисів Марка Вовчка під назвою «Письма об Италии». Це засвідчує її відповідь Ф.В. Волховському, який мав намір видати в Москві український збірник і просив у письменниці що-небудь для нього. «В настоящее время я могу располагать «Письмами из Парижа» - по-русски они печатались в «С.-Петерб[ургских] ведомостях» - й «Письмами об Италии», которые еще нигде не были напечатаны»,>—повідомляє вона Ф.В. Волховського 26 березня 1866 р. На жаль, автографи «Писем об Италии», як і згадувані записники Марка Вовчка 1861 р., до нас не дійшли.
Про українську письменницю в Італії лишилася добра згадка: значно пізніше перекладене й надруковане оповідання з козацького життя - «Маруся». Італійський переклад «Марусі» був здійснений на основі французької переробки П.-Ж. Етцеля. Турінське видавництво «Паравіа» в 1934 р. видрукувало повість в спеціальній серії «Зібрання гарних книжок для дітей та юнацтва», яку видавала Марія Березні. Книжка була перевидана без змін у тому ж видавництві в 1941, 1942 та 1971 роках.
