Розповідна майстерність Марка Вовчка

Л.П. ТАРАНЕНКО

М. Добролюбов мав підставу сказати, що серед творів, у яких «щиро і любовно зроблені спостереження над народним побутом і характером», усвідомлюється велика роль народних мас в суспільно-економічному житті, «чи не найпочесніше місце належить нарисам Марка Вовчка». Твори письменниці вигідно вирізнялися новою рисою: кріпаки в них не тільки стогнали в панському ярмі, а й протестували проти рабського становища, деспотизму поміщиків. Полемізуючи з дворянськими письменниками, які вбачали в українському народові лише покірність і безтурботність, побожність і наївність, Марко Вовчок виразно підкреслювала сильне, нестримне прагнення своїх героїв-кріпаків до волі (Маша, Прокіп і Назар, Кармелюк), наявність у них великої потенціальної сили, з якою жартувати небезпечно (як-от у кучера Юхима з оповідання «Купеческая дочка»), Марко Вовчок запримітила у житті та втілила в художніх образах ті риси національного характеру, які згодом прозвучали в повістях І. Нечуя-Левицького («Микола Джеря») і М. Коцюбинського («Дорогою ціною»).

Ідейно-тематичне новаторство повістей і оповідань Марка Вовчка нерозривно пов'язане з оригінальністю форми. Більшість критиків, відгукнувшись на вихід оповідань статтями і рецензіями (яких протягом тільки 1858-1861 рр. з'явилося близько ЗО), справедливо вказувала на простоту їх побудови і художньо-зображувальних засобів, на нерозривний зв'язок з народнопоетичною творчістю. Розповідна форма – головний ключ, з допомогою якого розкриваються найголовніші таємниці художньої майстерності письменниці. З цього, нам здається, і слід починати розмову про найхарактерніші ознаки її стилю.

Розповідь від першої особи введена у творчу практику не Марком Вовчком. Вона існувала у фольклорній прозі і була відома авторці, напевно, через її безпосереднє єднання і зв'язки з народом, через її першого чоловіка – українського етнографа О. Марковича та інших знавців народної творчості. На той час були вже взірці такої манери розповіді і в писемній літературі.

Марко Вовчок не сліпо йшла протоптаною стежкою. Орієнтуючись передусім на народні зразки, письменниця удосконалює манеру розповіді від першої особи, демократизує її, робить цілком своєрідною. Порівняємо, для прикладу, характер розповіді у творах Квітки-Основ'яненка і Марка Вовчка. Впадає в око вже початок повістей і оповідань Квітки. Часом автор іде за народною традицією, як-от в «Салдацькому патреті» («Був собі колись-то якийсь-то маляр...»). Більшість же творів розпочинається з явно відчутних повчань, нерідко релігійного характеру, звернених до простих людей, що ставить оповідача і над героями творів, а тим більше – над уявлюваними читачами-селянами: «Ніхто не забуде голодного году, що бог послав нам за гріхи наші... А розсудимо ще й так: за гріхи наші постигла нас кара божа? Еге! Так і тут же бачимо, що наш отець, цар небесний, не до кінця прогнівляється на нас, а уже жде, щоб ми схаменулися, покаялися і вернулися до закону його святого і робили його волю» («Добре роби, добре й буде»). Щось подібне зустрічаємо ми і в творах «Перекотиполе», «Божі діти», «Підбрехач», «Козир-дівка».

У повісті «Щира любов» оповідач не приховує зверхності над селянами, коли говорить і про свою начитаність («Що то є любов? Багато про неї і пишуть у книжках, і розказують, та бачиться мені, що усе щось не так»), і про свою бувалість (життєвий досвід), і про уміння розбиратися у складних інтимних почуттях людини: «Послухайте мене; я таки пожив на світі, бачив дечого чимало на своєму віку, а що й чував від стариків; бачив і добро і худо, розберу потроху, де чорне, де біле; бачив я, живучи стільки на світі, усякі любові і який з них товк бува; так от що є «щира любов».

Саме оповідання чи повість у Квітки здебільшого є художньою ілюстрацією до тих дидактичних настанов, моралізаторських сентенцій, якими розпочинається або закінчується твір. Тому створюється враження, що розповідає про події все-таки стороння людина – виразник поглядів самого автора. Оповідач нерідко користується складними конструкціями речень, вдається до надмірної деталізації в зображенні побутових картин і природи, а герої частенько розмовляють неприродною для них мовою.

У Марка Вовчка інша манера. Вона максимально наближає свого оповідача до найбільш пригноблених тоді людей-кріпаків, стає ніби осторонь від нього і зображуваних подій. Таким чином створюється ілюзія невтручання автора в коло відтворюваних явищ, вчинків героїв, ніби про своє гірке життя розповідає людина з самої глибини народу. Старанно продумуючи всі деталі побудови творів, своєрідність мови оповідача і персонажів, пильнуючи, щоб не збитись на манівці штучності, неприродності, авторка досягає блискучих успіхів.

Першим вказав на цю особливість творчої манери Марка Вовчка П. Куліш – редактор і видавець «Народних оповідань». Він сприйняв їх за «стенографію із слів малоросійських поселян». У передмові до першого видання «Народних оповідань» Куліш стверджував, що оповідання Марка Вовчка - «се жива етнографія, котору зрозумів писатель здоровим умом і гарячим серцем». Критик наголошував на тому, що «не всі свої мислі він (Марко Вовчок. - М. Т.) об'являє нам, як Квітка, не своєю душею за народ боліє, як Тарас», що «писатель тут одступивсь геть назад свого писання: а в писанні його сам народ, лицем до лиця, промовляє до нас словом своїм також, як у вищі свої години промовляє піснею». Звичайно, ці думки вимагають застереження: письменник, до якої б форми розповіді не вдавався, завжди залишається творцем літературних героїв, їх роздумів, почуттів, описаних подій. Не бачити ж у творах письменниці жодних ознак самостійності, творчої вигадки – значить знецінювати їх. Високо оцінив розповідну манеру нашої письменниці Д.І. Писарєв, який особливо звернув увагу на органічне злиття авторки з народом і його поезією, на національний характер українських оповідань, на її вміння говорити від імені народу і України («Мысли по поводу сочинений Марка Вовчка», 1859).

Писарєв, на противагу Кулішеві, не вважає письменницю лише наслідувачем народної творчості, не ставить «нарівні із збирачем народних пісень і казок», бо, як він тут же зауважує, - «художник не копіїст». Відзначаючи виняткове уміння Марка Вовчка підроблятись під народну мову і народний спосіб мислення, критик наголошує й на тому (чого не зробив Куліш), що автор оповідань «не рабськи додержувався результатів своїх спостережень, що прогалини, які траплялися в запасі його нотаток, заповнювалися творчою силою його фантазії».

У Марка Вовчка ми відчуваємо настійливе прагнення підкорити форму розповіді реалістичному відображенню, викриттю і засудженню кріпосницьких відносин, показові всієї глибини психологічних переживань героїв (на чому письменниця й акцентує увагу читача), показові трагічного стану жінок-кріпачок. В центрі стоїть найбільш соціально поневолена людина з її тяжким горем і радощами, ніжним серцем, глибокими почуттями, пориваннями до щастя і волі. Всі інші елементи композиції твору, особливо пейзажі, відіграють переважно службову роль.

Приваблює простота й невимушеність, з якою й починається і далі ведеться розповідь у кожному творі. Замість повчань, настанов, моралізаторства – глибоке співчуття до поневоленої людини, теплота і ніжність. «Мати вмерла – я ще малесенькою була, добре й не запам'ятаю. Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько», - так розпочинається оповідання «Сестра». Читач передчуває тернистий шлях оповідачки-сироти, що зазнає ще горя і страждань без матері. І зовсім уже зникають у нього ілюзії на поліпшення становища сироти в експлуататорському суспільстві, коли розповідь закінчується.

В одних творах початок розповіді нагадує нам пісню, в інших – казку або билицю, але всюди відчувається природність і життєвість подій, про які йдеться, завжди оповідач бачить перед собою людину з її болями і переживаннями: «Ох, боже мій, боже, що та любов зможе!» - як то в пісні співають» («Отець Андрій» - І, 85); «Розкажу Вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни» («Викуп» - І, 70); «Старий Якименко оженив сина, та таку-то вже невісточку собі взяв, що й не сказати!» («Горпина» - І, 65); «Було нас у батька три дочки, - я найстарша. А був наш батько такий-то грізний! Вряди-годи пустить на вулицю погуляти з дівчатами» («Сон» - І, 57); «Старий наш пан, покійник, недобрий був! Не тим би згадувати, да луччим ні за що» («Одарка» - І, 41).

Щирість і задушевність досягаються тим, що розповідь вкладається в уста безпосередніх учасників подій, переважно молодих і старих кріпачок, яких вражають не так картини природи, екстер'єрні та інтер'єрні деталі селянської хати чи панського будинку, як люди – їхній зовнішній вигляд і внутрішній світ. Інколи оповідач знайомить читача в основному зі своїм власним життям. Оскільки оповідач сам безправний і експлуатований, він не вдається до моралізаторських міркувань, а закипілою у власному серці кров'ю малює жахливі картини кріпосницької дійсності, зокрема розповідає про тяжкі кривди, що чинить свавільні пани-нероби над кріпаками. «Автор, - зазначає Писарєв, - вкладає звичайно свою розповідь в уста однієї з дійових осіб і цілком ховає свою індивідуальність за індивідуальністю оповідача, який сам зацікавлений перебігом подій і дивиться на них з своєї особливої точки зору, зумовленої його особистим становищем».

Звідси простота сюжету, глибока народність мови, зворушливої, коли оповідач говорить про кріпацьку долю, і сповненої іронії чи сатири, коли йдеться про ненависних панів та їхніх посіпак. Звідси лаконічність і виразність фрази, мелодійність і ритмічність мови творів, близької до народнопісенної поетики. Звідси виразне емоційне забарвлення, ліричність прози.

Оповідач у Марка Вовчка – як істинний представник народу, його порадник і захисник – наділений неабияким розумом і кмітливістю, гумором і оптимізмом, добре володіє зброєю іронії та сатири. Тому він, буває, сміється навіть тоді, коли слід гірко ридати, бо свідомий того, що сльозами горю не поможеш. Устина, наприклад, - весела дівчина, хоч пани немилосердно знущалися з неї. Здавлюючи сльози, вона сміється; для виправдання свого, здавалось би, незвичайного характеру спирається на народне прислів'я: «Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче» («Інститутка»).

В стилі ущипливого народного гумору малює оповідачка в повісті «Червонный король» становище бабусі-кріпачки у «добрих» панів: «Старушка была уж старая-престарая й жила она у тетенек на покое (підкреслення авторки. - М. Т.). Как би это вам растолковать-то хорошенько? Ну, значит, это не имей покою й на миг; за всем в доме смотри, все у нее на руках, все на ее ответе...». В такому ж дусі вона глузує з поміщиці, яка «голос от гневу потеряла. Хочет вскрикнуть – голосу нету! Так с той поры й пропал голос, а какой звонкий был. Й разные с ней обмороки тут й всякие обмирания». В іншому місці оповідачка коротко, як народний анекдот, розповідає історію залицяння і одруження полковника з панночкою. Тут, як і в безлічі інших випадків, уміння письменниці перевтілюватись, говорити устами представника народу, виявилось блискуче.

Щодо цього не можна обійти оповідача з твору «Викуп». Його розповідь є одним з найкращих прикладів того, як народ уміє кепкувати з свого лиха, благородством, розумом і кмітливістю перемагати ворога. Тому читач не одразу відчуває сумний, драматичний колорит оповідання. Досвідчений дядько-сват, який розповідає сумну історію одруження кріпака Якова Харченка з дочкою багатого козака Мартою, ніде не ставить себе над уявлюваними читачами; він спрямовує свій досвід і уміння проти тих, що стоять на перешкоді до людського щастя й добробуту.

Оповідач з «Викупу» дає панам убивчі, дотепні характеристики, принагідно використовуючи народну приказку, прислів'я, уміє добре грати (в інтересах кріпака Якова) на струнах панської ненажерливості й скнарості. Коротко і влучно, одним-двома словами, говорить він Якову про жадобу пані до грошей, вгамовуючи його сумніви про можливість викупитись з неволі. Разом з Яковом дядько-сват йде до його панії і, використовуючи свій хист тонко спостерігати і читати кожний порух душі й обличчя зажерливої володарки кріпацьких душ, домагається її згоди одписати вільну своєму кріпакові за триста карбованців (замість півтисячі, як давали парубки за свою волю в інших панів).

У творах Марка Вовчка досить вдало поєднано «авторський» план розповіді з діалогічним. Письменниця настільки вміло будує оповідь, що створюється ілюзія повної відсутності автора і авторської мови. Тому оповідна частина твору майже тотожна монологічному планові розповіді, особливо там, де оповідач є й героєм твору (наприклад, «Інститутка»).

На противагу письменникам, які розповідають про події від свого імені і, природно, надають більшого значення авторській мові, Марко Вовчок не надає переваги ні оповідному, ні діалогічному способові розповіді. Оповідач у неї рівноправний з тими, про кого розповідає, він не зловживає своїм правом, не нав'язує своїх думок, а дає, сказати б, можливість висловитись і своїм героям. Письменниця рішуче бореться з велеречивістю героїв, а також і оповідача. Діалоги у її творах – мистецькі: короткі й гострі, вони нагадують окремі сценки з драматичних творів.

Нерідко трапляється, що окремі розділи твору становлять ніби частину великої драматичної дії. Візьмемо, для прикладу, оповідання «Ледащиця». Звернемо увагу лише на одне місце у творі, яке з погляду жанрової специфіки нагадує драму. У VII частині дія відбувається в «паниному покої». Пані вийшла в «гостину», а Настя за її наказом шила сорочку. Коли зайшла туди оповідачка і Настина мати, Чайчиха, дівчина тяжко ридала, затулившись руками: набридло їй пропадати «отут над чужою роботою», бо вона «мов камінь тут каменіє». Мати пробує заспокоїти дочку, але Настя, «не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матері, як ухопить її за руки:

- Мамо, мамо! Скажіть мені словечко, скажіть! Моя душа переболіла... моє серце схне!

- А що я тобі казатиму, дочко? - заговорила Чайчиха похмуро. - Поради нема!

Коли тут хтось – шам, шам! – Пані, - кажу, - пані! А вона в двері».

І все. Далі йде нова, восьма частина твору, ніби це має означати: «Дія друга. Ява VIII. Ті ж і пані».

В.Я. Карташевська, в якої часто зустрічались на літературних вечорах письменники, зокрема під час перебування Марка Вовчка в Петербурзі (1859) і читання її творів, згадувала: «Шевченко після кожного оповідання кричав: «Шекспір, ШекспІр!». Подібні свідчення зустрічаємо і в Тургенєва. Порівнюючи Марка Вовчка з англійським драматургом, Шевченко давав її творам найвищу оцінку.

В «монологічній» частині розповіді Марко Вовчок послідовно дотримується властивого оповідачеві світосприймання. Щоб переконатися в цьому, наведемо паралельно два уривки з різних творів, у яких намальовано близькі між собою картини. В одному з них краса панського саду подана через сприйняття оповідача, а в іншому – про неї розпоівідає сама письменниця:

Як бачимо, ці уривки різняться і багатством лексики, і синтаксичними конструкціями. В першому з них прямі назви речей замінені описовою формою або ближчими за аналогією поняттями («мраморяні панни» замість «статуї»).

Отже, Марко Вовчок виявила себе як вправний митець будування, організації та пропорціонального розташування і «монологічної», і діалогічної частини розповіді. Причому діалоги в неї індивідуалізуються залежно від соціального і психологічного стану і віку героїв. Проте авторка, як правило, уникає в діалогах селянських вульгаризмів і діалектизмів, чим також відрізняється від Квітки-Основ'яненка. Вона старанно обробляла, шліфувала мову героїв. Правда, зрідка зустрічаються навряд чи можливі в лексичному запасі селян терміни, слова й поняття, як-от; «содом», «рече», «кантоніст», «корали» тощо. Марко Вовчок інколи користується невластивими народним конструкціям складними реченнями, але далеко рідше, ніж Квітка, її фраза здебільшого відзначається максимальною простотою, стислістю, що значно посилює враження народної розповіді.

Вкажемо ще на одну досить істотну особливість творчої манери антикріпосницьких оповідань і повістей Марка Вовчка, яка залишилась непомітною для багатьох дослідників. Як правило, письменниця усіх представників експлуатованого світу – і провідних, і другорядних героїв, - називає іменами, навіть прізвищами (Олеся, Одарка, Горпина, Оксана, Саша, Катерина, Іван Золотаренко, Прокіп, Назар, Яків Харченко). Представники ж експлуататорських класів та їхні вірні слуги і прислужники – безіменні. В переважній більшості творів вони мають загальну назву, яка вказує на соціальну, класову приналежність, рід заняття, інколи й національність: «пан», «пані», «барин», «бариня», «паненята», «десятник», «пан економ», «ляховка» («панич... одружився з ляховкою»), «пан полковий лікар», «управитель», «хазяїн», «хазяйка», «кум-полковник» та ін. А в російському оповіданні «Саша» для змалювання образу безвольного і легковажного панича, жалюгідного раба кріпосницьких пут і моралі, авторка вдається до займенникової форми. Лише на початку один раз він виступає, як «баринов племянник молодой», а потім всюди фігурує, як «он» в різних відмінкових формах. Та й кріпачка Саша, щиро покохавши панича, ні разу не назвала його власним іменем. Навіть у повісті «Інститутка», де образ поміщиці є по суті центральним і розкривається в широкому плані, письменниця не відступає від обраного принципу, обмежуючись лише загальними назвами - «панночка», «інститутка», «пані». Про винятки говорити не будемо.

Безіменність переважної більшості негативних персонажів у творах Марка Вовчка на селянську тематику пояснюється двома причинами, пов'язаними між собою: антипатією письменниці до них, а також потребою надати цілковитої природності тій формі розповіді, яку обрала вона в цих своїх творах. Адже для оповідачки чи оповідача усі ті, хто їх експлуатує, знущається з них, жене на панщину, - вороги. Тому було б не тільки неприродно, а навіть штучно, ідилічно, коли б вони називали своїх ворогів, скажімо, Софія Миколаївна, Марія Тимофіївна, Павло Іванович і т.д.

Пізніше Марко Вовчок відмовляється від обраної спочатку форми розповіді, і тоді в її творах з'являються образи панів, різних за характерами, поведінкою, але близьких світоглядом, з іменами й прізвищами: Марія Олексіївна Воронова, Володимир Андрійович Саханін («Три сестри»), Надія Сергіївна Рославлева, Роман Аркадійович Квач, Михайло Якович Бурнашов («Живая душа»), Варвара Іванівна Князева, Володимир Петрович Хрущов («В глуши») та ін. Чим це пояснюється? По-перше, постановкою в названих творах інших проблем, багатоплановістю їх, а, отже, й введенням значної кількості персонажів з одного середовища. Безіменність героїв у них набагато б утруднювала творчий процес, а читачеві – розуміння складних перипетій у житті персонажів, навіть процес сприймання твору в цілому. По-друге, форма розповіді від третьої особи давала можливість письменниці (навіть вимагала, бо інакше вона звучала б штучно, явно тенденційно) називати героїв-панів власними іменами, але не позбавляла права уїдливо висміювати, викривати їх.

Вже практика «Народних оповідань» показала письменниці, з якими великими труднощами довелось їй користуватися розповідною фольклорною формою у більших за розміром оповіданнях. Оповідач мусить бути свідком усіх подій, про які йдеться у творі, усіх пригод, що трапляються з його героєм. Інакше читач не повірить йому, а значить – і правдивості зображуваних явищ, вчинків героїв. Свідка ж усіх перипетій, що їх зазнала, скажімо, Олеся, то в одному селі, то в іншому, то у панів, не так-то легко й вимислити. Авторка змушена була в окремих випадках разом з персонажами «перевозити» на інше місце події і оповідача, а то й вдаватися по допомогу до підручного оповідача («Одарка»). В оповіданні «Саша» сама героїня (Саша) розповідає оповідачці про історію свого нещасливого кохання з молодим паничем.

Може, тому в пізніших творах Марка Вовчка розповідна форма, що принесла їй гучну славу, поступово трансформується, і письменниця переходить до форми розповіді від третьої особи. Але на початку творчості, особливо в час написання і видання «Народних оповідань» (1857) і «Рассказов из народного русского быта» (1859), розповідна фольклорна форма, завдяки майстерному застосуванню, була глибоко народною, створювала враження етнографічної точності, фактичної документальності. Сама ота уявлювана етнографічна точність і документальність селянських творів Марка Вовчка і вносила багато нового, оригінального в художню літературу на цю тему, високо піднесла суспільно-політичне значення народних оповідань, викликала й викликає до них непослабний інтерес.