Антитеза в бароковому стилі Григорія Сковороди
Юрій Тимошенко
Поміж рясної китиці поетичних фігур (поняття “фігура” вживаю відокремлено від тропів) антитезі чи не найбільше пощастило в літературознавстві, в тому числі й українському1.
Утім це жодною мірою не означає, що тема вичерпана й закрита. Навпаки, тут, як і на всьому терені фігуративної мови, конче потрібні неабиякі дослідницькі потуги, аби потіснити вперто представлювані авторами нашої довідникової та навчальної літератури (див., наприклад, останній підручник з теорії літератури за редакцією професора Олександра Галича2) зашкарублі й схоластичні уявлення про фігури взагалі й антитезу зосібна сучасними продуктивними підходами.
Побіжно нагадаю, що ці підходи виробили ще античні та давньосхідні мислителі. Вони запримітили в антитезі вельми могутній елемент текстоутворення. Так, Аристотель відносив протиставлення до головних стилістичних прийомів ораторської прози. Квінтіліан указував на три різновиди антитетики: протиставлення слів, групи слів та суджень і тим визначив її різні функціональні виміри. У Феофраста антитеза охоплює процеси, де “одному явищу приписують властивості протилежні, або протилежним явищам – одні й ті ж властивості, або ж протилежним явищам – властивості протилежні”3.
У цілому античність розуміла під антитезою протиставлення двох понять чи ситуацій і зараховувала її до так званих фігур думки, покликаних підкреслювати твердження. Антитеза як фігура думки уточнює смисл предмета в семантичному просторі слів, словосполучень і фраз. Ця базова функція антитези може реалізуватися через “повернення” (regressio, epanodos), “розрізнення” (distinctio, paradiastolē), “вивертання”(commutatio, antimetabolē) та оксиморон (oxymoron). Часто ефект антитези посилюється іншими фігурами (повторами, риторичними конструкціями і т. п.)4.
На відміну від античного тлумачення фігури протиставлення як семантичного контрасту, що природно випливає з європейського логоцентризму, тобто мислення в бінарних опозиціях, санскритська поетикальна традиція наголос кладе на єдності протиріч. У східному баченні антитеза не відділяє один предмет чи явище від іншого, йому полярного, а зближує їх задля виявлення особливої й водночас взаємозалежної природи. Таким чином, антитеза – це позірне протиставлення, своєрідний, цілісний образ-оксиморон, який розгортається в межах речення5.
Ґрунтовно висвітлені риторикою європейської античності та поетологією Давнього Сходу філософські, естетичні, стилістичні горизонти фігур, зокрема антитези, залишаються плідним інструментарієм наукового опису й аналізу цього феноменa й дотепер. Треба лишень сказати, що дуже вдалою та перспективною виявилася спроба неориторики доповнити розгляд фігур культурологічним аспектом, а саме аспектом типології культурних епох і дискурсивних практик6. І хоча роль власне синтаксичних фігур, порівняно з тропами (метафорою та метонімією) у формуванні опозиції “риторизм – антириторизм” значно слабша, одначе безсумнівна. Передовсім це стосується антитези, яка може успішно працювати на різних мікро-й макрорівнях літературного твору від лексичного (а то й фонетичного) до проблемно концептуального.
Річ ясна, антитеза застосовується всіма художніми системами, але особливе місце посідає в напрямах і стилях, народжених романтичним методом. Принцип антономії пронизує картини світу і міфопоетичного періоду, і середньовіччя, і бароко, і романтизму, і аванґарду. Проте чи не найповніше вираження антитетичність дістає в бароко. Тому то при вивченні саме цього стилю антитеза є ключовою категорією. За словами відомого знавця бароко Дмитра Чижевського, основою, “на якій синтезується, сполучається різноманітне в бароковій культурі є принцип сполучення протилежного, з’єднання антитез, гри ними”7. Відзначивши приналежність антитетики “до численних с т и л і с т и ч н и х прикрас барокового мистецтва”, дослідник у той же час справедливо зауважив, що “значення антитетики глибше – вона належить безумовно до важливих елементів барокового світогляду”8.
Відтак ключ до славнозвісного сковородинівського поетичного антитетизму на кшталт:
О світе вабний! Ти мені океан, пучина,
Вихор ти, хмари і тьма, тужлива година.
Проте вже веселка мені яскраво заграла,
Неначе голубка мені мир звіщувала.
Печале, прощай! Прощай! Прощай, зла утробо!
Вже кволості край, встав я із гроба.
О пагінь Давидова! Мені ти берег і кифа,
Веселка, мир, світло, життя, погода, олива.
Пісня 16-та9
слід шукати в його світоглядно-філософських засновках. “В цьому цілому світі, – говорив Григорій Сковорода, – бачу я два світи... Світ видний та невидний, живий та мертвий, цілий та розпадливий. Це й є риза, а той – тіло. Цей – тінь, а той – дерево... Отже світ у світі є то вічність у тлінні, життя у смерті, пробуд у сні, світло у тьмі, у брехні – правда, у печалі – радість, у одчаї – надія”10.
“Світ у світі” – так лапідарно й містко визначив формулу світобудову Сковорода-філософ, якою неухильно керувався й у поетичній творчості, плекаючи антитетичні образи “Саду божественних пісень, що проріс із зерен Священного Писання”:
Боїться народ зійти гнить у гроб І впасти в жереб нещасний,
В якому вогонь не згасний.
А смерть є свята, зло певне стопта,
Зведе навіть війни в спокій.
О смерть ця свята!
Коли совість в тебе чиста, не страшний Перун огнистий, ні!
Пекла вогнем він не палить,
А має життя райське, хвалить.
Гріхи смерть народять – живу смерть наводять,
Із смерті – ад; тлить душу глад.
О люта смерть та!
Пісня 1-ша (49)
Багатогранне осмислення поетом кардинальної антитези “життя – смерть” певною мірою нагадує постмодерне деконструктивістське “зрівняння” двох сторін структури опозиції. Таке усунення центру, в даному випадку життя, як носія тільки позитивних смислів вивільняє простір для згадуваної барокової гри протилежностями:
Смерть твоя – то життя,
Жовч – солодке пиття, о Ісусе!
......................................................
Пшенична зернина хоч в гниві згнива,
Та з мертвого рослина і плід ожива.
Пісня 7-ма (54)
Крім репрезентації універсальних антитез-єдностей, так би мовити, антитез-перетворень одного явища в інше, Г. Сковорода демонструє потужні смислові й виражальні можливості різкого контрастування образів, їх нарочитого загострення. У колі улюблених антитез “Саду...” антитези культури і природи, міста і села, шуму і тиші, мирського і сакрального, гріховного і святого, брехні і правди, тіла і духу, зовнішнього і внутрішнього, гордині і смирення, скнарості і щедрості, тлінного і вічного, важкого і легкого, пекла і раю, землі і неба, темного і світлого, нудьги і радості, зими і весни та ін.
Антитетичні зіставлення зазначених образів-мотивів усякчас варіюються, поглиблюються, зрештою, стають змістовими згустками художнього світу збірки:
Залиш, о дух мій, скоро землянії міста!
Зійди, мій душе, в гори, де правда живе свята,
Спокій, де тишина царюють з відвічних літ,
Країна де вабна, де неприступний світ.
Пісня 2-га (50)
Ці ж антитетичні ряди поет розвиває в новому семантичному контексті пісень 12-тої та 13-тої:
В город не піду багатий – на полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.
О діброво, о зелена! Моя матінко свята!
В тобі радість звеселенна тишу, спокій розгорта.
Пісня 12-та (58 – 59)
Полярні образи у віршах Г. Сковороди зазвичай являють собою цілі антитетичні гнізда взаємопов’язаних понять: місто (культура) – гамір – суєта – гріховність – брехня; природа – тиша – спокій – святість – правда.
Постійний кругообіг образів-антитез та їхніх комплексів – атрибутивна якість сковородинівської лірики. Повторення й розвиток протиставлень надає всій збірці змістової цілісності, системної єдності.
Можна припустити, що саме антитеза як структоротворчий фактор становить філософський субстрат поезії Г. Сковороди, концентрує в собі її морально-ціннісні орієнтири:
Скільки чеснішіий плоті дух,
Стільки земного взяв небокруг,
Скільки душевних страстей збив,
Плотських сильніший він лікарів.
Пісня 26-та (75)
Як поет філософського ладу мислення Г. Сковорода тяжіє до афористичного закріплення своїх сентенцій. Багато поетичних афоризмів він зводить на фундаменті антитези: “Щастя нема на землі, щастя нема і в небі, Не віднайти й у вуглі – інде шукать треба” (68); “...Сущий день тільки наш, а не ранковий час...” (71); “...Знаю, чим більше прожив, тим більше подурнів...” (72); “Жартом треба смуток бити” (73); “Придивись в нутро тобі: друга знайдеш у собі, ...У тюрмі твоїй там світ, в болоті твоїм – цвіт”
(77). Інколи поет для абстолютизації істинності афористичного вислову використовує прийом градаційного розгортання антитези, нагнітання її експресії:
Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,
Краще в святі день пробудь, аніж безбожний рік,
Буде чистий хай рік, ліпш ніж десять брудних,
Краще десять корисних, аніж безплідний вік.
Пісня 23-тя (71)
За допомогою ресурсів антитетики структуруються не лише окремі синтагми, інтонаційно-синтаксичні періоди (строфи), а й нерідко твори загалом. В останній іпостасі протиставлення служить осердям образно- тематичної композиції ліричного тексту. Так, приміром, побудована
“Пісня 18-та” (“Ой ти пташко-жовтобоко...”). Два протилежні образні плани вірша – мотив гордості й мотив смирення підтримуються синтаксичним, психологічним та метафоричним паралелізмами:
Стоїть явір над горою І киває головою,
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають.
А вербички шумлять низько,
Заколишуть мене в снах,
Тут тече потічок близько,
Видно воду аж до дна.
Пісня 18-та (65)
Показово, що спрощена інтерпретація цитованої пісні поза філософсько-етичним підтекстом, заданого антитезою-зерном: “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать” (Послання апостола Якова, IV – 6), призводить до однобічного розгляду твору як зразка пейзажної лірики. Насправді, пейзаж цього твору – алегорична ілюстрація ідеї протиставлення, яке міститься в епіграфі й струмує в усій образній фактурі тексту.
Ствердивши дуалізм будь-якого дійсного буття, Г. Сковорода все ж підкреслив релятивний, часовий, ситуативний і взаємозалежний характер домінування правого чи лівого члена в деяких, здебільшого психологічних, опозиціях:
Вже хмара пройшла. Веселка радісно грає.
Минула нудьга. Світ любо сяє.
Веселість сердечна – це ведро неба ясного,
Коли проминув морок, шум вітру мирського.
Пісня 16-та (64)
Між тим, численний ряд, як правило, християнських етичних протиставлень, лишається внутрішньо непорушним, сакраментальним.
Компоненти таких опозицій, як грішне – праведне, зовнішнє – внутрішнє, скупість – щедрість тощо, з погляду Г.Сковороди, непримиренні. Звідси риторизм, імперативність і дидактизм їх образно-словесного втілення:
Всяка плоть – пісок той, як мирськая слава,
А жадоба омерзить те, знай,
Полюби шлях вузький, утікай од орави,
Візьми Бога з Давидом ти пай.
Пісня 22-га (70)
Функціонування антитези в барокових шатах “Саду божественних пісень...”, як бачимо, має концептуальне значення. Вона – принцип світосприймання й світомоделювання, реально існуюча плоть філософської та художньої свідомості Г. Сковороди. “Антитетична” позиція поета неоднакова – то категорично непоступлива, то розважливо терпляча. Абсолютизація тої чи тої позиції, либонь, матиме в принципі деструктивні наслідки, як це сталося, скажімо, з аскетичним фанатизмом
Івана Вишенського чи відбувається з карнавальною стихією так званого українського низового постмодернізму. Коливання маятника сковородинівської поезії в координатах буттєвих суперечностей ставить під серйозний сумнів розповсюджену думку про монолітний (без національної диференціації) дисонансний тип східнослов’янського світобачення, котрий, мовляв, суттєво поступається перед принадами тернарної структури західноєвропейського менталітету тим, що неадекватно відбиває множинність явищ дійсності. Текстуальна конкретика творів, дивовижна цільність і гармонійність самої постаті Г. Сковороди своєрідно синтезують дві (східну й західну) парадигми мислення. У цьому сенсі інтелектуально-духовні пошуки останнього великого поета й філософа культури Бароко суголосні теперішній схильності до мудрого консенсусу або, принаймні, альтернативи, до відмови від зумисного напруження антитетичної розколеності світу.
ПРИМІТКИ
1 Прикладом тут може бути глибоке дослідження Елеонори Соловей: Антитеза в поетиці філософської лірики // Поетика: Зб. – К., 1992. – С. 134 – 150.
2 Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. – К., 2001. Функції антитези зводяться в цій праці до “описів, характеристики предметів, часто іронічної або сатиричної” (С. 236).
3 Античные теории языка и стиля / Под общ. ред. О.М. Фрейденберг. – М.; Л., 1936. – С. 272.
4 Про здобутки античності у вивченні антитези див.: Гаспаров М.Л. Античная риторика как система // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. – М., 1991. – С. 41 – 43.
5 Порівняльний аналіз античної та східної доктрин антитези містить солідна розвідка П. Грінцера: Санскритская поэтика и античная риторика: теория “украшений” // Контекст-1983: Лит.-теорет. исследования / Отв. ред. П.В. Палиевский. – М., 1984. – С. 78 – 80.
6 На цю тему див.: Лотман Ю.М. Риторика // Лотман Ю.М. Избр. статьи: В 3 т. – Таллин, 1992. – Т. 2. – С. 167 – 183.
7 Чижевський Д. До проблеми бароко // Сучасність. – 1974. – № 4.
8 Там само.
9 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – К., 1994. – С. 64. (Далі посилання див. у тексті).
10 Цит. за Чижевський Д. Вказ. праця.
