Постать Григорія Сковороди і сучасна історична проза
Людмила Ромащенко
У творах історичної тематики, де особливо гостро постає проблема визволення України з-під колоніального гніту, духовна атмосфера часу нерідко виступає однією з граней зображуваної епохи.
Відтак виникає питання: на що спиратися в цій боротьбі – на силу зброї чи силу слова і духу?
І. Драч у поезії “Шабля Богдана Хмельницького” декларує: “На вістрі шаблі сховано Всі вольності й права” [1, 104]. Проте існує цілком протилежна думка, як-от в поемі Б. Олійника “Доля”:
Шабля була лиш продовженням руху руки, Січ – лише цятка на карті історії,
І коли б тільки в них була правда, – Нині хіба що музеї про нас пам’ятали б. На терезах історичних хто переважить: Вишенський чи Северин Наливайко, Січ вулканічна чи Академія тиха? Шаблю не раз вибивали із рук – Дух же струмів через серце по звивинах мозку
І пробивався з-під пальців на полотно.., Гнівом кипів у книжках захалявни
І вибухав під копитами царських карет… [2, 130]
Той же І.Драч в іншій поезії, вже сама назва якої окреслює згадану проблему – “Перо і меч”, – пристрасно заявляє:
Поет на прю іде з пером!
Чатуй, вартуй, пильнуй, стороже!
Таке дання його тверде,
Що віриш ти: Поет – він може!
Пером той меч і одведе! [1, 236]
Цю дилему – шабля чи перо, меч чи слово – не можна вирішити на користь одного із складників. Протиставлення обох аспектів визвольного руху недоречне, закономірний їхній взаємозв’язок. Тo ж мав рацію П. Тичина:
І ні в кого було спитать:
Кого ж нам на Вкраїну ждать?
– Кармелюк.
– Сковорода.
Шабля і слово поставлені тут як рівнозначні величини в історії народу. Але якщо про Кармалюка, Наливайка написано чимало, то Сковорода, “Академія тиха”, тобто духовні джерела нашої історії об’єктом художнього дослідження стають нечасто. Приміром, у художньому осмисленні постаті Григорія Сковороди досі значно більше зробила поезія, ніж проза. Чи не найглибшим твором (хоча й незавершеним) про великого мислителя є симфонія П.Тичини “Сковорода”. Яскраву сторінку в поетичну сковородіану вписав І.Драч циклом творів: “Весняна пісня Григорія Варсави Сковороди”, “Молитва сліз Григорія Варшави Сковороди”, “Сердечна печера Григорія Варсави Сковороди”, “Час”.
Магнетизм незвичайної особистості Г.Сковороди виявляється у творчості Б.Олійника. У його циклі віршів “Сковорода і світ” створено масштабну картину життя українського суспільства ХVІІІ століття, на фоні якої виділяється непересічна постать мислителя.
Проте твори цього циклу зазнали чимало критичних зауважень з приводу необхідності яскравішого змалювання соціальних антагонізмів зображуваної епохи, недооцінювання значних здобутків вітчизняної культурної думки. Особливо дражливими були рядки поезії “Вихід”:
Так пахло погребом Середньовіччя,
Якого не торкнувся Ренесанс,
Що, аби й мамонт трапився на вічі,
Ніхто б в Європі не подивувавсь.
В оцім спекотнім полудні без руху,
Коли в криницях позіха вода,
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
В будучину ішов Сковорода.
Дискутуючи з поетом, М.Ільницький пише: “...натрапляючи на такі аналогії з Європою, внутрішньо не погоджуєшся з автором. Вчені, які досліджують проблему українського ренесансу, могли б посперечатися з поетом по всіх галузях мистецтва, починаючи від українських поетик (хоч би Феофана Прокоповича), поезії (Іван Величковський, Семен Климовський, Климентій Зиновіїв) і кінчаючи ренесансною архітектурою” [3, 59].
Патріотичні почуття критика зрозумілі, але мусимо визнати, що українське письменство виявило головні загальноєвропейські течії і напрями з деяким запізненням, порівняно з Заходом, що пояснюється вкрай несприятливими соціально-політичними обставинами. Не слід перебільшувати і версифікаторських заслуг К.Зиновіїва, якому, за словами С.Єфремова, не бракувало цікавих тем, життєвого досвіду, але шкодили моралізаторство, бідність думки і стилю, вияв письменницької пихи і зневаги до представників нижчих станів. «На всьому-бо, – пише дослідник, – лежить у нього тавро безнадійного туподумства й сірої нікчемності, велеречивості й обскурантизму. Навіть побутові деталі живосилом доводиться виловлювати з цього замуленого джерела…» [4, 198].
Тож часи, коли Україна заявить про себе у світі плеядою геніальних митців і мислителів, були ще попереду, і заслуга Г.Сковороди у тому й полягає, що він був одним із першовідкривачів цього ряду, одним з тих, “хто виводитиме свій народ до вершин світової культури” [5, 289].
Вплив унікальної спадщини мандрівного філософа, у якій “знайшла своє яскраве поетичне втілення глибока мудрість народна” [6, 10], виявилась у зацікавленні Б.Олійника жанром притчі. Традиції притчової оповіді поета-шістдесятника закорінені у філософських творах Г.Сковороди, пересипаних вставними притчовими оповіданнями.
На відміну від поезії, проза поки що перебуває на підступах до осмислення такої грандіозної постаті в історії нашої культури, як Г.Сковорода. Досі не створено роману, де б він постав у всій величі як особистість і мислитель, можливо, через відсутність ґрунтовної філософської й теоретичної підготовки, яка дала б можливість зануритися в духовну атмосферу епохи, коли жив Сковорода. Брак цієї філософської глибини дається взнаки й у романі М.Лазорського “Гетьман Кирило Розумовський”, через те образ Сковороди-Старчика вийшов якийсь невиразний, декларативний, що ніяк не відповідає реальним масштабам цієї яскравої особистості в нашому духовному житті.
Спробував заповнити прогалину Р.Іваничук у романі “Журавлиний крик”, де в образі мандрівного філософа, письменника-просвітителя Григорія Сковороди розкривається одна з улюблених тем письменника – тема меча і мислі. Як продовження думки В.Шевчука (Сковорода “будив у навколишнього середовища сумління” [7, 216]), у творі Іваничука Григорій Савич – будитель, який іде від хати до хати й будить обивателя живим словом; він наче скульптор, який, шліфуючи гранітну брилу, з безформного каменя творить подобу мислячої людини.
Григорій Сковорода виступає духовним наставником Любимського, дає йому цінні поради: як знайти своє місце в житті, пізнати власну духовну сутність, виробити свій погляд на світ. Він спонукає Павла увіковічнити в літописі все, що знає, щоб посіяти серед співвітчизників зерна бунтарської мислі, чим подати порятунок обеззброєному людові.
Проте епізодичний образ мандрівного українського філософа викликає докори окремих критиків. Зокрема румунська дослідниця М.Ласко-Куцюк, загалом високо оцінюючи автора “Журавлиного крику”, не схвалює надто вільного його поводження з історичними фактами на догоду власним ідеям: Іваничуковий Сковорода має мало спільного з реальним Сковородою, який ніде не згадував про Запорозьку Січ та її руйнування, яку пережив на двадцять років, він не вважав народ творцем історії і не прославляв кровопролиття [8, 125 – 126].
Можливо, справді недоречно робити Григорія Сковороду полум’яним речником українських національних ідеалів чи, тим більше, виразником російського великодержавного шовінізму з гаслами: “православіє”, “самодєржавіє” і “народность”, як це зробив батько відомого румунського письменника і вченого Богдана Хашдеу Александр Хиждеу, що під час навчання у Харківському університеті захопився постаттю українського мислителя і став одним з перших його біографів та видавців і приписав філософу твори, які той не писав.
Дійсно, є у Сковороди твори, що можуть вважатися виразом його справжньої позиції філософа щодо питання патріотизму. Це байка 26 під назвою “Щука та Рак” зі збірки “Басни харковскія”. Не можна знехтувати висловленою в ній думкою: “Без Бога й за морем погано, а мудрому чоловікові весь світ – рідний край :скрізь йому й завжди добре. Бо добро він не збирає з місць, а носить його в собі. Воно йому як сонце у всі часи і як скарб у всіх країнах. Не місце його, а він оживлює місце; не вигнанець, а подорожній, і не вітчизну кидає, а лише змінює її; куди прийшов – тієї землі й син, бо несе в собі народне право, про яке Павло сказав:”Закон духовний” [9, 121].
Р.Іваничук намагається художньо трансформувати у творі основні постулати філософської системи Сковороди: учення про триєдність світу (макрокосм – це природа, космос, мікрокосм – це людина, її сутність, вона мислить і мислення людське – третій світ), про необхідність людини пізнати саму себе, про щастя як самопізнання та самовдосконалення, а не пошуки багатства і слави, – але цих потуг виявляється недостатньо, щоб створити яскравий образ людини, яка давно стала символом мудрості на українській землі, яка зуміла сказати нове про світ та людину в ньому, чия творчість – “один великий заповіт чи посланіє людям не тільки свого часу чи свого народу, а людям усіх часів і усіх земель” [7, 209].
Мало додають до вже відомого про філософа і портретні деталі загального характеру: “Високий худорлявий чоловік, років під п’ятдесят, стояв спершись однією рукою на штахетину, в другій тримав кия і торбу з пожитками” [10, 79]. Або в іншому місці: Любимський упізнав Сковороду “по очах, темних і проникливих, а обличчя старого було зжовкле, зів’яле” [10, 343].
Таким чином, Р. Іваничук, як і М. Лазорський у романі “Гетьман Кирило Розумовський”, як загалом і вся сучасна історична проза, зробив лише одну з перших нерішучих спроб осмислити цю грандіозну постать в історії української культури, яка світлом розуму осяяла не лише свою епоху, але й віки грядущі.
Література
1 Драч І. Лист до калини. –К., 1994.
2 Олійник Б.Вибрані твори:В2т. –К., 1985. –Т.2.
3 Ільницький М. На спокій права не дано:Поезія Бориса Олійника. – К., 1980.
4 Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.
5 Клочек Г. Поетика Бориса Олійника. – К., 1989.
6 Батюк Н. Поетичне втілення мудрості народної// Сковорода Г., Котляревський І.Вибрані твори. – Х., 1985.
7 Шевчук В. Григорій Сковорода – людина, мислитель, митець // Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990.
8 Ласко-Куцюк М. Можливий епілог до “Журавлиного крику” РоманаІваничука // Вітчизна. – 1996. – №1 – 2.
9 Сковорода Г. Твори: У 2 т. – К., 1994. – Т.1.
10 Іваничук Р. Журавлиний крик. – Львів, 1989.
