19-06-2015 Литература 804

Ірина Мороз

Ірина Мороз. 9 питань письменнику

З чого усе почалося? Що стало для Вас вирішальним поштовхом?

Все почалося з відвертості. Я почала писати про те, що відчуваю і думаю, про те, що болить і тривожить, тішить і керує нами.

Два роки тому я вперше серйозно взялася писати вірш і, як не дивно, пишу його досі. Тому іноді здається, що вся моя поезія – це доповнення або продовження того першого рядка, який я колись наважилася написати.

Які книги і автори мали значний вплив на формування Вашого світогляду?

Мені подобаються вірші Юрка Іздрика, Сергія Жадана та Андрія Любки. Я дуже люблю їх читати, ще більше - слухати у виконанні самих авторів.

Коли була підлітком захоплювалася Пауло Коельо, ковтала його книги із шаленою швидкістю, друзі давали почитати або дарували нові видання - і я, здавалося, жила тими книгами.

Але ще більше книг прочитала Агати Крісті – в детективи я закохалася у студентські роки і обожнюю їх досі, хоча сама ніколи не пробувала писати в цьому жанрі.

Під впливом яких емоцій Ви перебуваєте у мить творіння? На що схожий цей стан?

Чоловік каже, що я усміхаюся, коли пишу. Мені ж здається, що я максимально зосереджена і збоку виглядає, ніби я запускаю новий космічний корабель у небо.

Які асоціації викликає у Вас слово «щастя»? І що воно означає особисто для Вас?

Це слово у мене асоціюється передусім з людьми, яких я люблю, оскільки моє щастя неможливе без їхнього. Щастя у свободі, у вільному польоті, у добрих думках і вчинках, у тому, щоб більше віддавати, а не брати, у найрізноманітніших виявах любові, в унікальному балансі і гармонії.

Що Ви найбільше цінуєте в людях?

Я ціную щирість і простоту. Ціную вміння повести себе по-людськи за будь-яких обставин. Ціную вміння робити совісно навіть в той момент, коли тебе ніхто не бачить.

Що нового і цікавого Ви відкрили для себе останнім часом?

Я відкрила для себе нову країну – Мексику. Там я жила півроку і лише два місяці тому повернулася в Україну.

Мексика – це не лише смачні такоси, темпераментні маріачі, великі самбреро і розмальовані черепи. У цій країні надзвичайно багато унікальних природних скарбів - чого тільки вартий півострів Юкатан із чарівним побережжям Рів'єра-Майя, сенотами, островами, руїнами та пірамідами. А ще це країна, де завжди тепло і весело. Автентична культура, місцеві звичаї і традиції – це взагалі щось містичне і космічне.

Яку пораду Ви б могли дати тим, хто перебуває у стані «душевної порожнечі»?

Дати собі трохи часу. Зайнятися справою – улюбленою, або ж абсолютно новою – і не картати себе за те, що наразі щось не вдається.

Найяскравіша згадка дитинства?

Я пригадую, що через дорогу від нашої хати жив старий-старезний дід, якого звали Захарко. Він багато курив, голосно кашляв і добре грав в карти. Був такий час, коли в нас у селі відключали воду і мав її лише той, хто жив на тому боці, де ліс. Захаркові пощастило – у його криниці холодна джерельна вода була завжди, тож батьки з відрами ходили до нього на подвір’я і, так би мовити, позичали.

У чоловіка був пес. Зовсім ще малий: ніби й не цуценя, але і дорослою собакою його не назвеш. Втім, коли він бачив чужинців на своїй території і починав гавкати, то пити вже ніхто не хотів – кидали ті відра і тікали дальше, ніж бачили. За таку ініціативу, дід бив собаку: жбурляв у нього палки та каміння, вона скавуліла і продовжувала собі погавкувати, але вже тихше. Мені було дуже шкода малого.

Згодом старий Захар поїхав у якийсь санаторій і покинув свого «дуже злого» пса напризволяще. Він схуд і, здавалося, ще більше озлобився на життя, ходив вулицями лякаючи людей, які або знали його, або ж були наслухані.

Мушу зізнатися, мені він дуже подобався – рижий, патлатий, з великими вухами – словом, собака мрії маленької сільської дівчинки.

Одного разу, коли батьки були ще в школі, а я одна вдома, побачила, цього пса на нашому подвір’ї. Я стояла біля дверей і боялася поворухнутись, він же – підійшов до порогу і такими добрими очима глянув на мене, що я на мить здивувалася, чому його всі бояться. Я розуміла, що він голодний, тому зачинила двері, перед тим попрохавши його, аби зачекав хвилину. Мерщій винесла їжу і дружним жестом показала, що тут йому нема чого боятися і навіть можна залишитися. Я не знала, як його називати, але завжди хотіла собаку на ім’я Рекс. Чемно перепитала, чи йому до вподоби, а він у відповідь повиляв хвостом і підняв вуха вгору. Ну все, подумала, у мене є собака.

Кілька тижнів потому дід Захар повернувся і довго кликав пса до себе, але його Рижий, а точніше мій Рекс, не захотів повертатися до старого господаря, хоч йому ніхто не боронив. Собака з нами досі.

Який із написаних Вами творів є улюбленим?

і поки я тут стою

вивчаю тебе ніби під мікроскопом

втрачаю частину себе, аби віднайти нову

повз наше взуття мчать у звичні місця потяги

їх не спинити навіть собою

ти надто близький

щоб образити докором

твій погляд – це ліки, твій дотик, мов сніг

що все ще лягає на плечі без огляду

на те, що вже квітень нас підстеріг

і час дорогий

час безцінний з тобою

він тисне на газ, я ж прошу – зупинись!

бо те, що знайшли ми торік весною

варте того, щоб ще раз подивитись

й так багато того

що не варте нічого

так багато тих слів, без яких ми могли б обійтись

так багато речей, які роблять валізу важкою

мрій так багато, які ще мають здійснитись

і так мало тебе

і нестерпне таке чекання

і солодкий такий кожен день, що не просить спішити

і вже рідні такі ці тіла й ці щоденні зізнання

і прекрасна любов, яку можна і треба ділити.

Посилання:

http://irynamoroz.org.ua/

https://www.facebook.com/iryna.moroz.1



Ключевые слова: Ірина Мороз,проект Ірини Пліш,9 питань письменнику,вірші Юрка Іздрика, Сергія Жадана та Андрія Любки,Я ціную щирість і простоту,смачні такоси, темпераментні маріачі, великі самбреро і розмальовані черепи

Читайте также