“Щиглик” — історія про те, як вилетіти з клітки власного болю

“Щиглик” — блискучий роман Донни Тартт, що отримав Пулітцерівську літературну премію 2014 року. У центрі драматичної розповіді – юнак-сирота і геніальна картина періоду Відродження із зображенням маленького птаха, що стає особливим тотемом, знаком, що відрізняє від інших людей та рятує від негараздів. Це розповідь про страждання і ілюзії, каяття і поневіряння. Та, перш за все, це історія про красу. Чи врятує вона світ? Чи врятує хоч одну людину? Теодор постійно балансує на межі, йому важко, майже неможливо вирватись на свободу, так само як і щиглику у клітці.

Перш за все це дуже чуттєвий твір і, як на мене, у цьому головна його цінність: брудне повітря вулиць і смак вина у невеличких кафе Нью-Йорку, випадкові перехожі, умеблювання квартирки Хобі, безнадійна, обпалююча спека Техасу та передріздвяний затишок Амстердаму передано настільки повно, що кожне речення сприймається немов кінокадр. Критики порівнюють цей величезний роман з творами Достоєвського та Дікенса, але мені здається, що це порівняння виникло з необхідності прирівняти до класиків з огляду на його монументальність. Насправді ж Донна Тартт не схожа ні на кого і для того, щоб це зрозуміти варто прочитати її інші два романи: Маленький Друг та Таємна історія. Обидва не схожі між собою і не схожі взагалі ні на що, кожен з романів авторка писала по десять років і це дає певне уявлення про те, як серйозно вона ставиться до своєї творчості.

Щиглик використовує на перший погляд архетипічний сюжет, адже розповідає про хлопця-сироту (і це трохи повертає нас до Дікенса, а часом і до Гаррі Потера, аже саме так кличе Теодора його найближчий друг). На відміну від Потера та Олівера Твіста, Теодора важко назвати героєм чи прикладом для наслідування. Починаючи від викрадення картини і закінчуючи систематичним вживанням наркотиків, автор ніби переконує нас, що Теодор — далеко не симпатичний персонаж і саме цим він впадає нам у душу. Мені здається, що мені жодного разу не зустрічалися настільки живі герої як у цьому романі. Хобі, Теодор, Піппа (ще одна алюзія на Діккенса!) у яку Теодор закоханий, його мама яку ми пізнаємо лише у спогадах. "З застиглої непорушності фотографій зрозуміло наскільки вона не довіряла камері, видихаючи повітря грізно, мов тигриця, захищаючи себе від нападу. Та в житті вона була зовсім не такою. Вона рухалась з неймовірною швидкістю, її жести були легкими, раптовими, вона сиділа на краю стільця, ніби струнка і витончена болотна птаха, готова зірватись і полетіти будь-якої миті" (переклад автора).

Наскільки у цій книзі багато страждань, болю і відчаю, настільки ж у ній багато поезії, краси і любові. Це поєднання створює саме таку літературу, яку проживаєш а не прочитуєш, яка здатна дати читачеві щось більше ніж просто ще одну історію. Дехто називає “Щиглика” виховним романом, можливо це й так, враховуючи, що ніщо не виховує нас краще ніж саме життя.

Наприкінці, я хотіла б висловити надію, що наші видавці, критики і перекладачі звернуть увагу на цей роман, який ще позаминулого року став світовим бестселером, отримав всі можливі світові літературні премії, а в українських медіа не отримав жодної згадки.

Інна Анісімова