Ярослав Мельник
Що допомагає Вам налаштуватися на робочий процес?
Найбільша проблема для творця – втекти від світу, інакше творчості не буде. Однак світ це агресивна сила. Він здоганяє, атакує. Його завдання – обездуховити. Це найкраще висловив Сковорода, який попросив написати на його могилі “Світ ловив мене, але не спіймав”.
А нащо творцеві втікати від світу? Бо не можна творити, залишаючись “земною” людиною. З земними турботами, страхами, завданнями... Не можна творити з земним “я”. Творить зовсім інше “я”. Проблема в тому, що його не можна викликати зусиллям волі. Як відомо “муза примхлива”, “натхнення приходить, коли йому захочеться” тощо.
Однак ми не повинні думати, що йдеться обов’язково лише про фізичне усамітнення. Про втечу кудись в гори. Деякі творці здатні навіть будучи серед людей не сприймати їх як реальність. Власне, хіба вони не мають рації? Про те, чим ми живемо сьогодні, завтра ми, як правило, і не згадаємо. А якщо нас запитати, чим ми жили два тижні, місяць, рік тому? Як може бути реальним те, що зникає разом з часом?
У цьому аспекті серйозна творчість, на якій лежить відблиск вічності, є щось більше реальне, ніж світ, який оточує митця в момент творення.
Визнання, що воно означає особисто для Вас?
Що таке “визнання”? В моєму селі? В моєму районі? Області? В Україні? В Польщі? В Англії? У Франції? У світі? Так звана “слава” є фікція. Ти можеш бути кимось у своєму селі і ніким в сусідньому. Кимось у Франції і ніким в Україні. І навпаки. Навіть ім'я Ліни Костенко в Україні відоме менше половині населення. А імена так званих просто “відомих” письменників чули кілька процентів. Сміхотворно також звучать визначення “всесвітньо відомий письменник” про літератора, чиї книги видані в кількох зарубіжних країнах сміхотворними тиражами. Вже не говоримо про те, що “знають” в основному тих літераторів, які мають доступ до ЗМІ, особливо до телеекранів, а не тих, хто талановитіші.
Власне, і таланти можуть мати доступ до ЗМІ, але зв'язку між значимістю написаного і доступом до ЗМІ, а, значить, і “славою”, практично не існує. Є ще “слава”, про яку писав Шевченко: “а слава – заповідь моя”. Але вона пов’язана виключно з художньою якістю текстів і, відповідно, їх впливом на глибинні пласти психіки читача. Однак парадокс нашого часу полягає в тому, що без реклами твору в тих же ЗМІ про нього мало хто дізнається. Адже ви не будете купувати невідомий сорт кави, а купите той, про який вам говорять щодня по телевізору.
Любов. Що саме означає це слово для Вас?
Це слово повністю зужито. Кожен розуміє під цим що хоче. Навіть голий секс також називають любов’ю. Вихолощено смисл цього слова. Як на мене, замість нього потрібно вживати слово “рідність”. Колись під любов’ю розумілася рідність – рідність, близькість душ, душевне і духовне злиття (тіло тоді просто виражає злиття на вищих поверхах). Коротко кажучи, це “ти є я” і “я є ти”. Що означає не втрату свого “я”, а втрату меж свого “я”, входження в нього “іншого”.
Любові протиставляють ненависть. Однак ми більше зрозуміємо, про що йдеться, якщо протиставимо “рідності” “відчуженість”. Говорити, що сьогодні люди замість того, щоби любити, ненавидять, це проговорювати порожні слова. Однак говорити, що сьогодні рідні люди стають чужими – це дивитися в корінь. Бо багато так званих “рідних” людей лише обманюють себе, що вони рідні і близькі. Бо страшно зізнатися, що вони вже чужі. Тому цей світ – боячись говорити правду – йде до занепаду.
Кого із сучасних авторів Ви читаєте?
В основному це західні творці – і більше серед них мислителів, ніж письменників. Мене цікавлять екзистенційні речі – ті тексти, де йдуть пошуки відповідей на питання, що таке ми і в якому світі ми живемо. Бо мене не перестає дивувати, що люди навколо живуть з впевненістю, що вони знають, хто вони такі і в якому світі вони живуть. Як на мене, це відбувається тому, що вони ще не доросли до більш глибокого розуміння себе. Занадто співвідносять себе зі своїми соціальними ролями. Натомість серед справді віруючих людей я зустрічав досить глибокі особистості: і вони не обовязково були начитаними. Шлях до істини йде не через кількість прочитаних книг. Мене цікавлять письменники і філософи, які намагаються зрозуміти сам феномен людського буття.
Що Ви найбільше цінуєте у людях?
Відсутність апломбу, простоту. Кожна людина повинна мати гідність, але люди, які себе уявляють якимось персонажем, просто смішні. На жаль, вони цього не бачать. Тобто у них і гідності нема, інакше їм було би соромно бути смішними.
Куди б Ви відправилися за прекрасним?
Це якесь дивне питання. Бо прекрасне навколо нас. Досить поглянути на світ очима, звільненими від пелени турботи. Звичайно, не на світ загазованих автомагістралей і заводських труб, а на світ, сотворений не людьми. Вже голубизна неба, досконалість квітки чи метелика свідчать про те, що ми живемо у казці. У фантастичному світі, сотвореному за законами краси і чіткої логіки. Тільки людина, на жаль, замість того, щоби жити в цьому раю, шукає собі хаосу і пекла .
Нам дано планету-казку, на ній зернина падає в землю, а з неї виростає дерево, яке дає смачні плоди, і це дар, абсолютно безкоштовно, це справжня казка. Ніде у Всесвіті поки що не знайдено нічого подібного, тільки у людини зазвичай духовні очі не бачать, бо повіки опущені. Мої читачі тут, певно, згадають мій роман про незрячих “Далекий простір”. Хто підніме повіки людині?
Кожен справжній митець – це той, хто прозрів чи, принаймні, намагається прозріти духовно, щоби, як той Вій (тільки не злий, а добрий), підняти повіки і, поглядом, в якому духовна сила, сила істини, пропекти свідомість реципієнта, що спить. Якщо ж продовжувати метафору і запитати: а хто підніме самому Вію повіки (бо вони важкі) – то можна відповісти коротко: Бог.
Дар завжди звище. Людина не може сама в собі викликати дар. Дар творення. Творець не знає, звідки до нього що приходить.
Як Ви вважаєте, для чого людина приходить у цей світ?
Цього вона не знає і знати не може. І хто каже, що знає, той лукавить. Лукавлять навіть ті, хто каже, що знають, хто вони такі. Ніхто не знає, хто він такий і нащо, власне, живе. Це є екзистенційна ситуація людини загалом. Якщо ви думаєте, що ви депутат, мільйонер, глава сім’ї чи водій, то ви дуже помиляєтеся. Це ви зрозумієте тоді, коли завтра перестанете бути депутатом, мільйонером, главою сім’ї чи водієм. Людина є ніщо, яке наповнене випадковими смислами.
Яка роль художника і мистецтва у житті звичайної людини?
Людина має так звану душу, так звані душевні і духовні потреби. Тому саме їй теоретично потрібні твори мистецтва. А тварині не потрібні. У тварини також є душа, тільки не людська, яка потребує Баха чи Шевченка. За великим рахунком, мистецтво і культура загалом мали би бути не попелюшкою, а королевою – з відповідним фінансуванням державою. І тоді ми мали би зовсім інших людей, зникла би більшість соціальних проблем. Наприклад, я пригадую, що навіть у радянський час в будинку культури мого селища було двадцять гуртків художньої самодіяльності, тепер – жодного. Це катастрофа, у людей відібрано духовний хліб. Його замінили в кращому випадку газети, основним змістом яких є скандали і розповідь про шокуючі історії.
У Франції всі провідні газети – такі як Mond, Figaro, Liberation – мають щотижневі багатосторінкові додатки про книги. Те ж – у Німеччині. Достоєвський недаремно сказав, що “світ врятує краса”. Письменники, митці – останні і єдині носії правди про красу світу і його духовний вимір. Частково (але лише частково) вістку про це несе церква., з її образотворчим та музичним наповненням. Однак вона нездатна замінити собою мистецтво (частиною якого є література).
Якою корисною порадою Ви б могли поділитися зі своїм читачем?
Не вірити, що ви є щось одне. Насправді в кожній людині живе багато людей. Увечері ви інший, ніж зранку, завтра інший, ніж учора. Порада: не вірити занадто собі, своїм реакціям на зовнішній світ, бо він діє автоматично на наші почуття і думки. Отже, треба ще розібратися, чи всі ті почуття і думки, які в нас виникають спонтанно, є справді нашими. Особливо це актуально в епоху тотальної атаки на людську свідомість і психіку зі сторони масмедіа. Ми не повинні бути роботами. На жаль, більшість людей є такими роботами. І будуть ними, поки вони не почнуть самі думати, задумуватися над тим, хто вони і нащо, що серед їх щоденних реакцій є їхнім, а що – всаджено в них під гіпнозом. Але всаджено так, що вони його сприймають як своє.
