Наймитські та бурлацькі пісні

БІДА ТОМУ НАЙМИТОВІ, НЕМА ДЕ СЯ ДІТИ

Біда тому наймитові, нема де ся діти,
Виробляє свою силу на чужії діти.
Ні на батька, ні на матір, ні на свою жінку,
Виробляє марне силу — не зна відпочинку.
Ой зацвіла калинонька коло перелазу,
Добре було наймитові в господаря зразу.
Наймитом скрізь все робити, та наймитом волочити,
Від півроку протурити, та й не заплатити.
Батьків синок обідає — ще сонце не сходе,
А що наймит обідає — то сонце заходе.
— Не барись, наймитонько, до хліба свіжого,
Шукай лишень смачнішого — окрайка сухого!
Ой почав мій наймитонько шкоринок шукати,
Ой почали сердешного сльози обливати.
А як пішов наймитонько на задвірні двері,
За ним вийшла господиня: «Піди повечеряй!»
— Не хочу ж я вечеряти, не хочу я їсти,
Дозволь мені, господине, до дівчини піти.
Ой робив я, ой робив я сім рік за дівчину,
Заробив я, заробив я білу сорочину.
— По чім же тебе, дівчино, стану згадувати,
Ой як буду сірі воли та на пашу гнати?

У НЕДІЛЮ РАНО, РАНО-ПОРАНЕНЬКО

У неділю рано, рано-пораненько
Виряджала мати дочку в чужу сторононьку,
В чужу сторононьку — між чужії люде:
— А хто ж тебе, дочко моя, жалувати буде?
Обходьсь, моя донько, з людьми хорошенько,
Будуть тебе жалувати люде жалібненько.
А як виряджала, та й дочки питала:
— Ой коли ж ти, дочко моя, приїдеш у гості?
— Тоді я прибуду до тебе у гості,
Як поросте в твоїй хаті трава на помості.
Росла, росла травка, стала посихати,
Ждала, ждала мати дочку, стала помирати.
Росла, росла травка та й у землю пішла,
Ждала, ждала мати дочки та й на той світ пішла.
Розлилися води на чотири броди...
Приїжджає дочка в гості у чотири годи.
Старша приїжджає, менша вибігає:
— Вже ж нашої матусеньки на світі немає.
— Чом ти мені, сестро, листа не писала,
Щоб я свою матусеньку хоч живу застала?
Чом ти мені, сестро, давно не хвалилась?
— Тим я тобі не хвалилась, щоб ти не журилась.

НЕ РАДІЙТЕ, МОЇ ВОРІЖЕНЬКИ, МОЄМУ ГІРКОМУ ЖИТТЮ

Не радійте, мої воріженьки, моєму гіркому життю:
Життя моє бурлацькеє, як літняя роса.
Вітер повіє, сонечко пригріє, роса на землю спаде,—
То так моя слава бурлацькая уся марно пропаде.
А я ж тую проклятую журбу на бумазі спишу,
А ізписавши та ще й прочитавши, на тихий Дунай пущу.
Пливи ж, пливи, проклятая журбо, по тихому Дунаю,
Завдай жалю темненькому лугу і всім моїм ворогам!
Ой де були які пшениченьки, тепер стали перелоги,
Ой де були вірні други, тепер стали вороги.

ТА ПОВІЙ, ВІТРЕ БУЙНЕСЕНЬКИЙ, З ВОСТОЧНОГО МОРЯ

Та повій, вітре буйнесенький, з восточного моря,
Минулася та бурлаченькам та поза Доном воля.
Було шумно по чуланах — тепер стало тихо;
Було добре та поза Доном, а тепер стало лихо.
Парували та бурлаченьки все воли рябії,
Малювали бурлаченьки все вози новії.
Та поїхали та ревидони * бурлак в службу брати. (* Ревидони — ревізори.)
— А що будем та, миле браття, думати-гадати,
Та куди ж будем, та миле браття, будемо писаться?
— Запишемось у панськеє — будем панів знати;
Запишемось в казеннее — будем подать давати,
Будем подать давати та й у службу будуть брати.

ДА НЕМА В СВІТІ ГІРШ НІКОМУ

Да нема в світі гірш нікому,
Як бурлаці молодому.
Гей, гей! Як бурлаці молодому! * (* Приспів «Гей, гей!» повторюється з кожним другим рядком.)
Та бурлак робить, заробляє,
Аж піт очі заливає.
А хазяїн його лає,
А хазяйка нарікає:
— Да де ж ти, бурлак, забродився,
Забродився, заросився.
Чи по городах, по травиці,
Чи по хороших молодицях?..
Стелись, бурлаче,— лягай спати,
Бо нічого вечеряти!
Та до порога головами,
А до припічка ногами.
А ще бурлак не послався,
А хазяїн вже й проспався:
— Та вставай, бурлаче, годі спати,
Пора у степ воли гнати.
Та устав бурлак та й не вмився,
За волами похилився.
Яром-яром за товаром,
А степами — за волами.
Гей, гей! Тяжко жити з ворогами!

ЯКБИ Я ЗОЗУЛЬКА ТА СОВИНІ ОЧІ

Якби я зозулька та совині очі,
Полетіла б до матінки та посеред ночі.
Сіла б, пала в неньки на порозі,—
Моя матінка не спить сю ніч — виливає сльози.
— Десь ти, моя доню, сю нічку не спала,
Що ти в мене старенької на порозі впала!
— Ненько ж моя, ненько, пораднице в світі,
Порадь мене нещасную, як на світі жити!
Чи мені жити, чи горювати:
Чи мені зняться безбач та й помандрувати?
Ой хоч помандрую, та й не забарюся,—
Ходитиму, блукатиму, та й назад вернуся!

ОЙ ІШОВ КОЗАК З ДОНУ

Ой ішов козак з Дону.
А й із Дону додому,
Та й сів над водою,
Та й дивиться в воду.
Та й дивиться в воду,
Проклинає долю:
— Ой доле ж моя, доле!
Да чом ти не такая,
Ой чом не такая,
А як доля чужая?
А що люде роблять
І хороше ходять,
А я заробляю —
І в себе не маю.
— Ой козаче-бурлаче!
Не гаразд ти робиш,
Що все п'єш та гуляєш,
Музики наймаєш:
Що за год загорюєш —
За день прогайнуєш!