Борис Антоненко-Давидович — майстер психологічної новели
Ірина Когут
Твори видатного українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича на багато десятиліть були вилучені тоталітарним режимом із літературного процесу. Тільки тепер вони поступово повернулися до українського читача, а ім’я автора очищено від бруду офіційної критики сталінсько-брежнєвського часу і ввійшло у пантеон українських майстрів художнього слова.
В особі Б. Антоненка-Давидовича маємо українського письменника, що не розминувся зі своїм покликанням і випив повну чашу української долі, і пив її до останнього подиху. Доля судила йому зв’язати розірвані ланки українського життя, порубаного, знищеного, і поєднати у своїй особі добу визвольних змагань часу революції 1917-го року, добу короткого відродження, розстріляного в 1930-ті роки, з добою задушевного відродження 1960-их.
Судилось саме йому, чесному і прямому нащадкові козацького роду, нести важку місію свідка в ту фальшиву добу, коли правдиве свідчення прирівнювалось до злочину, оскільки воно суперечило державним приписам зміни правди на догідливу хвалу владі.
Дорога його долі постійно проходила по краю тієї прірви, над якою утримувався український народ в найстрашнішу добу своєї історії. Його шукання, погляди відбились у прозових творах, де письменник усвідомлює залізну діалектику доби, яка неминуче ставила умови вбити себе в собі чи вбити матір (як у новелі «Я» М. Хвильового), щоб здобути довір’я тих, хто при владі.
Творчість Б. Антоненка-Давидовича наскрізь оригінальна і новаторська. Усе-таки прозові твори Антоненка-Давидовича не могли з’явитися на голому місці, без відчутного впливу великих попередників. Адже, щоб іти дальше, кожен митець просто зобов’язаний відштовхнутися від тих, кому судилося пройти раніше. В автобіографічній нотатці «Про самого себе» (1967) письменник відзначає суттєвий вплив на свою творчість «Васильченка й Винниченка, помножених на російського Достоєвського». На наш погляд, Б. Антоненко-Давидович продовжує лінію Стефаника, В. Винниченка, А. Головка, яку можна назвати неокласичною. Підтвердженням цього є тяжіння до чіткого сюжету, ясного викладу матеріалу, портретної характеристики, медитативних роздумів.
В українській літературі вже були спроби відтворити внутрішній світ людини в розвитку ЇЇ творчих сил, у зв’язку з суспільним процесом. Та досконалості психологічний аналіз досяг у творчості прозаїків XX сторіччя.
«Психологізм стає тою вибуховою силою, — пише І.О. Денисюк, — яка розсаджує зсередини стару форму повісті, новели чи оповідання і витворює нову. Змінився об’єкт спостереження, змінилися співвідношення героя і тла, сюжет, композиція, характер зображуваної події. Подія відбувається не зовні, а в душі людини. На те, що внутрішні катаклізми — теж подія, вказувала й Ольга Кобилянська».
Новела Б. Антоненка-Давидовича «Тук-тук» (1925) — глибоко психологічна. Складні психологічні колізії, зовнішня стриманість розповіді і величезна напруга почуттів характерні для новели. Це трагедія «дрібної людини», телеграфіста Василя Григоровича Гусятинського. Стара людина, що зрослась із своїм «Морзе». Революція перевернула все звичайне, знайоме. Все стало чуже, незрозуміле. Розвалилася сім’я. Прийшла українізація. А до всього того — старого любого «Морзе» змінили на «Клопфера». Він не може навчитися на «Клопфері». Герой покинутий. На його місце вже йдуть нові. Це приводить старого до розпуки й до смерті в морозну ніч.
Звичайно, новела «Тук-тук» має сюжет. Але сюжет у новелі— внутрішній, його тчуть не події, а ритми людської думки, її припливи і відпливи, ставлені свідомістю тези й антитези.
Складний психологічний процес, що відбувається в глибинах душі Василя Григоровича, передається через внутрішню мову. Цей процес не зовсім усвідомлений ще героєм, та у відповідний момент він дасть свої результати. А поки що — смуток, тривога. Гусятинський «злостився на ввесь той новий, але такий чужий йому світ, що перевернув усе дотеперішнє його життя, звів нанівець його як батька...», потім починається напружена робота думки, намагання розгадати загадку скорочення штатів, яке буде виявлятися у різних іпостасях, переслідуючи його доти, аж поки не з’явиться в образі смерті.
Внутрішня мова передає душевні сумніви героя не як миттєві їх «фотографії», а як складову частину безперервного руху внутрішнього світу людини. Вона дає змогу розкрити прагнення героя новели зрозуміти себе і світ, намагання захистити свою сім’ю: «Сашу треба віддати до комсомолу. — Проте ця думка зараз же притупилась і вкрилась іржею: — Але як це зробити? Чи ж приймуть?.. (Скрізь треба анкети й «Ваше соціяльне походження»).
У новелі «Тук-тук», де доля головного героя має багато спільного із долею героїв новел Марка Черемшини, В. Стефаника, А. Тесленка, внутрішній світ розкривається через зовнішні його вияви. У ролі оповідача виступає учасник і своєрідний спостерігач подій, що відбуваються. Тому у творі немає внутрішнього монологу. Психологія героя, його настрій і переживання передаються оповідачем прямо або через окремі психологічні деталі, переважно портретні. Погляд, колір обличчя, жести, уривчаста мова Василя Григоровича в момент найбільшого душевного болю — характерні художні прийоми Б. Антоненка-Давидовича при відтворенні його психології.
Відмовившись від статичного портрета, автор розкриває динамічні зв’язки внутрішнього світу людини і її зовнішній прояв: «32 роки він віддав апаратові, притупив коло нього свій зір, висушив руки, полисів і пожовк, як цитрина».
Психологічний стан героя — страх. Страх за себе, за дітей, за майбутнє. Афектована психіка героя приводить до самогубства. Чутливо сприймаючи зміни в суспільній свідомості, Антоненко-Давидович розкриває соціальне буття людини, її внутрішній світ. Його цікавив насамперед душевний лад людської особистості, співвідношення характеру і навколишнього середовища.
Форма новели «Тук-тук - це форма «душі» героя з усім комплексом його роздумів, міркувань, емоційного світу. Гуманістична подія у сфері почуття під пером Б. Антоненка-Давидовича стає не менш глибшою і змістовною. Вона пройнята вірою письменника в людину, любов’ю до неї. Це любов прихована, але досить відчутно, в розповідній тональності, в силі і простоті художнього зору, бездоганній формі, у світлі і тінях людського життя.
Глибокою психологічною студією можна назвати «Сибірські новели» Б. Антоненка-Давидовича, що припадають на пізніший період творчості, післявоєнний. Письменник одним з перших в українській літературі звернувся до забороненої теми показу життя в’язнів ГУЛАГу. На собі випробувавши весь тягар табірного життя, спрямованого на духовне й фізичне знищення людини, він відтворив особливості цього викривленого світу. Антоненко-Давидович розкриває психологію людини, яка знаходиться в ситуації недовіри, підозріння: «під ковпаком» у вершителів людських доль. Це новели: «Чистка», «Іван Євграфович більше не належить собі», «Де подівся Леваневський?» Письменник передає психічний стан кожної людини, що, пройшовши через камери попереднього слідства, потрапила безпосередньо в місця ув’язнення. Це так звані гулагівські новели: «Протеже дяді Васі», «Кінний міліціонер», «Що таке істина?» та інші. Фактично кожна з бувальщин-новел викінчена до найдрібніших психологічних штрихів, нюансів своєрідного художнього білінгвізму.
Головний герой новели «Чистка» — бухгалтер Микола Степанович Семенець — людина чесна, скромна й безкорислива, всерйоз стурбована розвитком української культури. Маючи на утриманні хвору на сухоти дружину та її старих батьків, він працює за мізерну платню, але гордий, що причетний до творчого процесу в українській літературі, ґрунтовним знавцем якої він є. Микола Семенець живе у світі духовних цінностей, для нього залишилось непоміченим настання нової епохи — епохи віроломної підозріливості і терору страхом. Ось чому він зважується публічно на зборах «чистильної комісії» заперечити висунуті проти заарештованих директора і головного редактора звинувачення в антирадянській діяльності. За це і самого його зараховано до «ворожого елементу» й звільнено з роботи. Герой проходить через страх і вагання, в його душі борються «два антагоністи-голоси», один з яких радить підкоритися, усвідомити свою помилку, нагадує про можливість втратити засоби до існування, а інший не дозволяє «ціною підлості купувати собі право на роботу в «Книгоспілці». Але перемагає голос честі. У переплетеннях потоку життя і потоку душевних змін розкривається внутрішній світ героя в реальному руслі. У новелі відсутня внутрішня мова, монологи, проте розповідь ведеться так, що можна простежити зміну психологічного стану героя — від легкого роздратування до душевних мук, близьких до божевілля. Перед нами постає картина: вірус страху миттєво паралізує все товариство на зборах, тінь обвинувачення в націоналізмі та ворожості владі невідворотно насувається на героя, прирікає на самотність. Семенець зрозумів неминучість для себе важких наслідків. Автор відзначає важливу рису психології героя: він заздалегідь готує собі передачу до тюрми — адже ніхто з рідних не зможе про нього потурбуватися. Б. Антоненко-Давидович виявляє дивовижне вміння проникати в глибинні таємниці людської душі. Ось чому переконливий виступ Миколи Степановича перед комісією, думки про те, що він очистив свою душу перед заарештованими товаришами, сприймаються як намагання героя переконати себе. Читач же, всупереч запевненням про спокій, спостерігає напружену роботу психіки героя, спрямовану на те, щоб зрозуміти майбутнє своєї сім’ї.
Отже, в переплетеннях подій життя і душевних змін розкривається внутрішній світ героїв новел Б. Антоненка-Давидовича в реальному світі, в його «зримих» окресленнях. Зіткнення персонажів з навколишнім оточенням розкривається Б. Антоненко-Давидовичем-психологом одночасно з відтворенням глибоких внутрішніх зв’язків психологічного процесу, його безперервного самостійного плину. Всю увагу письменника зосереджено на психології героїв в найтрагічніший момент їхнього життя. Тут всі художні засоби спрямовані на розкриття внутрішнього світу людини, перейнятої болем, страхом, безвихідністю ситуації. Так розкриває Б. Антоненко-Давидович конфлікт людини і суспільства в тоталітарному світі, створюючи оригінальний психологічний документ епохи.
Л-ра: Studia methodologica. Філософія. Філологія. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – Вип. 4. – С. 141-143.
Твори
Критика
