Микола Куліш. Патетична соната

(Уривок)

І

1

- Уявіть собі, друзі, - так по­чав він, - пер­ше - ву­ли­цю ста­ро­го провінційно­го міста; дру­ге - дво­по­вер­хо­вий бу­ди­нок з таб­лич­кою: "Дім ге­не­рал-май­ора Пе­роцько­го"; третє - ре­во­люційну вес­ну; чет­вер­те - Ве­ли­код­ню ніч.

Початок дії: я пи­шу. Напівго­ри­ще в бу­дин­ку. Квад­ра­то­ве вікон­це зап­ну­те зо­ря­ним не­бом. Світить га­со­ва лам­поч­ка. В кут­ку мідя­ним уда­вом виб­лис­кує гелікон.

2

Поруч за де­рев'яним простінком жи­ве без­робітна мо­дист­ка Зінька. Во­на че­ше ко­су. Під две­ри­ма гості.

Перший гість (чи­тає на­пис крей­дою на две­рях). "З на­го­ди Ве­ли­код­ня візи­терів не прий­маю". (Па­уза. З до­са­дою). Хе-хе! Оригінально!

Другий гість (рев­ни­во, ба­са). Чо­го ж ви ста­ли?

Перший гість. А ку­ди мені те­пер іти?

Другий гість. На Ве­лик­день у кож­ної гос­по­дині двері гос­тям од­чи­не­но.

Перший гість. То я піду до ва­шої. Доб­ре?

3

Зінька сміється. Гості, ощи­рив­шись, роз­хо­дяться. Я пи­шу. Підо мною в ге­не­ра­ловій квар­тирі дзво­нять ку­ран­ти, не­мов з да­лечі віків: мірно, жур­но, елегійно. А ще ниж­че, на пер­шо­му по­версі, жи­ве во­на. Не­мов за­раз ба­чу: од­чи­не­не вікно, вітри­лом нап­ну­лась сер­пан­ко­ва завіса. Під нею не­мов пли­ве освітле­ний кут кімна­ти: піаніно, пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве й квіти. Во­на вив­чає Бет­хо­ве­но­ву "Па­те­тич­ну со­на­ту". Грає в пов­то­рює вступ, оте пов­не зо­ря­но­го па­фо­су, гли­бо­ке й мо­гутнє gra­vе. (Тоді я не знав ще ні наз­ви, ні ав­то­ра).

4

До ме­не в двері сту­ко­тить Зінька:

- Можна? (Увіхо­дить). Скажіть, сусідо, відга­дай­те, ко­ли до дівчи­ни хо­дить удос­тач муж­чин, а їй рап­том хо­четься бігти од них до муж­чи­ни ж, то що це зна­чить?

Я. Не знаю.

Зінька. А ко­ли всі зби­ра­ються роз­гов­ля­ти­ся, а їй хо­четься за­говіти, то ви теж не знаєте, що во­но зна­чить?

Я. Теж не ска­жу.

Зінька. Нев­же не знаєте? І не вга­даєте? Та ну-бо! Це ж та­ка зро­зуміла річ. Це зна­чить, що прий­шла… Ду­маєте, лю­бов? Ве­ли­код­ня нічі І все. А вам по­ду­ма­лось?

Я од­хи­тую го­ло­вою.

Прийшла Ве­ли­код­ня ніч, а за нею в гості ма­дам жур­ба преться. Слу­хай­те, сусідо. Я го­лу­бе плат­тяч­ко, бач­те, наділа дівоцьке, ко­су по-скром­но­му зап­ле­ла - за­говіла, а ви та­кий бідний та самітний, що й сьогодні не роз­говієте­ся. То, мо­же, пішли б уд­вох, га?…

Я (одхи­тую го­ло­вою). Бач­те…

Зінька. Ха-ха! До церк­ви, нап­рик­лад. А вам по­ду­ма­лось?… (Підмор­г­ну­ла). Не бійтесь! Ви не пос­ко­ро­ми­тесь од ме­не.

Я. Я й не бо­юсь. Я, бач­те, не маю ча­су. Я пи­шу лис­та.

Зінька. Ви пи­ше­те. Ви­бач­те, пишіть. Я б оце са­ма на­пи­са­ла лис­та або­що. На­пи­са­ла б: ро­ку двад­цять третього жит­тя, чис­ла в ка­лен­дарі чер­во­но­го, у серці ж - чор­но­го. Ой ка­за­ли мені лю­ди, що як прий­де сво­бо­да, то во­на, як ма­ма: не жу­ри­ся, мов­ляв, дівко, - вис­ко­чиш із ями… Бу­де світ тоді, як цвіт, ще й ми­лий, як со­неч­ко. Сво­бо­да прий­шла. То оце я й пи­шу: до­ро­гий мій, ми­лий! Хоч ка­жуть, я та­ка, що й за п'ята­ка, а про­те не все ще спро­да­ла, зос­та­ви­ла де­що про ми­ло­го, що прий­де ж, ду­ма­лось, до ме­не хоч на день, на мій Ве­лик­день. Свічку засвіти­ла, плат­тяч­ко наділа го­лу­бе, дівоцьке, а він щось не іде… Пишіть! На доб­раніч.

Грошей ча­сом не­ма у вас по­зи­чи­ти - сім кар­бо­ванців? За квар­ти­рю, бач­те, ви­ма­га­ють. Я од­дам. Одер­жу за свою (підмор­г­ну­ла) квар­тир­ку - і од­дам. Не­ма? Пишіть, пишіть.

5

З пер­шо­го по­вер­ху кам'яні прис­тупці униз, у тем­ний підвальний за­кут. Двоє сор­ту­ють літе­ра­ту­ру. Ос­то­ронь жінка пра­сує білиз­ну. Із стелі зрідка, але ме­то­дич­но впер­то й дзвінко ка­пає у відро во­да.

Літній (одкла­да­ючи листівки). На Ва­донів за­вод. Те­пер пор­то­вим май­стер­ням: бро­шу­рок "Ко­ли скінчиться війна" - од­на, дві, три, чо­ти­ри, п'ять (крап­ля: дзень! Обер­нув­ся, гля­нув на сте­лю, на відро і знов), сім, вісім, дев'ять, де­сять (крап­ля: дзень! Нах­му­рив­ся). Отак у вас завж­ди ка­пає зі стелі?

Жінка. Третій рік. Ще як бра­ли на війну Ов­ра­ма, му­жа мо­го, - по­ча­ло. З то­го ча­су жду й ра­хую. Со­роч­ку пе­ру я за сімде­сят кра­пель, пра­сую за де­сять. А за цілий день, знаєте, скільки їх ви­па­дає? Аж чо­ти­рис­та трид­цять два по сто. Скільки це, по-ва­шо­му?

Літній. Со­рок три ти­сячі двісті.

Жінка. Жду й ра­хую. Го­ло­ва - як ре­ше­то. Все жит­тя - як ре­ше­то: все по­дов­ба­ли ці краплі. Пам'ятаю, по­ча­ла щи­та­ти, як вер­ну­лась з про­водів. (Ра­ху­ючи краплі). Од­на, дві. Про­вод­жа­ючи, пи­та­ла: ти ж кот­ляр, Ов­ра­ме, на за­воді став глу­хий, не­до­чу­ваєш, а те­бе бе­руть. А він мені… Три. "Че­рез те нас і бе­руть, що глухі ми і сліпі ще". Та й пішов. Ту­ман сто­яв, воріт бу­ло не вид­но. Я за ним: Ов­ра­ме! Він не обер­нувсь… Чо­ти­ри… Ко­ли ж те­бе те­пер жда­ти? Не обер­нув­ся. Але біля за­во­ду став. Добігла. Са­ме тоді… П'ять… Ішло на шос­ту, і за­рев­ли гуд­ки. Ніко­ли не пла­кав, а то див­люсь - слу­хає й пла­че… Шість. А скажіть, яке най­більше чис­ло в світі?

Літній. Квад­рильйон, здається.

Жінка. Квад­рильйон. Як­би мені хто ска­зав, що, як упа­де квад­рильйон­на крап­ля, тоді вий­де війні кінець, тоді вер­неться мій Ов­рам, я б пе­ре­щи­та­ла. Я б кож­ну кра­пельку об­чис­ли­ла, не про­пус­ти­ла б! (Жа­гу­че, прист­рас­но, аж сльози прос­ту­пи­ли). Як на­мис­теч­ко б, зібра­ла та на пам'ять на­ни­зу­ва­ла кра­пельку до краплі. Отак. (Став­ши. як на мо­лит­ву, ра­хує краплі). Сім. Вісім. Дев'ять.

Парубок. Сест­ро, ти зно­ву…

Жінка. Вісім. Дев'ять. Де­сять…

Парубок. Ну от… (До літнього). Що ро­би­ти?

Літній (су­во­ро). Що? Нес­ти літе­ра­ту­ру! Ор­ганізо­ву­ва­ти! Агіту­ва­ти! Тре­ба увесь світ підпа­ли­ти на­ши­ми ло­зун­га­ми: ви­ма­гаємо зро­би­ти з тай­них до­го­ворів пла­ка­ти - раз, із війни не­гай­ний мир на­ро­дам - два, із два­над­ця­ти го­дин ро­бо­ти вісім - три, маємо чо­ти­ри ру­ки - чо­ти­ри, а па­кунків п'ять - п'ять, що ро­би­ти з п'ятим - шість.

Парубок. У ме­не є тут то­ва­риш один. Пок­ли­ка­ти?

Літній. Хто?

Парубок. Сту­дент.

Літній (міна). Хм…

Парубок. Та не справжній, із се­лян. З універ­си­те­ту на до­му. Екс­терн. При­бивсь у го­род із се­ла вчи­ти­ся. Батько десь за пас­ту­ха. Хло­пець трош­ки мрійний, про­те пев­ний, свій…

Літній. Сім! Клич!

6

І при­хо­дить до ме­не мій пер­ший друг, мій поб­ра­тим Лу­ка:

- Ілько, здрас­туй! Ти що ро­биш?

Я (па­те­тич­но). Пи­шу до неї лис­та!

Лука. Це сто трид­цять пер­шо­го?

Я. Не смійся. Лу­ко!

Лука. Ско­ро пор­веш?

Я. Не смійся! Ти чуєш, який у ме­не настрій? (Я чую зни­зу акор­ди gra­ve). Ви­со­кий, зо­ря­ний, як не­бо! Пер­ше (жест на гелікон), ба­чиш цю шту­ку? Гелікон зветься. Ко­ли взя­ти for­te, мож­на за­га­си­ти лам­пу. Але я нав­чу­ся гра­ти так, що зорі на небі га­си­ти­му.

Лука (іронічно). Навіщо?

Я. Щоб… щоб ма­ти ро­бо­ту.

Лука. Ро­бо­ту, ба­чу, ма­ти­меш, а от за­робіток?…

Я. І за­робіток теж. Це ж гелікон з ор­кест­ру, що грає влітку на бульва­рах, во­се­ни на весіллях, узим­ку на по­хо­ро­нах - з ор­кест­ру гу­манізму. Є геліконісти, що до­би­ва­ються од цього уда­ва та­кої, що він не прос­то грає, а дзво­нить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом…

Підо мною не­мов на­ро­чи­то дзво­нять ку­ран­ти.

І я нав­чусь! Обов'язко­во! Третє, і це го­лов­не, я пи­шу до неї лис­та. (Зни­зу я чую, як услід за gra­vе нап­ли­ває пер­ша хви­ля світло-яро­го al­leg­ro mol­to e con brio). Слу­хай! (Чи­таю й фан­та­зую), "Мож­ли­во, що й цього пор­ву, але пи­шу й пи­са­ти­му, бо вірю в Пет­рар­ку і в вічну лю­бов. У вічну лю­бов. Між іншим, од зо­ло­тих фігур в історії чорні тіні, од чер­не­чої ж Пет­рар­чи­ної зо­ло­та й яс­на - світінь вічної лю­бові. Вірю і пи­шу. Ви граєте сьогодні щось но­ве, що са­ме - не знаю, але ця му­зи­ка, на­пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­хан­ня. Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на самітна: ліву бро­ву трош­ки ло­мить, як усміхнеться, очі го­лубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч, чи од­чи­не двері, прек­расні ворітця в країну вічно­го ко­хан­ня!" (Крізь сльози й посміх). Ану, вга­дай. Лу­ко…

Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх од­чи­ня­ти.

Я. Та ні! Пош­лю от я цього лис­та чи ні?

Лука. Як сто трид­цять по­пе­редніх.

Я (тоді вро­чис­то, ка­те­го­рич­но). Сьогодні. Сам од­не­су!

Лука. Сьогодні тре­ба нес­ти літе­ра­ту­ру, і ти му­сиш по­мог­ти. Ходімо!

Я. Завт­ра од­не­сем.

Лука. Ти хо­чеш спра­ву соціальної ре­во­люції одк­лас­ти на завт­ра!

Я. Ані по­до­би­ни! Але знай. Лу­ко: над світом по­ло­щеться в крові пра­пор бо­ротьби. Для чо­го? Щоб завт­ра за­ма­яв над на­ми пра­пор вільно­го тру­да. Та тільки тоді, як над світом за­має пра­пор вічної лю­бові…

Лука. К чор­ту твою вічну лю­бов! Сьогодні нам на це­хо­вих збо­рах пет­рог­радський то­ва­риш ска­зав: "Му­си­мо, - ка­же, - при­пус­ти­ти поїзд ре­во­люції пов­ним го­ном до соціалізму". А ти йо­го хо­чеш спи­ни­ти на станції… (Пе­ред­раж­нив). Вічна лю­бов!

Я (з до­са­ди й об­ра­зи, вслід йо­му). Тільки тоді, як Пет­рар­кою ста­не той, хто сьогодні б'є жінку, - нас­ту­пить всесвітня соціальна вес­на. А ти її к чор­ту! Цілу проб­ле­му!

7

Я май­же іду услід за Лу­кою. Не­су лис­та. Так. За іншої си­ту­ації я б йо­го пор­вав, як пор­вав сто трид­цять по­пе­редніх. Але ж те­пер я зму­ше­ний йо­го од­нес­ти. І я не­су. Схо­да­ми, вниз, де жи­ве во­на. Але як йо­го пе­ре­да­ти? Іду далі вниз. Ба­чу, як з підвальчи­ка ви­хо­дить літній робітник, об­ва­же­ний па­кун­ка­ми літе­ра­ту­ри. На ним Лу­ка.

Настя су­не йо­му ку­сок пас­ки, кра­шан­ки. Ше­по­тить:

- Нате. У до­ро­гу.

Лука. Ну от… (До літнього, жест на кра­шан­ки). Бра­ти, то­ва­ри­шу Га­мар? Релігію?

Літній (сер­ди­то). Бе­ри! Все од­но з'їмо!

Щоб не зди­ба­ти­ся з Лу­кою, я по­вер­таю на­го­ру. Біля две­рей Пе­роцько­го чую - дзво­нять ку­ран­ти. По то­му дзвінок елек­т­рич­ний.

Голос Пе­роць­ко­го (до еко­ном­ки). Те­лег­ра­ма од Анд­ре з фрон­ту: "Здо­був відпуст­ку. Пер­шо­го приїду, но­ме­ром шос­тим". За півго­ди­ни він бу­де. Ван­ну і постіль, Анет. А мені, будь лас­ка, сьогоднішні вит­ра­ти. Не об­ра­жай­тесь, Анет. Я вам вірив і віри­ти­му, але ко­ли йде ре­во­люція, тре­ба щох­ви­ли­ни пи­са­ти ра­хун­ки. Спа­сибі, Анет. (Чи­тає). "За три зам­ки до две­рей оди­над­цять кар­бо­ванців сімде­сят три копійки". А за роз­би­ту російську ко­ро­ну, Анет! За­пишіть. На карб ре­во­люціоне­рам. І за страйк на моєму млині - робітни­кам. "За бром". Ко­му? Нам чи їм? Не смійте ку­пу­ва­ти! Де пах­не бром, там ско­ро смердіти­муть тру­пи. Не смійте!… При­бут­ки!… Від Сту­пай-Сту­па­нен­ка за квар­ти­ру де­сять кар­бо­ванців п'ятде­сят копійок. І все? А за ме­зонін? За підвал?… Ви­се­ли­ти! Я не бо­юся їхньої ре­во­люції. Од­но­го ли­ше бо­юся, щоб не роз­па­ля­ли фун­да­мен­ту, на яко­му сто­яла Росія, - єдності й не­подільності її. А не роз­ва­ля­ють Сту­пай-Сту­па­нен­ки - Росія вис­тоїть і пе­рес­тоїть яку зав­год­но ре­во­люцію. Росія! Зем­ля руськая! Русь! Де це так прек­рас­но гра­ють? Анет, лю­ба моя! Дістаньте з гар­де­ро­ба мою уніфор­му. Я піду до церк­ви, Анет! Пам'ятаєте Ве­ли­кодній ра­нок ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го ро­ку, Анет, берізку за вікном і зо­рю? Тоді Росія пах­ла, Анет, а нині!… Смир­но! Це я на свої мислі, Анет!… Який ха­ос! Зменшіть вит­ра­ти, Анет!… Це­ре­моніальним мар­шем! Мої мислі! Повз­вод­но!

Тихо. Пев­но, пішов, бо чую дру­гий го­лос. Син Пе­роцько­го - Жор­жик:

- Анет, до­ро­гая! Ну?

Анет. Жор­же! Па­па при­ка­зав змен­ши­ти вит­ра­ти.

Жорж. Я од­дам! Сло­во май­бутнього офіце­ра, од­дам!

Анет. Жор­же, зро­зумійте, гро­шей не­ма.

Жорж. Сло­во честі, од­дам! Знай­те: за місяць-два нас, стар­ший клас ка­детів, поп­ря­му­ють у пра­пор­щи­ки. Ух, піду я на війну! На більшо­виків! Вда­рю, вда­рю чобітка­ми, бряз­ну, дзенькну ост­ро­га­ми, гля­ну в дзер­ка­ло, а там (за­фан­та­зу­вав) мо­ло­денький офіце­рик, у по­гон­чи­ках блис­ку­чих, чорні ву­си­ки…

Анет. Мій хлоп­чи­ку-мрійни­ку!

Жорж. Хлоп­чи­ку?… (Нав­мис­не бру­тально і все ж ста­ки наївно). Мо­ло­денький офіце­рик, п'ять кон­донів у ки­шені; ахм, - кра­су­ню!

Анет (пев­но, очі ве­ликі, аж зблідла). Жор­же!

Жорж. Еnt­re no­us so­it dit! Ви, Анет, як Бо­го­матір, бу­де­те страж­да­ти, ви­ряд­жа­ючи ва­шо­го хлоп­чи­ка на війну. Розс­теб­не­те мені кітель, на­че­пи­те ду­ка­ти­ка зо­ло­то­го і зап­ла­че­те, як ко­лись покійна ма­моч­ка.

Анет, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­ше­на й розстіба ри­ди­кю­ля.

За вікном бу­де вечір, як чер­нець смут­ний, і зо­ря, яко лам­пад­ник. Па­па пок­ли­че. Зняв­ши з но­са оку­ля­ри, ска­же він: "Ну, Жор­же, будь слу­га ца­реві щи­рий…" - І не мо­вить більше сло­ва.

Анет, оче­вид­но, вий­має асиг­націю.

До вок­за­лу ри­са­ком. Ви зо мною. Па­па зза­ду. У са­лон-ва­гон ввійду я, аж там жінка нез­най­ома, мо­ло­да, прек­рас­на, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, гру­ди, як у вас, Анет! Бу­де ніч, бу­де до­ро­га, і роз­мо­ви, і при­го­ди. (Ярли­во цілує, як жінку).

Анет (оче­вид­но, жах і за­до­во­лен­ня). Жор­же!… Я па­пу пок­ли­чу!

Жорж (одса­пав­шись). Тяж­ко зітхне па­ро­воз у ту сто­ро­ну, де війна. Свис­не: на війну - війну-ну!… Імпе­ра­тор - Росія - ура! Я поїхав на війну!

8

Вихором пробігає повз ме­не. До Зіньки. Сту­ко­тить.

Зінька. Хто?

Жорж. Це я! Мож­на до те­бе?

Зінька (виг­ля­нув­ши). До "те­бе"?

Жорж. До вас.

Зінька. Чо­го?

Жорж. Я прий­шов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?

Зінька. Ма­ми шу­каєш чи, мо­же, заб­лу­див?

Жорж. Я прий­шов… Па­па ме­не прис­лав! Гроші одібра­ти! Ті, що за квар­ти­ру нам. Па­па ска­зав - ви­се­лить те­бе, як­що не зап­ла­тиш сьогодні.

Зінька (пе­ре­мог­ла­ся). Ну що ж… За­ходь, ха­зяїне.

9

Сливе навш­пиньках підход­жу до за­повітних две­рей. Стою. Пер­ша хви­ля світло-яро­го аl­leg­ro mol­to e con brio спа­дає. Во­на грає далі - світлий роз­дум бун­тар­но­го ду­ху, вічний спів ко­хан­ня.

Раптом пе­рес­тає:

- А-а, мій та­ток: по­щи­пані ук­раїнські ву­са, си­венький чу­бок!

Батько (вро­чис­то чи­тає). "Учи­те­ля ма­лю­ван­ня та чис­то­пи­сан­ня, ук­раїнця за­по­розької крові Іва­на Сте­па­но­ви­ча Сту­пай-Сту­па­нен­ка лі-то-пис".

Вона (з гу­мо­ром). Ой!

Батько. "Бе­рез­ня сьомо­го, ро­ку на Ук­раїні ти­ся­ча дев'ятсот сімнад­ця­то­го. Місяць то­му вночі не спа­лось - ду­ма­лось: ніч та­ка ве­ли­ка, як Росія, а Росія, як ніч, - не вид­но й не чу­ти на­шої Ук­раїни. А нині чи­таю відоз­ву на­шої Цент­ральної ра­ди: на­ро­де ук­раїнський, на­ро­де се­лян, робітників, тру­дя­що­го лю­ду… місяць ми­нув, а яка одміна! Бла­гос­лов­ляю ре­во­люцію!"

Вона. І я! (В тон). Бла­гос­лов­ляю!

Батько. "Бе­рез­ня двад­цять сьомо­го. Чи­тав, як у неділю в Києві відбу­лось ве­ли­ке.українське віче. Сотні, ти­сячі, де­сят­ки ти­сяч ук­раїнців зап­ри­сяг­ли­ся об­ра­зом Шев­чен­ка не скла­да­ти рук, аж до­ки не відбу­до­ва­на бу­де вільна на­ша Ук­раїна. При­ся­га­юсь і я!

Вона. І я! Не тільки Шев­чен­ком, - то­бою, твоїми ву­са­ми, твоїм си­веньким, та­ток, чуб­ком.

Батько. "Трид­ця­то­го. Прис­нив­ся пресвітлої пам'яті гетьман всієї Ук­раїни Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па".

Вона. І мені! Не­мов їхав ав­то­мобілем, так? А за ним за­по­рожців си­ла та все на ве­ло­си­пе­дах.

Батько. "Трид­цять пер­шо­го. Більшо­ви­ки пи­шуть, що дер­жав­них меж вза­галі не тре­ба. Во­ни за Інтер­націонал. Це зна­чить, і Ук­раїна без меж? Та як їм не со­ром­но!"

Вона. Ой, як їм не со­ром­но!

Батько. Р. S. Тре­ба розт­лу­ма­чи­ти їм, в чім спра­ва і що та­ке Ук­раїна. (До­пи­сує). Обов'язко­во! (Чи­тає). "Пер­шо­го. Завт­ра Ве­лик­день. Ду­маю, чи потрібен те­пер Ук­раїні Бог? Ду­маю, що ко­ли й потрібен, то тільки свій, ук­раїнський. Інак­ший зра­дить або об­ду­рить. Ма­рин­ка грає цілий вечір якусь прек­рас­ну річ. Пев­но, ук­раїнську, бо мені вчу­вається: си­во­усі ли­царі-за­по­рожці мчать кіньми вічним сте­пом по щас­тя-до­лю для своєї Ук­раїни". Особ­ли­во, де ти, Ма­рин­ко, граєш ско­ро, да отак (наспівує): цо­ки-цо­ки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заг­рай!

Вона грає. Зно­ву здіймається вго­ру з бун­тар­них гли­бин до зо­ря­них прос­торів хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су. За нею, здається, пли­ве під нап­ну­тим вітри­лом завіси освітле­ний по­кут кімна­ти: пог­руд­дя Шев­чен­ко­ве, квіти, во­на над клавіром, батько з літо­пи­сом і я за две­ри­ма. Ми пли­ве­мо над жит­тям на ко­раблі "Арго" до вічно прек­рас­них країн, кож­ний по своє зо­ло­те ру­но.

Батько. Со­на­та?

Марина. Па­те­тич­на.

Батько. Як ав­то­ра на прізви­ще?

Марина. Бет­хо­вен.

Батько. Нев­же не ук­раїнець?

Марина. Німець.

Батько. Зна­чить, ма­ти бу­ла ук­раїнка.

Марина. Та­ту, ти комік. Він ско­ро сто літ то­му, як по­мер, і на Ук­раїні ніко­ли не жив.

Батько. Хм… Чув десь на­шу му­зи­ку! Ук­рав! Со­на­та ук­раїнська. Он росіяни - ціло­го Глин­ку у нас ук­ра­ли та й ка­жуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, ко­ли він Глин­ка! Прізви­ще ук­раїнське! Ук­раїнець! Ну, та те­пер не да­мо! Не да­мо, Ма­рин­ко, не да­мо! Ні півглин­ки, ні вуг­лин­ки! Ось піду я за­раз ву­ли­ця­ми, під церк­ви піду, де тільки є лю­ди, агіту­ва­ти й про­повіду­ва­ти за вільну на­шу Ук­раїну. Бо кож­ний те­пер ук­раїнець му­сить, ля­га­ючи, в го­ло­ви клас­ти клу­нок ду­мок про Ук­раїну, вкри­ва­ти­ся му­сить дум­ка­ми про Ук­раїну і вста­ва­ти ра­зом з сон­цем з кло­по­та­ми про Ук­раїну. Відбу­дуємо - тоді за Інтер­націонал, Ось як, а не так, як ви пи­ше­те, то­ва­риші більшо­ви­ки! Бо хіба ж мо­же бу­ти Інтер­націонал без Ук­раїни, без бан­ду­ри?!

Марина. Та­ту, ти комік. (Цілує йо­го).

Батько. Іду!

Я всо­вую лис­та між одвірки й двері і мчу до се­бе на­го­ру. Виг­ля­даю.

10

Ступай-Ступаненко (одчи­нив­ши двері). О! Лист! Це тобі, Ма­рин­ко.

Марина. Без мар­ки й штам­па?

Ступай. Пев­но, той, що з не­ба па­да ук­раїнкам, - зо­ло­тий. (Іде).

Марина (са­ма). Не зо­ло­тий, а го­лий. (Чи­тає, де­які сло­ва пов­то­рює вго­лос). "…Ця му­зи­ка, пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­ха­ная…" (З теп­лим, гу­мо­ром). Маєш! Іще один комік… Ну!… (Чи­тає). "Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на, самітна…" Хм! (Усміхається, ліву бро­ву справді трош­ки ло­мить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч?…" (Очі мрійні, го­лубі. Па­уза). Скажіть, mon­se­ni­e­ur, вітри, шепніть, ma­da­me зорі, як відповісти цьому ще ми­ло­му комікові - на­шо­му відлюд­ни­кові?… (Сідає. Нот­ний сто­лик. Олівець. Ліва ру­ка на клавішах. Пра­ва за дум­ка­ми - пи­ше). "Дівчи­на самітна. Так. І жде. Ко­го! Не знаю, але вже дав­но жде! У снах, у мріях, десь ніби в го­лу­бих вікнах, ко­гось із-за Дніпра, чи то від трьох мо­гил, од Жов­тих Вод, чи з Січі жда­ла й жде. Ко­го? (Тор­к­нув­шись клавішів). Мож­ли­во, вас, по­ете ми­лий. На­пев­но, вас, як­що ви на коні. Так, тільки вас, як­що ви на коні й при зброї". Ні!… Цього не на­пи­шу, бо це вже од прог­ра­ми. Хай бу­де од душі. (Пе­ре­би­рає клавіші). "Жде вас, по­ете ми­лий. Самітна дівчи­на. В країні, де на две­рях два зам­ки іржаві ви­сять, мос­ковський і польський, жде і мріє, що то­му од­дасть і ду­шу, й тіло, хто зам­ки ті поз­би­ває…" Ні, хай бу­де од душі!…

11

Марина грає. Мені здається, ще од­на хви­ли­на, ще один до­тик ру­ки - і хви­ля світло-ярли­во­го па­фо­су до­сяг­не не­ба, задз­ве­нить об зорі, і тоді не­бо - зо­ря­ний ро­яль, місяць - срібний ріг заг­ра­ють вічну над зем­лею па­те­тич­ну сим­фонію. Мені не­мож­ли­во яс­но в очах, я ба­чу да­лекі зо­ряні прос­то­ри, я ніби чую му­зи­ку зір, од­но­го не ба­чу - як до ме­не йде з лис­том Ма­ри­на. На схо­дах об­га­ня її військо­вий. Офіцер. Ог­ля­дається. Збіга за­хоп­ле­ний до неї:

- Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрас­туй­те! Впізнаєте ва­шо­го ко­лишнього гімназіально­го che­va­li­er d’amo­ur Анд­ре? Три ро­ки не ба­чи­лись! Більше! Пам'ятаєте, я на­пи­сав вам сек­рет­ку на танц­ве­чорі, сам приніс, сам поз­най­омивсь! А як ми тан­цю­ва­ли вальс-ме­ну­ет? А ви те­пер ще кра­ща ста­ли.

Марина. Ви з фрон­ту?

Андре. Допіру. Стра­шен­но ра­дий. Уявіть тем­ря­ву, ями, око­пи, все в глині, в баг­нюці, навіть не­бо - і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з гли­ни, без жен­щи­ни, себ­то без душі, од­на ли­ше тем­на хіть до неї, важ­ка, як чор­неє жи­ве срібло. І от конт­рас­ти: я їду поїздом, огні і ук­раїнські зорі…

Марина. Ви самі ж росіянин?

Андре. Але люб­лю, бо во­ни мої… Їду поїздом, огні і зорі, вок­зал, і от я візни­ком на гу­мо­вих ши­нах. Чорт! А тут ще дзво­ни. І рап­том ви, Магіnе, та рrетіеrе іеnа­rее. Я не мо­жу більш… (Ру­ки прос­тяг), Ну, Хрис­тос воск­рес!

Марина (одсту­пи­ла). Воісти­ну…

Андре. Ну що ж… Я поцілую ва­шу тінь! (Цілує). За цей мо­мент, за зустріч цю я ра­дий за­раз по­вер­нуть на­зад, на фронт і би­тись там за вас без відпуст­ки цілий вік. За вас!…

Марина. І за ук­раїнські зорі?

Андре. З цілим світом!

Марина. Спа­сибі. Але ви пе­ред цим заг­ляньте до своїх, об­мий­те гли­ну, відпо­чиньте… Це вам та­кий на­каз.

Андре. Маrіnе!

Марина. І завітай­те завт­ра!

Корнет, цілу­ючи її очи­ма, біжить до­до­му. Ма­ри­на йде до ме­не. Зат­ри­мує пос­туп. Крок впе­ред, крок на­зад.

Поет, мож­ли­во, за­воює твою ду­шу, цілий світ, але жод­но­го кіло­мет­ра те­ри­торії, моя Жан­но д'Арк… (Вер­тається).

12

Чую втре­те "Па­те­тич­ну". І рап­том суп­ровід до al­leg­ro - сто­го­ло­са мідь Ве­ли­кодніх дзвонів. Див­лю­ся у вікон­це. Дзвіниці, як білі то­полі. З най­ближ­чої пли­ве спів хор­ний: "Хрис­тос воск­рес". Ко­ме­та­ми здійма­ються ра­ке­ти, чер­воні, го­лубі, зе­лені. Тан­цює світ. Па­те­тич­ний кон­церт. І тільки низько над обрієм ви­сить блідий, по­щерб­ле­ний серп міся­ця - розп'ятий міфічний Хрис­тос.

13

Вернувся Сту­пай, зво­ру­ше­ний, підне­се­ний, аж чу­бок по­дер­ся уго­ру.

- Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну", - Ук­раїна воск­ре­сає! Тільки що загіту­вав, за­лу­чив до на­шої "Просвіти" аж три но­вих чле­ни: учи­те­ля слобідської на­род­ної шко­ли, сусідсько­го тес­ля­ра і нічно­го сто­ро­жа. Грай! Так! Отак! Гех, су­чої ти ма­ми свя­тая Русь, гар­буз тобі те­пер у твій товс­тий дер­жав­ний зад! Слу­хай, як дзво­нить і гра Ук­раїна! Ус­та­ють з мо­гил си­во­усі за­по­рожці, сіда­ють на ко­ней. Цо­ки-цо­ки!… Чуєш, мчать? Си­во­усі ли­царі…

Марина (грає). Покійни­ми не ввоюєш. Гей, як­би повс­танці! Мо­лоді, та­ту!

Ступай. Мчать по до­лю зо­ло­ту вічни­ми сте­па­ми Ук­раїни. Гульк - зо­ря. Ста­ли над віка­ми, блис­ну­ли спи­са­ми. Гей!

Марина. Гар­мат би нам та ку­ле­метів замість мрій, та­ту.

Ступай. Що?

Марина. Нічо­го. Ти, та­ту­си­ку, по­ет, ка­жу.

Ступай. Я - ук­раїнець. Стри­вай, Ма­ри­нонько, я за­раз бу­ду з ни­ми хрис­то­су­ва­ти­ся. (Дзво­нить в те­ле­фон), Будь лас­ка, двад­цять три нуль сім… Ди­рек­тор гімназії? З ва­ми хо­че пох­рис­то­су­ва­тись ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла! А ви од­мов­ляй­те: воісти­ну воск­рес­ла! Ха-ха! Грай, Ма­рин­ко, "Па­те­тич­ну"! (Дзво­нить). Будь лас­ка, сімнад­цять два нулі. Од інфан­терії ге­не­рал-май­ор Пе­роцький.

14

Пероцький біля те­ле­фо­ну, в уніформі:

- З ким маю честь?

Ступай. З ва­ми во­лить пох­рис­то­су­ва­ти­ся на своїй землі ук­раїнець Іван Сте­па­но­вич Сту­пай-Сту­па­нен­ко. Ук­раїна воск­рес­ла, ваш-дит-ство!

Пероцький (пе­реж­дем, по­ки йо­му врівно­ва­жи­лось сер­це). Ат­ве­чаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гас­па­да ук­раїнци!

Ступай. По-вкраїнсько­му не так. Струн­ко, ваш-дит-ство! Це­ре­моніальним мар­шем, на од­но­го ге­не­ра­ла дис­танція, з Ук­раїни кро­ком геть!… Ма­рин­ко, грай "Па­те­тич­ну"!

15

Зінька, Жорж.

Зінька (чи­тає). "Даю цю посвідку ко­лишній нашій по­коївці Зінаїді Ма­сю­ковій на певність то­го, що я з до­ру­чен­ня мо­го па­пи, ге­не­ра­ла Пе­роцько­го, одер­жав від неї сім кар­бо­ванців комірно­го і з до­ру­чен­ня ж па­пи­но­го зап­ла­тив ці гроші за пер­ший мій візит до неї і сім до­дат­ко­во за па­пу, що не зап­ла­тив їй за пер­ший візит свій ще ро­ку ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го, теж на Ве­лик­день. Ви­хо­ва­нець енсько­го ка­детсько­го кор­пу­су Жорж Пе­роцький". Так. Те­пер ти, Жор­жи­ку, хо­ди до­до­му.

Жорж (нав­колішках). Ну, пор­ви… Про­шу вас, порвіть. Ну хоч не по­ка­зуй­те. Не по­ка­же­те? Ні?

Зінька (ви­во­дить йо­го, за­чи­няє двері. Са­ма). Ой, Бо­же ж, як важ­ко. (Бе­ре гіта­ру, грає і мо­лить­ся). "Ой, Бо­женьку, Бо­же" Чом ти не по­мо­жеш? Чи, мо­же, безп­лат­но по­мог­ти не хо­чеш? Чи, мо­же, й ти, Бо­же, вже хо­чеш то­го же?" Так при­ходь!

16

У підвальчи­ку, як ста­туя, Нас­тя. Ска­меніла - в двері лізе без­но­гий сол­дат з ге­орг. хрес­том:

- Чи впізнаєш, Нас­те, чо­ловіка?… Здрас­туй! Бач, вко­ро­ти­ли ме­не трош­ки, зро­би­ли ниж­чим за всіх. Ну, нічо­го! Піду до своїх на за­вод, мо­же, піднімуть. Здається, ска­зав "піду" - полізу! Дру­гий же місяць, як лізу. До те­бе. Чо­го ж ста­ла, Нас­те! Прий­май ув об'ятія ге­роя, по­ло­ви­ну чо­ловіка тво­го! (Доліз до се­ре­ди­ни підвальчи­ка і зап­ла­кав).

Біографія

Твори

• Маклена Граса
• Мина Мазайло
• Патетична соната

Критика

• Драматичні образи Миколи Куліша: сценографічна інтерпретація
• Експресіонізм у М. Куліша
• Микола Куліш: мовою Езопа