Поетика драми «Народний Малахій» Миколи Куліша

УДК 821.161.2

В.П. Саєнко,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української літератури
Одеського національного університету імені І.І. Мечникова

Проаналізовано національні й інтертекстуальні символи у системі поетики пророчої п'єси «На­родний Малахій» Миколи Куліша.

Ключові слова: іменна, кольорова, кабалістична символіка; текст і підтекст твору; проро­ча п'єса.

Проанализированы национальные и интертекстуальные символы в системе поэтики пророче­ской пьесы Миколы Кулиша «Народный Малахий».

Ключевые слова: именная, цветовая, кабалистическая символика; текст и подтекст произ­ведения; пророческая пьеса.

Special subject matter of article is research of a role national and intertextual symbols in system of poetics of the prophetical play by Mikola Kulish «Popular Malahiy».

Key words: nominal, color, кабалистическаяsymbolics; the text and implied sense of work; the prophetical play.

П'єса «Народний Малахій» є предметом багаторічних суперечок з найрізноманітніших аспектів літературознавчого і філософського аналізу. Нині дискусії ці за­гострилися, виріс інтерес до автора, роль якого у новітній українській культурі співвідносять із роллю Шекспіра - в англійській. І це, мабуть, пояснюється не тільки очевид­ною екзистенційно-духовною і соціально-моральною актуалізацією твору, а й тими мож­ливостями, які відкрилися для глибшого аналізу п'єси (можливостями варіативного прочи­тання тексту на рівні сучасних знань), відродженням інтересу до практики і теорії конструк­тивізму, символізму, імпресіонізму, модернізму в мистецтві. Безперечно, п'єса «Народний Малахій» - твір зашифрований не тільки з точки зору художнього коду, мовою якого бу­дується будь-який твір, але передусім - з точки зору того високого рівня закрито-відкритої системи довірливого діалогу з читачем по суті дуже непростих футурологічних проблем: якою бути людині і системі цінностей як природного оточення особистості в світі. Устами героїв Микола Куліш розгорнув цілу філософську суперечку, актуальність якої і полісемантичність ідей практично невичерпні. Художній код Миколи Куліша за всієї зовнішньої про­зорості форми і доступності підтексту сягає корінням у багатошарові глибини спресованого духовного досвіду, відкрити який в системному викладі ще тільки належить науці про літе­ратуру, тому що більша частина знань була втрачена або свідомо загублена, а до деяких ас­пектів просто й черга не дійшла. Тим більше, що крихкі від жорстокого втручання конструк­ції художнього тексту «Народного Малахія», що мало місце за життя і по трагічній загибелі драматурга, як правило, звужуються і спрощуються, коли мовою опису пробують пояснити багатоликі смислові варіанти твору, його глибинний підтекст.

Аналітичне членування окремих граней поетики тексту такого рангу, як «Народний Малахій», ризикує абсолютизувати частину і відступитися від цілісного підсумку, який роз­криває таємницю твору. Але водночас скрупульозний аналіз, орієнтований на майбутній синтез, - єдино можливий канал проникнення в підводну частину будови твору. Однією з передумов аналізу «Народного Малахія» є розуміння варіантів домінуючого художнього узагальнення, до якого звертається автор, - символу. Символіка (кольорова, кабалістична, іменна), яка базується на народнопоетичних традиціях, на духовних матрицях, запозичених з Біблії, античності, західноєвропейської і східної культури, не тільки не лежить на поверх­ні тексту, але й захована углиб, наділена схильністю до езотеричності. Вона має у собі ор­ганічне поєднання інваріантного (відстояного у віках художнього досвіду і влитого в строгі форми) і варіативного, індивідуально самобутнього, художньо неповторного, що букваль­но притягає дослідницьку увагу, але не надається для легкого і поверхового прочитання.

Особливо ж це стосується національної й інтертекстуальної символіки, без чого прихова­ні смисли залишаться неприступними, а літературознавча методика - неадекватною, роз­чиненою в повітрі. Тому аналітичні дії, спрямовані на вивчення тексту, підтексту і надтек­сту, і виявляються ізольованими від синтезу. Це аналогічно такій ситуації: знятий поверхо­вий шар твору, його «одяг», аж ніяк не розкриває оголеної натури, глибини внутрішніх про­цесів, що в ній нуртують і виграють усіма кольорами веселки.

П'єса Миколи Куліша дає всі підстави почати вивчення поетики цього твору з просте­ження символіки кольору й імені, їх взаємодії і функціональної насиченості.

Центральний персонаж п'єси - Малахій Минович Стаканчик - постає в таких номінативних іпостасях, як «помазаний народний нарком», «нарком без портфеля», «народ­ний нарком Малахій», «Нармах», «Нармахнар», «Малахій Перший», «Всесвітній Пастух». Ім'я - його органічне і набуте за різних умов і ситуацій, що постають на його шляху, - цікаве можливістю різноманітного прочитання і пояснення. Так, прізвище Стаканчик - це:

- у першу чергу коло, і в п'єсі Малахій проходить по замкнутому колу від «релігійно­го дурману» до християнського поняття про моральне вдосконалення людини. Коло - сим­вол вічності, безперервності буття, неминущого, божественного. Коло для давніх греків не тільки форма запису думки, а й символ цілісності та суверенності духовного життя взагалі;

- стаканчик - скло, це не тільки прозорість, чистота, але і крихкість;

- стаканчик - еталон, чиста форма, на основі якої виникають варіанти;

- це своєрідне заперечення, контроверсія до уніформності, стандартності, що пе­редасться зменшувальним суфіксом;

- це, нарешті, чаша, що в «християнській літургії є трансцендентальною формою по­судини. Як парафраза чаші Ґрааля вона часто приймає форму двох половин сфери, поєдна­них протилежними сторонами, її верхня напівсфера відкрита для вмісту сил духу, а нижня, між тим, розташована ближче до землі, котру вона символізує» [1, с. 456]. Відомо, що чаша гірка як втілення життєвих труднощів пов'язана з біблійною символікою - з молитвою Ісуса Христа в Ґетсиманському саду напередодні мук, що чекали на Божого Сина після Юдиної зради. Водночас чаша пов'язана із символікою Місяця, цебто жіночим началом, власне, з життєвим еліксиром (що міститься в чаші Ґрааля), який живить і надає сил усьому [3, с. 27], по-друге - із символікою смерті, захованих у лоні матері-землі героїв, які колись оживуть [1, с. 28]. Отже, виникає багатогранний образ, що в творі Миколи Куліша набирає кінетичної смислової енергії, яка діє як синтезатор ідей про суперечність «проектів негайної реформи людини» [6, 30], згідно з якою з-під Малахієвого голубого покривала мала вийти «оновле­на людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, го­лубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо» [6, с. 53].

До прізвища «Стаканчик» додається ім’я «Малахій», що в парі дисонують один одному, як верх і низ, простонародність і біблійна величавість та знаковість. Малахій же, за простонародною конотацією, – це і:

- малахіт - тверда порода напівдорогоцінного каменя;

- малахольний по-простонародному, означає не сповна розуму, тобто божевільний (недарма топос його дії у п'єсі - божевільня на Сабуровій віллі у Харкові, куди Малахія від­правляють за його голубі проекти). Безперечно, М. Куліш багато думав і по-художньому осмислював, що сталося в епоху збільшовиченої ери з часом і людиною в ньому. «Без сум­ніву, тема божевілля у трагедії має величезну вагу. Це - знак маніакального збочення у мис­ленні «нового Леніна» (так у п'єсі називає себе Малахій - В.С.), який обіцяє негайно відкри­ти перед країною нове життя. Думаю, - твердить Наталя Кузякіна, - що Куліш мав на ува­зі реальний медичний діагноз (паранойя), встановлений В.М. Бехтерєвим у грудні 1927-го року після консультації Сталіна і ніби необережно висловлений вголос. За загадкових обста­вин Бехтерєв нагло помирає, медики тихцем переказують чутки про отруєння. В колі Курбаса й Куліша було двоє вчених, що володіли неофіційною інформацією найвищого москов­ського рівня: В.П. Воробйов, який бальзамував свого часу Леніна, та І.П. Соколянський - ди­ректор клініки сліпоглухонімих, випускник Психоневрологічного інституту, керованого Бехтеревим. Незалежно від можливого конкретного змісту, тема божевілля у «Народному Малахієві» має глибоке символічне звучання. Бо це - божевілля часу, коли всі усталені поняття полетіли шкереберть. Це - історичне запаморочення і неминуча загибель Дон Кіхотів, які вирішили насильством виправити людство. «Народний Малахій» має великий художній діапазон - як справді видатне явище мистецтва» [5, с. 125]. Але найбільш можливою є вер­сія про те, що Микола Куліш, давши таке ім'я своєму головному герою, відсилає нас до тек­сту Старого Заповіту, до Книги пророка Малахії, де читаємо: «Чи Отець нам усім не один? Хіба Бог не один нас створив? Чому ж один одного зраджуємо ми, щоб нам зневажати за­повіт батьків наших?» [2, с. 2.10]. «А тепер ми вважаємо пишних щасливими...». «Слова­ми своїми ви мучите Господа, ...говоренням вашим: «Кожен, хто чинить лихе, той добрий у Господніх очах» [2, с. 2.17]. «Ось Я посилаю свого янгола, і він перед обличчям Моїм при­готує дорогу» [2, с. 3.1]. «І він сяде топити та чистити срібло, і очистить синів Левія, і їх пе­речистить, як золото і срібло... » [2, с. 33.1180]. За біблійною традицією, Малахій - пророк.

Так і народний Малахій - Малахій Стаканчик - проповідує ідею морального перетворення людини, її вдосконалення. Але, не знайшовши розуміння, він іде з містечка Вчораш­нього (недарма автор вдався до такого топоніма!), покинувши сім'ю, яку сам визначає як божевільний будинок, у Харків, звертається до Ради народних комісарів з вимогою розгля­нути його проект негайної реформи людини. Але що чекає його в столиці? Цього разу він потрапляє вже в справжню божевільню - на Сабурову дачу. Цікаво, що всі родичі умовля­ють Малахія залишитися з ними і позбутися малахольних, за їх словами, ідей. РНК не прий­має Малахія, відправляє його до лікарні для душевнохворих, і тільки там приймають Реформатора, вірять його словам: «Веди нас!» - говорять йому. Але прикметно, що це за бо­жевільня, хто її населяє: один руками стримує удава, який може задушити землю, другий розганяє чорних граків, що поклювали сонце, третій благає не смітити святим хлібом. Чи не попередники це Малахія, які прийшли до людей зі своїми світлими ідеями, доведені до відчаю й ізольовані від суспільства, яке, захоплене ідеалами матеріального накопичення, не думає про високі гуманістичні цілі.

Тим часом героя драми не втримати: вирвавшись з ув'язнення, він веде за собою лю­дей, давши їм своє вчення і продемонструвавши чудеса як справжній пророк (згадаємо Старий Заповіт). «Символічна рухливість образу Малахія Стаканчика - колишнього листо­ноші, а нині пророка соціалізму, - приголомшила сучасників. Той, хто розумів Куліша, зля­кався можливих аналогій в еволюції релігійної людини до реформатора, до народного Малахія, а від нього - до Малахія Першого. Діяльність фанатика Малахія Першого закінчується в борделі: «Дивітеся - йду по бурунах і хвилях, виходжу на корабель, стаю до керма (зла­зить на стіл), і підошви мої сухі. Вперед. Я капітан... Вперед! Я новий Ленін. Дуну - і хма­ри розвіються, махну й хвилі стануть». Але й ті, хто не розумів Куліша, були ще більш при­голомшені й шоковані його п'єсою, бо Малахій будив і почуття тривоги щодо морально недосконалої людини - як же вона збудує досконале суспільство, «соціалізм - голубу мрію втомленого людства!» [5, с. 117-118].

Згадуються у пророчій драмі Миколи Куліша, але залишаються за рамками сценічної дії видіння Малахія, в яких йому являється Бог, який кадить на всю Україну; йдеться також про участь Стаканчика в церковному житті, його добровільне схимництво. Все це вказує на близькість цього образу до персонажів житійної літератури, де так, як і в п'єсі, відобража­ється традиційний з біблейських часів конфлікт між романтичним героєм і натовпом.

Використовуючи алюзії, М. Куліш відсилає читача (і глядача) до класичних варіантів конфлікту між світом і людиною. Такими є «Дон-Кіхот» Сервантеса і Євангеліє. Так, у п'єсі молодша дочка Малахія Люба, знаходячись у домі розпусти, говорить: «Ось грають, тан­цюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут?» [6, с. 76]. Далі в тексті йде сцена протесту Малахія про­ти продажу любові, проти спеціальних місць, де любов - основа життя - розмінюється на кредитки, але люди не бачать шкоди в цих закладах, сприймають Малахія як божевільно­го. Так і Дон-Кіхоту вітряні млини уявляються страшними чудовиськами, від яких необхід­но врятувати людей. Але коли небезпека вітряних млинів базується на безмежній фантазії Лицаря Печального Образу, то шкода, яку наносить моралі людства наявність спеціальних місць для торгівлі любов'ю, очевидна. І це розуміє, і з цим бореться Народний Малахій - пророк і проповідник, а тому ставлення до нього як до божевільного замінюється презирством. Хазяйка дому розпусти плює йому в обличчя, а він коментує це цитатою з Євангелія: «І плювали, і били його по ланитах» [6, с. 83].

У свідомості Малахія протистоять одне одному два начала - блакитне і червоне. При­чому блакитний колір найчастіше зустрічається в тексті. Це колір, яким Реформатор позна­чає світле майбутнє: блакитна земля, блакитні ідеї, блакитна далечінь, із-під його бла­китного покривала виходить оновлена «ангелоподібна» людина. Червоний же використо­вується, переважно, в негативній конотації: «Свиней покололи красноголові македони» [6, с. 9], «...підходить до старенького Бога хтось у червоному, лиця не видно і кида гранату» [6, с. 25], у робітників, до яких з проповіддю блакитного світлого майбутнього звертається Малахій, є свої червоні мрії. «Яка трагедія!» - говорить він [6, с. 72]. Коли ж Малахій пома­зується Нармахіаром Першим, то вказує в декреті на один з основних атрибутів своєї вла­ди - червону стрічку через ліве плече: «Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинно­го стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні клейноди мої: червона стрічка через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята корона з соняшника в руці» [6, с. 54]. Ко­льорова палітра є по-справжньому інформативною і семантично навантаженою та ще й ор­ганічно сполученою з іншими символічними рядами, з цеглин яких постає стан агресивнос­ті радянського життєустрою, що пнеться стати «новим Єрусалимом плюс новою Меккою».

Інтертекстуальність «Народного Малахія» - окрема і вельми конструктивна проблема для розуміння Куліша-драматурга. Алюзії і ремінісценції створюють безмежну палімпсестність твору, відкриваючи нові горизонти у розкодуванні символів, на яких базується художність твору, його необмежено національний характер, а універсальність і невичерп­ність смислової напруги, що є домінуючою прикметою і результатом геніального прозріння митця, здійсненого і зреалізованого в поетологічній системі, спрямованої на те, щоб глядач (і читач) міг відчути достовірність і переконливість того, як «усіма проклятий, самотній, при­нижений Дон Кіхот може говорити тільки до самого себе, може грати тільки самому собі. У закінченні п'єси тема чисто людського Дон Кіхота підноситься ще на один щабель і стає те­мою релігійною, темою проповіданого, але ніколи не здійсненого на землі християнства, якісь нитки ведуть від трагікомічного маломістечкового листоноші до Христа» [11, с. 328].

І це вмотивовується ще й барвною палітрою твору. Якщо взяти до уваги канонічне зо­браження Богородиці, яка, за християнським догматом, пов'язує собою небо і землю, по­мітимо, що вона на іконах зображена у червоно-блакитних шатах, де червоні барви симво­лізують землю, а блакитні - небо. Прикметно, що в традиції християнської культури ці по­няття трактуються ширше. Блакитний - небо - це і духовний бік життя, внутрішній світ лю­дини, добрі почуття, взагалі добро, все, що має божественний смисл, підноситься до Бога. Сам Малахій називає блакитним видінням - любов. Червоний же - земля - це уособлен­ня житейського, побутового, земного характеру. Це світська сфера діяльності людини, сфе­ра, яка найбагатша спокусами і небезпечна гріховним падінням. Основою ж повноцінного життя людини завжди було гармонійне поєднання в ній духовного і світського, небесного і земного, блакитного і червоного. Тому, напевно, як трагедію сприймає Малахій перева­гу червоних ідей в умах робітників, які зайняті матеріальним набутком і думають таким чи­ном досягнути загального щастя. Блакитні ідеї забуті ними, «блакитний дим» в голові Малахія, «блакитна мара», що оточила все навколо, основна підстава для них, щоб визнати його божевільним.

А між тим цікаво, як це сам розцінював М. Куліш, інтерпретуючи все голубе у виступі на диспуті з приводу постановки «Народного Малахія» так: «Що таке голубі мрії? Це спокій, це не тільки кольоровий спокій, це статика, це не рух» [7, с. 465]. Та особливість у тому поля­гає, що Реформатор не цілком захоплюється блакитними мріями, він бачить усі проблеми і суперечності реального життя, бо йому на плечі «тінь журби української впала: місяць про­пав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі...». Ось чому Малахій вигукує не таке вже сакраментальне, але точне визначення: «А хіба я мало питань та проблем розплу­тав, розв'язав? Примітка: проблеми - це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу людини і в першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з по­гляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі правлять, як за дві слові - у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здаєть­ся мені на контору. Соціальні батьки» [6, с. 29-30]. І хоч дія п'єси переважно відбувається в Харкові, «...з таким же успіхом, - як слушно твердить Юрій Шерех, - вона могла б відбу­ватися в Парижі, Нью-Йорку або Токіо. Полювання на людину, лицемірство, фальш, відго­роджування від правди життя умовністю побутових або бюрократичних норм, безмежний егоїзм і продажність - це не тільки монополія радянського Харкова, це риси людського суспільства взагалі. Замість сподіваного життя в свободі проявів кожної людської індивідуаль­ності й пошані до чужих індивідуальностей Малахій знаходить тільки інші форми забріханості. «Проповідують і пишуть - нема нічого поза класами, а я кажу - ось вам позакласова солідарність злих». Людини нема, дарма що «навколо радіо грають, пасуться трамваї, басує авто». У фанерних коробках продається любов. Урядовці з раднаркому, доглядачі з тюрми - божевільні, утримувачі публічних домів розпусти, робітники на заводі - всі одна­ково роблять тільки форми, тільки зовнішнє обрамлення життя, обрамлення, що поклика­не приховати внутрішню порожнечу і гнилизну» [10, с. 327-328]. І підтвердженням тому - червона стрічка через ліве плече, і посох у руці - опора на землю. Малахій бачить, як людина поступово перетворюється на знеособлений гвинтик виробничого механізму; бачить, як зайняті працею на благо народу народні комісари проходять повз бідних людей; бачить, як сутенери в церкві вишукують своїх жертв; бачить, як продається і купується любов, як зами­каються люди в своїх побутових турботах, як гине мораль і духовність у народі.

На все це мовою символів неодноразово не тільки вказує в п'єсі Микола Куліш, але ху­дожньо переконливо арґументує. Як відомо, прадавнім символом України є сполука бла­китного і жовтого кольорів, які поєдналися в національному українському прапорі, в якому внизу жовтий - жито, зверху блакитний - небо. Але у видіннях Малахія перед очима поста­ють блакитні кола з яскраво-жовтими центрами. Прикметно, що жовте - в центрі і яскра­віше від блакитного, що підкреслює перевагу хліба земного над духовним багатством. В ін­шому епізоді п'єси, де селяни обговорюють погіршення якості товарів на Україні після ре­волюції, наводиться приклад - блякне на українському прапорі блакитний колір: «Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк - а воно вже полиняло, аж біле» [6, 19]. Про трагедію України за більшовицького режиму М. Куліш говорить не тільки мовою символів і алюзій, але й відкритим текстом у діалозі Кума і Малахія, в якому останній виголошує таку думку: «Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вона до останньо­го ґудзика фальшива?». І коли Кум перепитує «Себто?», Малахій безапеляційно стверджує: «Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два?» [6, 19]. Можна припустити як один із варіантів дешиф­ровки цього епізоду таку схему:

Якщо в українському прапорі післяреволюційного часу блакитний колір, який символі­зує духовне начало, тьмяніє, перетворюється на білий, який символізує смерть, то при зво­ротному прочитанні алюзій постає висновок: відмирання духовності в Україні в післярево­люційний час. Цей же мотив стосовно до жовто-блакитного поєднання звучить у розпові­ді Люби про свій страшний сон: «Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, одна на сте­пу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі - як ото мертвому в голови кладуть... Доля віщує - її не обійдеш, хрещений» [6, с. 64].

Нічого байдужого, індиферентного в системі поетики М. Куліша немає. Всі деталі сим­волічно наснажені, грають хоч і не першу скрипку, але самобутню партію в художній куль­турі твору, демонструючи злагоджену його оркестровку. Прямий і підтекстовий образ му­зики - вельми посутній. Недарма декілька разів фігурує дудка, на якій грає Малахій: «- То він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої сим­фонії (заграв на дудку). Я - всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю...» [6, с. 83]. Резонним є зауваження авторки статті «Про символіку драм Миколи Куліша» Лесі Ставицької: «Специфіка драматургічного жанру примушує письменника для втілення зміс­тової домінанти творчості віднаходити такі мовні засоби, що не завжди вписуються в систе­му художньої мови, а репрезентують актуальний предметний світ твору. Ситуатив­ні предметні символи - це самоцінні репрезентанти суспільно-політичної ідеї; їх мож­на кваліфікувати як суто індивідуальні мовно-естетичні цінності, які не передбачають ні зв'язку з традицією, ні відтворюваності у подальшій культурно-історичній парадигмі образного слововживання. У художній мові Миколи Куліша виділяється поліфункціональна образна деталь «дудка» - знак краху романтичних ілюзій. Лексичні форми дудка, дуда, дудочка у конкретних ситуаціях тримають зв'язок з типізованою образною схемою «акомпанувати на інструменті життю», що становить підтекстову основу як авторської ремарки, так і репліки» [9, с. 5].

Продовжувати заглиблюватися у значення кольору й інші символічні ряди можна без кінця, бо драма «Народний Малахій» дає не тільки достойний привід для цього, а й диктує певні правила літературознавчого поводження з текстами такого роду, як геніальна п'єса Миколи Куліша. Символічні парадигми і конкретика реалій Харкова 20-х років і українсько­го суспільства в цілому на порозі і в межах нового соціального тоталітарного устрою, на­лаштованого на дегуманізацію життя, в п'єсі химерно переплітаються. Тому й створюється письменником досконала енциклопедія процесів зіткнення руйнування і будівництва, які відображені у всій зображально-виражальній симптоматиці твору. Новопророчі дії Малахія, відтінені філософією імені його й оточуючих, символікою кольору, чисел, рослин, тва­рин, астральною символікою, інтерпретують художньою мовою ідеї нерозсудливого і зло­чинного втрачання досвіду минулого в олюдненні суспільства, згубності втрати поверхів культури, що визначено у гаслі: «Мы наш, мы новий мир построим, Кто был ничем, тот ста­нет всем». Микола Куліш мудро полемізував з цим, стверджуючи на диспуті 1929 р.: «Я бо­юся, щоб ми не скотилися до таких компромісів, що матимемо замість великої культури ба­лалайку з насінням» [7, с. 463], або, як стверджується в п'єсі, «оливу з мухами» (улюбле­ний його вираз, що повторюється і в «Мині Мазайлі» і є ремінісценцією з «Мартина Борулі» І. Карпенка-Карого).

Символіка п'єси, настільки різноманітна і конструктивна за своїм характером, виникає зі складної природи жанру «Народного Малахія», в якому домінує міфологічне і притчеве начало, а також породжує каскад міфологем, які і викликають безліч прочитань і невичерп­ність семантики твору, орієнтованої і на опрозорення національних проблем в досконало­му звучанні української художньої ментальності. Гостру актуалізацію цих моментів М. Ку­ліш прекрасно розумів, підкресливши у виступі на диспуті вагу національних аспектів буття: «Я питаю тут, як я питав і в Москві на літературній нараді: будь ласка, покажіть мені ті твори, де відбито, де освітлено нашу національну політику? Де ті твори? Я набираюсь сміливості і заявляю тут, що, очевидно, в нашій літературі є настрій обійти цю проблему, бо вона, так би мовити, з погляду літературного поспіху, грубо кажучи, щодо літературної кар'єри, небез­печна... Я прикипів до цієї проблеми... і не хочу розв'язувати її в білих рукавичках. Навіть і в подальших своїх п'єсах (а їх я писатиму за певним тематичним планом) я все одно буду від­бивати й освітлювати національну проблему. Рекомендую і вам» [7, с. 460].

Жанр п'єси Куліша вимагає досконального коментування, зосередитися на якому сьо­годні слід спеціально. Та саме створення такого багатоманітного коментаря є проблемою номер один у кулішезнавстві. До такого ж аспекту аналізу взаємозв'язку символіки і жан­рової природи твору повністю підходить думка з праці «Анатомія критики» американсько­го дослідника Нортропа Фрая: «Нечасто усвідомлюємо собі, що коментар - це алегорична інтерпретація, тобто приписування ідей до структури образності» [12, с. 154]. Якщо уважно розглянути шлях, яким ішов Куліш у прив'язуванні ідей до структури поетичної образнос­ті, то напрошується висновок, що образність ця була іншого складу, ніж та, яку узагальнено називають поетикою соцреалізму. Його поетика, як показує аналіз «Народного Малахія», виростає на досвіді різних типів культури - мистецтва античного, середньовічного й епохи Відродження, бароко і готики, символізму, реалізму і модернізму, була орієнтована на но­ваторство, яке походить із природи таланту і не обмежене накинутими приписами. Пись­менник наполегливо прямував до вершин інтелектуалізму, дбав про ренесанс української літератури, настирливо йдучи до щасливої епохи розквіту рідної культури, котра все ніяк не могла до цього реалізувати свої внутрішні можливості. Немає поки терміна, яким мож­на позначити цей новий тип культури, який так бурхливо формувався в 1920-ті роки в укра­їнській літературі і в першу чергу - в творчості Миколи Куліша. Можна погодитися з термі­нологією, яка послужила для популярної і принципово пошукової праці 1925 р. «Ренесанс української літератури», автором якої був Анатолій Лейтес [8, с. 35], та використати набу­ток сучасної теорії літератури, розділ якої присвячено спеціальному вивченню гетероген­ності модернізму.

Таким чином, щоб зрушити з місця в дослідженні творчості автора драми «Народний Малахій», необхідний паритет теоретичних знань (зокрема в галузі різноманітних літера­турних течій, зміни типів культури, руху художніх пошуків до синтезу) й історичних нередукованих знань. Тим більше, що тільки зараз з'явилося чимало нових автентичних матеріа­лів, які розкривають приховану частку айсберга - внутрішнього життя митця, що був «не­безпечно правдивим у всьому, про що він писав - це властивість його душі і таланту. Тому і в «Заяві» (Єжову - В.С.), в оцінках своїх вчинків він суворий, до краю вимогливий і називає «мерзотою» те, що ми звикли розглядати скоріше як побутові промахи чи спільні заблукання часу, за які ніхто не несе відповідальності. А Куліш - ніс. І в цьому була його позиція» [4, с. 277]. Та ще одна посутня частина айсберга - суспільне і духовно-національне життя інтелігенції в умовах терору 1920-30-х рр., коли, потрапивши до енкаведистських катівень, а потім на Соловки, М. Куліш вдався до неймовірного кроку - політичної суперечки з сусі­дом по камері, який пише після цього донос, що залишився в архівах НКВД як суворий до­кумент і як несподівана сповідь, в якій постає протест проти переслідувань за переконан­ня, в тім числі й національні. «М. Куліш слушно прийшов до висновку: рокова пристрасть до творчості - першопричина його житейських бід, а те, що він писав по-українськи, тобто був націоналістом в очах центральної влади, - вирішальна трагічна обставина. У чому був мій націоналізм? - питає він. І відповідає: в мові. Дика, але для радянської ідеології нормальна підміна понять: національне стає націоналістичним» [5, с. 8]. І ці імпульси часу треба враховувати при розкодуванні таких складних творів, як «Народний Малахій», аналіз якого пе­редбачає наявність «конкретних образних збудників, типів, положень, без яких і легка фан­тазія драматурга не могла прокинутися до життя» [11, с. 27].

Саме тому найбільш адекватна завданню форма, на нашу думку, - створення коментаря, який звернений до конкретно-історичних прив'язок тексту, до реалій 1920-х років, національного і загальнолюдського контексту, до різноманітних витоків художнього коду письменника, до його творчих знахідок, яким «несть числа». Тільки після такої, здавалося, тимчасово-чорнової, але скрупульозно-кропіткої роботи, можливе подальше просування шляхом відторгнення від кон'юнктурних літературознавчих перекосів і нашарувань до про­гресу в постановці знань про Миколу Куліша і такий його чудовий твір, як «Народний Малахій», на наукову основу.

Список використаних джерел

1. Бауэр В. Энциклопедия символов / В. Бауэр, И. Дюмотц, С. Головин. - М.: Крон- пресс, 1998. - 512 с.
2. Біблія.
3. Керлот Х.Э. Словарь символов / Х.Э. Керлот. - М.: Refl-Book, 1994. - 608 с.
4. Кузякіна Наталя. «Ув'язнений за суворою ізоляцією...». З роздумів над долею Ми­коли Куліша / Наталя Кузякіна. Автопортрет, інтерв'ю, публікації різних літ, історія їх рецеп­ції та інтерпретації, memoria. Упорядник і автор вступної статті В.П. Саєнко. - Дрогобич; К.; Одеса: Відродження, 2010. - 574 с.
5. Кузякіна Наталя. Архівні сторінки... / Наталя Кузякіна. - К.: Національна асоціація українознавців. - 127 с.
6. Куліш Микола. Народний Малахій / Микола Куліш // Твори: в 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 4-83.
7. Куліш Микола. Виступ на диспуті з приводу постановки «Народного Малахія» / Ми­кола Куліш // Твори: в 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 456-478.
8. Лейтес А.М. Ренессанс украинской литературы. Факты и перспективы / А.М. Лей- тес. - Харьков: ДВУ, 1925. - 35 с.
9. Ставицька Леся. Про символіку драм Миколи Куліша / Леся Ставицька // УМЛ. - 1997. - Число 24. - С. 5.
10. Шерех Юрій. Шоста симфонія Миколи Куліша / Юрій Шерех // Куліш М. Твори: в 2 т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 326-340.
11. Яременко В. Червоний заспів української драматургії / В. Яременко // Микола Ку­ліш. Твори. - К.: Рад. письменник, 1968. - С. 3-29.
12. Фрай Н. Архетипний аналіз: теорія міфів / Нортроп Фрай // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.; переклад Лариси Онишкевич. - Львів: Літопис, 2002. - 312 с.

Одержано 12.09.2013.