Микола Куліш. Маклена Граса

(Уривок)

ДІЯ ПЕРША

I

1

Вдосвіта Ане­ля бу­ди­ла матір - не­го­лос­но, схвильова­но:

- Мамо! Ма­ту­сенько, лю­ба! Чуєш, ма­мо? Та прос­ни­ся ж!

Мати. А-а-а! Це ти, Анелько? Що? У та­та зно­ву яду­ха?

Анеля. Ні-ні! Та­то спить. Це мені тре­ба за­раз з то­бою по­го­во­ри­ти, а ти щоб з та­том… До де­ся­тої го­ди­ни тре­ба… Ой мам­цю! Яке це для ме­не нес­подіва­не щас­тя! Та й для те­бе теж, я вва­жаю. Еге ж, ма­моч­ко? Це прос­то який­сь не­бес­ний сюрп­риз!

Мати. Ти ще не ля­га­ла спа­ти?

Анеля. Ма­му­сю, не мо­жу! Пан Вла­дек освідчив­ся мені в ко­ханні. Віддає ру­ку й сер­це.

Мати. Пан Вла­дек?

Анеля. Пан Вла­дек!

Мати. За­рембський? Наш ха­зяїн?

Анеля. Я й са­ма зра­зу не повіри­ла, по­ки він не став нав­колішки… ось так… (Ста­ла на коліна, цілує ма­тері ру­ку). "Ане­лю, - го­во­рить, - Ане­лю!… Будь мені за дру­жи­ну…"

Мати (са­ма до се­бе). Матінко Бо­жа! Це мені, ли­бонь, сниться, а я, дур­на, і насп­равді… Ад­же це сон… Ав­жеж, сон!… (Ля­гає). Матінко Бо­жа, - сон!…

Анеля (цілує матір). Ма­мо!…

Мати. Со-он!…

Анеля. Ма­мо, це та­кий сон, що я вже не зас­ну і тобі не дам, до­ки ти не по­го­во­риш про це з та­том. Пан Вла­дек особ­ли­во про­хав, щоб я по­го­во­ри­ла з та­том. А я са­ма не мо­жу. По­го­во­ри ти! Нев­же та­то бу­де про­ти? Ад­же це моє щас­тя! За­рембський - мій чо­ловік! Чо­му ж ти не ра­да, ма­му­ню?

Мати. Я ра­да, Анелько, але пост­ри­вай. Як же це так ста­ло­ся? Не­дав­но приїхав із Вар­ша­ви, де, ли­бонь, най­врод­ливіші па­нян­ки до нього гор­ну­ли­ся.

Анеля. Але я йо­му більше за всіх спо­до­ба­лась. Він ка­же, що са­ме про та­ку, як я, ма­ту­сенько, він мріяв, про та­ку ніжну й чис­ту, як вес­ня­на берізка, ка­же, в кос­тельній ог­раді. "Вар­шавські па­нян­ки, - ка­же, ви­рос­ли під сяй­вом елект­ри­ки, ви ж, - ка­же, - пан­но Ане­лю, під на­шим чу­до­вим польським сон­цем!…"

Мати. Так і ска­зав?

Анеля. Точнісінько.

Мати. Але стри­вай. Він приїхав не­на­дов­го, ли­ше вти­хо­ми­ри­ти на фаб­риці страйк…

Анеля. А те­пер жи­ти­ме тут, при фаб­риці. Бу­де сам гос­по­да­рю­ва­ти. Без нього тут спра­ви по­гані - страй­ки і вся­ке та­ке інше. Йо­му, бідо­лаш­но­му, потрібні гроші. А ко­ли б ти зна­ла, який він освіче­ний, ро­зум­ний! Який патріот! Ска­жи, нев­же та­то мо­же не по­го­ди­ти­ся на мій шлюб із ним? З па­ном Вла­де­ком? За­рембським? Ад­же за­раз та­то ли­ше мак­лер Вла­де­ка, а тоді він бу­де тес­тем, он на то­му бал­коні ка­ву пи­ти­ме. І ти, ма­му­неч­ко, теж прий­деш в гості до ме­не, до та­ко­го зя­тя. А ти, мо­же, й жи­ти­меш у ме­не…

Мати. Стри­вай, Анелько, стри­вай… (Іде до вікна, відчи­няє, щи­пає се­бе). А та­ки й справді не сон… Та я не пев­на, чи зрадіє та­то. В нього до За­рембсько­го ніко­ли не ле­жа­ло сер­це. Завж­ди ла­яв йо­го за те, що пан Вла­дек не вміє гос­по­да­рю­ва­ти. "Ко­ли б мені, - ка­зав, - діста­лась та­ка фаб­ри­ка, такі бу­дин­ки, я б уже дав­но був мільйо­не­ром". Щоп­рав­да, те­пер вже не лає. Навіть нав­па­ки - не­на­че радіє то­му, що раніше ла­яв. Та хіба та­та збаг­неш? Але я по­ба­ла­каю! Та й тре­ба ж, на­решті!… Ти справді па­нян­ка на порі… (Поцілу­ва­ла Ане­лю). По­ба­ла­каю… Мо­же, навіть завт­ра… Завт­ра свя­то…

Анеля. Ма­мо! Тре­ба сьогодні!

Мати. Сьогодні - не знаю… Ти ж са­ма ба­чиш, в яко­му він кло­поті. Допізна щось обмірко­вує і підра­хо­вує. Навіть за­го­во­рю­ва­ти­ся став. Як тут до нього прис­ту­пи­ти­ся?

Десь каш­ля­ють.

Тсс… Здається, вже встав… Ні, не мож­на сьогодні.

Анеля. Тільки сьогодні, ма­му­неч­ко лю­ба! Я да­ла сло­во па­нові Вла­де­ку, що по­го­во­рю про йо­го сва­тан­ня сьогодні ж. О де­сятій го­дині він че­ка­ти­ме на­шої… та­то­вої відповіді… Ма­му­сю! Я пом­ру, як­що ти сьогодні не по­го­во­риш…

Мати. Ой, Матінко Бо­жа! Все те­пер на світі та­ке рап­то­ве, та­ке нес­подіва­не. Все мов­би з-за ро­гу. (За­чи­няє вікно). І радість. Трах!… Не знаю, радіти чи пла­ка­ти. Матінко Бо­жа!…

2

З підва­лу вилізла Мак­ле­на. Крик­ну­ла вниз, у вікон­це:

- Христинко, вста­вай! По­ки ра­но - на ка­на­ви гай­не­мо. Мо­же, щось знай­де­мо. Ти - трісоч­ки, я - кістки або кар­топ­лю, зва­ри­мо. Ад­же сьогодні батькові на фаб­ри­ку. Сьогодні во­на, мо­же, пра­цю­ва­ти­ме. (Вми­ва­ючись, спо­ку­ша­ла Хрис­тин­ку). Пог­лянь, який ра­нок сьогодні! А со­неч­ко, бач, яке! Та­ко­го ще зро­ду-віку не бу­ло, да­лебі. Он­де й Кунд уже встав. Гріється. (Свис­ну­ла со­баці, що си­дить на прив'язі біля буд­ки кінець дво­ру). Кун­ди­ку! Здо­ров був! (Ви­ти­ра­ючись, по­ба­чи­ла гу­сей десь у небі). А он гу­си ле­тять. Та які! Точнісінько як у казці. Пам'ятаєш - ма­ма нам роз­ка­зу­ва­ла! (Наспівує мо­тив із каз­ки про Іва­си­ка-Те­ле­си­ка.)

Гуси, гу­си, гу­се­ня­та!

Візьміть ме­не на кри­ля­та

Та по­несіть…

(До гу­сей вго­ру) Гел-гел-гел! Ку­ди, пи­таєте? (За­ду­ма­лась, мах­ну­ла ру­кою на схід, да­ле­ко).

Та по­несіть ту­ди, ту­ди,

Туди, ку­ди я ду­маю…

(До Хрис­тин­ки вниз). Ой, Хрис­тин­ко, ме­не вже бе­руть гу­си! Ой, не­суть! Ой, вста­вай! Ой, про­ща­вай! (Не­на­че й справді її не­суть гу­си). Про­ща-ай! (По па­узі). Вста­вай, Хрис­тин­ко! Ось я вже й по­вер­ну­лась, а ти все спиш. Час на ка­на­ви. А то інші роз­бе­руть геть-чис­то все і ми зно­ву бу­дем не ївши. Вста­вай! (Зби­рається йти). По до­розі я тобі роз­ка­жу щось ціка­ве-преціка­ве. Про що агіта­тор учо­ра на таємних збо­рах роз­повідав, то­ва­риш Ок­рай. А я підслу­ха­ла. У Ра­дах не роз­ка­зу­ють, а вже бу­ду­ють каз­ки, Хрис­тин­ко! Про це я тобі роз­ка­жу до­ро­гою. Вста­вай!

3

Анелин бать­ко з ґанку:

- Слухай, як там те­бе, Мак­ле­на, чи що! Ти мені за­ва­жаєш. Я вже двічі ка­зав твоєму батькові, щоб ви під ґанком вза­галі не роз­мов­ля­ли. Мені те­пер потрібне чис­те й ти­хе повітря. А ви над­то га­лас­ливі. Особ­ли­во ти.

Маклена. Про­шу в па­на про­ба­чен­ня. Але мені ду­же потрібно бу­ло роз­бу­ди­ти Хрис­тин­ку. Та я те­пер бу­ди­ти­му її ти­хо, щоб вам не за­ва­жа­ти. Мож­на? (Па­уза. Ба­ча­чи, що він зне­важ­ли­во мов­чить, во­на - по­шеп­ки). Хрис­тин­ко, чуєш? За­раз мені вста­вай! Я вже не мо­жу го­лос­но те­бе бу­ди­ти. Пан Збро­жек уже не спить - си­дить над на­ми, на ґанку. І ми за­ва­жаємо йо­му сидіти, ро­зумієш?

Зброжек. Не сидіти, а ду­ма­ти, мірку­ва­ти, ра­ху­ва­ти за­ва­жаєш. Тоб­то ти за­ва­жаєш мені ро­би­ти те, чо­го са­ма ніко­ли не ро­биш. Бо ти не вмієш ду­ма­ти з батька-ма­тері, з діда-прадіда. Ось і нині: навіщо тобі чіпа­ти, не по­ду­мав­ши, гу­сей? Твої во­ни, чи що?

Маклена. А я ду­ма­ла, що во­ни й не ваші. Ле­тять собі, по­ду­ма­ла, гу­си. Як у казці.

Зброжек. А не по­ду­ма­ла, що це, мо­же, ще й не гу­си, а жу­равлі чи бус­ли? Ті, що, хо­ча й при­но­сять батькам ма­лят, але ніко­ли - чуєш, ніко­ли - не бе­руть на кри­ла ве­ли­ких і до­рос­лих, навіть та­ких лег­ких на віру, як ти…

Маклена (наїжи­ла­ся). Знаю. І ма­лят во­ни зовсім не при­но­сять… (По­шеп­ки). Навіть та­ких важ­ких, як ви. Та хіба це ціка­во? Ма­ма Хрис­тин­ку на­ро­ди­ла і вмер­ла. А те­пер, хоч би й мож­на бу­ло по­летіти, хіба ж по­ле­тиш, ко­ли їй ще й се­ми не­має? Хрис­тин­ко, чуєш? Вста­вай, ка­жу тобі!

Зброжек. Зно­ву ти не ду­маєш. Навіщо, нап­рик­лад, ти її бу­диш? По­ра­ти­ся? Але ж у вас анічогісінько не­ма. Пра­цю­ва­ти? Ви вже місяць без­робітні. Чи, мо­же, їсти? Тоді так і ска­жи: вста­вай їсти! Во­на вмить схо­питься.

Маклена (рап­том нер­во­во, з хво­роб­ли­вою злістю). Вста­вай, ка­жу! Вста­вай, а то дам! Їй же бо­гу, поб'ю! Поб'ю, поб'ю!

Зброжек. Ну от… Во­на то­му й не встає. Хіба ж так мож­на? Бу­дить, щоб по­би­ти. Та ще та­ку ма­леньку. Це вже за­над­то навіть для вас, жеб­раків. Це - як дорікав мені за комірне твій батько. "Зну­щан­ня", "здирст­во", еге ж! (До Сте­фа­на Гра­си, який, на­си­лу пе­рес­тав­ля­ючи наб­ряклі но­ги, вий­шов з підва­лу). Це вже, як ти го­во­рив мені, па­не Сте­фа­не, ти­ранст­во. Ти­ра­ном ме­не вва­жає пан Сте­фан, а я йо­му й сьогодні пер­ший ка­жу: доб­ри­день! Га?

4

Граса (глу­хо). Доб­ри­день!

Зброжек. Я доч­ку уму-ро­зу­му вчу. Бу­ди­ти, ка­жу, ко­ли нічо­го їсти й ро­би­ти, бу­ди­ти та­ку ма­леньку дівчин­ку, щоб по­би­ти її, - хіба ж це не ти­ранст­во, ка­жу?

Граса (до Мак­ле­ни). Навіщо ти її бу­диш?

Маклена. Во­на са­ма про­си­ла…

Граса. Навіщо?

Маклена. Але ж вам сьогодні, мо­же, на фаб­ри­ку, от я вчо­ра й по­ду­ма­ла… Ми з нею ра­зом на­ду­ма­ли ра­ненько на ка­на… на ба­зар…

Граса (пе­ре­бив). Іди до­до­му!

Маклена.…Поки інші не роз­ха­па­ли…

Граса. Я маю по­го­во­ри­ти з па­ном Збро­же­ком. Іди! (По­че­кав­ши, до­ки Мак­ле­на пішла в підвал. До Збро­же­ка). Вам хо­четься ще раз на­га­да­ти про комірне, то кра­ще на­га­дай­те мені. Це бу­де ро­зумніше.

Зброжек. Ро­зумніше бу­ло б уже не на­га­ду­ва­ти, а пря­мо звер­ну­ти­ся до поліції, а то й в де­фен­зи­ву. А я й справді та­кий ду­рень, що не тільки не звер­та­юсь, а нав­па­ки: ко­ли мені за­ва­жа­ють уже ду­ма­ти про власні інте­ре­си на моєму ж ґаноч­ку, я ще го­во­рю з нього. Та як го­во­рю! Не­на­че це не мій ґанок, а сей­мо­ва три­бу­на, і я тут не гос­по­дар, а що­най­лівіший соціалістич­ний де­пу­тат, пе­реп­ро­шую на слові…

Граса. Та пан тут і не гос­по­дар, а тільки орен­дар, мак­лер. Вчо­ра наш страй­ко­вий комітет до­дав іще од­ну ви­мо­гу, якої ми бу­де­мо до­ма­га­ти­ся, хоч би ще місяць до­ве­ло­ся го­ло­ду­ва­ти, хоч би пан мак­лер виг­нав ме­не з цього підва­лу, - і до­мо­же­мо­ся!

Зброжек. Яка ж ви­мо­га?

Граса. Щоб зовсім не бу­ло квар­тир­них орен­дарів і мак­лерів. Геть їх! Так уже ска­за­ли пе­пе­есівці. І ви бу­де­те тут не орен­да­рем, а служ­бов­цем, з та­ки­ми ж пра­ва­ми, як і я.

Зброжек. Я вже ви­ще на цілий по­верх.

Граса. Бу­де пан ви­ще на по­верх, на два, та не бу­де ви­ще, ніж наші пра­ва. Так го­во­ри­ли пе­пе­есівці.

Зброжек. Моя прог­ра­ма досі бу­ла та­ка: всі ми не влас­ни­ки, а ли­ше орен­дарі сво­го жит­тя. Та ко­ли, ти ка­жеш, ви по­ча­ли вже до­ма­га­ти­ся ліквідації орен­дарст­ва і та­ке інше, то до­ве­деться, хай ми­лує ме­не Бог, ста­ти влас­ни­ком сво­го жит­тя. Але ку­ди ви штов­хаєте світ, то­ва­риші? Ку­ди? Вам здається - в свій бік, а ви­хо­дить нав­па­ки. Ось я був зви­чай­нісіньким орен­да­рем цього бу­дин­ку, мак­ле­ром, а ста­ну тут гос­по­да­рем. А пе­пе­есівцям скажіть, Сте­фа­не, що по зо­лотій дра­бині мож­на пе­релізти че­рез будь-які ви­сокі пра­ва.

Граса. Тоді я ска­жу, що нам ко­муністи ка­жуть: навіть зо­ло­та дра­би­на стоїть на на­ших підва­лах. Підко­паємо! Пе­ре­ки­не­мо! Не ста­не­те!

Зброжек. Це так го­во­рив Ок­рай. Кри­венький. Уже не го­во­ри­ти­ме. Ого! Сьогодні ж ста­ну. Не віриш? Так ось же, не встиг­неш дійти ти і страй­карі сьогодні до фаб­ри­ки За­рембсько­го, як ви по­чуєте: ваші ви­мо­ги не тільки не за­до­во­лені, але всіх вас звільне­но. Фаб­ри­ку За­рембсько­го й ось оцей бу­ди­нок йо­го про­да­ють з мо­лот­ка! Еге ж. Кри­за тря­се Польщу, як чорт су­ху оси­ку. Кри­за пот­ря­сає світ. У всіх го­ло­ва йде обер­том, навіть у лікарів. А ко­ли у всіх го­ло­ви йдуть обер­том, і навіть у лікарів, то в мак­лерів во­ни мен­ше па­мо­ро­чаться, і тоді мак­ле­ри пи­шуть ре­цеп­ти навіть для вря­ту­ван­ня світу. Еге ж! Але ближ­че, ближ­че до нас. Фаб­ри­ка сьогодні про­дається. Не­має по­куп­ця. А ко­ли не­ма по­куп­ця, тоді її ку­пує мак­лер. Пе­ред цим він тільки розмірко­вує, що вигідніше ви­роб­ля­ти на цій фаб­риці: кон­сер­ви, як раніше, ци­гар­ки чи ручні гра­на­ти. А ко­ли він про це ду­має, тре­ба, щоб той, хто жи­ве під ґанком, не за­ва­жав йо­му ду­ма­ти! Ра­ху­ва­ти! Мірку­ва­ти! Підра­хо­ву­ва­ти!

Граса. Пан Збро­жек тоді ска­же "гоп", як вис­ко­чить он на той бал­кон. А до­ти він як був, так і бу­де тут підпан­ком. І мак­ле­ром. Ду­май­те, та не за­ва­жай­те і нам. Не затьма­рюй­те ви перші не­ба! Не за­го­ро­жуй­те сон­ця! А то вда­рить бу­ря! (Пішов).

5

Визирнула жінка Збро­же­ка:

- Ти вже встав, Юзю?

Зброжек. Так! Сьогодні мій день! Ось він уже по­чав­ся. Ра­нок - як банк, сон­це - як зо­ло­тий до­лар. Ще од­на, ос­тан­ня го­ди­на. (Гля­нув на го­дин­ни­ка). Ні! Банк відчи­няється о де­сятій, ще три го­ди­ни, ще три го­ди­ни, ли­ше три го­ди­ни - і я заспіваю, крик­ну… Що я крик­ну? Ага! Я бу­ду гуч­но при­ка­зу­ва­ти: ди­вен - Бог! Ди­вен - Бог! Ди­вен - Бог!

Жінка Збро­же­ка. Да­ти тобі ка­ви?

Зброжек. Ди­вен - Бог! Ди­вен - Бог! Ди­вен Бог!

Жінка Збро­же­ка. Що з то­бою? У те­бе за­раз такі очі…

Зброжек. Які?

Жінка Збро­же­ка. Над­то блис­кучі якісь…

Зброжек. Блис­кучі? Бу­дуть зо­лоті! Ди­вен - Бог! Ди­вен - Бог! Бог - ди­вен! Ди­вен - Бог! Та я ко­лись, іще хлоп­чи­ком, лю­бив скла­да­ти з камінців па­лац з ви­со­ким бал­ко­ном. Він сто разів роз­ва­лю­вав­ся, але я йо­го зно­ву бу­ду­вав і, ко­ли до­во­див до кінця, по­чи­нав сла­ви­ти Бо­га: ди­вен - Бог, ди­вен - Бог! Ко­ли ж руй­ну­вав­ся - ла­яв­ся: чорт - Бог, чорт - Бог, чорт - Бог!… За­раз я до­бу­до­вую од­ну спра­ву, як па­лац з бал­ко­ном. Двад­цять три ро­ки ви­вер­шую її. Це зна­чить - двісті сімде­сят шість місяців, сто дев'янос­то вісім ти­сяч сімсот двад­цять го­дин. І ось за­ли­ши­лось три. Че­рез три го­ди­ни я зійду он на той ви­со­кий бал­кон! (По­ка­зав на бал­кон За­рембсько­го). Анельку зве­ду! Як на трон! І фо­тог­ра­фа пок­ли­чу. А сам по­за­ду неї пи­ти­му ка­ву, і ти (до жінки) пра­во­руч од ме­не. Ні, ліво­руч, бо пра­во­руч ста­не наш май­бутній зять…

Жінка Збро­же­ка. Юзю! Ти вже, сла­ва Бо­гу, все знаєш. Ах, яка це радість! Уяви, я щой­но зби­ра­ла­ся ска­за­ти тобі про це, а ти вже знаєш. Я ка­жу Анельці: та­тові ніко­ли, за­че­кай, а ти вже все знаєш - і про бал­кон, і про ка­ву, Юзю! Ад­же це та­ке щас­тя, та­ка честь, та­ка ви­со­ка честь, що в ме­не за­раз го­ло­ва іде обер­том! По­ду­май тільки - сидіти на та­ко­му ви­со­ко­му бал­коні, на та­ко­му шля­хет­но­му бал­коні, а пра­во­руч - пан За­рембський, наш зять, по­ду­май!…

Зброжек. Ба­чу, що в те­бе справді в го­лові за­па­мо­ро­чи­лось. Я відчи­няю двері на бал­кон За­рембсько­го аукційним мо­лот­ком, ку­пую за півціни йо­го фаб­ри­ку і цей бу­ди­нок, то за це За­рембський, у яко­го го­но­ру більше, ніж у ме­не в бан­ку гро­шей, ста­не зя­тем, по­ду­май-но, баб'яча го­ло­ва!

Жінка Збро­же­ка. Та як же ж це? Так він освідчив­ся вже Анельці в ко­ханні, віддає їй ру­ку й сер­це…

Зброжек. Хто?

Жінка Збро­же­ка. Пан Вла­дек За­рембський.

Зброжек. Ти вста­ла чи досі ще спиш?

Жінка Збро­же­ка. Я вже не знаю. Я ка­за­ла Анельці, що це сон, а во­на бо­житься, що ні. Нав­колішки став, ось так. (По­ка­за­ла). "Ане­лю, - ка­же, - Ане­лю, ви, як вес­ня­на берізка в кос­тельній ог­раді…" Ане­ля мені теж про цей бал­кон і ка­ву… Я й по­ду­ма­ла, що ти про це вже знаєш.

Зброжек. То це насп­равді бу­ло?

Жінка Збро­же­ка. Що?

Зброжек. Що За­рембський освідчив­ся Анелі?

Жінка Збро­же­ка. Я не знаю. Анелька бо­житься, що освідчив­ся.

Зброжек. Ко­ли?

Жінка Збро­же­ка. Сьогодні вночі. Я са­ма віри не йня­ла, Юзю. Ду­ма­ла, що Анелька вві сні прий­шла і роз­повідає це. Але вста­ла, вми­ла­ся, Бо­гові по­мо­ли­лась і ще раз звеліла Анельці роз­ка­за­ти. Освідчив­ся. "Я, - ка­же, - ба­чив у Вар­шаві па­ня­нок, але та­кої, як ви, Ане­лю, не­має в ціло­му світі, та­кої ніжної і чис­тої, як берізка в кос­тельній ог­раді". А який він шля­хет­ний, Юзю! Який ви­хо­ва­ний! "Спи­тай­те, - ка­же, - за­раз же спи­тай­те, Ане­лю, у ва­шо­го та­та, як він пос­та­виться до мо­го сва­тан­ня, що ска­же, яке бу­де йо­го сло­во". Про­сив, щоб ти сьогодні ж дав відповідь. Ду­же про­сив, щоб сьогодні. До де­ся­тої го­ди­ни - Анельку про­сив. Між іншим, у Вар­ша­ву вже не їде, жи­ти­ме тут, то­му що спра­ви на фаб­риці скла­ли­ся ду­же по­га­но і потрібно, ка­же Анельці, на­ла­го­ди­ти…

Зброжек. На Анельчині, тоб­то на мої гроші? Го­го! Те­пер я зро­зумів усе. Кри­за зак­ри­ла йо­му фаб­ри­ку, як гро­бар тру­ну. Кон­сер­ви гни­ють, робітник не пішов на змен­шен­ня зарп­ла­ти, страй­кує, кре­ди­то­ри на­посіда­ють, банк­рутст­во, фаб­ри­ка про­дається з торгів. Збро­жек ку­пує - пішла вчо­ра чут­ка. Так він на­ду­мав: од­ру­жу­ся з доч­кою Збро­же­ка і на йо­го гроші відкуп­лю в нього ж свою фаб­ри­ку. Дзуськи! Пан Збро­жек ду­мав про цю фаб­ри­ку тро­хи дов­ше. Він скла­дав свої дум­ки про неї двад­цять три ро­ки, по камінцеві, як па­лац у ди­тинстві. Та щоб пан За­рембський зруй­ну­вав те­пер цей па­лац за од­ну мить в та­кий на­хаб­ний спосіб - че­рез лю­бов­ний пе­ре­лаз? Го-го-го! У нього ще го­ло­ва, вид­но, не зак­ру­ти­лась. То завт­ра зак­ру­титься і кру­ти­ти­меться нав­ко­ло ме­не, як зем­ля, ка­жуть, кру­титься нав­ко­ло сон­ця. Ось тоді, мож­ли­во, я й візьму йо­го за зя­тя.

Жінка Збро­же­ка. А мо­же, ти ку­пив би у ко­гось іншо­го фаб­ри­ку, Юзю?

Зброжек. У ду­же ро­зум­но­го чо­ловіка завж­ди дур­на жінка - так ка­жуть. І нав­па­ки. Та не куп­лю сьогодні я, то завт­ра ку­пить хтось інший і ска­же нам - киш із цього дво­ру. А ку­пи­ти в ко­гось іншо­го ще бра­кує гро­шей, го­луб­ко. Тре­ба ду­ма­ти, го­луб­ко, а не кру­ти­ти ро­зу­мом, як те­ля хвос­том. Дай мені но­вий піджак, я за­раз піду в банк, а звідти на тор­ги. На тор­ги до зя­тя! Го-го! До зя­тя!

Жінка Збро­же­ка. Ох, Юзю! Ти жар­туєш, а він та­кий шля­хет­ний. Ад­же він справжній шлях­тич з ду­же ста­ро­вин­ним гер­бом, Ане­ля ка­же. Що ж те­пер йо­му ска­за­ти? Яку да­ти відповідь?

Зброжек. Що? Нічо­го! Як? Ніяк! А втім, стри­вай. Ти ка­жеш, він сьогодні про­сить відповіді? До де­ся­тої го­ди­ни? Тоб­то до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька ска­же йо­му так: до де­ся­тої го­ди­ни і увесь сьогоднішній день та­тові ніко­ли. Та як­що пан Вла­дек справді - чуєш? - справді по­лю­бив Анельку, хай при­хо­дить че­рез три дні.

Жінка Збро­же­ка. Ти даєш зго­ду?

Зброжек. Без фаб­ри­ки. (Пішов).

Жінка Збро­же­ка. Ане­лю! Де ти? Че­рез три дні! (Вибігла).

II

1

Не ми­ну­ло й го­ди­ни, як пиш­но вбра­на Ане­ля вже че­ка­ла па­на За­рембсько­го кінець дво­ру в са­ду. Щох­ви­ли­ни по­зи­ра­ла на руч­ний зо­ло­тий го­дин­ник-брас­лет. Навіть трус­ну­ла - чи не зу­пи­нив­ся. Ба­чить - вий­шла з ко­ши­ком Мак­ле­на.

Анеля. Мак­ле­но! Мак­ле­но! По­че­кай хви­лин­ку. Ти не знаєш, кот­ра го­ди­на? Ох, я за­бу­ла, що у вас не­має го­дин­ни­ка. Але ти, здається, по сон­цю вга­дуєш. Ска­жи, кот­ра те­пер го­ди­на по сон­цю?

Маклена. А навіщо по сон­цю, ко­ли я щой­но чу­ла, як на магістратській башті про­би­ло три чверті на де­ся­ту.

Анеля. Це, пев­не, хви­лин п'ять то­му?

Маклена. От щой­но.

Анеля. Як же ж це я не чу­ла? Хоч і на моєму теж за чверть де­ся­та. Які довгі го­ди­ни сьогодні! Тре­ба бу­ло б нав­па­ки. За­раз осінь. Во­се­ни дні ко­роткі, а ночі довгі. (Ра­до зітхну­ла). Ночі довгі. То во­се­ни цікавіше вий­ти заміж. Як ти вва­жаєш? Ти пост­ри­вай, Мак­ле­но! Ку­ди ти?

Маклена. Мені ніко­ли, пан­но Ане­лю.

Анеля. Скажіть, будь лас­ка, їм ніко­ли! Та хіба мо­же бу­ти ніко­ли без­робітним!

Маклена. Це вам кра­ще зна­ти. Ад­же ви все без ро­бо­ти, завж­ди без ро­бо­ти!

Анеля. Відтоді, як ти пос­лу­жи­ла на фаб­риці, ти стра­шен­но зіпсу­ва­ла­ся, Мак­ле­но. Особ­ли­во мо­рально - ста­ла неввічли­ва, гру­ба, зух­ва­ла. Але я не бу­ду тобі за­раз доріка­ти цим. І за давні твої неп­рис­той­ності - пам'ятаєш? - не бу­ду. Не та­кий у ме­не сьогодні день, і вза­галі я са­ма не та­ка. За­раз у ме­не так яс­но, так яс­но на душі, ніби хтось вінчальні свічки по­засвічу­вав, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!… А прав­да, сьогодні дійсно не­на­че який­сь вінчальний день? Го­лу­бий, чу­дес­ний, а ось оцей клен, пог­лянь, як ксьондз у зо­лотій ризі… А втім, навіщо я тобі це ка­жу? Ти ж, бідо­лаш­на, ма­буть, не відчу­ваєш при­ро­ди і не ро­зумієш по­езії. Ти ось, пев­не, і не чуєш, як десь, не­на­че в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чу­до­ва му­зи­ка!

Маклена. Це в со­рок третьому но­мері. Там і вчо­ра о цій порі гра­ли. Там пан­ноч­ка хоч му­зи­ки нав­чається…

Анеля. Прав­да ж, чу­ти щось весільне? Весільний по­ло­нез! Тра-та-та-там-там! Ах, Мак­ле­но, ко­ли б ти тільки зна­ла! Я за три дні вий­ду заміж. І вга­дай - за ко­го? От уга­дай! Як­що вга­даєш, я по­да­рую тобі… Ну, що тобі по­да­ру­ва­ти?… Ні, я кра­ще, як тільки вий­ду заміж, візьму те­бе по­коївкою до се­бе. По­коївкою!

Маклена. Я не піду.

Анеля. Чо­му? Ти бу­деш в чис­тоті хо­ди­ти, в теплі жи­ти. У те­бе бу­де ок­ре­ма кімна­та. Я по­да­рую тобі ду­хи. Куп­лю ка­пе­лю­шок. Ти бу­деш, як в ілюст­ро­ва­но­му ро­дин­но­му жур­налі на кар­тинці: "Мо­ло­да пані з по­коївкою". Не до­бе­реш од­ра­зу, хто з них пані, по­ки не при­ди­виш­ся. Так во­ни одяг­нені.

Маклена. А ко­ли б по­ди­ви­ли­ся на роз­дяг­не­них, то й не розпізна­ли б, на­пев­не. Я раз ба­чи­ла не на кар­тинці, а в ку­пальні. Так по­ду­ма­ла на по­коївку, що то пані… Та я не піду! Я ду­маю зовсім про інше…

Анеля. Ти над­то вульгар­на, Мак­ле­но. Але мені шко­да те­бе. Рос­теш ти, як кро­пи­ва на пус­тирі. Ти навіть не хо­диш на свя­то Бо­жо­го тіла. Чо­му ти не за­пи­шеш­ся в сест­ринст­во най­со­лод­шо­го сер­ця Ісу­со­во­го? Кра­ще вже тобі бу­ти довічною на­ре­че­ною. Все од­но ти не спізнаєш справжнього й чис­то­го ко­хан­ня. Ах, Мак­ле­но! Мені ду­же шко­да те­бе. Ти так і про­жи­веш бо­сою. Ніко­ли в те­бе не бу­де ні бу­ду­ара, ні спальні. В та­ких бідо­лаш­них спальня час­то бу­ває, як от у Маг­ди, на ву­лиці…

Маклена рвуч­ко іде.

Стривай! Ку­ди ж ти? Яка ти ста­ла не­чем­на! Не дос­лу­хав­ши, навіть не пе­реп­ро­сив­ши, тікаєш. Я хо­чу те­бе по­жаліти, а ти, як їжа­чок. Спи­та­ла, ку­ди ідеш, а ти не хо­чеш мені ска­за­ти.

Маклена. І не ска­жу!

Анеля. Не ска­жеш? Та я й так знаю ку­ди. На ка­на­ви. Кістки і всякі по­кидьки на їжу зби­ра­ти. Я ж доб­ре знаю, що по­зав­чо­ра ти зва­ри­ла юш­ку з яки­хось смер­дю­чих по­кидьків, а вчо­ра по­би­лась на ка­на­вах з якимсь жеб­ра­ком, нічо­го не знай­шла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну ска­жи ж, що так. Ух, яка ти гор­дяч­ка! І все ж мені те­бе шко­да, Мак­ле­но. Не віриш? (Кри­чить). Ма­мо! Чуєш, ма­мо!

2

На ґанок вий­шла жінка Збро­же­ка.

Анеля. Ма­моч­ко, зве­ли Ма­рині при­нес­ти за­раз сю­ди все, що за­ли­ши­ло­ся від снідан­ку. В моєму ко­ши­ку.

Жінка Збро­же­ка. А що їсти­ме Жу­желька?

Анеля (змор­щи­ла бро­ви). Ма­мо!

Жінка Збро­же­ка. Ах, Матінко Бо­жа! І тут нес­подіван­ка. Пішла на по­ба­чен­ня - го­дує жеб­рач­ку.

Анеля (до Мак­ле­ни). Не по­ду­май, що це об'їдки, Мак­ле­но. Бо­ронь Бо­же! Я відби­раю в ко­шик все най­смачніше. В той ко­шик, в яко­му я но­си­ла сніда­ти в гімназію. Це мій дру­гий сніда­нок.

3

Служниця ви­нес­ла ко­шик.

Анеля. Бач, це той ко­шик, а в ньому глянь що. Ціла кот­лет­ка, бісквіт, три плит­ки шо­ко­ла­ду, кор­жи­ки, бул­ка. Ко­ли я вий­ду заміж, - а це бу­де че­рез три дні, - при­ходь до ме­не по цей ко­шик. Хоч щод­ня при­ходь. Чо­му ж ти не бе­реш? Нев­же не візьмеш? Не хо­чеш? Бе­ри! Ну, бе­ри, ка­жу, а то зве­лю віднес­ти на­зад. І та­ки справді Жу­жельці віддам… Бе­ри!

Маклена (взяв­ши ко­шик, три­має йо­го якусь мить, потім рвуч­ко йде до со­ба­чої буд­ки і ки­дає). На, Кун­де, а то й справді відда­дуть Жу­жельці! Хоч пан Збро­жек і ка­же, що чим со­ба­ка го­лодніший, тим кра­ще сте­ре­же, про­те бач, як го­ду­ють свою Жу­жельку. Та він і про робітників це го­во­рить: "Чим, - ка­же, - робітник го­лодніший, тим де­шев­ше і дов­ше він пра­цює". Не­дар­ма то­ва­риш Ок­рай ка­зав, що па­ни нас більше люб­лять, ко­ли ми го­лодні, хоч самі во­ни ли­ше тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люб­лю, навіть ко­ли сплю, і ко­ли б моя си­ла, я їм та­ке зро­би­ла б, як там (жест на схід) зро­би­ли.

Анеля. Бо­же! Во­на вже більшо­вич­ка!

Маклена. І вий­ду заміж за більшо­ви­ка, от! Навіть мрію. В тюр­му піду. В оди­ночній ка­мері бу­ду. А до вас не піду, хоч і в ок­ре­му кімна­ту.

Анеля. Тоді віддай на­зад.

Маклена. Їж, Кун­де! Ли­хо же­не нас на ву­ли­цю, з го­ло­ду і я, мо­же, зроб­лю собі там спальню, але я ніко­ли не зроб­лю, Кун­де, із своєї спальні ву­ли­цю, як це роб­лять всі чис­то пані і, пев­не, зро­бить і пан­на Ане­ля.

Анеля. Грубіянка! Нев­дяч­на тва­рю­ка! За що? (Навіть зап­ла­ка­ла). Віддай!

Маклена. Їж, Кун­де! А що не з'їси, мені відда­си - від те­бе візьму ра­до!

Анеля. За­раз же віддай! (Хо­че взя­ти об'їдки, але со­ба­ка гар­чить). Віддай! Від-да-ай, ка­жу!

4

Пан За­рем­б­сь­кий з га­зе­тою. Зу­пи­ня­ючись, ди­виться:

- Панно Ане­лю!

Маклена відійшла.

Анеля (отя­мив­шись). Ах, да­руй­те, па­не Вла­дек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Во­на зби­рає там, за ка­на­ва­ми, різну по­кидь, кістки й та­ке інше і ва­рить юш­ку. Батько без­робітний. Ма­тері не­має. Мені ста­ло шко­да її. Я на­ка­за­ла при­нес­ти їй усе, що за­ли­ши­ло­ся від снідан­ку: цілу кот­ле­ту, бісквіт, три плит­ки шо­ко­ла­ду, кор­жи­ки, бул­ку. А во­на їх - со­баці. Та ще якої ги­до­ти на­го­во­ри­ла! Жах!

Зарембський. Ви по­ка­рані за не­до­реч­ну в наш час гу­манність.

Анеля. Мож­ли­во. Але, сподіва­юся, ва­ше співчут­тя не на боці тієї му­жич­ки?

Зарембський. Її батько, здається, в ме­не на фаб­риці і теж страй­кує. Дру­гий місяць. Він вва­жає за кра­ще зби­ра­ти на смітни­ку кістки, ніж за­роб­ля­ти на фаб­риці щод­ня по два зо­ло­тих, на які мож­на ку­пи­ти собі хліба і зва­ри­ти собі борщ навіть з м'ясом. От­же, я не мо­жу співчу­ва­ти не тільки їм, але навіть тим, ко­го во­ни об­ра­жа­ють за ми­лос­ти­ню, за не­потрібний і шкідли­вий гу­манізм.

Анеля. От­же, я по­ка­ра­на з двох боків? Подвійно?

Зарембський. От­же, так.

Анеля (ко­кет­ли­во). І вам не шко­да ме­не?

Зарембський. Ні.

Анеля. Я серй­оз­но… Ніскілеч­ки?

Зарембський. Ко­ли ви серй­оз­но, то ні півстілеч­ки.

Анеля. Але, мо­же, все ж у па­на Вла­де­ка знай­деться для ме­не крап­лин­ка як­що не гу­ман­ності, то хоч яко­гось по­чут­тя?

Зарембський. Ви пи­таєте чи про­си­те?

Анеля (серй­оз­но, до­пит­ли­во, стур­бо­ва­но). А як ви га­даєте?

5

До них підійшли жеб­ра­ки.

Жебраки. До­рогі па­но­ве!…

- Заради па­на Ісу­са!

- Крихітку з ва­шо­го щас­ли­во­го сто­лу!

Зарембський (не до­бе­реш - до Анелі чи до жеб­раків). Ви про­си­те?

Анеля. Я?

Жебраки. Про­си­мо!

Зарембський. Я ми­лос­тині ніко­му не по­даю. Це мій прин­цип. Де га­рантія, що про­сить не мій во­рог? Не даю!

Жебраки. Не поз­бав­ляй­те нас хоч цієї ро­бо­ти!

- По­дай­те за­ра­ди Ма­тері Бо­жої!

Зарембський. Зверніться он до пан­ни Анелі.

Анеля. Пан Вла­дек по­ви­нен зна­ти, що та­ке чемність: навіть жеб­ра­кам пер­ший му­сить відповіда­ти ка­ва­лер.

Зарембський (до жеб­раків). У ме­не стоїть фаб­ри­ка без робітників. Хо­че­те хліба - підіть про­женіть страй­карів, станьте на їхнє місце й пра­цюй­те. Польщі потрібно наз­би­ра­ти власні капіта­ли, а не жеб­ра­ти, тре­ба зак­лас­ти свій зо­ло­тий підму­рок, а не страй­ку­ва­ти біля по­рожніх кас. За­би­рай­те­ся!

Жебраки відхо­дять.

Анеля. То як же ви ду­маєте?

Зарембський. Я вже ска­зав. Ми­лос­тині ніко­му не даю.

Анеля. Це відповідь на моє за­пи­тан­ня?

Зарембський (по па­узі). Так.

Анеля (ти­хо). Після ва­шо­го вчо­рашнього коліноп­рек­лон­но­го освідчен­ня в ко­ханні?

Зарембський. Ні! Це після де­яких сьогоднішніх неп­риємних для ме­не но­вин і оказій. З'ясу­ва­ло­ся, що ваш лю­бий ба­теч­ко, а мій підруч­ний мак­лер і орен­дар був пер­шим і най­серй­ознішим пре­тен­ден­том на купівлю з тор­гу моєї фаб­ри­ки і всього мо­го май­на, що це він на­ма­гав­ся вплу­та­ти моє підприємство в бор­ги і навіть, як я те­пер га­даю, до­по­ма­гав страй­ка­рям, як­що не по­ви­га­няв їх досі з моїх квар­тир.

Анеля. Я про це нічо­го не зна­ла. Я і ма­ма. Сло­во честі. Зовсім нічо­го. Але я впев­не­на, що те­пер, дізнав­ши­ся про ва­ше освідчен­ня, він вже не бу­де ку­пу­ва­ти ва­шої фаб­ри­ки.

Зарембський (рух га­зе­тою). Дізнав­ши­ся про сьогоднішні повідом­лен­ня бан­ку, я теж пе­вен, що не бу­де ку­пу­ва­ти.

Анеля. Нав­па­ки, ко­ли він сьогодні довідав­ся про це, він ду­же зрадів.

Зарембський. Банківським повідом­лен­ням?

Анеля. Я не знаю, про що ви го­во­ри­те. Він зрадів, ко­ли я і ма­ма приз­на­лись йо­му, що ви освідчи­ли­ся мені в ко­ханні.

Зарембський. Пар­дон! Ви ко­ли йо­му про це ска­за­ли?

Анеля. Сьогодні. Вчо­ра я бу­ла над­то схвильова­на. Ад­же ва­ше вчо­рашнє освідчен­ня бу­ло для ме­не та­ке нес­подіва­не, рап­то­ве, що я виріши­ла відклас­ти роз­мо­ву з батька­ми на ра­нок. Хоч мамі я ска­за­ла ще вдосвіта. В думці я ще раз обійшла вчо­раш­ню алею, щоб… щоб підня­ти кож­не ва­ше впу­ще­не сло­во, мож­ли­во, не­до­чу­те… ми­мовільний рух. Потім пе­ре­би­ра­ла їх при зо­рях, скла­да­ла зі своїми, і з цього ви­хо­ди­ли такі чарівні, чу­дові узо­ри, що за­раз я навіть бо­юсь пе­рег­ля­ну­ти їх… Після ва­ших сьогоднішніх но­вих слів - бо­юсь…

Зарембський. А тим ча­сом ваш та­то при тих са­мих зо­рях скла­дав зо­лоті узо­ри з при­бутків від моєї фаб­ри­ки. Я теж бо­юсь. А втім, да­руй­те й скажіть на­решті, що са­ме ска­зав він, дізнав­ши­ся про моє освідчен­ня?

Анеля. Він ска­зав, що… бу­де ду­же ра­дий і щас­ли­вий… і, як­що пан Вла­дек справді… по­ко­хав Ане­лю, то, ска­зав, хай при­хо­дить че­рез три дні.

Зарембський. Що ж він га­дає - після сьогоднішнього розп'яття на банківсько­му хресті воск­рес­ну­ти че­рез три дні?

Анеля. Я не знаю, про який хрест ви го­во­ри­те.

Зарембський. Про який? Спи­тай­те в батька. Він уже знає. І пе­ре­кажіть, будь лас­ка, йо­му…

Біографія

Твори

• Маклена Граса
• Мина Мазайло
• Патетична соната

Критика

• Драматичні образи Миколи Куліша: сценографічна інтерпретація
• Експресіонізм у М. Куліша
• Микола Куліш: мовою Езопа