Наталена Королева. Михайлик
Коли Всемогутній поділив створену їм землю на країни, населені окремими народами, кожна країна — і кожний народ — дістали свого Ангела Хранителя, як дістає його кожна людина при народженні свойому. Бо ж кожна країна — як і кожний народ — має власну несмертельну душу і вільну волю, що може вести до добра чи до згуби-зла. По вибору свобідної волі.
Все-бо створене Відвічним — є одна родина, в якій всі братерством зв'язані.
Схилившись над землею, ангели з дозволу Всемогутнього вибирали собі, яка кому сподобалась, країни.
Перш за інші розібрали країни теплі, з небом гарячим, з повінню квітів, з лісами пальм струнких, квітучими ліанами переплетених. Ті-бо країни найбільше нагадували ангелам Рай. Порозбирали і землі гір величних, сяйливих вершин снігових, що до неба найближчі. Навіть пустиня німа, бліда від спеки і світла, знайшла свого охоронця — Азраеля. Понад все-бо він любив тишу і самітність. Тоді ж ще не був він Ангелом смерті. Не народилася-бо ще тоді з життя людського смерть.
Один тільки Михайло — архангел архістратиг Михаель — не вибрав ще краю, над яким тримав би переможну варту свою. Бо переможцем над князем Пітьми уже був: бо заздрість, пиха, зарозумілість раніш за смерть народились, щоб приправляти їй шлях.
— Чому ж ти, мій архістратигу, не вибрав ще землі собі? Чи ж не гарний тобі світ, що створив я? — запитав Всемогутній. І голос його покотився могутнім громом над світами. А риза розвіялась сліпучо-сяйливими хмарами, коли простяг він правицю свою, світ благословляючи.
— Саме тому, Владико світів, й не вибрав, що все,— таке гарне!.. Аж не бачу розділу між Раєм і Землею.
Притакнув головою Відвічний, тихим усміхом обличчя його освітилось. І від того усміху теплий дощ впав на землю крізь ясне, соняшне проміння.
— Коли меж Рая і Землі ти не бачиш,— водитимеш людські душі в Рай надпоземський, як вони для нього у Раю земному дозріють. І до наймень своїх «архістратига», «князя ангельського» прийми ще назву «Психопомпос» — «Водитель Душ»...
Михайло ж тим часом вказав на розлогу країну, всю золоту від листя осінніх лісів. Тоді, як не було ще смерті й зима не існувала на світі. Вона-бо образом смерті є. І весна враз з золота осені розквітала.
— Цей край я хотів би. Золотий він — як моя зброя соняшна. Річка ж блакитна, що його перерізує — як моя орифлама — прапор, з гаслом моїм: «Хто — як Бог?»
— Най же буде країною твоєю,— ствердив вибір Михаеля Всемогутній і додав тихо: — Аз неї чи не найбільш поведеш ти душ людських у Засвіття!..
І тінь перебігла чолом Відвічного. А над бровами сивими закучерявились хмари. І на мить заслонили лик Божий.
І став охоронцем України архангел Михайло. Хоч тоді ще Україною земля та не називалася. Таж що Вождь ангельський взяв під охорону свою країну ту, — розквітла вона красою і багатством. Ніде в світі не було такої чорної, як оксамит ночі, родючої землі, пересиченої життєдайною силою. А що вже тих риб у Бористені-ріці! Що того меду, овочів, квіття!.. І люде у щастю-вдовіллю справді не помічали, як від дочасного життя до Світла Вічного переходили. Були щасливі, незлоблі, веселі, привітні. А Михаель-арханел, князь Сил Небесних, жив серед люду свого, навчаючи славу Відвічному співати, красні пісні складати. Ще й по сей час у піснях тієї країни ті відгуки Раю чути...
— Хто — як Бог? — гаслом мав вождь-архангел. Люд же свій навчав: — Будь у малому вірним — натхнення ж шукай у великому.— І, бачачи щастя країни Михаелевої, люд сусідній казав:
— «...в Бористенській країні живе сам бог Світла, Гармонії й Пісні!» І не смів дуже довго жодний нарід на «люд архангельський» зброю свою піднести.
Таж ворог відвічний, той, кого архангел зверг у Пітьму, але не вбив, бо духи смерті не знають, виборсався з хаосу передвічного, що ще у позасвіттю клубиться. І до сусідньої з Архангельською країни дібрався. Там скитський нарід, що прийняв його, як гостя, навчив жорстокості, безжальності, помсти і злоби та жадоби до влади. Коли ж скитський нарід дозрів — шукав стежки, як до народу архангельського дійти.
Як звичайно, найкоротша й найлегша стежка ішла серцем жіночим. Була-бо в землі архангела й дружина дів-бойовниць, що, як і юнацтво, присягу складали; зі всім чорним та злим боювати, Світлу Вічному служити, про власне щастя поземське забуваючи, про родину, кохання не дбаючи. Когортою ангельською об'їздили бойовні діви всю землю свою. Де було треба помагати — помагали, де захистити,— захищали. На прапорі мали архангельське гасло: «Хто — як Бог!» А в серці закон неписаний:
— І служити йому — радість найвища!
Себе ж і інших підсильнювали словом вождя свойого:
— У малому будь вірним. Натхнення шукай у великому.
І сталось, що наймолодша з дів-бойовниць в мандрівці своїй притомилась. Днина парка була. Рівноденство літне наближалось. Розморило сном Томірісу. І заснула > пахучому лісі, між сонцем пролитих кущів, на моху оксамитному, пухкому. Прокинулась, бо, здалося, хтось на вухо сказав: «Долю свою не проспи!»
Зірвалась на рівні їздкиня. Перед нею — юнак-скит, беззбройний та сумний, що аж стиснуло серце Томірісі.
— Чим помогти тобі можу? Чи близьким твоїм? — запитала діва-лицарка.
А юнак:
— Близьких не маю,— зітхає.— Самітній я — як вітер в степу. Помогти ж...
Чим поможе йому бойовна діва, коли від кохання він гине! їй же кохати не вільно...
— Хоч би приязнь твою — як друга однолітка, як рідної сестри, мав я...
І подарувала Томіріса приязнь свою юнакові. На знак же приятельства вірного — дозволила в уста поцілувати.
— Зла-бо не може бути в поцілунку,— запевняв юний скит. — Інакше не цілували б жерці підніжжя бога, келих посвятний або і вівтар...
І щовечора квапилась у гайок Томіріса. Там солов'їв слухала з милим приятелем своїм, «кітче очко» — жучків світляних збирала, вінка плела, пісень співала, як звичайно щасливі коханням дівчата те чинять.
— Тільки тепер,— говорила,— зрозуміла я значення слів: «вірним у малому бути, натхнення шукати у великому!»
— Тобі — моя вірність... Натхнення ж в коханню... Аж кличе Томірісу світлий вождь.
— Хто як Бог! — привітанням свого краю діву вітає.
— Кохання — мій Бог! — в серці відповідає діва, хоч уста встановлене гасло вимовляють.
— Чи все гаразд, діво бойовна? Добре з Пітьмою боюєш? У малому вірна? Натхнення в великому шукаєш? Не маєш потреби у помочі моїй?
«Коли б швидше у лісі вже бути»,— думає діва. Сама зброєю гримить, мечем виблискує:
— Озброєна я!
А милий у гайку на все раду має:
— Таж навчає вас вождь, що вільну маєте волю! Кинь же цю зброю свою! Підемо в край мій. Будеш там жінкою мені — як жінці личить.
Спустила голову Томіріса.
— Боїшся вождя? — всміхається скит.— Чому ж не охоронив він тебе? Не попередив, коли він все знає!
— А знає-бо, знає! Інакше: чому питав би, чому б про поміч нагадував... Іспит був то... Яка ж ціна-бо доброї волі, не випробованій іспитом? — Сльоза на віях повисла. А скит з Томіріси глузує:
— То ж твоє приятельство!.. Поспіши ж на вправи свої!
Чи не забагато часу коло мене промарнувала, лимарко бойовна!..
Образа пече Томірісу. Образа й нестерпний жаль.
— Подругу я маю...— виплутується, лукавить.— її жалію...
— Так забери із собою! — сміється молодий скит.— Юнаків у нас досить!
Таж за рік набридло Томірісі з подругою двигати мужової волі ярмо. В малому вірною бути?.. Тут це гасло здавалося бути не на місці.
І, забравши доньку-немовлятко, відійшла Томіріса. Подруга ж її дитинку покинула скитам:
— Хлопець то! Виросте муж з нього, щоб жіноцтву волю свою накидати. Не хочу його!
Так почався рід амазонок, що чарів кохання бажають, волі ж власної — віддати не хочуть. А що влітку кохання впізнали, ухвалили «законом амазонок»:
— Вільно бойовним дівам кохати, доки квітне бузина.
І пішли на край Михайлів скити-сусіди, за жінок своїх помстою палаючи. Пішли й амазонки, бо там їх «пригноблювали» — накидаючи їм закон, який не самі вони утворили. Приєднались до них й савромати — діти скитів-батьків, матерів амазонок.
— Розбивають родину-бо нам!
Щоправда, завжди відбивали ворожі наїзди Михайлові вої. І славили вождя свого, що Михайликом звали. Юнаком-бо безвусим й прапрадіди його знали. Таким залишився й для правнуків ангельський вождь. Але: вічно в бою... Майже забули за тихе родинне життя... Сплять — у полі на голій землі... Ані рік не пройде у миру. Від шоломів — волосся облізло. Залізо близни натерло на тілі...
— Чи ж це життя? Що з тієї слави?
А до міста архангелова, що над Бористеном на пагорбках стоїть, міста багатого, красного,— ворог таємно шле послів:
- Пощо нам битись? Чи ж не брати ми? Видайте тільки Михайлика — він-бо корінь війни. Нам не треба ні палат ваших пишних, ні скарбів. Кочовий нарід ми. Куди нам зі скарбами? Сьогодні тут ми — завтра ж тільки курява віє за нашими возами. Михайлика дайте — та й все. Ми ж вам брати!..
І радила рада таємна три дні і три ночі. Над містом тиша стояла, як над мерцем перед погребальною годиною.
На четвертий же день — у ясний південь— зібрався люд перед Михайликовою оселею: старшина і вояки, духовні, і люди думні, і весь нарід посполитий.
— Голос народу — голос Божий! Чи ж не так?
Вийшов Михайлик без зброї, спокійний та ясний. Сум тільки в очах.
— Чи ж добре обдумали, людоньки? — обзивається вождь.
— Добре! — гуде хуртовиною.— Миру-спокою ми прагнемо! Ми ж бо брати! Навіщо бійка-війна! Братерської згоди бажаємо!
— Руки зв'язать! — гукнув голос із натовпу. Віддавати, то віддавати як слід: беззбройного й нездібного до спротиву. Зойк жіночий серед народу зірвався. Звісно: жіноцтву «вчорашнього жаль»... У майбутнє не вірять! А на небі — соняшне світло померкло. Вітер зірвався, куряву збив. Завили пси, схарапудились коні. Птаство літає без пуття... І раптом світлом жовтим, зловісним облило все живе. Обличчя — мов у мерців стали. Замість сонця ж на небі — чорний круг, вогненним промінням увінчаний.
Люд — на коліна, голосить. Хто Перуна, хто Хорса, хто Господа Ісуса на поміч-рятунок кличе.
А Михайлик — у жовтавому світлі — ввесь залитий стоїть, ніби на статую золоту перетворився. Раптом крила світляні — немов з проміння ясного зіткані — за плечима розгорнулись. Вгору вождя піднесли. І став Михайлик золотим ангелом на капличці, що на брамі міській звичаєм давновіким стояла. Меч золотий у правиці, Змій-ворог лукавий — у ніг. А на підніжжі слова:
— Вірним у малому будь. Натхнення шукай у великому!
Таж не тільки архангел золотою, холодною статуєю став-Стали металом студеним і серця тих міщан, що вождя свого ворогу видали.
І доти на київських вежах стоятиме золотий архангел, доки не оживуть студені серця і не стане гаслом живим:
— Вірним будь у малому. Натхнення шукай у великому!
Тоді знов оживе життям живим золота постать архангельська.
Твори
Критика
