Євангельський контекст у творчості Наталени Королевої
Володимир Антофійчук
Творчість Наталени Королевої, за визначенням О. Мишанича, «могла б стати окрасою будь-якої розвиненої європейської літератури». Проте вона, на жаль, фактично невідома сучасному українському читачеві. Особливо це стосується творів, в яких розробляються євангельські сюжети, образи й колізії (збірки оповідань «Во дні они...», 1935; «Інакший світ», 1936; «Подорожній», 1953; повість «Що є істина?», вперше видана в 1961 р.). У них українська письменниця демонструє багатоманітність підходів до загальновідомих структур, використовуючи різні форми й способи його трансформації. Маємо на меті накреслити основні аспекти звернення Н. Королевої до загальновідомих євангельських колізій і конфліктів на основі тих творів, в яких, передусім, майстерно відтворено складний і суперечливий морально-психологічний світ оточення Христа.
Світ Нового Завіту, як слушно зауважує сучасний дослідник, «сповнений дивовижними пригодами і подіями, які активно впливають на долі окремих людей і визначають еволюцію всього світотворення. Оповіді євангелістів рясніють повідомленнями при численні чудеса, які творив в різні періоди своїх мандрівок Ісус Христос». Ця євангельська проблема завжди посідала важливе місце в художній літературі. Як правило, автори концентрували увагу на двох аспектах. По-перше, численні зцілення хворих і калік повинні були засвідчити божественну сутність Ісуса; по-друге, всі ці чудеса за принципом опозиції протиставлялися жорстоким реаліям життя звичайної людини. Євангельські оповіді спричинили появу численних легенд і переказів на цю тему, подібні тексти мали, передусім, дидактичне спрямування й наочно демонстрували торжество добра над злом. Більшість таких версій будується за спільною подієво-мотиваційною схемою: праведне життя — хвороба (смерть) — явлення Ісуса Христа — зцілення (воскресіння). Правда, в цій схемі існує один суперечливий нюанс: зціленням нагороджується праведник, що ж до грішників, то всепрощення і доброта Ісуса Христа на них, як правило, не поширюється. Подібним чином ця тема розробляється письменниками різних національних літератур («Зворушливе чудо» Еси де Кейроша, «Бланка, Клара і Кандіда» Шарля де Костера, «Нанкінський Христос» Акутагави Рюноске та ін.).
Оригінальним видається трактування цього мотиву в оповіданні Н. Королевої «Лепрозний», яке за формально-змістовими ознаками водночас є дописуванням і продовженням євангельської оповіді про десятьох прокажених (Лк., 17: 11-19).
У зачині оповідання визначається смислова домінанта оповіді, яка будується на антитезі «здоровий — хворий», а значить: обмежена частка людського світу — вигнанець. «А нечистому немає місця ані в людському милосерді, ані в співчутті, бо ж цим словом закінчуються назавжди всі людські відношення й взаємини. Три довгих роки такого існування зробили з Леві твір, що жахався власної тіні». Інакше кажучи, жахлива хвороба визначала право чи неможливість героя бути повноправним громадянином, вести нормальний (звичайний) спосіб життя.
Ісус Христос прямої участі в дії оповідання не бере, в творі осмислюється результат його чудодійного благодійства, яке, з одного боку, повертає хвору людину до життя, а з іншого — що вельми несподівано з точки зору традиційного євангельського контексту — провокує оригінальну колізію, пов'язану з проблемою віри і невір’я в божественну природу Ісуса Христа. Герой Леві, як і інші, видужав, його перша реакція на своє повернення до життя визначається безмежною вдячністю Месії за це чудо: «Він — такий ласкавий, Він — такий добрий. Він не потребує подяки. Він нам напевне вибачив, мамо».
Одночасно в оповідь уводиться мотив нерозуміння героєм того, що він став учасником справжнього чуда і саме таким чином Христос продемонстрував свою божественну силу. Певною мірою оповідання Н. Королевої побудоване на загальновідомому принципі античного театру «deus ex maxina». Але для автора важливіше показати й дослідити справжні почуття зціленої Месією людини. І хоч Леві після одужання приєднався до учнів Ісуса, хоч завжди прославляв силу Христа як Бога, але його віра в Учителя не мала міцної моральної основи. Випадкова зустріч із розбійником Варравою вносить трагічні корективи в долю Леві, який змушений був розлучитися з Христом та його учнями. В героя виникає питання: «Навіть якось похитнулася певність, чи дійсно Ісус врятував його від тої немочі?». Тепер навіть маленький дискомфорт у своєму житті, пов’язаний з Ісусом, викликає роздратування і сумніви Леві: «Через Нього ж тут люди гинуть!.. І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв’язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погані римляни?! Он, як ловили Варраву, так він мало не два десятки люда потовк. Дехто вже й на тім світі. Та й з багатирями він довго не розмовляв, потужною рукою оступався за гноблених, хоч може деколи й вчинив кривду, так...». Трагічним фіналом такого «прозріння» героя стає те, що у славнозвісній сцені біля стін палацу римського прокуратора Леві, як і шалений натовп, віддає свій голос на захист розбійника Варрави: «Не впізнав свого голосу, але вив далі; в спільний тон з цілим натовпом: «Варраву!..». Як бачимо, в оповіданні Н. Королевої загальновідома євангельська колізія наповнюється драматичними реаліями буття звичайної людини, внаслідок чого доля й життя окремої особистості набувають виразного символіко-прогностичного значення і звучання.
Змістово-подієвий план оповідання Н. Королевої «В Різдвяну ніч» складає апокрифічна версія про дитинство Іуди Іскаріота (пор.: «В Назареті» С. Лагерлеф), що, наскільки нам відомо, не має аналогів у світовій літературі. Як розповідається в творі, майбутній христопродавець за срібняк зрадив свого батька. Такий епізод не фіксується ні першоджерелами, ні апокрифічно-легендарними оповідями. Найбільше уваги малолітньому Іуді приділено в «Золотій легенді» Якова Ворагінського (2 пол. XIII ст.), а також в арабському Євангелії дитинства Христа. Для останнього характерний епізод, де розповідається, як ще з дитинства Іуда був одержимий бісом, який спонукав його до всього злого. З приводу названих розповідей про дитинство найбільшого зрадника С. Соловйов зауважував: «Бажання відгадати причину зради колишнього апостола, безмежна до нього ненависть призвели до створення легендарної історії Іуди. Створюючи ці легенди, благочестива фантазія виходила, очевидно, з припущення, що зрада Учителя, видача його за мізерну плату не могли зародитися в серці людини, минуле якої незаплямоване; минуле повинно було бути затьмарене жахливими злочинами. Й апокрифи перших століть, мабуть, переслідуючи відому мету, кладуть пляму на життя Іуди з самого раннього дитинства».
Сюжет оповідання Н. Королевої «В Різдвяну ніч» далекий від згаданих історій про дитинство Іскаріота. Його ціннісні орієнтири мають два аспекти. Перший полягає в тому, щоб показати «генетичну» схильність Іуди до зради, а другий провіщає його канонічну долю. Так, мати зрадника наприкінці оповідання прорікає: «Чом не здох ти, потворо, раніш, як народився?! Ти, заразо, що приніс нам у житло злодійство, на смерть рідного батька віддав за гроші!.. А бодай же ти завісився, добра не зазнавши! Най зрадницьким найменням твоїм кленуть люди, аж доки стоятиме світ».
В оповіданні «Quid est veritas?» розробляється колізія, яка рідко використовувалася в світовій літературі, а саме: прихід Йосифа Аримафейського до римського прокуратора з проханням допомогти засудженому до страти Месії. Слід підкреслити, що дана ситуація будується на канонічних джерелах, в яких Йосиф - член Синедріону й таємний учень Христа. Після розп’яття Ісуса він випросив у Пілата тіло Месії, щоб поховати його в гробниці, приготуваній для себе самого. В Євангеліях Йосиф характеризується як «людина добра і праведна» (Лк., 23:30). Модельована Н. Королевою розмова між Йосифом і Пілатом відверто другорядна, оскільки не пропонує якоїсь оригінальної «реконструкції» одного з численних замовчувань новозавітних текстів. Однак деякі аспекти змістового плану оповідання отримують різнобічний розвиток й осмислення в повісті «Що є істина?». Завдяки детальній розробці психологічного плану, залученню різноманітного легендарного матеріалу сама ситуація зустрічі двох євангельських персонажів набуває глибокої смислової аргументації. Важливіше, на наш погляд, в оповіданні не спроба Йосифа врятувати Ісуса, а те, що йому вдалося збудити в прокуратора спогади про юнацьке вільнодумство, а з ними — й почуття совісті.
У повісті Н. Королевої «Що є істина?» глибоко й усебічно переосмислюється образ Понтія Пілата. Слід підкреслити, що змістовий діапазон інтерпретації образу римського прокуратора в світовій літературі досить широкий і багатоплановий, що особливо характерно для XX ст. Коментатори Біблії, а слідом за ними й письменники, прагнули наповнити відповідні євангельські формулювання конкретним політико-ідеологічним змістом, реконструювати еволюційні домінанти стану Пілата до Голгофи та після неї, нарешті, намагалися дослідити можливі варіанти його подальшої долі. Почасти це характерно й для українських авторів — І. Франка («Легенда про Пілата», 1889), О. Маковея («Терновий вінок», 1900), А. Григоренка («Храм істини», 1992) та ін.
За своїми змістовими характеристиками повість Н. Королевої «Що є істина?» зорієнтована на естетично осмислене зруйнування усталених стереотипів інтерпретації євангельських канонів, принципову трансформацію їх ціннісно-поведінкових домінант. Складність авторської концепції зумовила багатоплановість сюжетно-композиційної організації розповіді. Працюючи над повістю, письменниця зібрала й творчо осмислила величезний історичний і легендарно-міфологічний матеріал, тому скрупульозність її коментарів до кожного розділу суттєво підсилює відчуття достовірності розповіді. Читач, заглиблений у контекст численних посилань на першоджерела, історичні реалії, коментарі предметно-побутових деталей мимоволі змушений вірити всій розповіді, бо з погляду психології сприйняття авторська сумлінність є гарантом правдивості.
Р. Завадович наводить цікаві фрагменти з листів Н. Королевої до першого видавця повісті «Що є істина?» М. Денисюка, які певним чином проливають світло на ставлення письменниці до постаті Понтія Пілата, що й зумовило його своєрідне трактування. «Ця повість, — писала Н. Королева в листі від 25 серпня 1961 р., — своєрідне помилування Пилата на підставі «злагіднюючих обставин» в його ставленні до Христа, навіть у тому, що він віддав Христа на бичування. Ці «злагіднюючі обставини» такі: узнавши Ісуса Христа невинним, він (Пилат) звелів його бичувати — це був закон палестинський, який наказував: «По допиті збичувати обвинуваченого і ще раз допросити (допитувати). Коли відповіді будуть однакові, значить — вони правдиві... Вважаю, що таки ж цікаво, хто й яка людина був той Пилат, що згадується у «Вірую» щодня християнами всього світу й всіх віросповідань. Чи ж не так? Але, видно, деяким християнам хочеться, щоб Пилат був «класичним злочинцем».
Виняткове змістове функціонування в повісті отримує історико-культурологічний контекст, зорієнтований не тільки на створення духовного портрета епохи зародження християнства, а й на дослідження світоглядної еволюції євангельських образів. В авторській розповіді та роздумах персонажів згадуються історичні постаті, цитуються чи обговорюються висловлювання древніх філософів, учених і письменників (Катон, Сципіон, Сократ, Геракліт, Сафо, Піфагор, Есхіл, Катул, Горацій, Аристофан та багато інших). Авторка використовує суперечності канонічних текстів, апокрифічні євангелія, середньовічні легенди, археологічні знахідки, античні джерела, які в сукупності надають розповіді підкреслено інтелектуального звучання і є ефективним засобом характеристики персонажів.
Повість «Що є істина?» — це не переказ життя і діяння Ісуса Христа, а розповідь про його вплив на духовний світ людей, які зіткнулися з ідеями Месії, дослідження їхньої моральної еволюції під впливом його проповідей. Трагічна доля Ісуса Христа є своєрідним «приводом» для створення «життєпису» римського прокуратора Понтія Пілата і Марії Магдалини. Редактор першого видання повісті Р. Завадович, представляючи версію Н. Королевої читачам «Всесвіту» (1996, № 21), наголосив на домінуванні теми Пілата у змістовій структурі розповіді. Та думаємо, що це не зовсім так, оскільки образ прокуратора та його доля є, передусім, об'єднуючою домінантою, яка визначає ціннісні домінанти еволюції майже всіх героїв повісті, драматизує розвиток численних екзистенційних колізій у долі Марії Магдалини.
У творі є численні часові інверсії та недомовленості в реконструйованому плані подій, взаємонакладення багатьох розповідних планів, які в сукупності створюють ефект своєрідної поліфонії. Це дозволяє відтворити драматичну напругу євангельського світу, наповнити його думками й пристрастями дуже різних, у чомусь протилежних, персонажів. В авторську розповідь постійно втручаються спогади й роздуми Понтія Пілата, Марії Магдалини, Клавдії Прокули, Кая Пілата, і всі вони мають на меті доповнити, уточнити загальновідомі події, викласти власне ставлення до них.
Принципова відмова від канонічних інтерпретацій євангельських образів простежується вже в перших характеристиках персонажів. Наприклад, у пророчому сні прокуратора декларується найважливіша риса «Понтія Пілата Справедливого», як його називають всі герої: «... Бачив ясно, як перед ним розіслався безмежною площиною широкий зелений світ, заповнений людьми, дрібними, метушливими, як комашня. І всі вони біжать довкола, всі — в одному напрямі... Горе тому, хто насмілиться йти проти течії! Всі мусять бути однакові! Такий «закон»! Один Пілат є між тими рідкими одиницями людства, що все-таки йдуть наперекір усім... Може, єдине щастя на земному диску — це бути самим собою... І за це можна — й мабуть, доведеться! — заплатити найвищу, але єдину ціну: спочатку всезростаючою самітністю. І нарешті — смертю. Але це ціна справедлива. Бо почуття повної незалежності — то найвища точка людської блаженності... Пілат радіє, що, нарешті, ясно усвідомив собі те, що вважав найважливішим...». Саме таким чином у змістову структуру твору вводиться аксіологічно значима проблема «Я» та «інші», що протягом усієї розповіді буде провокувати численні онтологічні та світоглядні конфлікти.
У романі М. Булгакова «Майстер і Маргарита» є важливий фрагмент, семантична домінанта якого може бути застосована до пояснення глибинного взаємозв’язку всіх євангельських персонажів: «Ми тепер будемо завжди разом, — говорить він йому (Понтію Пілату. — В.А.) ві сні, обірваний філософ-пройдисвіт, що невідомо як став на дорозі вершника з золотим списом. — Раз один — то, значить, тут же й другий! Спом’януть мене, — відразу ж спом’януть і тебе!.. Так, ти вже не забудь, пам’ятай мене, — просив ві сні Пілат... І, заручившись з ним.., жорстокий прокуратор Іудеї від радості плакав і сміявся ві сні». Пророче функціонування мотиву сну в обох творах цілком очевидне, і в найзагальнішому вигляді воно має принципово подібну ціннісну орієнтацію.
Життя Понтія Пілата осмислюється Н. Королевою як шлях поступової відмови від головних життєвих цінностей і переконань і — підкреслюється в повісті — основоположною причиною подібної метаморфози є страх. Відмовившись від принципу справедливості (тобто, від свого «Я»), Понтій , як з’ясовується пізніше, втрачає сім'ю (відчуження, що наступило між ним і Прокулою після Голгофи, перекреслило гармонію двадцятилітнього сімейного життя), опиняється в абсолютній самотині. З цієї точки зору надзвичайно важлива репліка булгаковського героя: «... Боягузтво, безумовно, один із найстрашніших недоліків. Так говорив Ієшуа Га-Ноцрі. Ні, філософе, я тобі заперечую, це найстрашніший недолік... Та, помилуйте мене, філософе! Невже ви, при вашому розумі, допускаєте в думці, що через людину, яка вчинила злочин проти кесаря, погубить свою кар’єру прокуратор Іудеї? — Так, так, — стогнав і схлипував ві сні Пілат». Справді, запізніле каяття прокуратора в М. Булгакова не знімає провини й відповідальності за зраду життєвим принципам на догоду щохвилинним бажанням особистого багополуччя та кар’єри. Особливо, додамо, якщо ця людина наділена владою, що має можливість (право) керувати долями й життями інших людей.
Подібність поведінкових і ціннісних орієнтирів обох версій цілком очевидна й пояснюється тенденцією наближення євангельського матеріалу до певної соціально-ідеологічної та духовної дійсності, що складається в світовій літературі. Проблема «людина і влада» набуває в повісті Н. Королевої універсального онтологічного й морального звучання, стає найважливішим засобом характеристики індивідуального ставлення особистості до навколишнього світу і його конфліктів.
Духовна депресія Понтія Пілата досить швидко переростає у фізичну деградацію, тому що після втечі Прокули з дому він усвідомив втрату життєвої основи й суті буття. Старість душі призвела до поступового згасання тіла: «Здригнувся духом і відступив від своїх життєвих засад він — Пілат Справедливий!.. І було найдивніше, що цей страх не минав... навпаки, з часом ніби розростався, насідав на прокуратора, відбирав йому сон, малював різні небезпеки...». Віщий сон Прокули передає істинну суть духовних страждань прокуратора: «І Прокула раптом розуміє жахливу правду: так, цілими століттями, довгими-предовгими віками, лунатиме той дорогий їй голос над світом. Повний розпуки, безнадії, лунатиме він не заглушений ні криками болесті, ні вигуками глуму й ненависті, ні реготом, ні прокльонами... — Езве Ното! Ебзе Ното! — все те саме розпачливе слово гукає Пілат».
Показово, що за версією Н. Королевої прокуратор ні на мить не засумнівався в невинності Ісуса: він визнав його божественне походження, використовуючи як аргументи подібні ситуації з римської міфології, повірив у воскресіння Христа, оскільки йому були знайомі міфи різних народів про вмираючих і воскресаючих богів тощо. Уводячи даний мотив, письменниця суттєво посилює безумовну провину свого персонажа; водночас вона всебічно розробляє думку про те, що покарання за зраду не йде ззовні — воно в душі самого Понтія Пілата.
Саме тому прокуратор так болісно переживає скоєне ним. На перший погляд, авторка створює ситуацію, яка виключає подальший сюжетний розвиток за участю прокуратора. Однак потім розповідь про Понтія Пілата перетинається із середньовічним легендами про долю Марії Магдалини й особливо з легендами про Грааль: «З’явилася мета в його житті! Схотілося жити! Жити, щоб знайти келех магів, цю єдину в світі дорогоцінність! А знайшовши, Пілат не пожаліє всього свого майна, всіх своїх сил, щоб навіки забезпечити келих... Вкупі з Йосифом Ариматейським спорудять вони в неприступних горах нездобутну схованку для святого келиха... Доглядатиме його... Маріам з Магдали». (Подібним чином мотив відродження суті життя розробляється і в апокрифі Лесі Українки «Що дасть нам силу?»). Уведення до євангельського контексту легендарного матеріалу пізніших епох дозволяє автору об’єднати в цілісну картину дві дуже різні епохи, показати їх глибинний взаємозв’язок і взаємозумовленість.
Якщо численні середньовічні легенди акцентували повне відчуження прокуратора від світу людей і природи після Голгофи, то письменниця моделює принципово оригінальну для світової літератури ситуацію, яка теж має певну легендарну основу. Вселюдська любов і милосердя до Ісуса Христа прощають Понтію Пілату, бо його моральні страждання трактуються в повісті як еквівалент каяття. Саме тому Месія говорить до прокуратора: «Так, людина! Тільки Людина! Як усі інші люди... недосконала, повна кволостей... Людина з іще більшими хибами, бо дано їй було владу над собі подібними... Та не помсту, не ненависть приніс я у світ, а милосердя й любов до всіх людей, які б вони не були...». Використовуючи провансальську легенду, Н. Королева розповідає про воскресіння Понтія Пілата єпископом Лазарем, якого Христос наділив своїми чудодійними здібностями. Символіка цієї сцени цілком очевидна: усвідомлюючи гріховність свого минулого і знайшовши в собі сили зректися помилок, особистість дістає можливість очиститися й відновити гармонію із Всесвітом.
У романі М. Булгакова прокуратор, «коли спить, то бачить одне й те ж — місячну дорогу, і хоче піти по ній і розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, тому що, як він стверджує, він щось не договорив тоді, давно... Він нерідко додає, що найбільше за все на світі ненавидить своє безсмертя і нечувану славу». Понтій Пілат з повісті Н. Королевої сам, без втручання вищих сил, знаходить свою «місячну дорогу». Тому переконливо з погляду логіки еволюції персонажа звучить його репліка у фіналі повісті: «Що є Істина? Ні, люди добрі, я цього не знаю! Я знаю лише те, що Істиною не є!». Це й реабілітація звання «Справедливого», і водночас визнання недосконалості природи людини, яка завжди буде прагнути до пізнання Абсолюту. За словами Ісуса в романі Ч. Айтматова «Плаха», «справжня історія, історія розквіту людяності ще не починалася на землі», і прокуратор аналізованої повісті свідомо обрав шлях наближення цього етапу людської історії.
Як бачимо, трактування Н. Королевою образу Пілата, в якому цілком очевидна гуманізація як власне євангельського персонажа, так і його легендарних версій, менше всього зорієнтоване на спрощено-звинувачувальну розробку його характерологічних антиномій. Навпаки, тактовне проникнення в глибини людської індивідуальності героя дозволило їй створити трагічний портрет неординарної особистості, яка в ситуації екзистенційного вибору не знайшла в собі сил захистити свої переконання, а потім, після болісного прозріння, знову відновила зруйновані зв’язки із світом людей.
Ще суттєвішої семантичної трансформації в повісті зазнає образ Марії Магдалини, який практично позбавлений традиційної в обивательській свідомості репутації гріховності. Про минуле героїні тільки згадується, водночас постійно акцентується її блискучий розум й освіченість, вміння володіти пристрастями, а також її обраність справі служіння Ісусу Христу. Так, на самому початку в оповідь уводиться сюжетна лінія «Кай Пілат — Марія Магдалина», яка, за задумом автора, мала відображати зіткнення духовного і плотського начал у світогляді героїні. До речі, цей сюжетний хід у різних варіантах досить часто розроблявся світовою літературою для дослідження суперечливої еволюції ставлення героїні до світу та її наступного відродження: «Марія з Магдали» (1899) П. Гейзе, «Марія Магдалина» (1903) М. Метерлінка, «Марія Магдалина» Г. Даниловського та ін.; особливо популярне моделювання ситуації «Марія Магдалина — Іуда Іскаріот», яка, зрештою, й провокує зраду.
Трансформація образу євангельської героїні в народній творчості й літературі багатоманітна за формами й принципами сюжетоскладання і реконструкції її духовного світу, драматизм якого зумовлений, з одного боку, пам'яттю її тіла про минуле; з другого — щирим прагненням Магдалини остаточно порвати зі своєю гріховною «передісторією». На протиставленні цих начал у низці літературних інтерпретацій і побудований аксіологічний драматизм характеру й долі героїні.
У повісті Н. Королевої для Марії Магдалини її стосунки з Каєм Пілатом спочатку є «грою», яку вона неодноразово намагається припинити, та щоразу героїню зупиняють якісь причини (подібним чином поводиться Марія Магдалина в романі польського письменника Г. Даниловського).
З погляду новозавітної традиції, версія української письменниці є продовженням євангельських оповідей, яке має багатоаспектну легендарно-фольклорну основу. Тому в змістовій структурі повісті винятково важливу роль відіграють легенди про чашу Грааля, яку Магдалині вручає «аргонавт духу» Йосип Ариматейський. За численними легендами, Грааль — це чаша, в яку Йосип зібрав кров розіп’ятого Ісуса Христа (варіант — чаша під час тайної вечері). Як відзначає С. Аверінцев, «шлях Грааля з Палестини на захід легенда пов'язує зі шляхом Йосипа Ариматейського...».
У повісті Н. Королевої зв’язок чаші з Ісусом не тільки поглиблюється (за деякими переказами її подарував матері Марії маг Валтазар), а й переосмислюється її подальша доля - саме Марія Магдалина стає берегинею реліквії, яка, за піренейською легендою, докорінно змінить їй життя: «Мусиш знати ще це: незвичайні путі того, хто йде з келихом цим. Хто діткнеться його, той радощів попереднього життя тільки діткнеться!.. Більше вже ніколи не схоче їх! Однак безрадісним життя його не буде». Як бачимо, змістова контамінація аксіологічних домінант різноманітних джерел дозволила Н. Королевій створити оригінальне трактування зовнішнього і, головне, духовного життя євангельської героїні.
Письменниця визначає жанр твору «Що є істина?» як «історична повість», і ця характеристика не є штучною. їй вдалося створити широку реалістичну картину життя Іудеї часів Христа, осмислити соціально-ідеологічні, політичні та духовні суперечності, в яких зароджувалося й еволюціонувало християнство.
Для розуміння змістових домінант плану подій важливі й ті сюжети, образи й мотиви різних міфологічних систем, які постійно залучаються до світоглядних уявлень персонажів. Широке культурологічне тло повісті в гармонії з цитатами, які впізнаємо, алюзіями та ремінісценціями із різноманітних текстів створюють асоціативно-символічний підтекст реалістично-життєподібного плану розповіді, завдяки якому цілком буденні ситуації залучаються до еволюції універсального соціуму, примушуючи реципієнта порівнювати уявлення багатьох персонажів, що прямо чи опосередковано зближаються з особистістю Христа.
У повісті Н. Королевії здійснюється своєрідне взаємонакладення процесу пізнання універсальних істин і доль реальних людей, чиє життя з різних причин було нерозривно пов’язаним з екзистенційними гносеологічними проблемами буття. Тому життя євангельських персонажів, включене до реалістичного соціуму, осмислюється тут як рух особистих доль крізь вселюдську історію, а категорія випадкового трансформується в закономірне, необхідне. Важливим є і принцип багатосторонніх характеристик персонажів, увага до суперечностей їх внутрішнього світу, підкреслена відмова письменниці од властивої Євангеліям психологічної схематизації загальновідомих героїв. Невідворотна ретроспективність біографічного принципу зумовила й деякі смислові та ідеологічні анахронізми розповіді, котрі створюють напружені змістові зв’язки й перегуки між минулим, сучасним і майбутнім.
«Багатолюдність» повісті характеризується індивідуалізованістю більшості персонажів (у повісті є й образи-символи, семантична функція яких закріплена євангельською традицією, однак не вони визначають емоційно-психологічний підтекст розповіді). Повість Н. Королевої переконливо доводить продуктивність багатопластової психологізації новозавітних планів подій і системи персонажів, є одним із тих творів, де політико-ідеологічний контекст відходить на другий план, поступаючись місцем гуманізації євангельських максим.
Нарешті, відзначимо й неоднозначність характеристики Ісуса Христа в повісті, яка «провокується» питанням Понтія Пілата до сина: «А ти не гадаєш, сину, що наука твого Галілейського Раббі — само серце... без тіла?» Розвиток-дослідження цього мотиву стає світоглядним центром твору, який визначає долю всіх персонажів. Так, первосвященик Ганан робить несподіване з погляду загальнокультурної традиції признання: «Істина! Істина!.. Істину лишим Пілатові! Нам важлива не «істина», а щоб вибраний Богом нарід таким лишився й надалі!.. Таж нікому не тайна, що назаретська отрута вже й сьогодні робить між нашими страшні спустошення. «Всі рівні!» «Всі однакові!», «ближні», «брати»!.. В мене аж голова тріскає від думки: як було не збагнути, як не скористати? Адже таки він — з роду Давидового!.. Адже таки він... Месія! Дійсний Месія! І, замість того, щоб з поміччю Божою вдарити на гнобителів... Ні! Ти поведи нас до бою! З’єднай і поведи!.. Тоді, коли б і вмер у борні, ми б самі «воскресили» його!»
Концепція «Ісус-вождь», «Ісус-борець» надзвичайно популярна в літературі, однак Н. Королева вводить до монологу Гайана (пор. з трактуванням образу в драмі С. Черкасенка «Ціна крові») принципово нові оцінки Ісуса Христа представниками Синедріону. Незвичним також є і мотивування приходу Месії в людський світ, який оголошується спадкоємцем і духовним посланцем загиблої Атлантиди. Йосип Ариматейський у такий спосіб пояснює Магдалині походження Ісуса Христа: «Після світової хуртовини, в якій загинула прастара, але, може, й не найстаріша земля Атлантида, — говорить старий переказ, — з-поміж атлантів урятувалися тільки ті, що про своє спасіння не дбали, але намагалися зберегти людським поколінням, людству, іскру своєї мудрості й захоронити її на Горі Спасіння. Де сховалися вони? Де ця Гора Спасіння? Ніхто або, мабуть, ніхто з людей цього напевно не знає... там беруть іскру посланці Світла, які час від часу йдуть до земного світу, щоб показати людям: «Чувайте! Йдіть до Світла!» такими посланцями були...»
Недомовлена думка дістає розвиток у питанні Магдалини і сприймається як очевидна істина. В даному випадку маємо справу із свідомим поєднанням легендарного та євангельського матеріалів, що, як і болісні сни Прокули, встановлює спадкоємні зв’язки між минулим, теперішнім і майбутнім.
Не будемо розглядати численні літературні трактування образів учнів Ісуса й сцени суду над ним, оскільки, попри всю різноманітність окремих «новацій», вони загалом зорієнтовані на новозавітний матеріал у його канонічній інтерпретації (сказане не стосується «Діяння апостолів», бо розповідь у них ведеться про події після Голгофи).
Більшість трактувань єдині в основному: практично в усіх випадках акцентується фанатичне розлючення натовпу й досліджуються причини поведінки учнів, які не спромоглися захистити свого Вчителя. В учнях, як правило, підкреслюється боягузтво, користолюбство, обмеженість світогляду, невігластво, спотворене розуміння вчення Месії, заздрість, прагнення бути першим в оточенні Христа. Виняток сановлять, мабуть, тільки жінки, передусім Марія Магдалина. Тому домінування інтонації осуду в літературних версіях образів учнів Ісуса Христа має реальний канонічний підтекст, побудований на повідомленнях самих євангелістів.
Численні євангельські деталі (суперечливе ставлення учнів до вчинків Христа, їхній сон у Гефсиманському саду, втеча після арешту Вчителя) вказують на трагічну самотність Ісуса Христа, яка підсилює мотив попередньої визначеності його долі. Майже всі автори, що тією чи тією мірою торкаються цього аспекту, не знаходять виправдальних аргументів, які б пояснили поведінку учнів після Гефсиману. Так, ставши апостолами, учні Ісуса Христа спокутували свою провину перед Учителем, але все це сталося вже після воскресіння Месії.
Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 8. – С. 36-44.
Твори
Критика
