Олександр Копиленко
П.І. Свідер
Олександр Іванович Копиленко — один із зачинателів української радянської прози. Пережив письменник складний процес росту, знає і перемоги і невдачі, але в його творчому розвитку твердо намічена лінія висхідна — як в ідейному, так і в художньому розумінні. «І тематика його оповідань і романів, і герої, і коло ідейних інтересів — все це взято з нашого життя, з нашої боротьби за соціалізм» — так писала про письменника газета «Правда».
Найкращі твори О. Копиленка — «Народжується місто», «Дуже добре», «Десятикласники» та ін. — ввійшли в золоту скарбницю вітчизняної культури.
Писати О. Копиленко почав 16-літнім юнаком. З 1921 р. він співробітничає в газетах «Селянська правда», «Вісті», «Комуніст», бере участь в роботі журналу «Студент революции». Тут друкує він ряд статей та нарисів під власним іменем і під псевдонімами (Юр. Магонь, Ол. Коп. та ін.).
Справжньою школою для молодого письменника, як і для його товаришів по перу, була російська та українська класика. О.М. Горького і М. Коцюбинського називає О. Копиленко своїми першими вчителями.
Засвоєння письменником кращих літературних традицій має на різних етапах різний характер. Спочатку це пряме наслідування, переймання художніх засобів; далі іде поглиблене вивчення традицій, що проявляється у ставленні художника до життя, в підході до предмету зображення.
Рання творчість Копиленка припадає іна час перебування його в літературних організаціях «Плуг» і «Гарт». Тому перші твори письменника мають спільні риси з творами окремих плужан і гартівців.
Починає Копиленко творчий шлях як поет і прозаїк одночасно. Поезії його носили характер наслідування. Сам автор швидко зрозумів їхню слабкість і повністю перейшов до прози. Першим опублікованим прозовим твором Копиленка було оповідання «Там мабуть краще», в якому зроблена спроба відтворити картину голоду на селі 1921 р.
Повний віри в народ, в його щасливе майбутнє, він уже в перших творах прагне зобразити нову добу, намагається дати образи борців за нове життя. Теми гострої класової боротьби бідноти проти куркульства, ламання старих поміщицьких гнізд, нездоланного росту нового лягли в основу першої збірки письменника «Кара-круча» (1923). І за композицією, і за стилем ці оповідання (їх троє) різні.
В центрі оповідання «Кара-круча» — конфлікт між силами нового і старого світу. Представник першого — революціонер Андрон, другого — куркуль Данило. Письменник досить вдало поєднує конфлікт соціальний з особистим: Андрон і Данило ворогують не лише як носії протилежних поглядів, не лише як представники різних станів, — між ними стоїть також насильно видана за Данила Степанида, яка любить Андрона.
Оповідання «Казки» — це роздуми про минуле, сучасне і майбутнє села, своєрідні медитації одного з героїв — старого Свирида.
Герої оповідання «Весняні закутки» радіють новому життю, вони щасливі, що земля стала власністю тих, хто на іній працює. «Гарно, Мар’янко! Отже не думав, що прийдеться оцю радість випити. А тепер ось п’ю і радію. Ти ж поглянь — на всі кінці, всюди наша земля» — каже колишній партизан Петро.
Важливою рисою оповідань збірки «Кара-круча» є те, що О. Копиленко вірно розв’язує питання взаємин міста і села. Ідею про велику роль міста в становленні села на шлях будівництва нового життя проводить письменник і через думки селян, і в формі ліричних авторських відступів.
Окладні процеси відбуваються в новому радянському селі: старе ще живе, воно опирається, бореться, перешкоджає, але паростки нового занадто міцні, щоб можна було зупинити їхнє зростання. Ці процеси і прагне зобразити Копиленко в своїх творах.
Проте письменник ще нерідко зазнає невдач. Вчинками борців за радянську владу — Андрона («Кара-круча» і і Петра («Весняні закутки») — керують переважно бунтарські стихійні пристрасті. Автор взагалі поетизує стихійні сили, руїнницькі інстинкти.
Певним кроком вперед є твори, в яких Копиленко звертається до подій громадянської війни. Композиція оповідання «Христя» (1924) дає можливість письменникові глибше заглянути в психологію позитивного героя і разом з тим підкреслити непримиренність інтересів бідноти й експлуататорів.
Найбільшим твором Копиленка про події громадянської війни на селі є повість «Буйний хміль» (1925). В ній протиставлено два непримиренні табори: селянська маса — з одного боку, і денікінська буржуазія, чиновники, куркулі — з другого. Конфлікт між ними і є рушійною силою сюжету.
Прихід в село Загуляївку денікінського загону, жорстока розправа над селянами і відновлення ненависних народові старих порядків викликає в селян, які вже відчули подих нового життя, обурення. В селі починається повстання. Така зав’язка повісті. Дальше розгортання подій — це бої з білогвардійцями, злиття повстанців з регулярними частинами Червоної Армії.
Письменник виходить з життєвої правди, зображуючи цілий ряд яскравих картин: (виступ селян, організацію партизанського загону, ненависть народу до карателів. Не (порушує історичної правди і розкриття в свідомості селян дрібновласницьких інстинктів. При першій звістці про напад денікінців один з майбутніх учасників повстання Гаврило Захаренко подумав, що відберуть в нього коні і віялку, взяті з панського двору. Але письменник підкреслює, що селяни виступають не просто за «моє», «твоє», вони — за те, щоб «земля — нам», щоб було «без економій». Правда, далі цього невиразного прагнення свободи і землі «для всіх» партизани Копиленка не ідуть.
Порушує тут Копиленко і питання зв’язку села з містом. Посланець міської підпільної більшовицької організації Іван приносить партизанам цінні відомості, передає їм подарунок робітників — червоний революційний прапор. Далі він координує дії загону з діями регулярних частин Червоної Арімії під час прориву денікінського фронту. Проте в художньому відношенні образ Івана слабкий, схематичний. Це поширений в ряді творів того часу опис молодої людини «у піджаці, чоботях і кепці» — і все.
Впадає у вічі різниця в підході письменника до змалювання двох протилежних таборів. Партизани, яким приділена основна увага, зображені в повісті в романтичному плані. Колишній фронтовик, один з керівників партизанського загону Гаврило Захаренко, залишає любиму дружину і йде боротись за те, щоб була «земля всьому народу»; старий Свирид осліп під час бою, але не кинув свого імісця в строю і гине смертю хоробрих; разом з ним вмирає сухотний Сидір, закоханий в життя, в природу, працю.
Повстанців характеризує самовідданість в боротьбі, глибокий гуманізм (правда, гуманізм носить в повісті дещо абстрактний характер). Розкриваючи ці якості своїх героїв через різноманітні ситуації й деталі, письменник в той же час говорить і від себе: в ліричних відступах він проводить думку про віковічність степового духу непокори, властивого селянству. Думки про те, що корінь революціїної боротьби селян іде з дикого степу, з глибин віків, що бунтарство — вроджена риса українця, свідчать про неглибоке осмислення молодим письменником суті зображуваних процесів.
Представники експлуататорського класу виведені в повісті в різко сатиричному плані. Жорстокість, ворожість до народу, розпуста, моральне виродження — риси, характерні для офіцерів, чиновників, багатіїв.
В критиці неодноразово вказувалось на те, що окремими елементами (і змісту, і стилю) повість «Буйний хміль» перегукується з «Партизанськими повістями» Вс. Іванова.
Серед творів про громадянську війну виділяється етюд «Дитина» (зб. «Буйний хміль», 1925), в якому переконливо розкривається процес пробудження в душі солдата добровольчої армії гуманних людських почуттів. Громлячи за наказом офіцерів єврейські квартали, солдат зустрічає хлопчика Аврамчика, згадує про свого сина, і звірячі інстинкти поступаються місцем людяності.
Близьке до «Дитини» і оповідання «В полум’ї», що нагадує новелу М. Коцюбинського «Він іде».
«Рицарів» розбою і грабунків розвінчує О. Копиленко в оповіданні «Іменем українського народу» (1924). Проте це розвінчання робиться дещо прямолінійно, з натуралістичним нагромадженням всього негативного, огидного (зокрема, в змалюванні зовнішності бандитів).
Іншим прийомом користується Копиленко в оповіданні «Весела історія» (1925). Коли в першому творі в центрі уваги — бандити, їхня зовнішність, думки, то в другому — селяни. Бандитський отаман Іваниця, не маючи опори серед трудівників, діє хитрощами в спілці з попами. В двох сусідніх селах — Клюванцях і Мар’янівці — пішла чутка про чудо. І коли селяни на чолі з попами ідуть хресним ходом, бандити грабують обидва села. Це оповідання — на відміну від попередніх — відзначається гострим сюжетом (дещо анекдотичного характеру) і реалістичними деталями в розкритті характерів та звичаїв села.
Увагу Копиленка, як і багатьох російських та українських письменників, привертає міщанство. До теми міщанства звертався в цей час П. Панч («Калюжа», «Зелена трясовина», «Мишачі нори», «Реванш»).
У своїй критиці міщанства Копиленко виступає як сатирик. Але якщо, як відзначала критика, в Панча змалювання оточення, побутового тла переважає над розкриттям характерів, психології, то Копиленко в центрі уваги ставить людину.
В антиміщанських творах П. Панча маємо часто трансформацію тих самих типів міщан. Копиленко (переважно у збірці «Буйний хміль») подає цілий ряд різноманітних постатей обивателів. Серед них — курсистки з оповідання «Будинок, що на розі» (1923), розпусна дружина відповідального радянського працівника Нюра та її кумир — вертлявий майстер хитромудрих сальто-мортале на чорній біржі — аферист Діма Киелохвать («Сальто-мортале». 1924), легковажна і ледача Ріта з цинічною подругою Зіною («Федерація», 1924), «романтик самостійності» і козацьких жупанів, колишній член Центральної ради Петро Макогон і безпринципний журналіст пристосуванець Вася Валяйченко («За пустелями сіл», 1924).
Світ міщанства заперечується в оповіданнях Копиленка образами нових людей. Серед них — студент Сергій та його подруга Наталочка («Будинок, що на розі»); закохана в майбутнє, ім'я якому — Комуна, готова на найбільші жертви в ім’я цього майбутнього Дора («За пустелями сіл»); відданий Батьківщині, скромний радянський працівник Сагд («Сальто-мортале»); працівник райкому комсомолу Ліза та її друг — колишній доброволець Червоної Армії Льоньха («Федерація»), Образи ці подані ескізно. Вони здебільшого діють мало, характеризуються описово. Найяскравішим з них є образ товаришки Берг («Федерація»). За її плечима велика життєва школа — розрив з чоловіком-поміщиком, підпілля, партійна робота. Безмежно віддана будівництву нового життя, вічно зайнята роботою, Берг горить бажанням побачити щасливе майбутнє. Перед її очима — комуністичний Харків 1960 року. Копиленко з доброзичливою іронією розповідає про плани Берг, про її своєрідне .ставлення до весни (для неї це лише чудово проведена весняна кампанія), з любов’ю і повагою говорить про неї як про самовідданого безкорисливого працівника і громадянина. Цей теплий гумор проявляється і в описі її підкреслено простої одежі, і в зменшувальних епітетах, і в офіційному «товаришка».
Дальша творча еволюція письменника відзначається утвердженням реалізму. Життя перших комун, зміни в психології колишніх підневільних, принижених, перетворення їх у хазяїв свого життя лежать в основі оповідання «Іспанія» (зб. «Весела історія», 1925).
Два роки відділяють першу збірку письменника «Кара-круча» від оповідання «Іспанія». Час не такий уже й великий, але зміни, які сталися в творчій манері Копиленка, помітні. В багатьох ранніх творах герої, як і сам автор, впивалися буйним хмелем партизанської вольниці, боротьби і перемоги. Тепер юнацьке захоплення приходом нового життя поступається місцем спокійній твердій впевненості в сьогоднішньому і завтрашньому. Утверджується нове життя, зріє, зростає разом з ним письменник. Зманюється манера його письма: зникає строката різноманітність стилів, розвіюється туман словесної красивості, орнаментації; картини життя, портрети починають набирати чіткіших форм.
Якщо комуна, колектив для героїв «Кара-кручі» або «Казок» були бажаною, але ще тільки перспективою, то для героїв «Іспанії» це вже сьогоднішній день. Оповідання відзначається чіткою композицією, динамічним сюжетом — риси, яких невистачало ряду (попередніх оповідань Копиленка.
В центрі уваги письменника — старий Картопля. Колишній лакей пана Самбурського дід Картопля сторожує в комуні «Хлібороб». Комуна розташована в колишньому маєтку пана. Тікаючи, пан закопав у маленькому будинку на території маєтку золото і звірив таємницю дідові Картоплі. Картопля і сам не зчувся, як почав втягуватись в нове життя, як комуна, комунари стали йому близькими. Людина праці, він не міг не пройнятись почуттям поваги до розумного керівника, невсипущого хазяїна Карпа Даниловича, до дружних комунарів, не міг не пройнятись їхніми настроями, думками. Намір посланця пана забрати золото і спалити комуну сторож сприймає як злочин — і проти комунарів, і проти нього, старого Картоплі. Дід усвідомлює, що і будівлі, і золото — не панські, а їхнє, народне. Ризикуючи життям, він рятує будівлі і віддає золото комунарам. На зміну обов’язку перед паном («слово дав» берегти) приходить інший обов’язок — перед комунарами — такими ж трудівниками, як він сам.
Глибшому розкриттю внутрішнього світу головного героя сприяє і те, що події в оповіданні передаються в основному через його сприймання (це стосується і портретів героїв). «Карно Данилович, головний у комуні, лисий, низенький, а чесний — цей не схибить»; у панка — криве «мотузяне» обличчя, жаб’ячий рот. Портрети ці мають яскраво виражений оцінний характер. Читач одразу помічає, що старий Картопля давно пройнявся симпатією до хазяйновитого керівника комуни і вороже зустрічає панського посланця. Неприязне ставлення сторожа до панка підкреслюється і емоційно забарвленими метафорами: у панка «слова липнуть, а думка вужем виприскає»; рот слова «вихлюпує».
Показуючи процес переродження людини минулого, Копиленко, природно, не міг пройти повз тих, для кого чорне минуле залишилося лише як тяжкий спогад дитинства. Молоді ентузіасти, зокрема життєрадісний Хведько, онук Картоплі, виведені і в оповіданні «Іспанія». Уже тут вони поруч із своїм досвідченим головою виступають як сила, що стає вирішальним фактором у справі пробудження свідомості старого Картоплі.
Дальша творчість письменника проходила в досить складних умовах. На 1925 р. припадає вихід Копиленка з «Гарту». Слідом за цим він виходить з «Плугу» і стає членом новоутвореної «Вапліте».
В 1928 р. виходить збірка оповідань Копиленка «Твердий матеріал». Окремі твори книги є свідченням того, як зросла майстерність письменника вступає в суперечність з помилковими поглядами на життя, нечітким, невірним розумінням непу, в результаті чого життєва правда поступається місцем штучному нагромадженню негативних обставин і фактів. Як і раніше, письменник у збірці зачіпав широке коло питань.
Проблема осілого життя циган в умовах Радянської влади порушується в оповіданні «На землю». В гостросюжетному творі письменник вдало відтворює труднощі, які стоять на перешкоді новому, і сильні характери, сувору обстановку напівдикого життя циган.
Торкається О. Копиленко і проблем радянського мистецтва, ролі митця в суспільстві. Герой оповідання «Твердий матеріал» — скульптор Мрава. Не шкодуючи сил, він самовіддано трудиться над скульптурою, яка була б гідним пам’ятником тим, що полягли в боях за нове життя, мріє втілити сучасність у мистецький твір. Проте до кінця розв’язати цю проблему Копиленкові не вдалося. Працюючи для народу, скульптор в той же час відірваний від народу. Талановитий митець змушений користуватися краденим матеріалом. Його, новатора, справжнього художника, не розуміють, йому не допомагає ніхто, крім дрібних злодіїв.
Дітищем «Літературного ярмарку» є найбільший твір Копиленка кінця 20-х років — роман «Визволення» (1929). Поставлені в романі проблеми — емансипація жінки, винахідництво, мораль радянської молоді, сім’я.
В другій половині 1928 р. Наркомос УРСР послав групу письменників в культурно-наукове відрядження за кордон (І. Микитенка, І. Ле, Коряка, В. Поліщука та ін.). Серед них був і О. Копиленко. Він відвідує Львів, Варшаву, Прагу, Берлін, Гамбург, Дрезден, виступає, перед робітниками, розповідає про життя Радянської України. На матеріалах поїздки Копиленко написав нарис: «Два Берліни». Капіталістичне місто письменник бачить очима радянського патріота. Для нього капіталістичний лад — химерна будівля, світ контрастів. Викриваючи паразитизм буржуа, Копиленко в той же час віддає належне рядовим жителям Берліну, з пошаною говорить про німецьких робітників. В Німеччині він розрізняє сили, які ростуть, «міцнішають і в свій час винесуть у повітря будівлю капіталізму разом з фундаментом, на якому стоїть ця химерна будівля».
На цей же час припадає посилення уваги Копиленка до образів дітей. На другу половину 20-х років українська радянська дитяча література вже досягла значних успіхів. Маються на увазі насамперед твори Васильченка («Приблуда», «Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень»), А. Головка («Пилинко», «Червона хустина», «Товариші», «Інженери»), І. Микитенка («Гавриїл Кириченко», «Вуркагани»).
Копиленко виступає з двома книжками оповідань — «Сеньчині пригоди» (1926) і «Друзі» (1928), де героями є виключно діти.
Дев’ятилітній Митько («Пригноблений») намагається в усьому наслідувати В.І. Леніна. Він навіть помандрував до вождя. Мандрівка: не вдалося, проте хлопчик твердо вирішує: «А я коли виросту, поїду до Леніна, обов’язково!» Кмітливий і сміливий хлопчик Юрко бере участь у визволенні арештованого білогвардійцями брата-більшовика («Юрко»). Через сприймання Сеньки письменник робить спробу сатирично викрити капіталістичну Америку («Сеньчині пригоди»). Про життя дітей великої залізничної станції пише він у великому оповіданні «Друзі».
В творах про дітей Копиленко уникає нудного моралізування. Розповідь ведеться дуже просто (може, іноді аж занадто просто). Письменник наче не насмілюється користуватися усім багатством зображувальних фарб.
«Сеньчині пригоди» і «Друзі» є початком тієї великої багаторічної роботи в галузі дитячої літератури, яка принесла письменникові заслужене визнання і любов юного читача.
Новий етап у творчості Копиленка відкриває роман «Народжується місто» (1932), твір про будівництво соціалістичного міста, про людей, які й самі змінюються в процесі соціалістичного будівництва.
Недалеко від Харкова виростає Стальгород. Не легко будівельникам — невистачає матеріалів, одягу, надходить осінь, робітники розбігаються, боячись труднощів. В правлінні тресту знаходяться люди, що стають на перешкоді успішному будівництву — кар’єристи, шкідники, вороги.
Така зав’язка романа. Письменник з перших сторінок вводить читача в напружену атмосферу праці.
Перемога нового дається не легко. Письменник переконливо показує процес поступового, але неухильного подолання численних перешкод.
Країна вимагає, і вона ж дає необхідне. В найнапруженіший момент на новобудову валкою попливли матеріали, цемент, залізо, цегла. Прийшли і люди — із заводів, з колгоспів. Потерпіли крах плани шкідників і саботажників. Будівельники домагаються перших успіхів.
Другу сюжетну лінію становлять взаємини родинні, зіткнення двох поколінь, зокрема історія розриву Тані з своїми рідними. Обидві лінії тісно переплітаються між собою. Розрив Тані з родиною збігається з кульмінацією боротьби на будівництві.
Композиція романа свідчить про вміння письменника підпорядкувати її засоби розкриттю ідейно-тематичного змісту твору. Напружена обстановка на будівництві (перші сторінки романа) дає можливість показати, що саме тут, де народжується соціалістичне місто, головний фронт зіткнення двох світів — нового і старого, саме тут вузол найгостріших симпатій і антипатій, тут розкривається справжнє обличчя людей. Звідси й особливість у введенні образів ми зразу знайомимось з переважною більшістю дійових осіб (а в першій з трьох книг романа — із усіма). Будівництво є центром, фокусом, який концентрує всі пристрасті. Подих його відчувається всюди: і в родині Павлюка, і в родині Каабів, і в поведінці німецьких інженерів. Народження нового відбувається не тільки на будівництві, а і в родинах героїв. Своєрідну роль виконують сцени, в яких виступають німецькі інженери Моріц Вотн і Франц Вейнер. Змальовуючи їх, письменник, по-перше, виходив з історичної правди, а по-друге (і це головне), розкриття їхніх думок, поглядів дало змогу яскравіше проілюструвати пройдений народом шлях, показати зміни, що сталися за короткий час в колишній напівколоніальній країні, якій самовпевнений німецький обиватель зневажливо відмовляє навіть в духовному сусідстві з Європою.
Всією логікою подій письменник прагне довести, що опозиція новому веде врешті до остаточного сповзання на ворожі позиції (Безрукий, Всеволод), очерствіння (професор Валер’ян Кааб), морального падіння (Галина), до виродження (Ваярах). Усім ходом подій стверджується неминучість перемоги нового.
Роман «Народжується місто» свідчить про кропітку, вдумливу роботу письменника і над матеріалом, що ліг в основу твору, і над словом. Яскраво, зримо поданий загальний пейзаж будівництва. Первісний степ з його наївною квіткою, з будяком, бджілкою і корінцем, що смокче соки землі; перший камінь, а далі — перший будинок нового міста. Ці пейзажні деталі дають письменникові можливість подати перспективу руху, досягти глибоких узагальнень.
Вдало відтворено чіткий ритм будівництва. Динаміка подій, напруження боротьби передаються короткими фразами: «Тривога наростала, її приносив кожен, хто переступав поріг кімнати. Почалося з самого ранку і дедалі лінії заплутувались... Дехто говорив про катастрофу...».
Характерною рисою романа є те, що події в ньому подані не ізольовано від життя усієї країни. Перед очима Сашка Неїжмака. що оглядає думкою Батьківщину, трудові фронти простягаються на тисячі кілометрів. Разом з тим читач відчуває, що соціалістичне місто будують не лише ті, що перебувають безпосередньо на будівельному майданчику — вся країна будує Стальгород.
В 30-х роках помітних успіхів досяг О. Копиленко в галузі літератури для дітей та юнацтва. Більше сотні оповідань і два романи — такий подарунок письменника юним читачам за час його праці в літературі.
До небагатьох найкращих творів про школу належать романи Копиленка «Дуже добре» (1935) і «Десятикласники» (1938).
Центральне місце в романі «Дуже добре» займає зображення життя радянських дітей-школярів. Час дії — осінь 1932 року, місце дії — Харків. 112 школа, про яку йде мова в романі, є далеко не передовою. Учительський колектив в ній не однорідний. Є тут здорове ядро справжніх вихователів — завпед Кужіль, досвідчена учителька історії Ольга Карлівна Райко, випускниця педінституту Валентина Сидорівна Крайчик; є нейтральні, байдужі; а є й такі, яким чужі, а іноді й ворожі ті ідеали, які вони повинні прищеплювати учням радянської школи. Це завідувач школи Курокут, учитель географії Чернуха.
О. Копиленко зображує життя радянської школи в надзвичайно відповідальний період її життя, в час, коли в школах почали виживати лабораторно-бригадний метод. Письменник поставив перед собою завдання: створити образ радянського учня, розкрити його духовний світ, показати його життя, болі і радощі, відтворити умови, в яких він живе, показати, що сприяє і що заважає його вихованню. Дей широкий задум і визначає багатоплановість романа.
Одна з основних сюжетних ліній твору — за чистоту педагогічних кадрів, за справжню радянську школу, за виховання молодого покоління. Разом з тим помітне місце відводиться в романі показові життя і взаємин батьків, учнів, розкриттю оточення, в якому живуть діти. Письменник іде за своїми героями в шкільний клас, на піонерські збори, в сім’ю, на вулицю.
Така побудова романа дає можливість зобразити життя дітей на широкому тлі суспільних відносин. І письменник вдало використовує це — він переконливо показує, як в результаті складного комплексу діючих на дитину факторів росте молода людина. Разом з тим така композиція криє в собі небезпеку розпорошення уваги, окремі питання розкриваються ескізно, поверхово. Повністю цього письменник і не уникнув — рамки порівняно невеликого твору не дозволили всебічно опанувати увесь піднятий матеріал.
О. Копиленко зумів глибоко проникнути в духовний світ юних героїв. Серед великої групи дітей виділяється образ Кіри Коваль. Свою героїню письменник ставить в різноманітні обставини, в яких і розкриваються певні риси її характеру. Ось Кіра хоче довести хлопцям, що вона не мерзлячка, — і ходить до снігу без панчіх. Їй холодно, з нею свариться «заслужена бабуся республіки» — стара Одарка Іванівна, — але дівчина стоїть на своєму, бо дала слово. Так письменник розкриває у вдачі дівчинки задатки сильного характеру, твердої волі.
Виразно розкриті також характери Аркадія Трояна — розумного, відвертого і принципового хлопця; Вови Поради, майбутнього командира Віктора Мартинова, зоолога Басі Райциної.
Письменник показує і спільне, що об’єднує їх, — почуття колективізму, працьовитість, чесність — і водночас індивідуальні риси учнів.
Дитячі характери письменник подає в розвитку. Він уважно фіксує те нове, що, як результат виховання, з’являється у характері дитини.
Зображуючи школу і сім’ю, Копиленко керується принципами і методами передової педагогіки. В його романі відчувається прямий перегук з педагогічними настановами А.С. Макаренка. Під час праці над романом письменник листувався, вів бесіди з видатним педагогом. Поради, зауваження Макаренка допомогли краше, глибше відтворити духовний світ дітей.
Розкриваючи образи дітей в широкому аспекті, на фоні суспільних взаємин і подій, письменник уважно відзначає найтонші нюанси в їхніх стосунках. Він показує, що для них значить дружба, чесність, піонерські обов’язки. Разом з тим письменник не забуває, що його герої — діти перехідного віку.
Роман свідчить про тверду принципову позицію автора в змалюванні юних громадян. У творі немає ні бездоганних, ні безнадійних дітей. Різниця між позитивними і негативними образами — в мірі, ступені тих кращих якостей, які властиві героям. Це не значить, що автор бачить лише хороше. З любов’ю і кропіткістю дослідника знаходячи прояви кращого, письменник з пристрастю громадянина і сміливістю справжнього внхозателя картає нездорове, шкідливе.
Письменник добре знає і любить дітей. Ця любов проявляється і в уважному розкритті внутрішнього світу дитини, і в теплій доброзичливій іронії, з якою змальовано ряд сцен. В багатьох випадках Копиленко зображує життя, дивлячись на нього очима своїх героїв. Крізь призму дитячого сприймання подаються і характери інших персонажів, і цілі сцени.
Роман «Десятикласники» відтворює життя цієї ж школи і цих же героїв через три роки після описаних в попередньому творі подій. Композицією «Десятикласники» нагадують «Дуже добре». Учні в школі й поза школою, їхнє життя, навчання, інтереси, мрії — на цьому концентрується увага письменника.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1958. – № 6. – С. 52-69.
Твори
Критика
