Романи виховання («Дуже добре» і «Десятикласники» О. Копиленка)
Ж.П. Букетова
Обговорення «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи» було воістину всенародним. У численних дискусіях взяли участь не лише вчителі, а й представники багатьох інших соціальних прошарків нашого суспільства.
Закономірною є і та активність, з якою поставилась до проблем шкільного виховання і навчання літературна громадськість: зацікавлення художньої літератури школою належить до давніх традицій.
Власне, ця проблема в художньому осмисленні останніх десятиліть послідовно набирала дедалі більшої ваги, а поява таких творів, як, наприклад, «Бригантина» О. Гончара, «І це все про нього...» В. Ліпатова, «Ніч після випуску» В. Тендрякова, була закономірною: письменницька думка вчасно звернулася до підростаючого покоління, до складних моментів його ідейного, морального, громадянського формування. Своє місце в цих творах посіло й питання про школу як осередок, де відбувається становлення особистості, де все відіграє вирішальну роль — викладання, наставництво, стосунки між учнями і вчителями, трактування кожного предмета — звичайно, не в останню чергу й літератури..
Відтак одним з актуальних завдань сьогодення постає необхідність глибшого узагальнення всього історичного досвіду радянської літератури в її відносинах із загальноосвітньою школою, в її причетності, до виховних проблем. І тут наш погляд не може не звернутися до творчості Олександра Копиленка, одного з найвидатніших майстрів дослідження не просто шкільних проблем, а — що важливіше — проблем соціальної педагогіки в широкому значенні слова.
У літературній спадщині О. Копиленка найзначніше місце займає дилогія «Дуже добре» (1935), «Десятикласники» (1938), де автор, наслідуючи кращі традиції російської і української класичної літератури, творячи і розвиваючи вже нові принципи художнього дослідження характеру людини в стадії активного його формування, по суті закладав основи української дитячої та юнацької літератури, водночас призначаючи свої твори не лише для підлітків, а й для дорослих.
Інтерес до цих творів, як відомо, зберігається і донині. Але зовсім не тому, що вони належать до охоплених програмою позакласного читання. Це високохудожні «романи виховання», що зберігають своє пізнавальне і педагогічне значення, хоч створені були в епоху особливу і конкретні виховні завдання розв’язували специфічно. Для історика літератури, а водночас і для сучасного вчителя, важливо розкрити секрети нев’янучої популярності дилогії О. Копиленка, а також належність її літературному процесові 30-х років, де були і складності та суперечності, були й успіхи неперехідного значення.
Дилогія О. Копиленка чи не одразу після своєї появи принесла авторові виняткову популярність, бо читалася повсюдно і всіма.
Після Першого Всесоюзного з’їзду радянських письменників Копиленко, як і багато інших майстрів пера, ставить перед собою питання гостро й безкомпромісно: яким саме має бути письменник соціалістичного реалізму, творець нової літератури? «Питання про тип письменника має глибокий політичний зміст, — говорить він у статті «Велике серце» (1935 р.). — Гармонія людини й творця — синтез великого серця, гарячої крові, ентузіазму, високої політичної, громадської свідомості — обов’язкові якості творця художніх цінностей, якими можна збагатити людство.
Книжка повинна перебудовувати життя, як це в нас робиться на кожній ділянці роботи. Найважче перебудувати психіку людини — але тут саме почесне місце займає мистецтво, і в першу чергу література».
«Романи виховання», як зауважує Л. Новиченко, були «наснажені соціально-етичною, соціально-педагогічною проблематикою». Вони, продовжує дослідник, називаючи в ряду з іншими творами, такими, як «Педагогічна поема» А. Макаренка, «Як гартувалася сталь» М. Островського та ін., також «Дуже добре» й «Десятикласники» О. Копиленка, «в цілому виходили за рамки літератури для юного віку завдяки поглибленій письменницькій увазі до загальних проблем формування особистості за законами нового, соціалістичного гуманізму».
О. Копнленку довелось багато в чому йти незвіданими путівцями, розв’язуючи складні творчі питання, так би мовити, без попередньої літературної підготовки. Річ у тім, що на час виходу в світ роману «Дуже добре» творів на обрану письменником тему майже не було. Отже, прозаїкові довелось найперш орієнтуватися на класичну традицію, на досвід, зокрема, російської класики — трилогії про дитинство, отроцтво і юність Л.М. Толстого, «Дитинство», «В людях», «Мої університети» О.М. Горького. Творчий приклад цих майстрів, за свідченням самого Копиленка, завжди надихав його.
Таким чином, появу романів О. Копиленка спричинили обставини конкретної дійсності, потреби, продиктовані практикою соціалістичного будівництва, де центральне місце, безсумнівно, займала проблема виховання людини, здатної це будівництво здійснювати.
Власне, вже в експозиції роману «Дуже добре» зав’язується конфлікт між прихильниками і противниками шкільних нововведень і перетворень: «Справа в тому, що за кілька днів до початку учбового року в пресі було надруковано ухвалу і статті про нові порядки в школі... Бригадний метод визнано невірним. Учитель повинен працювати з усім класом і питати кожного учня окремо. З бригадою було легко — хто знав, хто не знав, не розбереш — гуртом вивозили один одного. А тепер не вивезеш — самому треба все знати!»
«Школа поділилася на два табори» — ось ключовий конфлікт твору, за яким постане перед читачем і багато інших проблем, закорінених у живому побутуванні людей, в їхніх уявленнях про дійсність і самих себе, в їхній, коли можна так сказати, соціальній психології. Важливо підкреслити, що письменник не тільки відтворив у романах певне коло героїв-сучасників (винятково широке коло — і це одна з вагомих його заслуг), а й виразно «зафіксував» власний, авторський образ — образ активного учасника подій, ентузіаста, пройнятого вірою і впевненістю в перемогу, в здійсненність і здійснення докорінних соціальних перетворень на грунті соціалістичного ідеалу. Пафос енергії, юності, сили, певності був спільним у автора з його героями. Він не говорив про своїх героїв відсторонено, «об’єктивно» — їхні слова і думки були його думками, їхня доля — його долею. «Мільйони юних ішли стальними лавами вперед, сповнені любов’ю до соціалістичної Вітчизни, готові трудитись для неї і віддати їй життя. На місце стомленого роками старого ставав молодий. Поряд із старим теж ставав молодий біля верстата, у науковому кабінеті, в Червоній Армії, за кермом машини, у полі... Міцною, впевненою рукою брався за нову роботу. Ось покоління!»
Дилогію О. Копиленка про школу взагалі слід розглядати сьогодні як своєрідний портрет молодого покоління 30-х років, покоління, що само себе формувало в умовах винятково складних і готувалося до ще складніших випробувань не тільки працею, а й боротьбою зі зброєю в руках: вже відчувалася реальна загроза нашій країні з боку гітлерівського фашизму. Отже, найперше, що впадає в очі при новому прочитанні «Дуже добре» і «Десятикласників», — це зв’язок провідних ідей дилогії зі своїм часом, з обстановкою як усередині країни, так і в масштабі міжнародному.
Вибір письменником теми твору, сюжет, композиція, а особливо характер конфліктів та їх розв’язання, система образів, їх групування — все це багато в чому визначається не так об’єктом зображення, як наміром показати певні «зразки», «моделі» життєвої поведінки людей, їх життєвої перспективи. Школа, сім’я, колектив — учнівський і учительський, позашкільна дійсність із типовими представниками тих соціальних сил, які були в 30-і роки визначальними — і в позитивному, і в негативному їх вимірі, — все це також становить у романах О. Копиленка той конкретний історико-літературний інтерес, що його сучасний дослідник творів повинен розкрити предметно, з урахуванням усіх важливих тут відтінків.
Говорячи про новаторську сутність «шкільних» творів О. Копиленка, історики літератури слушно відзначають, що ці твори, порівняно, приміром, із Васильченковими («Авіаційний гурток», «Олив’яний перстень»), в іншому ракурсі трактують шкільні проблеми. Тому що вже іншими були ці проблеми: «...в новіших творах Копиленка, Донченка, О. Іваненко увага перенесена яа розкриття життя самої школи, взаємин учителів і учнів, на постановці навчально-виховного процесу у всіх його ланках, на створення образу вчителя, вихователя, учня».
Це — правильне спостереження, однак у ньому лише частина істини, оскільки дилогія О. Копиленка, зокрема в сучасному її сприйманні, порушує значно ширше коло світоглядних проблем тодішнього життя. Крім того, вона дуже виразно репрезентує саму літературно-художню думку, її активне втручання в будівничі процеси дійсності, у виховання нової людини, аж до конкретної професійної орієнтації молодих людей, майбутніх кадрів у всіх галузях промисловості, сільського господарства, науки, культури, а затим — і військової справи.
Письменник каже про нові можливості, що відкриваються перед людиною, перед молоддю. Як відомо, дочка робітника Руфа Гольдман стане художницею, Кіра Коваль — лікарем, Аркадій Троян — радіоінженером, Віктор Мартинов — військовим. В умовах загострення міжнародної обстановки школярі з особливою ретельністю готують себе до можливих випробувань, вони гартують сили й волю, аби бути захисниками Вітчизни.
Патріотизм — риса, що притаманна всім позитивним героям дилогії Копиленка. Її письменник підкреслює насамперед — і коли йдеться в устах героїв про любов до своєї Батьківщини, майже всюди в стилі панує лірико-патетичний тон. Він може змінюватися тоном зовсім діловим, практичним, де говориться про завдання сьогоденні, невідкладні. Отож в устах героя природними видаються слова: «Я пропоную привчати щодня молодь до бойової небезпеки, виховувати змалку хоробрість, мужність, кмітливість, витривалість, відвагу. Треба встановити норми, які повинен здавати юнак на ці якості людини. Ганьба хлопцеві, що росте кволим, боягузом. Кожен радянський юнак буде мужнім, хоробрим, відважним».
Історія показала, наскільки своєчасними були такі настанови, хай навіть — як для художнього твору — висловлені в надміру прямій формі. У роки Великої Вітчизняної війни саме ті юнаки й дівчата, які наприкінці 30-х були десятикласниками, прийняли на свої плечі чи не основний тягар випробувань. І вистояли в смертельній боротьбі з фашистами, стійко знесли всі труднощі воєнного лихоліття.
Романи О. Копиленка «Дуже добре» і «Десятикласники» сьогодні справді можна читати як твори по-своєму історичні. Гостросучасні тоді, вони й тепер розкривають перед нами не тільки процеси становлення школи, нового радянського виховання і навчання, а показують у соціальному розтині по суті все наше суспільство. Так, конфлікт, який напочатку твору постає як внутрішньошкільний (запровадження нових методів навчання), поступово нарощується, переростає в конфлікт класово протилежних сил. Передові методи шкільного навчання приймають, підтримують, впроваджують у життя представники і носії революційного, пролетарського світогляду. Противляться, чинять перешкоди, як правило, рештки класово ворожих елементів. Наприклад, Борис і Степанида Пещери, що прямо чи приховано шкодять суспільству, належать до «колишніх» (Борис Пещера у минулому білогвардійський офіцер). Їхній остаточний крах не підлягає сумніву, він, так би мовити, вже історично визначений. Така сама доля спіткає й тих, хто не хоче працювати по-новому, хто призвичаївся до тихого життя, а то й одверто виступав проти шкільної реформи.
Цікаво, що в зображенні відносин між поколіннями (а це одна з найвиразніших ліній в обох романах Копиленка) ідейним аргументом на користь нового, революційного часто виступає недавнє бойове минуле представників старшого покоління. Історичні ретроспекції письменник глибоко мотивує. Доля чи не кожного персонажа нерозривно пов’язана з історичним минулим, сучасне осмислюється ними як продовження і розвиток революційних подій. Кіра Коваль законно гордиться своїм дідом Семеном, а в батька — учасника революції та громадянської війни — вчиться принциповості, любові до Вітчизни, непримиренності до ворогів. Аркадій Троян з трепетною ніжністю ставиться до своєї «мами-Наді», яка «сімнадцятирічною дівчиною пішла в армію», була мало не в усіх походах Кінного корпусу, а потім Першої кінної армії. Ідея революції, образ борця-більшовика як ідеал людини і громадянина, конкретні епізоди й картини революційного минулого органічно входять у внутрішній, світ, в ідеологію и психологію молодого покоління, допомагають йому утверджуватися в житті,
Окремого розгляду, пильного аналізу заслуговує система образів у романах «Дуже добре» та «Десятикласники».
У літературі про життя і творчість Копиленка досить повно з’ясовані суть, соціальне значення, типовість і характерологічно-художня окресленість як головних, так і другорядних персонажів дилогії. Вчителі Пилип Данилович Кужіль, Ольга Карлівна Райко, молода випускниця університету Валентина Сидорівна і учні, передусім Кіра Коваль, Аркадій Троян... Двобічні протиборства між позитивними і негативними — в середовищі учителів, у класному колективі, у родинах різної соціальної приналежності та походження... Корінне розмежування персонажів за їхнім ставленням до соціалістичного будівництва, де в основі — чіткий класовий критерій... Всі ці параметри дилогії як художнього цілого єднаються в чітку систему. Вона тримає на собі сюжетний каркас, і за сюжетними перипетіями уважно стежить читач; вона увиразнює головний ідейний пафос романів, спрямований на виховання молоді.
Ще одна винятково важлива властивість твору О. Копиленка — успішна спроба художнього аналізу й зображення колективу як «дійової особи». Був час становлення колективістської свідомості. Література, особливо в роки колективізації сільського господарства, вже здобула значний досвід у розробці цієї теми, а точніше — проблематики.
Ось Марко Бубир, син не вельми симпатичної особи, безтурботного і безвідповідального у виховних справах Сергія Івановича. Складні стосунки з батьком справилю на нього негативний вплив, і хлопець опиняється серед відстаючих, навіть потрапляє в товариство Сашка Мостового, здатного на злочин. Письменник грунтовно вимальовує всі чинники, що «підштовхують» Марка на шлях збочення (батьки, товариство), але так само аж до глибокої психологічної вмотивованості показує його переродження, перевиховання. Слушно зазначає О. Килимник: «Образом Марка письменник переконливо доводить, що дружний колектив може виправити дитину, зіпсовану неправильним вихованням у сім’ї. Читач дізнається, що Марко не лише почав добре вчитися, а й став авіамоделістом, навіть очолив авіамодельний гурток».
Важливо, що здоровий вплив шкільного, класного колективу відчувають на собі не лише негативні герої, а й позитивні — по суті всі представники учнівства, а затим, молоді. Впродовж дилогії вони ростуть, розвиваються, не просто набувають знань, а поглиблюються в самоусвідомленні.
Можна з певністю твердити, що в дилогії О. Копиленка колектив справді виступає головним позитивним героєм, збірним, типовим уособленням найкращих рис молоді.
У формуванні колективістської свідомості молодих героїв, здруженого колективу учнів визначальна роль належить учителям, з одного боку, і батькам — з другого. Це — також істотна складова частина тієї системи образів дилогії, що лежить в основі ідейної концепції письменника. І тут однаково важливе все: соціальне походження представників старшого покоління, їхні переконання, життєва позиція, ставлення до нових «громадянських цінностей.
Природно, що серед учителів і батьків є образи більш чи менш виразні, написані з тією чи іншою мірою деталізації та заглиблення в їхній внутрішній світ, побут, поведінку. Однак це не шкодить головному — створенню типового образу нової людини, будівника соціалістичного суспільства, вихователя молоді. Тому втіленням чуйності, педагогічного такту, ерудиції, внутрішньої переконаності виступають і вчитель Кужіль, і батьки — Максим Семенович Коваль, Надія Василівна Троян. У них юні герої завжди знаходять підтримку, дістають пораду, до них завжди звертаються по допомогу в найскрутніші моменти життя.
У системі персонажів дилогії чітко протиставлені цим позитивним образам такі, як Корокут, Чернуха, Амбарський, Пещера. У першій частині «Дуже добре» Корокут займає посаду директора школи (куди, до речі, потрапив за нечесною протекцією). Він не любить дітей, своєї роботи, не розуміється в педагогіці. Захищаючи бригадно-лабораторний метод, він повністю розкривається перед читачем: «При лабораторному плані учня не вчать, він сам вчиться». Що ж до виховання, то тут Корокут маловигадливий: «Вигнати, негайно вигнати!».
Виразними рисами окреслює письменник і інших персонажів, що гальмують розвиток нового. Так, учитель Амбарський цілком занурений у минуле, і, окрім спогадів про нього, нічого не має за душею. Дрібнобуржуазна орієнтація повністю визначає життєву програму Пещер. «Степанида ворожить на картах, дає гроші на процент. Борис Кирялович теж обдарований різноманітними здібностями. Перш за все Пещера вміє талановито підробляти почерки і особливо підписи». Пожадливість, дріб’язковість, душевна черствість і нечесність на руку — ось неповний перелік «достойностей» у майже сатиричним способом змальованих образах Пещер та інших людців минулого.
Усе це важливо наголосити, оскільки йдеться не просто про ідейні акценти дилогії Копиленка, а й про естетичні принципи письменника. Романи «Дуже добре» і «Десятикласники» виразно репрезентують його і в цьому можуть значною мірою правити за «типовий приклад» всієї нашої прози 30-х років. Поряд із безперечно вдалими, плідними відкриттями тут, зрозуміло, були й певні прорахунки, які загалом уже відзначені в нашій науковій літературі. «Не легко й не «безкровно», — пише В. Г. Дончик, — відбулася еволюція суспільної психології і, власне, еволюція ідейно-філософської концепції літератури і літературного героя, самого естетичного ідеалу. Роман тих років, відбиваючи реальні процеси дійсності, далеко не завжди відчував потребу тісного зв’язку, особливо — взаємозалежності між політикою і мораллю, естетичним і етичним, метою і засобами, особистим, індивідуальним і суспільним, колективним... Однак де не могло перешкодити виявленню основних закономірностей суспільного розвитку і основних закономірностей розвитку літературного».
Отже, аналізуючи стиль дилогії О. Копиленка, треба, поряд з уже відзначеними його властивостями, де і засоби характеротворення, і конфліктні перетини, і розмежування позитивного та негативного, і згадана система персонажів у кожному з двох романів, — віддавати належне самому методові письменника, його стилеві, як світоглядній домінанті. Очевидно, що такий прийом, як парне протиставлення персонажів (Кужіль — Корокут, Райко — Амбарський, Коваль — Бубир серед дорослих, Кіра — Маруся, Аркадій —Яша серед учнів), можна пояснювати прагненням письменника загострити показ життя як протиборства сил відмираючого минулого і нового, прогресивного, соціалістичного. Сьогоднішньому читачеві таке протиставлення здається почасти прямолінійним, естетично маловиправданим. Тоді ж, коли творилися романи Копиленка, воно приймалося прихильно, з повного емоційною довірою.
...Роман «Десятикласники» закінчується епілогом — описом випускного вечора, після якого вчорашні учні йдуть на Володимирську гірку зустрічати сонце і вдивляються в далеч як у бездонний життєвий океан, відкритий для плавання:
«Полум’я зорі розгорялося, палахкотіло, спалюючи передранкову імлу. Мінилися фарби, приходив день».
Здається, все, як і сьогодні. Але як багато «фарб» і змінилося — в житті, в орієнтаціях молоді, в її уявленнях про покликання, престижність професій тощо. Відомо, що дилогія О. Копиленка (і свідчень про це багато) сьогодні читається з великим інтересом.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1985. – № 12. – С. 56-61.
Твори
Критика
