Атлантида таланту
Наталя Околітенко
Копиленко відомий
Чи не правда — у другові дитинства й по кількох десятиліттях побачиш те, за що колись любив його?.. Так само і з читаними в дитинстві книжками. Напрочуд невимушено й цікаво зав’язується головна сюжетна лінія у «Дуже добре». За нібито дрібними освітянськими подіями у творі постають принципові тенденції суспільного життя. А які точні, які реалістичні образи! Ось Платон Юліанович Курокут, завідувач, котрий терпіти не може пов’язаного з дітьми клопоту й на всі учнівські проблеми реагує криком: «Вижену!» «Скажіть Славі Гутману, нехай сам виключить Трояна з піонерорганізації. А потім проведуть на зборах». Ось так утверджується декларована на словах «нова справедливість». Учитель географії Василь Петрович Чорнуха цькує учнів за те, що вигадують прізвиська наставникам. Учительський колектив роз’єднує групівщина, і «чомусь так виходить, що кращі педагоги завжди в незлагоді із завідувачем». Далеко не янголи і юні герої роману: Сашко Мостовий усіх тероризує, а діставши відкоша, скаржиться Чорнусі, що потерпів, обстоючи нібито від зухвальців його авторитет; Марко Вубир — цинік, якому подобається завдавати товаришам душевного болю... Нелегко ведеться у творі тим, хто прагне добра й щирості в людських стосунках.
Але весь цей круто замішаний на життєвій правді світ дуже скоро повивається рожевим маревом. Про негідного завідувача дізнаються у вищих інстанціях, і на чолі школи стає прекрасний педагог, який одразу кладе край усім неподобствам. Замість нахабного Бориса Гутмана з’являється нова, сповнена комсомольських чеснот піонервожата. Опікун, що збиткується з сирітки Тамари, виявляється недобитим білогвардійцем і дістає належне. Несимпатичний сусіда з «Десятикласників» — шпигун, і Аркадій Троян вправно викриває його... Ніщо нарешті не затьмарює життя копиленківських героїв, їм тільки й лишається, що вчитися, розвивати свої таланти, у музиці й картинах виливати палку любов до великого вождя. І мріяти, нескінченно мріяти про світле прийдешнє, до якого всі дороги відкриті.
На запитання, хто її батько, молоденька вчителька біології Валентина Сидорівна відповідає: колгоспник. «Мають цього року самого тільки зерна по шість кілограмів на трудодень. Вона була влітку в колгоспі і працювала в хаті-лабораторії, займалася з дітьми. Батько її працює бригадиром і завідує хатою-лабораторією, а мати — ланкова. В колгоспі є своя електростанція, радіо. На роботу скликають по радіо! Тепер збираються колгоспники перебудовувати все село. Запланували стадіон, колгоспний сад культури й відпочинку з власним санаторієм, добудовують клуб і закінчили нову школу». — «А чому ви в такому раю не працюєте в школі?» — не втримується на те ущипливий Чорнуха. Запитання залишається без відповіді...
Час написання роману «Дуже добре» — 1933-1935 роки. Можна тільки уявити «рай» у тодішніх селах...
Живим символом щасливого життя постає в романі оранжерея, де «...визрівав бавовник, колосилися нові сорти зернових культур, якихось дивних трав і бур’янів, а поряд цвіли орхідея і росли пальми, апельсини, лимони...» «Ми примушуємо природу служити людям, як самі схочемо», — хвалиться Валентина Сидорівна.
Чи ж не ідилія? Хоча не може бавовник визрівати поруч з квітучими орхідеями, до того ж у час, коли колоситься пшениця, та й насильство над природою, як відомо, не довело до добра. Цей образ — чистісінької води ідеалістична утопія. Духом утопізму пройнятий і роман...
Як відомо, дехто вірить, що коли майбутня мати споглядатиме красиві речі, то й дитина в неї народиться красивою. Може, й Копиленкові ілюзія допомагала вкладати свій талант у прокрустове ложе соціалістичного реалізму: мовляв, суспільство тільки виграє, коли сховати його вади від нього ж самого.
Та, як картини геніальних художників, що ними милуються вагітні жінки, не змінюють спадкового коду дитини, так і вдосконалення людської природи не можна пов’язувати лише зі стимулюванням позитивних нахилів.
Проблема пошуку ідеалу, що завжди була чи не головною в художній літературі, тим більше освітянського спрямування, у романах Копиленка спрощена до краю: негативні герої або вилучаються з життя, або ж самі по собі перероджуються у таких, як треба. Арештовано за розтрату державних грошей легковажного Маркового батька й жорстокого Тамариного опікуна; звільнено з роботи поганого директора й піонервожатого; тікає зі школи негідник Сашко, аби десь під епілог «Десятикласників» з’явитися чудовим юнаком — випускником військового училища. Як йому вдалося перевиховатися? На ці та інші запитання автор не відповідає. Цинічний Марк виявляється зовсім і не цинічним: зрікшись аморального батька, він шукає нагоди здійснити подвиг. Неперевихованою лишається тільки модниця Маруся: відразу після школи вона виходить заміж — дозволена межа падіння для нової людини, котра повинна жертвувати особистими інтересами заради суспільних. Як, за якими законами твориться світ копиленківських героїв? Не можна ж визнати за ефективну ось таку «зброю» з педагогічного арсеналу ідеальної вчительки Ольги Карлівни: «Ви майбутні творці майбутньої історії. Погляньте, що робиться навколо нас! В нашій країні підростають найкращі люди в світі. Вам належить вирости найкращими». Це, як зазначає письменник, «виплекані в самому серці думки».
Коли б класичне «будь хороший, охайний, слухняний» мало реальну силу, то людина давно б перейшла в янгольський чин. Справедливо писав Януш Корчак: що нікчемніший вихователь, то частіше він декларує прописні моральні істини.
Як випливає з романів Копиленка, єдиний спосіб створити нове суспільство — прибрати все, що не вписується у визначені канони: діти нібито самі собою стануть гарними, нє маючи перед очима негативного прикладу, але куди ж подіти негідний? Чи ж не напрошується висновок: такий ідеальний світ потребує таборів і розстрілів, бо тримається він на ілюзії, ніби руйнація є водночас і актом творення — в даному разі нової людини, вільної від «забобонів минулого». Ілюзії дуже небезпечної, адже вона не лише виправдовує жорстокість, а й змушує сприймати її з пієтетом. Заради нового ж!
Який же зміст вкладається в це поняття, що про нього стільки йдеться на сторінках романів «Дуже добре» й «Десятикласники»?
«Хочеться виплекати дитину з новим мозком і новою свідомістю, навіть з новими нервами, бо їй належить нове життя», — звіряє душу батько Аркадія Трояна тій самій бездоганній Ользі Карлівні. З якої речовини складатиметься отой «новий мозок», у чому виявлятиметься «нова свідомість», чим «нова людина» різнитиметься від своїх попередників, серед яких, відомо, було чимало благородних душ? Відповідей на ці запитання в романах знову ж таки не знайдеш.
Копиленківські герої відрізняються від створених класикою дитячих образів типу короленківських «дітей підземелля» чи діккенсівського Олівера Твіста тільки політизованістю, готовністю без вагання сприймати пропоновані гасла і... боротися. З чим? На жаль, і тут маємо суцільну «білу пляму», куди можна підставити що завгодно, насамперед — абстрактний образ ворога, який набиратиме конкретності залежно від вказівок. «Дорога Ольго Карлівно! Нашу ділянку роботи названо третім фронтом. Фронт! Значить, боротьба, значить, війна...» — таких «ліричних відступів» у романі чимало.
Так само невизначеним лишаються «забобони минулого»: в житті ними ставало все, що заважало чинити жорстоке свавілля над суспільством, — від вистражданих віками моральних заповідей до виразних екологічних мотивів народних пісень.
Неконкретизована, філософськи необгрунтована концепція «нового прогресивного» виявлялася порожньою формою, що її можна було заповнити будь-чим — на розсуд сили, поставленої над суспільством, чи то «великий і єдиний», а чи група людей на його місці. У любові до цієї сили, в готовності виконувати її настанови належало вбачати вищий сенс свого буття.
Тож рекомендовані за взірець для наслідування копиленківські герої — не що, як ідеальні маріонетки; вони ладні бути й катами, й жертвами, яким «нова етика» не дозволить поставити під сумнів навіть сенс власної загибелі. У творах Олександра Копиленка критичні думки висловлюють лише дивакуваті або ж ущербні люди, а то й одверто ворожі елементи. Так письменник виконував соціальне замовлення на виховання духовних роботів, що їх потребував режим, який тримався на репресіях...
Відомий свого часу літературознавець Ю. Карабчієвський писав: «Найкращий радянський письменник — це завжди розум і талант плюс уміння вкладатися в межі дозволеного так майстерно, щоб цих меж ніби й не було».
Такий ідеал і здійснив Олександр Копиленко: «білі нитки», якими зшито сюжетні лінії його творів, виявив лише сьогоднішній день. У сорокових-п’ятдесятих же роках цілком природно сприймалися і «ловля шпигуна», і присвячена Сталіну «скрипкова поема», й інші подібні епізоди. І коли бездарні, грубодекларативні твори відштовхували читачів, то талановиті, де насильницька соціальна ідея була втілена у привабливі образи героїв, отрутою проникали у суспільну свідомість, деформуючи її.
Трагедії минулих років спричинялися і щирою вірою людей у те, що старий світ повинен загинути, аби на його місці розквітнув новий, справедливий. Саме з такою вірою журналіст Генрик Волинський (нині вже покійний), присланий у тридцять третьому разом з іншими десятикласниками збирати врожай у вимерлі від голоду села, із болем зазирав, як розповідав згодом, у порожні хати, звідки тхнуло трупами. Те, що здійснилося, його тоді не жахало — був перейнятий оптимізмом і готовністю будувати майбутнє. Лише за кілька років, коли у вагоні без вікон його везли до Сибіру, юнак уперше замислився: чому він виявився недостойним нового життя? І вперше збагнув, що це справедлива кара за ідеологічну засліпленість, за неспроможність піднести голос протесту супроти голодної смерті селян на врожайній землі. А таких тоді серед молоді була переважна більшість. Тим-то для багатьох нинішніх представників старшого покоління доба нечуваних злочинів оповита маревом радісної віри в завтрашній день.
Саме пасивність, бездумність, звичку, проголошуючи себе творцем суспільного ладу, не сміти глянути на нього критичним оком, — саме ці тенденції утверджували «шкільні» романи Копиленка. Сприяли вони й розростанню бюрократичного прошарку, потужної армії освічених виконавців «указівок зверху», від чого нині так потерпає наше суспільство. Адже герої творів «Дуже добре» й «Десятикласники» — це виняткові, особливо обдаровані істоти, поставлені над життєвою буденністю, і «звичайне» життя їм не суджене: Арка дій створює ракету, Руфа малює картини... «Вибирати собі професію не жарт. Хоч, правда, в будь-якій галузі головне — це якнайбільше принести користі любій Радянській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм шлях до життя. Отже, чи правильно вибрав собі електротехнічну військову школу? Може, десь в іншій галузі принесе більшу користь. Чудово було б і геологом стати, шукати в надрах землі скарби, сховані від людського допитливого ока. Завжди бути серед природи, з її таємницями. Або в Арктику поїхати, зустріти грудьми стихію, перебувати в жорстокій боротьбі в дикому свисті урагану... На капітанському містку з прокуреною люлькою в зубах... Продовжувати геніальну справу Мічуріна, примусити землю родити вдвоє, втроє більше...» — у таких висотах літає Аркадій Троян, конструюючи при цьому (не більше й не менше!) ракету.
І справді, не одне покоління виросло зі свідомістю того, що тільки незвичайний фах робить людину повноцінною, а задля цього правдами й неправдами домагаючись вищої освіти, аби потім опуститися на грішну землю в якій-небудь теплій конторі серед відомчих циркулярів. Брак людей, спроможних виробляти реальні матеріальні блага, завів країну у велику економічну кризу.
Ні, копиленківські герої не могли вдосконалити суспільство, бо за їхньою ідеологічною піднесеністю стояла жорстока байдуж жість ідеального виконавця до всього, і виходить за визначені межі, і... готовте виполювати бур’ян на майбутніх осяйних стежках. Ця готовність до боротьби з абстрактним ворогом неминуче мала перерости в конкретну агресивність щодо собі подібного — на вулиці, на роботі, в транспорті. Що й маємо сьогодні...
Чи передбачав такий поворот подій письменник? Чи, може, його романи творилися, як тепер кажуть, «неложними рукам: в стані ідеологічної омани й автор не відав, що піддався їй?..
Копиленко невідомий
Ця книжка з’явилася друком у Державному видавництві України (Харків) 1930 року. Критика визначила її як «крок назад у художньому та ідейному розвитку» й вирішила тоді про роман «Визволення» не прохоплюватися й словом. Над твором було опущено завісу мовчання, як і над багатьм творами інших письменників, що хоча й зі скрипом, але виходили... І тільки нині сподіваємося на перевидання роману, адже в ньому, на відміну від «Дуже добре» й «Десятикласників», не проголошуються пишні сентенції про майбутнє, однак — про це можемо судити через шість десятиліть - де майбутнє проступає крізь кожний обраї кожну, бодай пунктиром окреслену деталь. Таку силу має вірність життєвій правді — найелементарніша умова письменницької творчості.
У столичному кінця двадцятих років у Харкові живуть, не спілкуючись між собою директор тресту Петро Гамалія та його син-студент Сава. Ставши високим сановникок нової влади, Гамалія зневажив свою колишню дружину, вже недостатньо освічену та вишукану для нього, і образа за матір змушує Саву мерзнути в гумовому плащику, голодувати, але уникати зустрічі з майновитим батьком. Спогади про колишню, приречену на бідування сім’ю не тьмарять Гамалії життя. «...Молодь нас не осудить, бо ми хоч і робили багато помилок, але наші помилки не є закон, нам революція залишила порожні, дикі і недосліджені простори. Вона знищила стару мораль, закони буржуазні, релігію, стару естетику і все фальшиве, всі сурогати, що ними живилося людство, замість справжніх багатогранних можливостей, які давало життя. Ми прийшли на порожнє місце, на цілину. І невже нас будуть зудити за те, що в особистому житті ми робили помилки або революційно переробляли власне життя за тими моральними існовами, що нам дає революція?» — теоретизує Гамалія.
Цей, як він себе називає, «господар революції» був свого часу головою трибуналу, безжально посилав людей на розстріли, але чим же він засіває пустирисько, яке утворилося після тієї «розчистки»? Революційні фрази, виявляється, стають чудовим прикриттям для того, щоби вчорашній слюсар, перейнятий класовою ненавистю, зі смаком угніздився на місці тих, кого знищував «в ім’я вищої справедливості». Гамалія бере за дружину молоденьку сестру одного з розстріляних — Мар’яну: «Вирішив для себе так — на цю виплекану столітнім пануванням переможеної кляси вроду, на прекрасне жіноче тіло, на відпочинок біля такої дружини мав таке ж право, як на кращу квартиру, на участь у творенні нової держави, на славу прекрасного робітника і непохитного партійця, на пошану, якої не хотів помічати».
Власні привілеї — ось що найбільше цікавить його у новому житті, ідеали якого він з таким завзяттям проголошує. Гамалія належить до першого покоління радянських сановників, які ще не встигли оточити свій винятковий добробут мурами та надійною охороною, він ще дозволяє своєму помічникові Гайдернові висловлювати «крамольні думки» про те, що проголошена більшовиками диктатура переросла в терор, що країна потрапила з-під однієї деспотії в іншу, що влада створює поживний грунт для бюрократів та лакуз. Однак замислюватися над словами свого опонента Гамалія не вважає за потрібне: «По руках дамо! Міщанству ми ніяких обіцянок не давали, а пролетаріат з нами або ми з ним за диктатуру і, значить, за радянську владу!»
Самовдоволений, ласолюбий, сповнений віри у всемогутність насильства, цей «каменяр могутніх споруджень» не помічає, що поміж ним і життям утворюється прірва. Який далекий від його уявлень про «кипучу дійсність» реальний Харків кінця двадцятих років, де панує безробіття, безпритульність і убозтво, де чиста селянська дівчина Пріся, що приїхала в столицю здобувати знання, мусить продавати себе, тяжко від того страждаючи. Гамалія навіть не замислюється над тим, чому рідний син зрікається його прізвища, не помічає, що покірливість Мар’яни переростає у ненависть. Маючи себе за «творця життя», Гамалія насправді споживає недоруйноване, паразитує на моральних цінностях. Це те явище, що з давніх-давен знане народом як «пан із хама», ладний топтати все для нього недосяжне через природну обмеженість і брак освіти. «Не смій мене колоти тим, що я інтелігентка, — мовить йому Мар’яна. — Так, інтелігентка, і не жалкую, і не ховаю цього. Представниця української інтелігенції, яку ви так ненавидите, хоч і намагаєтеся будувати українську державу».
Лиш зазнавши цілковитого краху в особистому житті, Гамалія починає розуміти, що неможливо жити на руїнах, а батьківські почуття ніяка революція неспроможна відмінити, бо на них тримається світ.
Тінь цього новітнього «господаря життя» падає і на Савину душу, хоча хлопець тому щосили опирається. По-юнацькому чистий і цілеспрямований, він ніжно любить свою самовіддану матір, проте батькова мораль вабить його своєю спокусливою зручністю. «...Ми надто консервативні, нас переконали, що одружіння повинно бути міцним, ніби людей приковують одне до одного. Справа не в законі, а в побутових вимогах. Закон одне, а життя інше диктує». Сава і щирий, і добрий, і сповнений до своїх однокурсниць дружніх почуттів, однак у ньому вже визріває інквізиційний класифікатор, що сповідує подвійну мораль. Фарисейська безжальність до Прісі призводить до того, що Сава дозволяє негідникові Тарасу згвалтувати її, — і це кінчається самогубством дівчини.
Образ Сави, на перший погляд, привабливий, дуже неоднозначний. Хлопець працює над винаходом зчіплювача для вагонів, бо не може забути розчавлені груди знайомого залізничника. Та в подальших Савиних планах людині вже відводиться роль не дуже суттєвого додатка до технічного прогресу. Ось його кредо: «Я замість соняшників жовтих хочу, щоб наші степи зацвіли червоним вогнем заводів і фіолетовим димом димарів. Садки викорчувати й насадити сквери, парки. Зробити щеплення проти лірики, пісенності, ледарства. Волів лишити тільки на біфштекси...»
Нині, по шістьох десятиліттях, можна оцінити цей тип людини та її вплив на життя. Логікою характеру вольовий Сава, що сам у собі витравлює юнацьку емоційність, має опинитися серед тих, хто пустив на дно штучних морів безцінні українські чорноземи, висушив такі потрібні для стабілізації клімату болота й створив міф про високу економічність та безпечність атомної енергетики. Подібні йому технарі, чиї здібності розвинулися в атмосфері демагогії та гігантоманії, тривалий час і справді почувалися господарями життя, змушуючи суспільство тяжко оплачувати свої божевільні проекти. Й тільки чорнобильська трагедія пригальмувала їхню експансію.
Примирення Петра Гамалії й Сави, що відбувається в кінці роману, невідворотне — і не лише тому, що вони пов’язані кревними узами, їм не прожити один без одного. Сава потрібний Гамалії для створення культу грандіозного майбутнього, потужних домен і найбільших у світі криголамів, а згодом і ядерних реакторів. Саві ж Гамаліїна авторитарність допоможе здійснити ідеал прогресу заради самого прогресу — безвідносно до людських потреб.
Хто ж протистоїть цьому союзу жорстокої сили й холодного розуму? Сповнена життєдайної снаги й водночас така вразлива Пріся, горда й вимучена роботою та злиднями Уляна й, врешті, людина «без місця в житті», людина трагічної долі Гамалія Антін.
На відміну від старшого брата, який «став боротьбистом, поїхав з панцерником з червоним прапором за свою Україну», Антін, котрий як есер зазнав і каторги, і заслання, «надіявся на жовто-блакитні легіони з вицвілими шликами». Отак, прагнучи при початку шляху нібито одного, брати опинилися в різних таборах, і кінчилося це тим, що старший судив молодшого, замінивши смертний вирок десятьма роками ув’язнення. Палка й талановита людина, Антін не може змиритися з тим, що «більшовики намагаються зробити із в’язниці університет», не хоче служити владі, яку не приймає, й воліє витрачати сили на пиятику та гру в більярд. Але скільки ніжності, прагнення до справедливості в цьому зовні озлобленому чоловікові. Він терпляче намагається утвердити в своєму племінникові почуття ГІДНОСТІ, повагу до тих чеснот, без яких неможливе здорове суспільство. Він тонко розуміє душу покинутої Уляни й цінує в ній горду українську жінку, котра звикла виносити на собі тягар життєвих незгод. Навіть зневірившись в ідеалах, яким вірно служив, Антін не опускається до гендлювання ними, не пристосовується до обставин: це глибоко трагічний образ щирого борця, якого не покликала історія.
Копиленко лишає своїх героїв на роздоріжжі — біля тяжко хворої, збитої службовою машиною Гамалії Уляни; Петро не без подиву відкриває для себе світ родинних почуттів; Мар’яна, вирвавшись із золотої клітки, розпочинає самостійний шлях; Саві належить розібратися у власних душевних суперечностях... Ніхто з них не окреслений однобарвно, нікого не назвеш ані позитивним, ані негативним — усі вони просто люди на шляхах своєї долі. Письменник ніде не ставить крапок над «і», бо тільки смерть спроможна їх поставити. Не те важить...
У романі «Визволення» маємо соціальний зріз суспільства, яке, переживши революцію й громадянську війну, пробує налагодити нормальне життя. З цього твору видно, як легко ламаються найдорожчі моральні цінності і якими живучими виявляються пристосуванство, криводушність, облуда. Вже в двадцятих роках повністю сформувалося те, що згодом дістало назву адміністративно-командної системи — з її потужним бюрократичним апаратом та керівною верхівкою, орієнтованою на егоїстичні інтереси; вже тоді послідовно порядні люди відчули себе зайвими. Чи означає це, що знову відродилися соціальні структури, які зробили нестабільним царський режим? Ймовірніше, що вони незмінними перейшли до нової держави, перефарбувавшись та взявши на озброєн; ня інші гасла. Ідеологічне перешикування — аж ніяк не болючий процес для тих, хто в процесах історичних зрушень шукає власних вигод. На догідництво, бездумний послух, облуду, безвідповідальність подібні до Гамалії «господарі революції» не замахувалися — навпаки, ці явища були їм потрібні для самоутвердження. Заважали ж інтелігентність, людська гідність, почуття обов’язку й честі, тому ці категорії й були трактовані як пережитки минулого, або ж, за висловом Сави, «упередження міщанської старої діви». «Молоде вино» одвічної мрії про досконале суспільство від самого початку було влите у прогнилі міхи...
Пишучи правду про свій час, Копиленко виконував вищу письменницьку місію — прозрівав глухий кут, у який рано чи пізно мало зайти нове, кероване Гамаліями суспільство, його економічні, ідеологічні й всілякі інші кризи. Накладає на себе руки спаплюжена Пріся; тяжко травмована душею і тілом Уляна; з гірким самозабуттям допалює рештки свого життя Антін; йде у внутрішню еміграцію Мар’яна... Хто ж лишається з Петром та Савою? Авантурник Маковецький, котрий шукає способу скористатися з чужого винаходу? Цинічний пройдисвіт Тарас, який почувається в атмосфері пореволюційного суспільства мов риба у воді? «Треба тільки знайти якогось партійця, щоб вступив у їхню компанію, і тоді справу буде зроблено. І зроблено дуже просто. Цей партієць за їхньою допомогою одержить крам із шкіртресту для комісії «Допомоги дітям». Ну, а потім вони знають, що робити з тим крамом...» Такі акції процвітають за дзвінкими гаслами.
Що нового могли дати світові такі «борці», окрім здавна відомих бід — кар’єризму, корупції, брехні?
«Хай-но перестане преса бути вільною, і високопоставлена людина, не попереджена про свої помилки, робитиме дедалі нові», — писав Гельвецій на початку вісімнадцятого століття.
Але «високопоставлена людина» «держави робітників і селян» прагнула статусу непогрішності, визнаючи єдиний спосіб розв’язання всіх проблем — потужний карний апарат і, створюючи для народу культ майбутнього, вижимала із поточного дня максимум благ для себе. На пресу ж був покладений обов’язок писати про нездійсненне так, ніби воно вже здійснилося.
На долю письменників копиленківського покоління випало тяжке випробування: вибір між істинністю творення й олжею, ілюзією реалізації таланту, а насправді його згубою. Справжня література, мов Атлантида, пішла на дно історичної реальності, й можна тільки здогадуватися, якою б вона могла бути за умови елементарної свободи слова...
Зіставлення роману «Визволення» із пізнішими творами Копиленка свідчить, що вибір письменник зробив цілком свідомо. Твори шкільної тематики, науково-художні оповідання про тварин стали для нього тією «тихою гаванню», що допомогла йому за найменших моральних втрат посісти в літературі одне з чільних місць. Адже дорослі ніколи не казали дітям усієї правди й, захищаючи незміцнілі душі від гострих кутів реальності, прагнули показати життя кращим, чистішим, аніж воно є насправді. Свого часу «Дуже добре» й «Десятикласники» читалися інакше, аніж тепер,— із справжнім захопленням, і, можливо, сприяли вихованню покоління романтиків — підкорювачів Крайньої Півночі та цілини. Чим довелося за цей романтизм розплачуватись — то вже інше питання...
А як же з недитячими творами, що народилися внаслідок відступництва їхніх авторів від життєвої правди задля «лакомства нещасного»?
Тут ми підходимо до найдраматичнішої проблеми, яка стоїть перед нинішнім літературознавством: як оцінювати спадщину «барабанів епохи» — митців, котрі виконували соціальне замовлення адміністративно-командної системи на всіх етапах її розвитку? Олександр Копиленко був серед них не найгучнішим... Як ставитися до тих, хто зажив високих відзнак у часи великих народних трагедій, хто прийняв лаври з проклятих народом рук?
Поки що українська література зупинилася перед цим рубіконом, не зважуючись його переступити. Але довго так тривати не може, оскільки оманою кількох десятків «класиків» підірвано кредит довір’я, виданий на всіх письменників. Від чесної відповіді на це запитання залежить майбутнє не лише мистецтва, а й нації. Адже народ, митці якого дають завербувати себе насильству, стає достойним свого уряду...
Л-ра: Вітчизна. – 1990. – № 9. – С. 154-158.
Твори
Критика
