Активний романтизм – стильова домінанта раннього Ю. Яновського
Зоя Савченко
Ніби у відповідь критиці у першій збірці 1925 р. Ю. Яновський писав: «А пройде час, а зігнуться мої юнацькі плечі, і перше срібло на голові неминуче надійде — я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати між рядками зайвого слова, я не дам бачити будування своїх будинків. Моє перо холодно ліпитиме рядки, і книжка, як дім, чекатиме недовговічного хазяїна — чужої думки». Через три роки після написаного з’явиться перша романна форма письменника — «Майстер корабля», що подає розповідь від імені літньої людини, яка ділиться своїми спогадами. Однак, на цьому факті перегук сказаного молодим автором та його новим романом вичерпується: у голосі старого ветерана кіномистецтва виразно чуються обертони молодого романтика Ю. Яновського, що сміливо продовжив обраний шлях пошуку нових форм у літературі, крізь призму юнацького захоплення своєю епохою оспівав енергію творчої праці та безнастанного потягу до пізнання.
Поклавши в основу «Майстра корабля» показ культурного будівництва першого повоєнного десятирічя, прозаїк поставив перед собою завдання всебічно висвітлити цей творчий процес, надати оповіді масштабності й поліфонізму звучання, щоб у кінці твору об’єднати в гармонійне ціле людину як натуру творчу, як носія кращих моральних якостей та чеснот. Саме з цією метою використано мемуарну форму роману, оповідь будується на основі спогадів літної людини про свою молодість. При цьому саме події нібито далеких від сучасності років сприймаються як дійсність, що стала для головного героя То-Ма-Кі єдино реальною, наповнила його життя певним сенсом, поєднавши молодість, кохання, творчість. Цей типовий для романтика прийом — перемежування часових площин — виконує подвійну функцію: з одного боку, молодість героя надає авторові можливість подати події його творчої та особистої біографії в обрамленні піднесено-захопленого пафосу, застосувавши всі можливі відтінки емоцій, не стримувати політ фантазії; з іншого те, що описані події пропущено крізь досвід літньої людини, поціновано її мудрістю, робить основну ідею роману вагомішою, глибше усвідомленою, що для виконання поставленого митцем завдання є органічним і необхідним.
Переплетення творчих і суто особистих клопотів людей, зайнятих кіносправою, відкривають картину перших кроків української кінематографії, подають майстерно виписані портрети наших митців. Роман «Майстер корабля» цінний передусім підтекстом; метафоричний, образний лад його підводить читача до думки, що творче натхнення, турбота про завтрашній день становлять смисл життя кожного, тому в мемуарах То-Ма-Кі так багато роздумів про високе покликання людини-трудівника, про красу й правду творчості, необхідність збереження людської душі.
Ю. Яновський дає свого роду художню відповідь на питання М. Хвильового «Камо грядеши, Україно?» Саме оптимістична віра в свою країну дала право героєві, а отже й самому авторові, у складний для України час на питання «якою їй бути?» дати недвозначну відповідь.
Романтичним символом творчих шукань, який втілює активні поривання людини до гармонійності та життєвої істини, у Ю. Яновського стало море. Морська стихія тут асоціюється з високими життєвими устремліннями його героїв, море стає свідком усіх подій, воно випробовує волю і міць людини, є мірилом прекрасного й ганебного. Образ моря, завжди мінливого, лише підкреслює невпокоєність поривань персонажів, їхній активний щоденний героїзм. З іншого боку, мариністичний колорит роману став основою екзотичності твору, що також є однією із стильових ознак романтизму.
І все ж головний герой роману «Майстер корабля» — не матрос, не балерина і навіть не То-Ма-Кі, від імені якого ведеться розповідь. Це — творчість. Натхненні описи людської праці, щире захоплення найкращою рисою людини — вміням творити прекрасне виливаються у схвильований ліричний відступ-гімн рукам трудівника, що для Ю. Яновського стали величним символом: «Дві людські руки вкупі — це кільце, за яке, ухопившися, можна зрушити землю». З цього погляду символічною є і назва твору — адже «Майстер корабля» — вирізьблена з дерева фігура під бугшпритом брига, яка веде його через морські простори — уособлює душу митця, його талант і майстерність. Одне слово, все, що обумовлює живучість витвору мистецтва, його здатність долати «шторми» та обминати перешкоди. Отже, в романі «Майстер корабля» Ю. Яновський посилив притаманну його творчій особистості поетичну окриленість. На відміну від ранніх новел, автор прагне дотриматись обіцянки «бути суворим майстром». За спостереженням Г. Костюка, лірика роману значно глибша, філософія складніша, більш витончена культура слова. «Майстер корабля» залишається твором, що його художня цінність, новаторство і неповторність анітрохи не зменшились.
Тим часом романтичний стиль дедалі поширювався в українській прозі рубежу 20-30-х рр. Попри всі ліквідаторські настрої стосовно романтизму в тогочасній критиці, мистецтво слова збагачувалося дедалі значнішими художніми явищами, які створювалися саме в романтичному ключі. У Ю. Яновського таким явищем став роман «Чотири шаблі». В цьому творі, позначеному яскравою самобутністю, письменник продовжив лінію, що намітилася вже в ранніх новелах і повістях, і поставив мету продемонструвати багатющі можливості романтизму в художньому відображенні боротьби народних мас за свої ідеали і свою спроможність стати героїчним епосом.
Україна 1919 року, стихія українського повстанства та приборкання цієї стихійності, важке народження війська — життєва основа роману «Чотири шаблі». Особливість же цього твору полягала в тому, що письменник, за його власним висловом, намагався опоетизувати «героїзм виконання», «волю до здійснення наказів революції на окремих ділянках». Герої роману — чотири ватажки народної боротьби — справді натури поетичні, одержимі вірою в свою справу, що створює навколо них ореол легендарності. Головною ж стилетворчою енергією оповіді в романі є захоплено-патетична домінанта. Це зумовлює той тип романтизму, в якому все правда, але це правда торжества найпіднесеніших, прекрасних людських сил і прагнень: логічно, що тут посідає панівне місце і ліризм. Духом поетизації пройнята сама структура твору: розділи названо піснями, і кожній з них передує віршований заспів. Широко використовуючи засіб гіперболи, Ю. Яновський у романі «Чотири шаблі» подає картини боїв і перемог. Розбурхані народні маси, очолювані Шахаєм, Остюком, Галатом та Марченком, повстали за своє визволення, перетворившись у широкий партизанський рух. Героїв роману, їхні відчайдушні вчинки письменник романтизує всіма можливими засобами — родовід їх ведеться від Запорозької Січі, їх порівняно з маршалами Наполеона, згадується Коліївщина тощо. На думку О. Чумаченка (див. ст. «Український «кіплінгіанець» Ю.Яновський» — «СіЧ», 1998, № 3), виняткові якості керівника партизанського руху подано з урахуванням кіплінгівської поетичної традиції, на що вказує, зокрема, співзвучність імен «Шахай» і «Шархан», символіка війська як вовчої зграї, перегук певних романтичних образів та прийомів — усе це є свідченням авторського прагнення пробитися за межі заідеологізованої літератури, до світових культурних цінностей. Цій же меті — створенню романтичних, урочисто-патетичних інтонацій — служать і численні авторські ліричні відступи, сповнені палкого захоплення.
Місію приборкання повстанської стихії та народження дисциплінованого війська покладено на безсумнівного лідера четвірки ватажків Івана Шахая, в образі якого втілено романтичний ідеал вольової особистості, здатної повести за собою інших. Честь, хоробрість, обов’язок і лицарська слава — ті критерії, якими оперує герой при самоаналізі та характеристиці інших. Щоб спрямувати свої загони на єдиноправильний шлях, Шахай проявляє непохитну волю, навіть якусь гіпнотичну силу впливу на людей, і повстанці захоплюються своїм ватажком, називаючи його Колумбом. Ю. Яновський створив образ полководця, що своїм корінням сягає національних традицій, і через нього, головним чином, реалізував важливу ідею про народний характер повстанського руху в Україні часів громадянської війни.
Його герої — не озлоблені хижаки, здатні лише вбивати. «Так і хочеться застромити зброю на межі й піти вздовж за скибою, витираючи піт. Ще не час однак» — так міркує Шахай.
Отже, поетизуючи відвагу своїх героїв, Ю.Яновський далекий від повної їх ідеалізації. Це стосується і Шахая, що іноді йде на компроміс зі своєю совістю, і Галата, який втратив було відчуття відповідальності. Особливо ж така позиція автора щодо образу Марченка: цей герой має найбільш складний і суперечливий характер. З одного боку, бачимо хороброго ватажка, з іншого — заздрісного владолюбця, що весь час переборює себе. Тому основна проблема твору вирішується не спрощено, по висхідній, а в динаміці боротьби також і в душі кожного героя.
Зовсім по-іншому написано три останні пісні роману. Герої, народжені у брязкоті шабель, виходять на повоєнний шлях мирного будівництва. У романі «Чотири шаблі» з’являється проблема «втраченого покоління». Героїв Ю. Яновського тривожать сумніви, на безліч питань вони не знаходять відповіді. Поступово герої роману відроджують спустошені душі в праці, тим самим стверджуючи романтичний принцип волі до життя, віру в людську солідарність як один із основних мотивів роману «Чотири шаблі». Проте ці розділи відмінні від попередніх не тільки художньо — це інший, буденніший, матеріал, сама тогочасна дійсність чинили опір романтичному пафосу, породжували песимістичні настрої героїв, що й стало темою закидів тодішньої критики. Вона негайно досить різко прореагувала на новий твір Ю. Яновського, лунали звинувачення, що письменник кохається в «реакційній екзотиці», описує «абстрактний героїзм», поетизує анархічну стихію, партизанську розхристаність, відмежовуючись від революційної боротьби пролетаріату за соціалізм. І все ж, останнє слово в оцінці будь-якого твору — за історією. Сьогодні, аналізуючи роман «Чотири шаблі», ми твердо називаємо його серед визначних художніх досягнень української літератури. Виникає лише одне питання: чи не з останніх слів Шахая «Комуністи, вперед!» бере початок драма письменника-романтика, наступна проза якого істотно різниться від попереднього творчого доробку письменника? Митець створив своєрідний симбіоз традиційної для нього романтики боротьби та досить-таки штучної реалістичної шаблонності, агітаційності, поєднавши таким чином непоєднуване. Внаслідок цього в подальшій його творчості прозаїк опинився перед уламками власного натхнення, потрапивши до лабет соцреалізму. Чутливі струни його романтично піднесеного таланту почали бриніти фальшиво («Київські оповідання», 1948 р.). Мертвотний моностиль сталінської диктатури зломив «романтичну шпагу» Ю. Яновського.
Л-ра: Слово і час. – 1999. – № 3. – С. 68-70.
Твори
Критика
