Поезія Леоніда Мосендза
Шелест В.
Леонід Мосендз увійшов в українську літературу в добі її повного відродження після української революції 1917-20 рр. Можна сказати, що першу серйозну пробу своїх творчих сил у поезії Мосендз розпочав уже на еміграції. Ті перші поетичні проби він базував на зразках київської школи неокласичного стилю, що її започаткувала відома група українських неокласиків: М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бурггардт (Ю. Клен).
Особливо захоплювався Мосендз творчістю Максима Рильського, який саме тоді вирізнювався в літературному колі неокласиків особливостями свого поетичного вислову, і Мосендз не випадково звернув на нього свою увагу. Тут же слід вказати, що згадана київська школа неокласиків мала у Празі своїх послідовників серед гуртка тамтешніх українських літераторів і впливала на розвиток української еміграційної поезії, звертаючи її до джерел кращих зразків поетичного змісту й форми. Цього й треба було Мосендзові для висловів думок, що випливали навкруги питань і проблем тогочасної дійсності.
Питання були складні. Для того, щоб їх належно висловити і не звернути на віршовану публіцистику, яка могла б заглушити привабу поетичного звучання, був потрібний справжній мистецький хист. Крім того, перед Мосендзом, як поетом, стояла дилема: чи поетичну тематику втримувати виключно в межах українського виміру, чи висувати її поза українські територіальні межі й тим самим наближатися до тем загальнолюдського, світового поетичного мистецтва, вкладаючи в нього й свою культурно-духову частку.
При дослідженні ранньої поетичної творчості Мосєндза бачимо, що в поезії він намагався відображувати ті мотиви, які були найближчими його почуванням.
Це мотиви покидання батьківщини, що з’явились у час його перебування в Ченстохові, зараз же по виході на еміграцію.
На інженерних студіях у Подєбрадах він не покидає поезії. Маємо докази, що 5 липня 1924 року він виступав там на літературному вечорі з читанням уривків із своєї поетичної праці «Вічний корабель». Мотив «Вічного корабля» — це старий мотив досить добре відомої легенди про «Літаючого голландця», яка віддавна привертала до себе увагу багатьох творців мистецтва. Захоплювалися нею поети і прозаїки, а композитор Ріхард Вагнер під час своєї подорожі 1839 року з Піллав до Лондону через Північне море поклав собі мету збагатити її ще й тонами музики. Тому й не дивно, що Мосендз також зацікавився цією легендою.
У «Вічному кораблі» Мосендз показує сумну картину долі слабодухого купця Ганса ван Лооса, який відмовився боротися разом із пожильцями свого міста проти іспанських напасників і заздалегідь приготовляється покинути рідну країну, щоб знайти спокій і вигідне життя за океаном. За це його картає його ж власна родина, яка не хотіла покидати місць, що їх «предки освятили»:
...Ти собі іди,
та це ганебний буде вчинок — лишити край батьківських могил...
Ганс ван Лоос з одним сином і гуртом подібних собі шукачів спокою за морями відплив од рідних берегів. Відплив на вічне блукання десь коло Рогу Доброї Надії, бо за гріхи утечі його корабель ніколи не знайде пристані:
...ти від нині
блукатимеш в просторах моря цим галеотом без упину...
1930 року Мосендз помістив у «Літературно-Науковому Віснику» вірш «Що перед океаном каравеля?». Вірш уже іншого змісту. Тут він узяв інший акорд, яким, до деякої міри, можна б виправдувати навіть вчинок Ганса ван Лооса:
Що перед океаном каравеля?
— Безсила тріска в просторах забута.
Але вона моїм велінням скута
І мчить до гір західних «Мія Стелля».
Нехай на сході доля нас завела,
Та закувать, проте, не встигла в пута,.,
На захід, каравельо! Східня скрута
не перейде через Саргаські зела.
О, лет часу! О, простори безкраї!
В вас розплилась остання крапля болю.
Могутня хвиля ходить, виграває.
І плюскотом віщує близьку волю,
Таку жадану: стануть за метою,
За пінним пасмом грімкого прибою.
Із змісту наведеного вірша видно, що Мосендз почав глибше вдумуватися в суттєві причини емігрантської долі й хитався між протиріччями. Бо, йдучи за тематичним стрижнем, що його він розвивав у своїй поезії майже аж до кінця життя, бачимо, що між «Вічним кораблем» і «Канітферштаном» були поезії, в яких Мосендз робив спроби поетичної дискусії з самим собою на тему проблеми покидання батьківщини й відходу на еміграцію.
Можна ствердити, що ранній період поетичної творчості Леоніда Мосендза позначений творчою різноманітністю. Наприклад, працюючи над тематикою якогось циклу і не знаходячи відповідно розв’язки, він залишав ту тематику на якийсь час і заглиблювався у щось інше, в якусь поетичну формальність, як «Сонет сонету», або линув у космічну далину думками. Часом вдавався до мови математичного інтегралу, то знову повертався до земних тем — оповивав свої почування смутком і посилав їх разом з поетичною уявою в простори своєї Батьківщини, щоб зводити давнє із сучасним. Святослав Гординський писав з цього приводу у рецензії на збірку поезій Л. Мосєндза «Зодіяк»: «Мосендза не легко вкласти в рамки якогось поетичного напряму. Можна б при цьому сказати, що його поезія, як і багатьох сучасних наших поетів, втримуючи формально загальноприйняті класичні закони версифікації, намагається заповнити їх романтичним змістом. Мосендзів романтизм проявляється передусім у своєрідній «філософії космосу» та в намаганні вирватись у світові простори».
Ця творча різноманітність, передусім у поетичній тематиці Мосєндза, є додатним показником широчіні його спостережливості й універсальності в засобах поетичного засягу, що також є мірилом його інтелектуального рівня в світосприйманні. Ця різноманітність не перешкоджала йому втримувати відповідне співвідношення між основним і другорядним. Це в основному стосується більшості його поезій, таких, наприклад, як «Сонет сонету», «Ми були», «На лекції математики» та інших.
Для прикладу візьмемо вірш «На лекції математики», писаний, як це видно із змісту і самої, назви, в час студій в Українській Господарській Академії:
Навіщо, канторе учений,
Ця злісна павза, злісний рух?
Чи ж не твоїм взірцем надхненний
Стремить в зеніт звитяжний дух?
Сувору мову інтегралу
Мотор у пісню перелив —
Яку ти можеш більшу славу
укласти в блідність власних слів?
Цього вірша вжив Мосендзів колега по Академії Є. Маланюк, як аргумент у своїх доказах про те, що Мосендз не був ні поетом, ні письменником з покликання, бо справжнім покликанням Мосєндза, на думку Є. Маланюка, були прикладні науки, Але там же Є. Маланюк все ж таки визнає, що Мосендз «був одним з найцікавіших письменників 30-х років» і що він «був, властиво, піонером у своїй тематиці і стилі».
Другий вірш, також не пов’язаний з якимсь циклом, — це «Сонет сонету», що в ньому автор зробив спробу надати абстрактним поняттям стислого шліфованого вигляду. Це також є доказом Мосендзового шукання форми. Б. Кравців писав, що форма сонета «відповідала прецизній та організованій вдачі Мосендза і його стислому спрямуванню науковця».
Улюблений мій — різьблений сонет,
Коштовний подарунок з ренесансу;
Серед нової зброї декадансу
Блискучий все його вузький стилет.
Обчислений і точний, як брегет,
В гойдані слів сформованого трансу
Покірний зовам кожного нюансу —
Він відбива ряд дорогих сильвет...
Далі в цьому сонеті Мосендз перечислює імена визначних постатей доби ренесансу: Данте, Петрарка, Тас (Тассо), Франціск. Доба ренесансу, як видно, привертала творчу уяву Мосєндза не тільки формальними приписами сонетної віршобудови, а й усіма іншими своїми проявами в царині гуманістичної думки.
Досліджуючи поезії Мосєндза, спостерігаємо не тільки процес його зростання як поета, але також бачимо еволюцію його творчої лабораторії. Це стосується тематики, якій він давав перевагу, як і тих зразків, якими він наближався до творчих манер інших поетів. Для прикладу слід навести деякі строфи Мосєндза і Рильського, які справді мають ознаки подібності:
Ми всім були колись... блукає зір По жменьках попелу в німім музеї...
А там, за склом вітрин, життєвий вир, Кипить життя в життєвім апогеї.
(Л. Мосендз)
Ми ще ніколи не були собою,
Не піднімали стяга на морях,
Ні по чужих невиданих краях,
Де квіти квітнуть барвою новою.
(М. Рильський)
Лише шляхи майбутні без границь.
І якби все минуле ми й забули,
Прийдешній вік нас будить силоміць:
«Ми будем, хоч би й ніколи не були».
(Л. Мосендз)
Народи й царства. Днів і поколінь,
Моря дзвінкі. Дивуйтесь не могутнім.
У давнім ваше, наше у майбутнім.
Для вас земля, а наша далечінь.
(М. Рильський)
Із наведених прикладів видно, що подібність помітна не тільки в підході до історіософічної тематики, а також і в композиційній манері. Наведені уривки мають спільні слова. Наприкінці автори доходять одного оптимістичного висновку: «Ми будем...», «Наше у майбутнім...»
Вже згадано, що в поезіях Мосєндза подекуди завважується нахил до «космізму». Теми космосу знаходимо і в інших поетів: у поезіях Тичини («В космічному оркестрі», «Міжпланетні інтервали»); у Зерова («Діва», «Скорпіон», «Близнята», «Водник»), — об’єднані спільною назвою «Зодіяк». Під такою самою назвою («Зодіяк») Мосендз видав збірку своїх поезій.
На основі цього можна сказати, що тематичні елементи космосу попадали до поезій Мосєндза не внаслідок його студій у ділянці прикладних наук, а скоріше внаслідок знайомства з творчістю інших відомих поетів. То була тогочасна мода. Тема космосу надавала поетичній уяві динаміки й простору, як це видно в поезії Є. Маланюка:
Так зродився ти з хвиль злотосиніх
космічних вібрацій, Метеором огнистим ударив
в дніпровські степи...
У поезіях Мосєндза, як і в інших українських поетів-емігрантів, які створили літературний осередок у Празі, помітні сильні релігійні мотиви. Це видно також у Маланюка, Стефановича та інших. Молитовні благання у віршах, що їх висловлюють згадані поети, прохаючи кращої долі для себе і для своєї Батьківщини, мов спільний знаменник, зближують та уподібнюють їхні настрої й почування. У рядках вірша-молитви Мосєндза сплелася туга й турбота за майбутнє:
Як хочеться молитися часом Тому, хто вибачливий і ласкавий,
Не приведи загинути рабом Чужої ласки і чужої справи.
Не приведи загинути мені На чужині під чужинецьким дахом,
Дай ще хоч раз пройтися по межі Старим закуреним подільським шляхом.
Що ж до суспільно-політичних поглядів Л. Мосєндза, то можна вважати, що його співпраця в «Літературно-Науковому Віснику», а пізніше у «Віснику» значною мірою позначилася на його поглядах на життя і на суспільний обов’язок письменника, творця художнього образу. Він був свідомий своєї ролі громадянина, який має хист художнього слова, із цим словом, як зі зброєю, він ішов туди, куди його скеровувала власна совість.
У шуканнях середовища, співзвучного з його творчим цілеспрямуванням, Мосендз знайшов для себе місце в колі вісниківців, де зібралися тоді творці пробоєвої поезії: Є. Маланюк, Ю. Клен, О. Ольжич, Олена Теліга та інші. Ця група поетів-вісниківців ставила собі мету творити таку поезію, яка б без втрати естетичної краси породжувала нові імпульси думання в українському суспільстві. Отож, творчість цієї групи поетів-вісниківців базувалася на ідейних засадах національного відродження. Власне, ці засади були основним складником «формули літературного вісниківства», про яку писав Ю. Шерех: «...імперіалістичний романтизм. Рух, бій — а не спокій. Втручання — а не споглядання. Безмежне прагнення — а не вдоволення даним. Панування волі, активної і рвучкої — а не регламентованість раціоналізму. Захоплення життям — а не втеча від нього. Жадоба життя і уміння бути володарем над ним — а не пасивізм і Самозречення».
Ці напрямні, що їх Ю. Шерех назвав «формулою літературного вісниківства», були близькі й співзвучні роздумуванням і темпераментові Мосєндза. Крім того, вони мали своє джерело в колах української еміграції. Самозрозуміло, що настрої, які випливали із критики минулого та обмірковування майбутнього, не могли не знайти для себе місця в українській художній літературі. Навіть і ті, що критикували ідеологічні концепції Д. Донцова, погоджувалися, що час вимагав тоді певної переоцінки вартостей. Так, наприклад, писав С. Доленго в своїй полемічній праці «Донцовщина»: «Прийшла пора на новий тип письменника, що був би буревісником і віщуном нової епохи — на письменника, що, за окресленням Велса, який прикладав це до Кіплінга, «допоміг би розширити географічний змисл, передав вислови, потрібні до віддзеркалення туги за дисципліною, саможертвою та організованим напруженням». У нас такий тип письменника мусів би використати всі осягнення останніх років культурного напруження Української Нації...»
Прихід Мосєндза та інших згаданих уже поетів до «Вісника» був зумовлений, власне, такими міркуваннями. Процеси, які тоді відбувалися в Україні й на еміграції, були глибокі своїм значенням. Ті процеси певною мірою подібні до сьогоднішніх. Отже, діяльність «Літературно-Наукового Вісника» і «Вісника», або — загально кажучи — вісниківства, вимагає докладнішого розгляду, щоб відшукати ідейний кут зору Мосєндза, бо відомо, що він певний час розглядав сучасність з ідейних позицій вісниківства. Це потрібне тим більше, що сьогодні вісниківство трактується по-різному в критичних оцінках. Деякі критики узагальнювали чи просто брали, як пише Петро Голубенко, в основу оцінки тільки самі «відомі переяскравлення публіцистики Донцова», поминаючи глибшу суть понять, які були викликані обставинами далеко ширших засягів.
Літератори-вісниківці відобразили в своїй творчості зі свіжою яскравістю той період, що настав після революції 1917-20 рр. Вони пильно стежили за розвитком важливої дискусії, яка розгорталася в Україні навкруги літературних питань і яка стосувалася принципових засад української національної культури взагалі.
В Україні кращі письменники не зрікалися визначених долею завдань — боронити національні інтереси. Навіть А. Хвиля вказував, що дискусія дійшла до «протиставлення в умовах диктатури пролетаріату української культури й літератури — російській, до спроб конкретизувати боротьбу двох культур».
В Україні тільки культурна ділянка була місцем, з якого можна було ще до деякої міри й до деякого часу боронити українство. Через це, як говорив Микола Скрипник під час відкриття Інституту ім. Т. Шевченка, «майже кожний політичний діяч був водночас і письменником, де письменницька літературна робота була одним із головніших проявів визвольної роботи на нашій Україні».
То був винятковий час, коли поети і письменники в Україні й на еміграції творчо перегукувалися між собою. Еміграційні поети «розширювали географічний змисл» і «віддзеркалювали тугу за дисципліною», як писав С. Доленго, вони взялися до нових тем: «Мосендз пише про барвисту «мапу», якими йшли Пізарро, Колумб і Польо, «іржуть осідлані коні до куряви доріг» у віршах Романа Завадовича, перед Юрієм Кленом встає Кортез і «золоте царство Монтезуми», Гординського хвилюють порти, шум моря...»
Вони не були самотні, пише далі Доленго. В Україні поети писали в подібному дусі.
До них з великої України, співаючи про «загартовані сонцем вітрила», відгукувався Влизько, десь із Дарданелл писав свої радісні вірші совєтський моряк Голованівський, Юрій Яновський марив про «фрегати, про «веселі дні», «вино на палубі», і «брязкіт зброї». І так само, як і у них, вставало «грізним світанням зоряне Ельдорадо» в неоцінених ще вповні баладах Марка Вороного».
Тут треба вказати, що імена поетів цієї еміграційної пробоєвої фаланги — Маланюка, Мосєндза, Дажбожича та інших — згадувалися на сторінках літературно-критичних видань в Україні, де їм давалося характеристику культурних ворогів, які скеровували вогонь своєї поезії проти совєтської дійсності (Критика. — 1930. — Ч. 4).
Але боротьба на літературному фронті дійшла до свого трагічного кінця. Більшовизм знищив непокірних творців української літератури й культури взагалі, а слабкіших духом примусив іти контрольованим шляхом. З того часу творче перегукування з еміграційними літераторами припинилося й українське красне письменство обабіч кордону ще виразніше розмежувалося, ще виразніше поглибило різницю своїх ідейних спрямувань.
Леонід Мосендз увів до своєї поезії сильні мотиви української визвольної боротьби. Українська тематика наповнена нотами високого патріотизму. Так, наприклад, у вірші «Помона Мілітанс» він на тлі чудового українського краєвиду подає образну картину трагічного відходу на чужину українських військових частин:
Рясні були тоді серпневі дні.
Що їх ми покидали, недобиті.
Над нами — злотний щит в височині
А долі — яблунь віти гроновиті.
Мосендз послуговувався й іншою формою поетичної метрики, щоб більш динамічно-ритмічним звучанням передати перелік тривожних історичних моментів:
За нами — князівські змови, за нами — погрози Калки, з гребель берестецьких стогін пожеж батуринських згар...
Автор розкриває широку панораму історичного часу. Творить кілька вихідних місць для уяви, але не вдається до історичної деталізації окремих моментів, що про них згадує.
Мосендз шукав кращих форм для поетичного вислову. Багато допомагали йому в цьому його ж переклади поезій визначних поетів інших народів: Сари Тіздел, Аделаїди Крепсі, Райнера Рільке. Едгара По та інших. Можна вважати, що Мосендз особливо цікавився біографією й творчістю Едгара По. І справді, коли порівняти життя й творчість Мосєндза й Едгара По, то помічається деяка подібність між ними. Е. А. По був майстром більш ніж одного жанру. Він був і поет-лірик, і новеліст, повістяр (автор пригодницько-морської повісті), пародист, володів гострим пером літературного критика, був теж автором філософічного трактату «Еврека». Мосендз також пробував сил у поезії, новелі, повісті, пародії, літературній критиці та написав глибоко проблемний змістом філософічний твір «Останній пророк».
Обидва зазнали гіркої долі земного життя. Обидва з раннього дитинства залишилися напівсиротами (мати Е. По померла, коли йому було лише три роки; Мосендз залишився без батька, коли мав шість років). Обидва виховувалися в інших людей (Е. По в родині Джона Аллана; Мосендз — у Пафнутія Чупруна). Е. По помер 1849 року від надмірного вживання алкоголю; Мосендз - 1948 року від туберкульозу. Мабуть, Мосендз прирівнював свою біографію до біографії Е. По, коли перекладав його «Ельдорадо», але не знав того що й смерть розмежує їх останні дні життя майже рівним століттям.
Вже згадувалося, що Мосендз, вийшовши на першу еміграцію, розпочав писати поетичний твір «Вічний корабель», в якому порушував проблему покидання Батьківщини. Знову ж, під час дальшого відступу на Захід, чи точніше, в час другого емігрування, він почав писати поему «Канітферштан», в якій розвинув тематичні обриси, подібні до тих, які були стрижнем «Вічного корабля». Чи це випадок, чи плановий тематичний вибір, зумовлений примхою долі? В усякому разі ці поетичні твори Мосєндза як часом, так і темою пов’язані з двома фазами еміграційного переживання. Через це й мотиви покидання Батьківщини підкреслені сильним наголосом в обидвох згаданих творах.
У поемі «Вічний корабель» автор покарав свого героя Ганса ван Лооса. Покарав карою, страшнішою від смерті. У «Канітферштані» він уже не вдається до таких трагічних ситуацій. Не карає дяка Гордія, а щасливо повертає до горбів його рідного токарівського краю, кращого й привітнішого за ту «невтішно-сіру далечінь».
У«Канітферштані» зустрічаються й жартівливі травестійні вставки із народного побуту, щось на зразок уривків з «Енеїди» Котляревського, і ноти високого патріотизму, що їх можна ставити поруч кращих поетичних висловів.
Гей, постривай! Бо ж скінчиться мандрівка, а на кінці напевно вже чека така сама чужинна Токарівка, щоб пригорнути блукаря дяка.
А в ній, дякові на старі коліна,
(підтоптаному парубкові й слід) якась чужа приманлива Горпина зав’яже спритно до сконання світ.
Автор приводить свого героя до щасливого місця й дає йому нагоду самому вибратися з лабіринту уявного марива. Для цього він ще творить ситуацію зустрічі дяка Гордія з його колишнім приятелем, який уже встиг, як кажуть, вибитися в люди й наповнити гаманець капіталом. Під час багатого панського обіду настає момент спокуси-дилеми для Гордія, бо приятель-купець робить йому звабну пропозицію:
...то йди до мене. У моїй крамниці пізнаєш торговельне ремество, купецькі практики і таємниці, цілої штуки нашої єство,
І в світ! А вперта праця й приязнь долі
напевно вже наповнять твій гаман дукатами і зробишся поволі, як другий — ха-ха-ха — Канітферштан.
Гордій чемно відмовляється від пропозиції приятеля-купця, кажучи:
Вертаюся, Степане, я додому, щоб там, на межах токарівських піль дать геть з душі чужинную оскому, свої скарби поставити за ціль.
Пожартувавши над своїм героєм, Мосендз щасливо повертае його на Батьківщину і повною силою свого авторського голосу висловлює чудову як формою, так і змістом присягу вірності своїй землі:
О, Україно! Токарівський краю!
Хай проклянуть мене синів сини,
коли тебе на іншу проміняю,
на заклики чужої далини,
коли земель твоїх святому диву
скарбів душі своєї не віддам,
коли твоїм жалям і твому гніву
не офірую серця свого храм.
У поемі «Канітферштан» автор віддав досить місця описам природи. Ці рельєфні описи шляху мандрівки прикрасили поему, додали її колоритної свіжості. Ритміка й будова строф відповідно достосовані до змісту. Поведінку мандрівника Гордія, що зайшовся в конфлікті з самим собою, автор виявив згущеними барвами. А комізм слова «канітферштан», що його мандрівний дяк Гордій пов’язував з особою якоїсь всевладної людини, був засобом зв’язку між окремими місцями поеми.
Друга поема — «Волинський рік», що ії Мосендз присвятив своїй дочці, відзначається вишуканішою архітектонікою й більшим вкладом особистих ліричних настроїв. Цього можна вже сподіватися із слів заспіву, яким він звертається до дочки:
Легенди, доню, ці з минулих літ прийми у дар, а дещо в заповіт.
Крім заспіву, поема складається з десяти співів, одного доспіву та чотирьох сторінок пояснень, що стосуються до деяких слів тексту. Увесь зміст поеми поділено на нумеровані строфи: семирядкові строфи заспіву (12 строф) і доспіву (12 строф) нумеровані римськими числовими знаками, а восьмирядкові строфи співів — арабськими. Всього в поемі сто строф, якими автор висловив дочці поетичну пам’ятку про безбережне море її роду, «що здаля рокотом легенд гуде».
із приватного листування Мосєндза видно, що поема «Волинський рік» мала появитися друком наприкінці 1946 року. Але її видано аж 1948-го.
Мосендз розпочав свою поетичну розповідь філософічними міркуваннями над примхами власної долі, ставлячи питання:
...де знайдуть відпочинок рими, де спиниться розбриканий Пегас, щоб, скинувши їздця разом із ними, вернутись знову вільним на Парнас?
Далі поет пояснює дочці, чому він, її батько, «вже давно чужі ключкує двері», чому «був змушений шукать нового краю», і опісля розгортає картини спогадів зі свого дитинства та переказів із свого родоводу. Згадує, як він у дитинстві слухав розповіді свого діда:
Ходи ж но, хлопче, в давні ті часи, в рік тисяча чотириста десятий, коли через Литовщини ліси у передліття тишині нап’ятій перекликались сурем голоси...
Поет майстерно використав відомі йому композиційні можливості, красу волинської природи та багатства фольклорних мотивів, пов’язаних із традиціями пір року. Ось приклад, як поет показує Волинь і Полісся зимою:
А прийде час зимової хуги —
виходять на узлісся бистрі тіні,
і тяглий заклик вовчої туги
почути у завивній хуртовині.
Тут виразно вчувається відгомін «Волинських сонетів» Олекси Стефановича, Мосендзового сучасника, який також писав:
Як дико тут... А що уже зимою,
коли усе обгорне білий сон
коли вовки нічною чередою,
мабуть, не раз підходять до вікон.
Про це пише й сам Мосендз, згадуючи Олексу Стефановича:
...уклав його в свої полинські вірші Олекса Стефанович не сугірше.
Далі Мосендз показує інші пори року: весну, коли «запашний буревій шпурляє заклики могутні», і Великдень:
Христос Воскрес... Тендітний брязк кадила...
Старих хрестів заквітчане чоло...
І жайворонків пісня многокрила...
Згодом наступає пора Зелених свят з «чарівною принадою», а далі осінь і зима.
І знов зима. Завершилося коло,
вернувся вітер на свої круги,
і плеще знов, як океан об моло,
волинський рік в ті самі береги...
У поемі помітна організована проекція тематичного задуму, якій автор підпорядковував відповідне плетиво образів. Ось, наприклад, згадка про дохристиянські пережитки в культі різдвяних святкувань:
Прокинувсь і старих богів гурток, вже присланих батьками і віками, і полинув на крилах колядок через віків навстіж розкриті брами.
Поет не жалів художніх Прикрас. У поемі є багато чудових образів, як, наприклад: «За сафіровим бором вечір гасне». Між пейзажними картинами знаходимо також і вдумливі філософічні вставки:
ви розумом міцні, а серцем кволі,
прислухайтесь до тихої ходи
прадавніх благовість про царство волі...
Родовідно-біографічні вставки розміщено так, що вони не випинаються на перший план, а втримані в своєрідних співвідношеннях із іншими композиційними елементами.
Хворий, пригнічений, прибитий трьома нещастями: — туберкульозом легенів, розлукою з родиною та мандрівними поневіряннями — Мосендз робить місце в поемі для хвилюючого монологу. Наближений до присмерку свого життя, до «розмежів’я світла й темноти», він поринає в задуму на тлі спогадів, які навіялись в уяву з батьківщини його матері, з Волині:
Як мріється глибоко і таємно
на розмежів’ї світла й темноти.
Вступилось до буденности буденне,
у присмерку так ясно бачиш ти
все, що за дня розшукував даремно
під променистим дахом сяйноти...
Поему «Волинський рік» можна справедливо вважати найкращим здобутком поетичної спроможності Мосєндза. У цій поемі він зумів зв’язати довге тривання часу в замкнуте коло пір року, переплівши текст вишуканими компонентами образності та глибокими філософічними роздумуваннями, в яких його особиста трагедія в’язалася із вселюдськими тривогами того часу.
Перед нами ще один різновид творчості Леоніда Мосєндза — це пародійні вірші, що ввійшли до збірки «Дияболічні параболи». Збірка складається з віршів Л. Мосєндза і Ю. Клена, яку вони опублікували під спільним псевдонімом — Порфирій Горотак. Сьогодні вже важко сказати, хто з них писав того чи того вірша, хіба що вірш має типову характеристику стилю котрогось із авторів, але таких віршів не багато у збірці.
У придуманій біографії Порфирія Горотака, що її написав і підписав своїм прізвищем Леонід Мосендз, сказано, що Горотак народився в Горотаківці на Зеленому Клині. Після пригодницьких мандрів по Далекому і Близькому Сході він прибув до Австрії. Далі Мосендз натякає, що читач, читаючи збірку, зупиниться перед питанням: чи то справді вірші молодої душі, чи, може, то «тонка гайнівська іронія досвідченого мандрами поета»? Власне, цей натяк підсилював різні міркування й припущення. Тривалий час збірка була містифікованою сенсацією і служила приводом до жвавих дискусій у літературних колах української еміграції.
Іван Кошелівець писав з цього приводу: «Поза сумнівом, автор збірки мусів мати велику ерудицію в питаннях поезії, а додана до збірки його біографія досить фантастична...» Кошелівець стверджує, що в 1947 р. Клен признався, що збірку написав він з Мосендзом. Через рік те саме підтвердив Мосендз у листі до А. Шумовського: «Ах, Горотак. Як можете — пришліть мені 2 примірники. Я один з них виправлю, доповню і Вам перешлю. Так, це ми з покійником Кленом написали за два дні. Деякі речі вдвох писані, дещо не ввійшло. Навмисне дали туди і чепуху останню, щоб ніхто не пізнав».
Згадка Мосєндза про те, що збірка була написана «за два дні», мабуть, технічна помилка в листі, де замість двох місяців помилково написано два дні. Самозрозуміло, що для написання 77 віршів потрібно більше часу.
Збірка «Дияболічні параболи» була в стадії тривалого планування і мала бути навіть ілюстрована Мироном Левицьким, який брав участь в обговоренні її змісту, щоб ілюстрації відповідали задумам авторів віршів. Про що свідчить вірш «Я», в якому йдеться про «триєдину» натуру Горотака: «одна бере усе на кпини» (Леонід Мосендз), «друга пестує ліризм» (Юрій Клен), «третя олівцем і тушем страшний малює катаклізм» (Мирон Левицький).
І в триєдиності моїй тобі явлюсь, як у порфірі —
Трьох різних постатів носій, ніким не збаданий Порфирій.
Шан ілюстрацій відпав, бо для їх виготовлення треба було більше часу. Крім того, друк тексту з ілюстраціями вимагав значно більших фінансових видатків.
Гр. Шевчук прихильно оцінив «Дияболічні параболи» і, прирівнюючи їх до пародез Е. Стріхи (К. Буревія), писав: «Найдосконаліший або в усякому випадку найскладніший вияв пародіювання можна констатувати тоді, коли в процесі творення пародії виростають не тільки поодинокі пародійні твори, а цілі пародійні автори: уявні автори пародійних текстів, персонажі з видуманою — і в суті речі, звичайно, теж пародійною біографією. Тоді пародії існують уже не як окремі більш чи менш дотепні витвори. Вони об'єднуються тоді уявною особою їх автора, нанизуються на стрижень його біографії, творять завершений у собі цикл. Центр ваги переноситься тоді з поодиноких місць і влучних стилістичних ходів на цілість психологічного образу. У гротесковій формі відбуваються ті процеси, які звичайно звуть типізацією. Саме так побудована збірка Ііорфирія Горотака... Хрищеним батьком цього, сміємо думати, містичного поета виступає Леонід Мосендз, автор передмови... а хто його справжній літературний батько (чи батьки) —це розкриє майбутнє».
Деякі вірші збірки через свій ліризм не співзвучні з основою пародійного мотиву, і їх місце у збірці між пародіями якесь випадкове й не зовсім умотивоване. Наприклад, узяти б хоч «Астральну фугу», написану розміром сонета:
Я прагну дальніх обріїв астралу. де скрізь рояться духи добрі й злі, де, як забуті Богом кораблі, ще мріють риштування ідеалу.
І в гострі рифи купчаться корали, криваві мрії мертвої землі...
У збірці є також місця, які сенсом змісту і своєю формою взагалі не вкладаються в рамці пародії. Наприклад, згадка про Ганді. Ці рядки здаються даниною Горотаковій біографії, його, начебто справжніх, блукань по країнах Далекого і Близького Сходу:
...але пильнує ще замовклий Ганді душі східньої замкнений кордон.
Авторство Мосєндза помітне у таких віршах, які мають елементи технологічної лексики. До таких слід віднести «Залізобетонну елегію», вірш про нафту та «Оду до трактора», де Мосендз залюбки повертається до переліку чоловічих імен:
І м’язність Гната чи Кирила Петра, Павла або Данила — усіх минулих батраків...
Подібний перелік чоловічих імен зустрічаємо у Мосендзовій «Баладі про побратима»:
Носив багато він імен:
Петро, Данило, Гнат...
Серед різноманітних формою і гостротою пародійної типізації віршів у збірці вміщено два вірші, що їх автори присвятили один одному взаємно. Це вірші: «Леоніду Мосендзові» та «Архисонет Юрію Кленові». У першому згадуються поетичні твори Мосєндза: «Зодіяк», «Вічний корабель» і «Канітферштан»; у другому згадуються твори Клена: «Конкістадори» та «Попіл імперій».
У статті «Року Божого 1946», присвяченій оглядові українського письменства, Юрій Шерех писав про Порфирія Горотака, визнаючи його талант та вдале «балансування між пародійністю й літературною містифікацією». Юрій Шерех, як видно із критичної замітки, розглядав тоді збірку «Дияболічні параболи» як творчий здобуток одного автора. Він тоді або ще не знав, або, скоріше за все, не вважав потрібним розкрити містифікацію й заявити, що авторами її були два видатні майстри літературно-художнього слова — Мосендз і Клен, які показали в збірці деякі факти тогочасної таборової дійсності крізь призму пародії і одночасно відобразили також і ту еліотівську суміш жарту, іронії і туги за нормальним людським життям — ту суміш, яку можуть виявити тільки шляхетні душі спостережливих або — за висловом Л. Мосєндза — «досвідчених мандрами» поетів.
Страшна недуга легенів, журба за долю родини, як уже згадувалося, й матеріальна скрута, — не завжди сприяли творчим пошукам. Але прекрасне завжди залишається прекрасним. І, за висловом Шопенгауера, чарівна картина заходу сонця завжди буде гарна. «Все одно, чи спостерігаєте ви її з вікна тюрми, чи палацу».
Л-ра: УМЛШ. – 1992. – № 1. – С. 71-78.
Твори
Критика
