24-12-2016 Леонід Мосендз 1082

«Це покликання Боже» (Проза Леоніда Мосендза)

«Це покликання Боже» (Проза Леоніда Мосендза)

Мариненко Ю.

Серед непересічних письменників XX ст., перед ким вітчизняне літературознавство й досі залишається боржником, є ім’я Леоніда Мосєндза. Згадуваний переважно в контексті творчості митців празької школи як поет, так би мовити, другого плану, він так і не став ще в свідомості українського читача в повному розумінні самодостатньою, автономною творчою особистістю. Його поетичні пошуки у сфері обраної ним так званої наукової тематики, пише М. Ільницький, «не принесли помітних здобутків авторові, логічність мислення ученого тяжіє над його образними побудовами». Стаття М. Неврлого надрукована 1990 р. в журналі «Україна», у якій дослідник намагається дати цілісне уявлення про письменника, вже й забулася. Отож для загалу лишається лише скупа інформація про те, що важливіші здобутки митця сталися в галузі прози...

Розпочалася діяльність Мосендза-прозаїка в роки його навчання в Подєбрадах. Перше оповідання «Відплата» було опубліковано в 11-му числі львівського «Літературно-наукового вісника» за 1928 р. Відтак твори його малої прози регулярно друкувалися на сторінках еміграційної періодики, а 1937 р. увійшли до книжки «Людина покірна». Рубіжною у творчій еволюції письменника стала автобіографічна повість «Засів», яка засвідчила, що в українській літературі з’явився зрілий самобутній прозаїк. Надрукована окремою книжкою 1936 р. (Чернівці), вона відзначена премією Українського Католицького Союзу у Львові.

Події, відображені в повісті, відбуваються на рідному для автора Поділлі. Проблеми національної ідентифікації й особистої самоповаги - ось ті наріжні камені, що становлять головний - педагогічний - аспект книжки. На ньому зав’язана й сюжетна колізія твору. Дитинство Ніно (прототипом його, як можна зрозуміти, був сам письменник) минає на мальовничих подільських левадах у середовищі «мужичих» дітей. Стосунки, що склалися в цьому «маленькому» світі, з дзеркальною точністю моделюють світ їхніх батьків - дорослих мешканців містечка, більшість із яких пишаються тим, що ніколи не були «під панами», а їхні предки боронили себе шаблями від ворогів.

Зовсім інша атмосфера панує в родині Людкевичів. Батьки Ніно належать до того прошарку дрібної шляхти, з якої впродовж віків незрідка виходили бунтарі, провідники національно-визвольного руху, але яка водночас була й найбільш вразливою ланкою національного організму, першою потрапляла в асиміляційне поле імперської політики агресивних сусідів. Освіта, кар’єра, добробут, зрештою право на їх існування безпосередньо залежали від держави. Отож за такого непевного, сказати б, маргінального соціального, національного і політичного статусу, Людкевичам доводиться щодня балансувати: з одного боку, походження, а з другого - вимоги, які їм диктують обставини життя в імперії. Як спочатку здається, їхня патологічна нелюбов до всього рідного прояснюється в процесі розповіді. Виявляється, рідний дядько Ніно досі в Сибіру відбуває покарання за свої українські справи, та й батькові доводиться спокутувати «гріхи» молодості.

Що для Людкевича Україна? У самітньому слові ще чується йому, «русской» людині, далекий наголос могутніх тонів. Тонів, що формували душу його предків, навіть і його торкнулися в ті далекі, ах далекі дні юнацтва... І як знов стає, що зміст того слова починає торкатися таким палким зворушенням душі його сина?

Саме інстинкт самозбереження нав’язує Людкевичам-старшим етичний стрижень їхньої педагогічної програми, сенс якої полягає у вихованні лояльної людини, а головним аргументом - уберегти дитину від згубних мужичих впливів.

Є таки підстави Людкевичам остерігатися тих мужичих впливів, бо саме від них, простих людей, дістає хлопчик дражливі факти. Скажімо, від баби Татарчучки - що вони «руські», але «не кацапи», від старого візника Гаврила - перекази про козаччину й уперше чує слово «Україна», а від їхніх дітей переймає гостру внутрішню потребу незалежності й, сказати б, національного гонору.

Уміє письменник майстерно вив’язувати клубок інтриги. Концептуальні смисли повісті розкриваються в процесі того, як поступово з'ясовується, що по-справжньому комфортно, невимушено він почуває себе в колі друзів-ровесників або ж старших людей з народної гущі (то його стихія), вдома у стосунках з батьками - певний дискомфорт, а після появи полячки баби й цілковито змосковщеної тітки змушений стати в гостру опозицію. Характерна й розв'язка: тут, і взагалі в художніх конфліктах Мосендзових творів, вона завжди радикальна, виключає будь-який компроміс: на знак протесту проти насилля, що чиниться над ним у родині, хлопчик утікає з дому.

Духом гайдамацької непокори перейняті й оповідання, що ввійшли До книжки «Людина покірна», 1937. Узявши за тло своїх «оповідей» (так визначає автор жанр своїх творів) реалії недавньої національно-визвольної революції, письменник зосереджує увагу на тонкощах людської психіки в межових ситуаціях, що їх так щедро створювала персонажам жорстока епоха. Ключовою для розуміння глибинних художніх смислів збірки є закорінена у «пражанську» традицію авторська концепція людини: горда, сильна, національно свідома особистість. (Цим, варто зазначити, Мосендз-прозаїк органічно більше «пражанин», аніж це виявилося в його поезіях.) Рефреном проходить через усю книжку теза: лише свійська худоба покірно йде, коли її женуть на заріз, вільний звір чинить опір і гине в боротьбі. Вона сформульована вже в першому однойменному з назвою збірки оповіданні в характеристиці т.зв. культурної людини. У певному сенсі культурна людина в Мосєндза - це своєрідний діагноз суспільної хвороби, симптоми якої виявилися щойно в часи «великої європейської війни»:

Всі, без виключення всі народи йшли до неї як вівці на різню, як подорожні до каси за квитками на потяг. І чим культурніша нація - тим ніби більше вона виявляла покори й послуху.

Відтак героєм книжки є людина, яка випадає з цього правила, аристократ духу, антипод безсиллю, властивій масам покорі. Такими є інженер Калер, єдина свого роду «справді культурна людина, яка згинула не по-культурному» («Людина покірна»), головний персонаж оповідання «Брат», який у критичний момент воліє бути серед тих, хто не «захотів бути худобою, відчув свою людськість». До них належить дід Яким («Берладник»), який іде до війська («до кулемета») з метою помститися за смерть своїх рідних. Саме завдяки таким, як він, ні турки, ні поляки, «ні нахабні московські полки» не втримаються в Україні: «ніхто нам не змінив Поділля... Ніхто його нам не загарбав і не загарбає», бо поки ще хоч один такий є на Поділлі - «не бувать цій землі під зайдами».

Переважна частина творів збірки має, можна зрозуміти, автобіографічну основу. Як ось у згадуваному вже оповіданні «Брат». Характер головного героя розкривається на тлі подій, що відбулися на Поділлі влітку 1919 р. «Уже в лютім з північного сходу примчав злісний марець-суховій», який «пригнав на наші поля сіру, скуласту сарану товаришів, наскрізь просякнуту смородом гидкої лайки, хамством споконвічного рабства й безмежною заздрістю зголоднілого розбишаки». Очолює цю «скуласту сарану» комісар, який удень нахвалявся «вигнати з нашої околиці впертий самостійницький хахлацький дух», а ввечері, напившись самогону і «нажершись, як голодний собака, розвів свою п’яну московську душу та вилив переді мною свою любов ... до малоросійського борщу, сала, ковбаси, білого хліба і ... солодких українських дівчат».

Твір побудований на контрасті. Людина, яка щойно перенесла тяжку хворобу, знесилена недугою, квола тілом, несподівано виявляє дивовижно здоровий дух. Вона не погоджується бути покірною худобою в руках різника. «На різню, - вважає, - привозять лише свійську худобу, а вільні звірі гинуть, як вільні. Зуби на ворожому горлі й пазури в грудях». Наскрізно через увесь твір проходить теза: «...Як ми прогавимо цей дев’ятнадцятий рік ... то ніколи не спроможемося на власну долю».

Автобіографізм відчувається і в образі оповідача. Ним є «всезнаючий» свідок, незрідка співучасник змальованих історій. Так історія життя і смерті Калера («Людина покірна») почута ним у заїзді «У кавалерів», жартівливо перейменованому відвідувачами на «підтоптаних парубків», а в художньому плані є, власне, один із «парадоксів» персонажа-оповідача Давида. «Казати чи властиво прорікати парадокси ... було Давидові найбільшою насолодою й навіть його привілеєм», - так характеризує свого співрозмовника alter ego автора. Усе оповідання «Берладник» являє собою діалог «паниченька» (оповідача) з дідом Якимом, що супроводжується лаконічними ремарками-коментарями.

Головним твором Л. Мосєндза став роман «Останній пророк». Із ним, пише Б. Кравців, він пов’язував свої письменницькі амбіції й досягнення, сподіваючися створити епопею - завершення своїх письменницьких «шалених дум» і поривань, вінок усього свого життя. У свого «Останнього пророка» прагнув він перелляти все те, чим жив і до чого змагав не тільки він сам, автор твору<...>, але й те, чим жив і до чого змагав цілий народ.

Історія книжки цікава й драматична. Початок роботи над нею - 1935 р. (Чехо-Словаччина), кінець - 1948 р. (Австрія, відтак Швейцарія, де тоді лікувався письменник). Протягом 1936-1939 рр. окремі розділи друкувалися в журналі «Вісник» (Львів). До 1947 р. були закінчені перші два томи («Батьки» і «Вибранець»). Незадовго до смерті письменник зробив безуспішні спроби надрукувати роман окремою книжкою. «Я би дуже хотів уже видати свій роман! - пише він 8 квітня 1948 р. у листі своїм друзям Шумовським. - Потім би й помер. Їй-богу, молюся часом, щоб Мати Божа випросила мені сили для докінчення цеї праці й друку». А в листі до М. Селешка (від 8 червня 1948 р.) висловлює бажання негайно видати твір: «Бо це буде моя візитівка з мого ложа хвороби, що я працюю...». Не маючи змоги публікуватися на місці, Мосендз відсилає рукописи до Бельгії. Невдовзі виявилося, що вони загубилися, на їх пошуки знадобилося понад рік. Тим часом тяжкохворий письменник працює над третім томом («Манівці») й (за деякими свідченнями) розпочинає роботу над завершальним, четвертим (на превеликий жаль, донині ніяких слідів його не знайдено).

Таким чином уперше роман був надрукований у Канаді 1960 р; (Мосендз Л. Останній пророк. - Торонто, 1960), в Україні друкувався протягом 1994-1995 рр. у журналі «Дніпро».

Першоджерелом роману стала новозавітна історія народження Іоана Хрестителя (у творі - Єгоханан, тобто Богом даний). Як свідчить Євангеліє від Луки, сталося це за півроку до Христа в часи правління царя Ірода. Його батьки, Захарій та Єлисавета (в романі Елісеба), були праведниками перед Богом, виконували всі Його заповіді, проте довго не мали дітей. Захарій, вельми шанований серед людей священик, під час служби ввійшов у храм Господній і там зустрівся з ангелом, який сповістив йому про народження сина, якого потрібно назвати Іоаном, і що буде він «великий перед Господом» (Луки, 1: 5-25). Далі розповідається про народження великого пророка (Л., 1: 57-66), пророцтво Захарії (Л., 1: 67-8й), проповіді Іоана, у яких він сповіщає про пришестя Христа (Л., 3: 1-18).

Із текстів інших євангелістів можна дізнатися, скажімо, що Іоан вів аскетичний спосіб життя («мав одежу свою з верблюжого волосу і пояс шкіряний на крижах своїх, а поживою його була сарана та дикий мед» (Мт., 3: 4), мав у свого народу великий авторитет, був ув’язнений Іродом за те, що наважився дорікати цареві за перелюбство з дружиною власного брата і за намовою Іродіяди страчений (Мт., 14: 1-11).

Мосендзова історія Єгоханана починається на крутих сходах, що ведуть від гебронської криниці до дому священика Захарія. Глек Елісеби вщерть наповнений водою, а серце - пекучим болем: не послав їй Бог дітей, а тут ще й містечкове жіноцтво жорстоко глузує з її бездітності. Часом при ході вода вихлюпнеться через край - і «білий одяг водоноші затемніє на плечі мокрою плямою», але вона не відчуває «приємної прохолоди. Сльози тиснуть за горло, переривають слова, забивають дух». Відтак перед читачем постає подружнє життя Захарія й Елісеби. Усього доволі дав їм Усевишній, матеріальний достаток, подружню згоду. Єдиним дисонансом, який руйнує гармонію їхньої родини, є безсинів’я.

Ми ж вийдемо іноді з Захарієм на ниву, - ділиться сокровенним Елісеба, - станемо на межі...Серце радується, глянувши, як благословляє Вишній нашу працю! Я гляну радісно чоловікові в вічі й бачу, що в них теж світиться радість і вдячність... Але нараз він зітхає, зводить очі до неба... І я вже знаю, що прийшло йому на думку, чого просить і на що надіється... І не можу стримати сліз!..

А наступного вечора духмяного й «гарячого поліття» йде Елісеба з кошиком вузькою вуличкою старого Давидового міста на свою леваду збирати смокву. «Мир і благодать простягають руки над Геброном, над мирним містом святих батьків і працьовитих дітей», та немає «миру в Елісебиній душі, бо знов обернувся їй у серці меч учорашніх образ». Поступово її кошик наповнюється плодами, залишається останнє дерево, найстарше, наймогутніше, яке пам'ятає ще молоді літа Захарія й Елісеби. Біля підніжжя цієї смоківниці жінка сідає, думки її снуються... Гебронські левади на високих горбах, звідки відкривається розкішний краєвид. Перед зором Елісеби високорівня Юдейських гір, що розлогими, горбовими хвилями спускається до північного заходу. Від ближчої околиці Геброну аж до далини - вся вона затоплена тонкою імлою пороху, що золотиться від західнього сонця ... у вечірньому сутінку долина, дозолочуються на сході скелі Юдейської пустелі, ані вітерець не зворухне гарячим вечірнім духом. І в урочистій тиші лише чути, як лунко гупає об землю перестиглий плід.

І якось непомітно Елісебина душа втихомирюється:

оглядає Елісеба присмерклу долину. Яка ж дорога, безконечно прекрасна й боляче близька ця земля! Предки досягли її з великим зусиллям і боротьбою, предківська кров покропила межі дідизни. Але варта вона, стократ варта тієї проллятої крови, тих зроблених зусиль. Та не лише проллятої. Але й тієї, що, може, треба буде пролляти ще в обороні могил предків і осель нащадків.

І вже без жалю згадує жінка вчорашню пригоду - «серце їй наповнено тепер любов'ю й надією». Вона зводить очі в напрямку Єрусалимського храму (там «догоряє полум'яне західне небо») і починається магія спілкування з Богом. У своїй молитві Елісеба говорить про страджання свого народу, що, наче лев здобич, ухопив його чужинець і навіть «саме ім’я його хотів би стерти з лиця землі». І якщо Захарієві ще потрібно відчути безпосередньо на собі тяжкого п'ястука римського легіонера (до того, дізнаємося, «навіть часом радів римській владі», мовляв, «Рим своєю байдужістю до справ закону був ще найвідповідніший з усіх можливих чужих планів»), аби вибухнути молитвою «Сина, о сина тепер!», щоб «побив, знищив і витеребив їх (чужинців. - Ю.М.)», Елісеба наразі проспіть послати Месію - «Хай веде народ за закон, за храм, за правду твою!» І ще благає вона зняти з неї прокляття безплідності, дарувати сина: «Не буду нарікати, ані стогнати, ані ридати, як покличе його Месія. Сама віддам Йому дитину свою!» Так із батьківських молитов народжується той, кому судилося стати найбільшим в історії людства пророком.

Отже, події у творі розгортаються в Палестині на рубежі Дохристової й Христової ери. Це спричинилося до вельми неоднозначної реакції критиків, передусім з націоналістичного табору, які ще під час першопублікацій розділів задуманої тетралогії в 1930-х рр. звинувачували її автора в «зраді української тематики». Проте дарма Мосендзові опоненти закидали йому «втечу» від актуальних проблем сучасності. Географічна й часова дистанція не робить проблематику роману менш актуальною і менш сучасною (так само, як, скажімо, «Псалми Давидові» Т. Шевченка, «Мойсей» І. Франка чи «Оргія» Лесі Українки). Приміром, біля гебронської криниці жінки говорять про синів і про Месію, Який ось має з'явитися «у всій славі Своїй! Мечем і вогнем звільнити народ від чужинців...», про те, «як мусить боліти серце матері, яка лише згадає про меч, про війну» та про «річки синівської крови й материнських сліз». Узагалі слід зазначити, ідеологія «Останнього пророка» більш ніж очевидна. Кожна деталь у Мосендзовому романі засвідчує, що головний сенс роману перейнятий ідеєю визвольної боротьби поневоленої нації.

Біографічні відомості про найвизначнішого пророка письменник «вмонтовує» в історію всього єврейського народу. Відтак «житіє» головного персонажа Єгоханана показано на тлі визвольних домагань євреїв. Вона, ця історія, вельми непроста: після вавилонського полону, єгипетського полону й сорокарічного блукання пустелею у пошуках землі обітованої (обіцяної Богом) єврейський народ нарешті знайшов і в тяжкому змаганні з суперниками виборов її. Але прийшло нове лихо. Іудея потрапляє під владу нового ворога - могутнього Риму. Лише диво може врятувати дітей Ізраїля від небезпеки розчинення у просторі й часі, зникнення з політичної карти світу.

Таким дивом має стати прихід Месії. Про Нього в романі говорять усі і скрізь. Римські легіонери - за кухлем дешевого вина в єрусалимському шинку грека Ксенофонта. Прості євреї «де лише-но починали розмову про стан землі й народу - зараз же переходили до міркування про Його прихід. В обидвох молитовнях, як тільки доходило до читання Письма - кожен читач вибирав із пророків про Його об’явлення». Навіть за мурами царського палацу Ірода не можна було сховатися від чуток про Його прихід. У царя іудейського, який уже давно легковажив закони віри свого народу, «віра в Месію знайшла собі найміцніше місце в його істоті. Майбутній кесар цього світу був йому джерелом постійного страху й недовір’я. Прийде – не прийде! Буде - не буде! А що, як справді прийде? Так, як про Нього говорять пророки? Що буде тоді з ним, Іродом?..»

Майстерно відтворена письменником схема розстановки політичних сил, які діють у Єрусалимі. Легальну, помірковану опозицію представляють фарисеї, у глибокому підпіллі перебуває радикальна воєнізована організація - зелоти. Владну верхівку автор «збирає» на бенкеті в Іродовому палаці. Це представники римської адміністрації Публій Квінтілій Вар і його заступник Публій Септимій Квірін, цар Іудеї Ірод, члени синедріону від партії садукеїв, які «вважалися за римських приятелів», - першосвященики Маіяс, Ганан та ін. Розкриваються й, так би мовити, механізми, за допомогою яких тримається в покорі поневолений народ. Передусім це добре підготовлені й оснащені військові підрозділи (легії). Опорою окупантів є зрадники - деспот Ірод і садукеї, які водночас і захищені стіною військової міці Риму. Все це спрямовано на нещадний визиск простого народу - селян і ремісників. Велика армія митників знекров­лює край непомірними податками: «3 чого вже їх не брали? І з винограду, й зі смокви, й із комина, і з воріт, з первородного і з померлого...» Левова частка тих багатств вивозиться до метрополії, щедро винагороджуються чужинцями зрадники. Розкошують на своїх просторих віллах місцеві вельможі - Ірод і садукеї. Кожна річ з Іродового палацу - мозаїки, інкрустації, тканини, - здавалося, промовляла відвідувачеві: «Дивіться, якому могутньому, багатому й щасливому володареві я належу!», адже «стільки коштовного мармуру, барвистого каменя, дорогого дерева, золота, бронзи й срібла не було скупчено на жадному місці і найкоштовнішої римської будови».

Тим часом не визиск матеріальних благ більше непокоїть Мосендзових персонажів - загроза духовної нівеляції корінного народу під впливом культурної експансії завойовників. «Дошкульні» ознаки підказують Захарієві, що, як зазначалося вже, раніше толерантні до місцевої культури римляни збираються зневажити їх закон і традицію: провести перепис населення та внести до Єрусалиму військові штандарти з кесаревим погруддям, відтак змусити в кожному домі для молитви встановити кесареве погруддя для того, щоб люди кадінням і поклонами виявляли шану римському володареві. «Якщо б це була правда - тоді краще вже смерть!»

Слід відзначити, культ імператора великої країни, і Риму взагалі, - одна з художніх домінант книжки. Шанують римляни свою державу і свого вождя, послідовно нав’язують свій культ завойованим народам. Це добре помітно, коли входиш до палацу іудейського царя Ірода. Все у головній залі - стіни, завіси, стеля - «було вкрито фресками, мозаїками й мальовилами з Октавіанового життя. Августові чесноти, намножені на тріюмфи, перемоги и успіхи - це був справжній храм, присвячений його божеству». Відтак уже єврейські діти хочуть бути подібними до римських воїнів. Ось і малий Єгоханан серед них: «прудкий і звинний, з довгими кучерями, наче Авесалом, він мчав на чолі своїх вірних друзів... Все попереду, все перший». Незабутнє враження одного разу справила на хлопчика хода війська:

Це було видовисько! Ліс списів, гущавина каліг з рівномірною важезністю кроків. Під ними вгиналася земля й розступалася вулиця. Це були люди! Де таких здибати в Геброні? Ще ніхто не казав йому, а він уже знав: це переможці! Лише переможці можуть нести в собі стільки сяйного металю, рипливого ременю, мати такі різьблені щити й чубаті шоломи. А на чолі їх, на баскому коні, саме сяєво краси й міці - вождь.

І з того дня ні в що інше не хотів гратися, лише «в тих спижево-ремінних людей, у того міцного, що вів їх. У тих, що перед ними вступалися з дороги не ли­ше зустрічні, але, здавалося, й стіни!»

«Останній пророк» - твір про історію людського духу. Зовнішні події мало цікавлять автора, натомість на перший план виходить те, що персонажі думають, говорять про події. Власне, здається, сама подія в книжці з’являється остільки, оскільки вона стане предметом дискусій героїв. Скажімо, лише одним абзацом змальовується сутичка Захарія з легіонером, потім на багатьох сторінках подаються враження, рефлексії самого Захарія, очевидців тощо.

Зовсім проігнорував автор і центральну подію твору - перепис і повстання. Протягом усієї першої частини він старанно готував до цього читача і раптом друга книга починається ніби епілогом до неї. Так, читаємо в романі, залишився позаду «страшний Рік королівської Зорі, Рік Великого перепису». Про той перепис і повстання нагадують каліки (Пасхур), знищені міста (від цвітучого Галілейського Сефорісу не залишилося й сліду, «навіть саме місце, де колись стояло воно, переможець заорав і засипав сіллю»), обабіч доріг хрести з розп’ятими заколотниками. Для Л. Мосендза тут важливо з’ясувати, чому так сталося і як ця чергова поразка позначилася на житті народу.

І він це робить. Так, виявляється, «проти переваги римської міці заслабке було народне обурення». І не одностайне. Бо коли, скажімо, Галілея «вибухла вогневищем спротиву - Самарія й Юдея обмежилися порожніми словами». Не обійшлося й без зради: «при першому звуку легіонерських буцин утекли вожді й керівники, утекли мудрі й учені, маючі й достатні... Утекли, щоб схилитися в поросі перед сходами ремісничого палацу, викупили себе порозбиваними об мури немовлятами, згвалтованими юнками, розп’ятими юнаками». Отож «жертва Сефорісу була зайвою: кращі загинули, гірші зігнулися ще нижче». Триває рабство. Виграли знову римляни й садукеї, яким «Він перестав ... уже й снитися». Принишкли раніше запальні фарисейські проповідники. Після непевних чуток, що серед віфлеємських немовлят того року згинув і Той, що на Нього так довго очікували, запанувала зневіра в широких верствах народу. І в гебронській молитовні промовці вже вибирають місця «сумирніші від сумирних», а «Книга Приповідок стала тепер для Геброну невичерпним джерелом послуху й покори. Бо хіба не покора й послух дають безпечне життя?».

Щось схоже, навчає малого Єгоханана Елісеба, було вже в історії народу в часи виходу з єгипетської неволі: нарікали на вождя, бідкалися над втраченим Єгиптом, його масними горшками, тучними стравами, прохолодними напоями. Ах пощо, пощо було, - бідкався нещасний, розчарований люд, - так легковажно залишати благодатну землю, де так безтурботно працювали на ласкавих панів! Хіба шкодували вони для слухняних слуг повних м’ясива горнят? Чи не досталь давали їм цибулі і хліба? Непокірних і лінивих карали...

Драма Єгоханана - вічний конфлікт ідеальної людини з недосконалим світом.

Одурив його Єрусалим! Шукав був Месію, а знайшов фальшивих пророків... Знайшов хитрунів, розвезених садукеїв. Шукав одважних і сміливих, але знайшов лише хитрунів і боягузів. Дивився за вождями, але знаходив лише шахраїв, перекупців і міняйл!

Не бачить себе Єгоханан і серед «ревних зелотів».

Бо він забагато думає, характеризує юнака його наставник Симон. - ... В його душі немає лукавости й облесливости, які дуже часто потрібні людині, що має часом і високу ціль. Для нього Месія і шлях до Нього е святі й непоплямлені не лише чином, але й думками... Таких, як він, небезпечно залишати з їхніми власними думками.

Особливого драматизму конфлікт набуває від усвідомлення його невідворотності. Автор ніби «пропонує» компромісне розв’язання проблеми. Таким чином з’являється в романі Озій, людина розчарована, яка, лише усамітнившись від суспільного життя у тиші полів, знаходить втіху. Проте й Озієва «альтернатива» для Єгоханана неприйнятна. «Ні, не має правди Озій, коли Господом спокою називає Вишнього, - мислить він. - Не Господь спокою, але Бог сили, Саваоф могутній і керуючий є Єдиний!»

«Останній пророк» - твір поліфонічний. Складається враження, мовби він сконструйований з окремих «партій» персонажів, кожна з яких становить цілісну, замкнену в собі світоглядну систему, і в основі кожної послідовно повторюється одна, етична, проблема - сформулювати власний кодекс поведінки в непростих життєвих обставинах.

У цьому багатоголоссі не губиться - щоразу викристапізовуєтьсся мистецьке кредо самого автора - туга за досконалістю. Краса і сила - культові в Мосендзовій концепції людини поняття - становлять стрижень образу головного героя, наснажують внутрішню динаміку живої стихії твору. Тут письменник, як ніколи, безкомпромісний до будь-якої деформації вистражданого ним ідеалу. Він, той ідеал, мусить бути щонайвищої проби. Жалюгідним, наприклад, постає на сторінках роману Єгохананів антипод Ірод. Для цього письменник використовує одну дрібну, здавалось би, деталь: грізного іудейського царя зраджує погляд. Це був погляд, читаємо в романі, «учорашнього хитрого, облесного раба». Натомість «соковитість галілейськмс краєвидів, їхні рум’яні ранки й погідні вечори, - бачить Елісеба в своєму синові, - а в хлопчикових очах - сині далі рідного Кенезаретського моря»...

З великою відповідальністю ставився Л. Мосендз до письменницької праці. Бачив у тому свою особливу місію. «Письменником бути, - вважав, - та ще в наші часи це щось більше, ніж пером водити по папері. Це покликання Боже». Украй нетерпимо виступав, коли зустрічав у літературі апофеоз духовному банкрутству. Інколи це призводило до прикрих непорозумінь. Яскравим прикладом того є написана в 1940-х рр. і спрямована проти «Вальдшнепів» М. Хвильового стаття «Знесвячування храму». То була реакція публіциста. Роман «Останній пророк», вочевидь, є відповіддю художника на твір Хвильового.

Л-ра: Дивослово. – 2003. – № 2. – С. 7-11.

Біографія

Твори

Критика


Читати також