Палестина, Іудея, Святе Письмо й українська історична проза
Анатолій Шпиталь
На сьогодні відкритий і розвіданий, та ще недостатньо досліджений, материк прози української діаспори, особливо цікавий творами на історичну тематику. Цікавий уже тим, що автори не послуговувались методом соцреалізму, не потерпали од «чавунної лапи цензури» (А. Дімаров), та й джерельна база не була за залізними дверима спецфондів.
Тематично переважна більшість творів — про недавнє минуле — найперше про час визвольних змагань, початок дій радянської влади і, звичайно, про історію далеку, починаючи від 513 року до Різдва Христового (роман Р. Володимира «Тиверська провесінь». Похід Дарія на скіфів). Як зауважив російський прозаїк у діаспорі Б. Хазанов про своїх колег, «емігрантська проза, як дружина Лота, не в силах відвести погляд від минулого» (ЛГ, 1998, 4 лютого). І от саме про ті часи, коли жив біблійний Лот, оповідають два твори письменників української діаспори, про які йтиме мова.
Останнім часом, за умов кризового стану книговидання, все ж спорадично з’являються художні твори, і лише малі тиражі та вайлуватість поточної критики не дозволяють їм ставати справжніми художніми явищами в літературі. Тож поведемо мову про роман Л. Мосєндза «Останній пророк» та повість Н. Королевої «Quid est veritas?», котрі, на наше переконання, були б окрасою письменства будь-якої країни та визначали б її обличчя серед інших літератур світу.
Про Леоніда Мосєндза (1897-1948) як про поета ми знаємо більше, особливо з грунтовної статті Л. Череватенка («Дніпро», 1990. № 11). Бачимо його серед поетів «празької школи» (Є. Маланюк, О. Ольжич та Ю. Клен), про яких дослідник писав, що «їх обурення спрямоване не лише проти давніх ворогів рідної країни, а й проти внутрішніх слабкостей, що найвиразніше проявилися в комплексі малоросійства і ренегатства». Як і більшість його товаришів, Л. Мосендз з армією УНР відступав до Польщі, в Чехословаччині в Подєбрадах навчався в Українській Господарчій Академії, став одним із відомих дослідників-експериментаторів. Писати почав ще студентом. Оминаючи поезію, зауважимо, що він автор повісті «Засів» (1936), майже автобіографічної, а також новел з минулого України й Італії часу Відродження, з середньовічної Європи.
Тема ж роману Л. Мосєндза була дещо несподіваною, адже автор звернувся до подій, що відбувалися в Палестині від 2 р. до н.е. й до часу активної діяльності Христа. Твір, певно, мав закінчитися смертю героя, Іоана Хрестителя, коли Саломея попросила за танець голову пророка. Та, на превеликий жаль, роман залишився незавершеним через смерть автора.
Л. Мосендз фактично створив художнє «житіє» Іоана, відштовхнувшись від текстів Нового Завіту, особливо ж Євангелій; серед чотирьох: від Матвія, Марка, Луки та Йоана — найбільше діяльність цього пророка висвітлено в Євангелії від Луки. Але жодна з них не дає відомостей про дитячі роки Іоанна. Справді, після слова про сім’ю та його народження про нього мовиться вже як про пророка: «П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод — четверовласником Галилеї... за первосвящеників Анни та Каяфи, слово Боже було до Йоана, в пустині. Він ходив по всій околиці йорданській.
«Голос вопіющого в пустині: Готуйте путь Господню, вирівняйте стежки Його».
Як свідчать історичні джерела, правління Тиверія тривало 23 роки (з 14 по 37). Отже, проповідувати Іоан почав у 29 році. Саме період між днем народження і цією датою і ліг в основу роману Л. Мосєндза. Він досить ґрунтовно освітлений істориками й у Святому Письмі.
Цар Ірод (роки царювання: 37 р. до н.е. — 6 р. н.е.) в жорстокій боротьбі за владу знищував своїх противників, хоч і не всі вони претендували на трон, умертвив трьох своїх синів і дружину Маріам (в припадку божевілля наказав порубати суддів, які вели процес над нею і, оголошуючи вирок, лише виконали його волю). «Свої душевні тривога і муки совісті, — пише історик, — Ірод намагався заглушити бурхливою діяльністю. Він будував прекрасні споруди в столиці і провінції, вводив римські публічні ігри і видовища, намагався привчити євреїв до римського способу життя. В Ієрусалимі він влаштував розкішний театр, за містом — цирк, де відбувалися публічні ігри... Такими нововведеннями Ірод був у пошані в римлян, але викликав до себе ненависть благочестивих євреїв, які з відразою дивились на ці язичницькі забави». Тоді було побудовано місто Кесарію на березі Середземного моря, новий царський палац в Ієрусалимі (він знайомий нам за романом М. Булгакова «Майстер і Маргарита», там відбувається багато подій, зображених і в повісті Н. Королевої «Quid est veritas?»).
Саме в той час у Геброні, нині невеликому провінційному містечку, жив священик Захарія із своєю дружиною Елісебою (за Свангелією — Єлисаветою). У них не було дітей. Люди говорять, що наближається доба Месії, який має з’явитися у славі своїй і мечем та вогнем звільнити народ свій від чужинців і оновити храм Соломонів. Цікаво, що в сперечанні жінок висловлюються думки, що будуть потім провідними як у романі Л. Мосендза, так і в Н. Королевої: «Хіба Месія потребує меча і вогню, щоб визволити народ свій від чужинного ярма? Навіщо йому пролиття нашої крові? Та ж він матиме меч огневий, і легіони ангелів будуть йому допомагати».
Жінки докоряють Елісебу, що, коли прийде час боротьби і пролиття крові, не її, а їх чоловіки будуть віддавати життя за народ і закон. Інші, але не прості думки і турботи в її чоловіка Захарія. В столиці неспокійно: римляни хочуть внести туди свої військові стандарти, на яких зображено кесареве погруддя. Але це може викликати повстання. Скрізь точаться розмови про перепис людності й маєтків — цього ще не було в Іудеї. І говорили вже про Месію не як про того, кого очікують, а як про того, який уже йде, прийшов, спинився десь близько, за містом...
Письменник глибинно вивчив історію, побут, звичаї і звички давніх євреїв: його знання географії того часу, клімату, врешті, землеробства, садівництва просто вражає. І сам роман написаний у розлогій, епічній манері, він передає дух того часу, коли народ, уярмлений і пригнічений як своїми, так і римськими володарями, живучи у злиднях і приниженні, чекає на свого Месію.
Нехай буде так, молить Бога Захарій, не було б гірше. Та пригода на дорозі до Єрусалиму, коли римський воїн відібрав у нього воду й харчі та ще й побив при цьому, змінила його ставлення до подій. Уперше прокляв він римлян, уперше пожалкував, що не має сина. В кімнатці при храмі він зустрівся з Вараввою, тоді ще зовсім молодим розбійником, що «торує шлях тому, що йде», — зустрівся й зрозумів вразливість своєї позиції споглядання та очікування. Варавва «роздмухує вогонь війни і братовбивства», щоб з кров’ю витік гній із душі народу. З таким настроєм він і готувався провести церковну службу. Та перед виходом до народу, за завісою біля святилища, явився йому ангел. Коли здивовані віруючі заглянули туди, вони побачили лежачого Захарію, одяг якого був обпалений. Таким хворим його й відправили додому. Кілька днів потому Елісеба відчула, що чекає дитину. Дізнавшись про це, Захарія підвівся з ліжка, де лежав нерухомо, втративши мову, і з вигуком «Єгоханан, Єгоханан — Богом даний!» — впав на підлогу. Тут автор відійшов од канонічного тексту Євангелія від Луки, де стверджується, що після народження сина Захарія сам почав пророкувати й чітко визначив: хресна дорога сина завершиться смертю, а сам він буде готувати дорогу Господові.
Тим часом у Геброні у старого вчителя Самлая проходить науку син Захарії Єгоханан. Нам не вдалося встановити, чому Л. Мосендз дав таке ім'я хлопчику, котрий постане як Іоан Хреститель. Уже зійшла зоря у Вифлеємі, що знаменувала народження Месії (Христос молодший від Єгоханана на півроку). І саме тут, у Вифлеємі та його околицях, були винищені маленькі, щойно народжені, хлопчики.
Роки навчання малого Єгоханана проходили під впливом давніх книг і свитків, з одного боку, і матері — з другого. Вона виконує наказ сусідського священика - Давида, який сказав: «Бачиш Елісебо! Земля обіцяна! Це каміння, ці стріхи, стіни, гаї і левади! Кому це належить? Хто проливав за них кров? Чужинці? Римляни? Діди і прадіди наші! Про це мусиш розказати синові. Душа тепер — як родючий намул Йордану. Що засієш до неї — вродить стократ. Засівай же до неї духа праотців наших, їхню віру і боротьбу». «Житіє» Єгоханана (Іоана Хрестителя) написано Л. Мосендзом так, що автор ніби проводить свого героя через усі релігійні вірування іудеї, знайомить з різними політичними течіями. Після смерті наставника Давида (і тут автор створює унікальну ситуацію: людина, що доторкнулася до мертвого тіла, не має права ночувати вдома, — і у зв’язку з цим герой проводить ніч у роздумах про свою долю), — він зрозумів, що не місце йому в Геброні, вже Господь кличе його. І почув він тоді слово, звернене до нього: «Раніше, ніж в лоні матері почався ти, — знав я тебе! І раніше, ніж увійшов ти в життя, на пророка народів покликав я тебе!..»
Всесвітньо відомий (але не в нас — А.Ш.) учений-богослов Еміль Бок писав: «Зображаючи Іоана Хрестителя як предтечу і першопроходця, розуміють дещо більше, ніж те, що він був останнім із пророків, котрому належало приготувати пришестя Христа. Його сутність ще спочатку була суттю предтечі і першопроходця». Отож Л. Мосендз як митець інтуїтивно стверджував таку думку в своєму творі.
Як син священика спочатку Єгоханан стає назореєм, офірує храмові все своє життя. Але допитливий і жадібний до осягнення книжного відгалуження іудаїзму, він перемагає у диспуті зі старшими назареями-саддукеями, бо гаразд розуміє: їхнє вчення — то гра словами, самі ж вони навіть зі святого вчення «брали» права та привілеї, а не обов’язки. Не міг бути він із саддукеями, бо ті продалися римським завойовникам. З часом він приїздить додому, де вже померла мати, продає помістя і гроші віддає на храм і школу. На цьому роман обривається, хоча відчуваємо, що автор досяг якогось «епічного дихання» і що далі перед нами мав постати вже інший Єгоханан — Іоан Хреститель.
Можливо, в архівах автора й збереглися якісь записи, чернетки або плани... Можливо. Подальша ж доля вже Іоана постає перед нами зі Святого Письма: «Проповідував у пустині Юдейській... А той Йоан мав одежу з верблюжого волосу й пояс ремінний на крижах у себе: їжа ж його була — сарана й мед дикий. ... Приймали хрищення від нього в річці Йордані, сповідаючись у своїх гріхах». «Я вас хрищу водою на покаяння, а той, хто йде за мною, від мене потужніший, і я негідний носити йому взуття» (Євангеліє від Матея, р.З, 1-11).
В романі «Останній пророк» Л. Мосендза характери постають цілісними у своїх протиріччях, тут зримі описи ландшафтів і давніх міст: «Навколо була темнота. Лише вгорі світилися смолоскипи небесної колісниці, а долі, серед темної маси домів, смолоскипи Антонієвої вежі і головної храмової брами. А далеко, на другому кінці міста, де був Іродів палац, підносилося легке сяйво: на освітленому світильниками даху знову відбувався один з безперестанних бенкетів римських панів. Ота Антонієва вежа була знаком ізраїльського нещастя». Наведемо мовою оригіналу початок іншого фрагмента: «Тьма, пришедшая со Средиземного моря, накрыла ненавидимый прокуратором город. Исчезли висящие мосты, соединяющие храм со страшной Антониевой башней...» (М. Булгаков, «Мастер и Маргарита»). Чи не правда, духовна та й стилістично-настроєва близькість звучання уривків із названих творів.
Працюючи майже одинадцять років над романом, «зв’язуючи з ним свої письменницькі амбіції і досягнення, сподіваючись створити епопею» (Б. Кравців), Л. Мосендз написав твір, котрий за своєю настановою є українським, як українськими були драматичні поеми Лесі Українки, перенесені в чужі віки і середовища. «Останній пророк» — роман про становлення і розвій націоналізму, персоніфікованого в постаті ізраїльського Єгоханана, того, що Богом данний, майбутньої предтечі Месії — Івана Хрестителя.
Біографія Наталени Королевої (1888-1966) достатньо знана і зупинятися на ній не будемо. Одне з найскладніших питань, що хвилювало як кожну мислячу людину, так і представників різних філософських шкіл і течій, це — «що є істина?». Саме так назвала свою історичну повість Наталена Королева (львівський журнал «Дзвони», 1939 р.). Повністю повість вийшла лише у 1961 році в Чикаго. Отже — ті ж самі тридцяті роки ХХ століття в Європі, і знову — Іудея 30-х років початку нової ери після народження Христа.
Для початку розмови про «Quid est veritas?» Н. Королевої наведемо її слова: «Постать Пилата досі не зворушила ніякого автора». Та доречно буде ввести ще одне висловлення: « — О чем роман? — спросил Воланд. — О Понтии Пилате». (М. Булгаков, «Мастер и Маргарита»).
Два твори писалися одночасно і збіги і в передачі духу часу, і в характерах персонажів, та, врешті, в головній проблемі просто вражаючі. І слова Воланда «рукописи не горят» теж підходять як і до них, так і до роману Л. Мосендза. От тільки віщі слова Воланда «ваш роман вам принесет еще сюрпризи» до них не підійшли — надруковані всі три твори вже після смерті авторів.
Наша розмова про повість «Quid est veritas?» Н. Королевої, твір, що «є спробою (яких не буде забагато) висвітлити частину духовної атмосфери, в якій відбувались події, які хвилюють уже майже 2000 років світ, і то не тільки християнський». Так у «Слові від автора» позначила Н. Королева своє завдання. Збираючи легенди й апокрифи, вона дізналася, що рід її матері був пов’язаний із родом іудейського прокуратора Понтія Пилата. Навіть якщо розглядати це твердження авторки як містифікацію, художня вартість повісті від цього не стане меншою.
Повість розпочинається описом першої вистави і бою гладіаторів на кораблях у величезному цирку. Ми знайомимося з сином Понтія Пилата Каєм Пилатом, особою історичною. До речі, про нього М. Булгаков навіть не згадує. Н. Королева «ліпить» на початку повісті образ Понтія Пилата з деталей, котрі ми дістаємо з розмов персонажів, якихось зауважень і просто з авторської мови: «Ким був? — коротко і різко, наслідуючи Пилата, запитав Кай». І тут уперше дізнаємося, що всі мешканці Іудеї та Риму, навіть його найлютіший ворог Лентул, називали його «Справедливим». Він ні на мить не відступав від законів, його не можна було ні підкупити, ні залякати.
На відміну від Л. Мосєндза, проза якого розлога й непоспішна, з деталізованим виводом стану душі героїв, Н. Королева — прихильниця «сухішого», навіть імпресіоністського письма, але її досить стислі характеристики людини, змальовані осмислені та інтуїтивні вчинки (що передають душевний стан) на диво влучні і цим компенсують розлогі описи.
Далі звернемося і до сюжетно-змістових якостей повісті.
У кожного володаря є свій «князь ночі», таємний радник. У Понтія Пилата це Йосиф Ариматейський, поважний чоловік, котрий кілька разів згадується апостолами в Святому Письмі. Його виключили з громади «вірних». Їхні розмови — то своєрідний аналіз соціальної та релігійної ситуації в Іудеї після смерті пророка Іоана. По всій країні ширились чутки про те, що Раббі з Назарега зціляє хворих. І от люди збираються в Єрусалим. Усі чекали на Месію.
А в цей час Каїфа та Ірод почали плести сіть, щоб піймати обох — і Раббі, і Пилата. Історичні дані свідчать, що Пилата послали прокуратором до Іудеї як на підвищення. Насправді ж його староримські погляди, огида та ненависть до розпусти були причиною цього «почесного призначення». Знаючи ставлення імператора Тиберія до прокуратора, Каїфа та Ірод розпускають чутки, що Месія зве себе «Царем Юдейським», що Пилат досі бездіяльний, то, напевно, щось задумав. «Зробимо все так, що кожному буде очевидно, як Пилат, незадоволений з Тиберія, навмисне підтримує і підпирає претендента на жидівський трон, тобто Раббі». Справді, вони постають патріотами Риму, а прокуратор — державний злочинець, бо замовчує повстання проти цезаря.
Центральний розділ повісті Н. Королевої називається «Священики», і в ньому показано суд над Раббі з Назарета. І коли Каїфа наполіг, щоб в ознаменування свята відпустили розбійника Варраву, Пилат зрозумів, що він програв. «Він лишився ніби одинокий на самітньому шпилі, над великою прірвою, без жодної твердої підпори. І це тепер у такий критичний момент своєї боротьби з ідумейцем (Іродом. — А.Ш.), юдейськими священиками та, хто знає, з якими ще невідомими ворогами тут, а може, в Римі...».
Останні слова в повісті Н. Королевої — слова Пилата: «Я знав лише те,... що істиною не є!..». Справді, «бувши тільки людиною» і тримаючись тільки «людського права», Пилат «ціле життя шукав Істини, тужив за нею і не знайшов — чи, може, не впізнав, коли зустрів її».
Не було, певно, жодного критика, який би в розмові про Н. Королеву не писав про високу духовну культуру її творів. «З Лесею Українкою у неї спільне те, що, виходячи часто поза рамки національної тематики, обидві авторки збагатили літературу рідного народу загальнолюдськими сюжетами, виходячи тим самим на ширші, всесвітні обрії, Леся — в поезії, Наталена — у мистецькій прозі. Входячи в круг світової літератури, ці твори ні в чому не порушують своєї приналежності до рідної літератури, що їх творила українська духовність», — писав у передмові до чиказького видання повісті (1961 р.) д-р Роман Завадович. Це ж стосується і роману Л. Мосєндза.
Л-ра: Слово і час. – 1999. – № 12. – С. 26-30.
Твори
Критика
