«І димом пропасти в безодні часу!» (До проблеми символістично-екзистенційного синкретизму поетики Тодося Осьмачки)

«І димом пропасти в безодні часу!» (До проблеми символістично-екзистенційного синкретизму поетики Тодося Осьмачки)

Олена Надточій

«З усієї групи поетів, причетних до символізму, чи не найцікавіший либонь наймолодший з них Тодосій Осьмачка», — зауважив про поета Сергій Єфремов.

Сумнівно, щоб на час виходу цієї збірки Осьмачка був знайомий із теорією «системи відповідностей» та творами родоначальника символізму Ш. Бодлера або інших зарубіжних символістів. Тому, певно, Осьмаччин нахил до символістичного відображення світу виростає з позасвідомої його психічної настанови. Адже символізм в Україні не був тільки випадково зайшлим західноєвропейським «гостем», а мав корені ще в усній народній творчості, а пізніше у творах Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. Осьмачка ж, вирісши на грунті фольклору, всотавши його поетику кожною найменшою часточкою душі, не міг не виявити цього у своїх поетичних творах.

Деякі з символів (умовно віднесемо їх до групи а) мають виразно народнопісенну основу, приміром, вовки, лисиці, пси, круки, ніч, сонце, зорі тощо. Але, крім цих, подибуємо в його творах ще як мінімум дві великі групи образів — символів:

в) пов'язані з Біблією (іноді — прямі ремінісценції), як-от хрест, Голгота, Юда тощо;

с) суто Осьмаччині — кров, крик, виття, буря, голод тощо.

Робить це поет, використовуючи не тільки звичайний прямий зв’язок між відчуттями та фізичними або психічними зовнішніми подразниками, а й так званий «перехресний», поєднуючи зовсім різні за природою відчуття. Наведемо декілька прикладів:

З душі землі встають крики,
Тьмою птахів летять на хрест.
Голосінням там сповняє небо («Хто»).

Для поета тут головне — показати силу крику, голосіння. Саме показати, а не передати, хоч це зовсім не є зорова поезія в прямому розумінні цього слова. Осьмачка дає нам «побачити» звуки крику саме за допомогою використання прийому «перехреслення» відчуттів — через порівняння у формі орудного відмінка: крики летять «тьмою птахів». Тобто тут маємо звук, який сприймається зором. Або ще:

капали зірки у гарячі очі мої молоді.
І там розтоплялись золотом колючим («Весна»).

Звернімо увагу на порівняння, до речі, знову у формі орудного відмінка (прикметна риса Осьмаччиного стилю) — зірки «розтоплялись золотом колючим»: колір, що сприймається на дотик.

Особливо цікаві два наступні схожі приклади:

як на дощ ворони крячуть, крильми небо чорно мрячуть (Колісниця»);

і більш складний асоціативний ланцюжок:

А з-під пелени сірих скель чорно, наче крук, - кінь летить («Труни у гаях»).

І в першому і в другому уривках — рух, що має колір: «ворони... крильми небо чорно мрячуть» і «чорно, наче крук,» кінь летить». У другому прикладі звертає на себе увагу те, що «кінь летить» саме «чорно», а порівняння «наче крук» явно вжите для підсилення дії цього «кольорового» руху.

Це лише деякі приклади комбінування Осьмачкою відчуттів, — подібне знаходимо мало не в кожному його вірші. Мета ж таких перехресних поєднань — створити абсолютно несподіваний асоціативний ланцюг, адже для символіста чим несподіваніші аналогії, тим вони цінніші.

Впадає в очі ще одна цікава особливість Осьмаччиної символістичної поетики — звукопис, точніше звукосимволіка.

Наприклад, часто круки і ворони у поета не тільки «крячуть», а й «виють»:

Я знов самотній і проклятий - схилився тяжко до вікна:
На мурах, ніби на розп'яттях,
Ворони виють в небеса.

Цікаво, чому? Лисиці і пси — ще зрозуміло, але круки і ворони? Можливо, справа тут не тільки в значенні слова, а й і в його звуковому оформленні: «ворони [уиіут’]» Маємо цікаве явище: для передавання певних настроїв Осьмачка використовує не тільки семантику слова, а й його звукосимволіку, бо саме звуки — символи створюють відчуття наближення смерті, туги, самотності, безнадії, безвиході (настрої, якими пройнятий цей вірш).

Розглянемо ще один приклад звукосимволіки в Осьмачки:
У просторах По кістках — великих горах У гарматнім громі гупа голий Голод!
(«Колісниця»).

У цьому уривку привертає увагу насамперед не зовнішня нарочита алітерація на «р» для створення слухового образу голоду — колісниці. Це — звичайний звукопис. Що ж до звукосимволіки, то з цього погляду показовим є пуант «голий Голод». Повна співзвучність тут перших двох складів— це посилений удвічі символ пустки, безнадії, туги, всезагальної катастрофи, що досягається за допомогою голосного о і сонорного р.

Неабияку поживу для узагальнень дає прискіпливіший розгляд деяких образів — символів поета.

Чому, приміром, Осьмачка частіше використовує образ псів, а не, скажімо, собак, що в реальності — одне й те саме? Це стає зрозумілим, коли пригадати, що ще в усній народній творчості образи собаки і пса часто мали різні значення. Собака — символ доброї сили, охоронця домашнього вогнища, а пес часто — навпаки, сили злі, темні, ворожі, підступні. Порівняймо декілька прикладів:

Колись мені мати серпа одшукали, жартуючи, жати в стели виряджали, а я був дитина - й мале цуценятко узяв у торбину («Пісня з півночі»).

Цуценятко — світлий образ, символ дитинства, дому. А ось протилежна семантика:

Худоба реве з дворів на яри, ребрами оре канави глухі у зубах у псів — своїх хазяїнів («Труни у гаях»);

або:

Мене ти, думо, залишила, як невтишиме в сповитку, перед парадними дверима ридать без відгласу на брук, аж доки пси криві почують і не потягнуть у рови.

Цілком за Біблійною традицією у Осьмачки образи хреста (розп’яття) і Голготи — це символи всесвітньої муки, страждань:

У світ упала тінь хреста з півночі на південь.
На хресті — людина («Хто»),

або:

Розп’яв хтось правду на Голготі знов! («Хто»),

або:

На зубках вогненних мій муж розіп’ятий, висить над морями у крові закляклий («На Ігоревім полі») тощо.

Особливо глибоким, промовистим у поета є нероздільний, злитий в одне ціле образ матері України:

Мати ридає над морем на кручі;
хмари спивають там сльози,
розносять дощі од гір та до гір на поля та ліси офіру жіночого горя
(«Цить, моє серце!»)

або:

ридають неньки разом із вітрами і руки простягають над степами до брам високих городів («Деспотам») тощо.

У Тодося Осьмачки відразу впадає у вічі ще один образ-символ — сонце. Чому в його поезії, де все пройняте трагізмом, безвихіддю, де майже немає світлих, чистих образів, раптом так багато сонця?

І сонце росло, й надувалось вогнями, пружинили хвилі сліпучі на ньому, з його берегів випадали на землю («Синя мла»).

Можливо, через те, що сонце колись, тепер і завтра — завжди світить над землею за будь-яких умов і у будь-якій країні. Воно одне для всіх, воно нагадує людині про рідний край скрізь, де б вона не пробувала, несучи в собі його образ. Крім того, сонце — архетипний символ Бога. Сонце у Осьмачки є, крім усього іншого, виразником швидкоплинності часу, точніше, не лише сонце, а зміни дня (сонця) — ночі (темені):

Як вийде ж ридати над трупами ніч і тугу на місяць повісить, то й ваші вже кості там будуть стриміть, як білі пеньки понад лісом.

На ранок вітри зірвуть листя в садах, застелять шляхи на Вкраїні, щоб вічно безплідні гули дерева на сонці в степах — домовинах («Пісня з півночі»).

Ці зміни ночі дня надають віршам Осьмачки особливої не ритмічної, а, так би мовити смислової динаміки. Згадане відчуття посилюється завдяки вживанню поруч з словом «сонце» не означень, а найчастіше дієслів, із значенням дії, руху: «сонце летить в вишині», «сонце не встигло свій блиск віднести», «сонце росло й надувалось вогнями», «сонце над краями неба плине» тощо (не рахуючи постійних «сідало», «світило», «зайшло», «встало»). Яскраві ж епітети до слова «сонце» знаходимо у дуже обмеженій кількості віршів (зокрема, вірш «Повнота» — своєрідний гімн небесному світилу).

Говорячи про символізм Осьмаччиної поетики, не можна хоч би побіжно не згадати і його кольористику.

Кольорова палітра у поета напрочуд скупа, крім того використовує він завжди тільки власне колір — без жодних його відтінків або півтонів.

Можна виділити п'ять, основних кольорів, якими «малює» митець: червоний, чорний, зелений, золотий, білий. Червоний — це, насамперед, кров, вона у Осьмачки ллється ріками: «Од борони небо кров’ю червониться., кров'ю північ червоно заносить!», а, відповідно, і смерть:

А в пробиті груди вже дивиться ніч, забризкана кров’ю («Весна»).

Чорний — також смерть (чорний і червоний у поета часто дублюють один одного):

На зубках вогненних мій муж розіп’ятий, висить над морями у крові закляклий, кров’ю свого серця захід обливає, у чорній півночі болота сповняє! («На Ігоревім полі»).

Зовсім мало знаходимо світлих кольорів, тільки зелений і золотий (срібний). Це поля, пшениця, сонце, зорі - життя:

Лягли пороги золоті вже на стрімкі краї степів («Легенда»).

Отже, маємо виразну опозицію кольорів — символів: чорний, червоний (яких набагато більше) — зелений, золотий, іншими словами, маємо до справи з дихотомією «смерть-життя».

Білий колір у Осьмачки особливий. Це зоровий вияв злитого образу «мати-Україна»:

Мила ненько, біла вишне! («Війна»),

або:

неначе сніжні хмари біліють коси матерів («Деспотам»),

чи:

А мати ридає на скелі самотня,

і капа одвічно на камінь із білих грудей молоко («Цить, моє серце!»)

Причому колір цей, як і образ «мати-Україна», не вписується в жодну з груп, він стоїть над опозицією «життя-смерть» Крім того, «білий» це і «біль». Отже, можна сказати, що Україна для поета — великий біль, що є вище за все, навіть за життя і смерть.

Знову ж таки, вочевидь, це не наслідок впливу Ясперса чи Гайдеггера (20-30 роки), тим більше Сартра і Камю (40-60-ті). Скоріше всього, екзистенціалізм Осьмачки — стихійно-підсвідомий, спричинений особливостями психіки та світосприймання поета, а також умовами його життя.

По суті, в його творах проступають усі основні категорії екзистенціалізму:

Я знов самотній і проклятий - схилився тяжко до вікна: на мурах, ніби на розп’яттях, з пилами буря умира.

Ліричний герой твору бажає самовираження, самопізнання і потрапляє у пастку свого бажання: адже пізнати себе значить духовно вмерти. Уже тільки внаслідок прагнення до самопізнання він опиняється у ситуації абсолютної духовної кризи, логічним продовженням якої є гостре відчуття безглуздості власного існування, а кінцем - смерть:

І серце завмирає і болить,
Що ще не знало в світі щастя,
І вічність пожирає кожну мить,
Яка і в зародку пропаща («Елегія»).

Пізнати себе — це для ліричного героя Осьмачки страшно. Причому страх його в жодному разі не є фізичним страхом, боягузтвом. Цей страх метафізичний, це жах прозріння, коли людині раптом відкривається безодня буття, якої вона не бачила раніше за звичними буденними клопотами. Людині, що пізнала, немає спокою, і в цьому, за переконанням Осьмачки — екзистенціаліста, її справжнє існування:

нащо ти викинув, сизохребетний степе,
Мене на трудний камінь вулиць городських.
Нехай би я сконав на обрії у тебе У тінях трав первісних та густих..., -

і далі:

Бо нині думи чорні і стожалі Гарячий мозок підняли в логві із дна,
І з нього кров тече на дальні далі,
Туди, де кубляться грядущі времена («Скарга»).

Отже, у текстах поета знаходимо ще один виразно екзистенціальний мотив: до справжнього існування пробуджують страх, нудьга, тривога:

А слухаю годинника лиш дзвін,
Та ще луну його бездонну, -
Тяжкий, мов Каїн, підступає сплін
І душу підіймає сонну («Елегія»).

(сплін — від англійського - нудьга, хандра, меланхолія).

Іншою прикметною особливістю екзистенціалізму Осьмачки є те, що страх, нудьгу, тривогу, фатальну приреченість, абсурдність життя, апокаліптичні настрої тощо він не обмежує суто людськими рамками, а підносить до всесвітніх, космічних масштабів:

І чи мені вітати, гей, часи летючі,
Коли великий хаос будиться в віках,
Коли і небо висить у космічній кручі
Вже на останніх змучених зірках? («Скарга»).

Як бачимо, символістично-екзистенційна спрямованість поетики дозволяла Осьмачці у хвилини озаріння наближатися до відкриття найпотаємніших, найзагадковіших законів буття, наділила його творчий доробок познаками геніальності.

Л-ра: УМЛШ. – 1999. – № 2. – С. 46-48.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Тодось Осьмачка,символізм,екзистенціалізм,критика на творчество Тодося Осьмачки,критика на творчість Тодося Осьмачки,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчості Тодося Осьмачки,МУР,українська література 20 ст.

Читайте также