Тодось Осьмачка. Самота
Я в цю добу і підступну, й криваву
Прагну лише самоти.
Навіть за долю свою, і за славу,
І за молитву мети.
І за ту муку, те слово велике
В шумі бездушних розмов,
Що визначає первісне і дике
В серці життя і любов.
Бо почуття наші в серці самітні,
Наче із квіток вінки,
Сплетені к святам на грядці у квітні
В храм і вночі гомінкий...
Котрі, зів'явши, летять під ограду
В затінки хмелю та ніш,
Де тільки вітер пропащу принаду
Збудить в останній крутіж.
І через те самотини я хочу
Там, де самотня блакить,
Щоб не любов собі мати, а творчу,
Хоч і єдину, мить.
Бо і любов нам живе, і страждання
Свіжим цвітінням тривог,
В час, коли творчі безумні змагання
Є невмирущі, як Бог.
І через те мені в лісі і в хаті
Світить, неначе мета,
Може, і в людськім неситім проклятті
Творча моя самота.
Твори
Критика
